Ред.]Військо вірних запорожців

Теорії

· Боярська — козаки сформувалися на основі руських бояр та незнатного військового люду Литви та Польщі, професійних військових, які не отримали статусу шляхтичів і були змушені займатися війною та розбоєм (Антонович, Леп'явко).

· Уходницька — козаки сформувалися на основі промислових ватаг представників різних станів, що йшли на сезонні промисли в Причорноморські й Прикаспійські степи. Значну частину уходників становили селяни-втікачів з Литви, Польщі та Московії, через що уходницьку теорію також називають утікацькою. Для оборони від татар уходники брали з собою зброю, організовувалися у збройні загони. Ця теорія є панівною в радянській й пострадянській історіографії.

[ред.]Гіпотези

· Кочівницька — козаки походили від одного або декількох кочових народів, що в різні часи мешкали на території Північного Причорномор'я. Пращурами козаків називають скіфів, сарматів, хозарів, чорних клобуків, половців, черкесів(адигів), татар та інших. Кочівницька гіпотеза походження козаків сформувалася під впливом польської історичної школи 16 — 17 століття й була пов'язана із теорією сарматського походження шляхти. За тогочасною традицією виводити походження стану або народу від певного народу давнини, козацькі літописці 18 століття обстоювали хозарське походження козаків. З розширенням джерельної бази та становленням історичної науки, кочівницькі гіпотези були відкинута офіційною історіографією. Вперше на недосконалість гіпотези вказав Олександр Рігельман^[13]. В 20 столітті апологетом половецького походження козаків був російський вчений Гумільов.

· Бродницька — козаки є нащадками бродників, берладників і галицьких вигонців, які мешкали в 11 — 13 століттях в Північному Причорномор'ї. Частково цю гіпотезу підтримували Грушевський і Гумільов. Водночас, вони вказували на відсутність прямого зв'язку між спільнотами бродників і козаків, через наявність часової прірви. Різновидом бродницької гіпотези є болохівська гіпотеза, згідно з якою козаки є нащадками мешканців Болохівської землі, які полишили руських князів і визнали сюзеренітет монгольського хана.

Військо Запорозьке

Докладніше: Військо Запорозьке, Запорозька Січ та Реєстрові козаки

Козацька рада

Сутичка з басурманами.

Бій козаків зі ляхами.

Битва козаків з москалями. Художник Артур Орльонов

Військо Запорозьке (1649–1657)

Запорозьке козацьке військо сформувалося в середині 16 століття в середній течії Дніпра, на незайманій території Запорожжя, розташованій на кордонах Речі Посполитої, Кримського ханства і Московського царства. Основу війська складали руські шляхтичі таміщани. Центром запорожців була дніпровська фортеця — Січ, прообразом якої було укріплення, споруджене волинським княземДмитром-Байдою Вишневецьким на острові Мала Хортиця 1553 року.

1572 року невелика частина запорожців була взята на службу і вписана до державного реєстру польським королем Сигізмундом II Августом. Це дало початок реєстровим козакам. Вони квартирувалися в українських порубіжних містах і називалися «Військом Запорозьким Городовим». Кількість реєстрових запорожців у 1617–1637 роках становила близько 6 тисяч. Центром війська розташовувався в Трахтемирові. На противагу привілейованим реєстровцям, більшість козаків належала до нереєстрового козацтва. Вони проживали на українському порубіжжі, Запорожжі, так званому Низу, і називалися «Військом Запорозьким Низовим». Їхнім центром була Січ. Обидві гілки запорозького козацтва мали власне самоврядування з елементами військової демократії, за зразкомшляхетського самоврядування.

З другої половини 16 до середини 17 століття Військо Запорозьке брало участь у більшості воєн Речі Посполитої; зокрема, уЛівонській війні 1558–1583 років, польсько-московській війні 1605–1618 років, Хотинській війні 1620–1621 років, Смоленській війні1632–1634 років. Крім цього козаки самовільно ходили з грабіжницькими походами у Молдавію, Московію, Крим, Чорноморськеузбережжя Болгарії і Малої Азії, а також активно займалися найманством, особливо під час Тридцятирічної війни 1618–1648 років. Незважаючи на військові здобутки і привілеї, козаки часто зазнавали соціальних утисків з боку місцевої руської і польської шляхти. Правовий і соціальний гніт ставав причиною козацьких повстань, найбільшими з яких були повстання Косинського 1591–1593 років,повстання Наливайка 1594–1596 років, повстання Жмайла 1625 року, повстання Федоровича 1630 року, повстання Сулими 1635,повстання Павлюка 1637 року й повстання Острянина 1637 року.

У 1648–1657 роках козаки під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького підняли велике повстання у Речі Посполитій, результатом якого стало створення в Наддніпрянщині самоврядної української держави — Війська Запорозького або Гетьманщини^[14][15]. 1654 року для продовження війни з поляками козацька Україна прийняла протекторат московського царя, а 1656року, через підписання московитами сепаратного миру, уклала союз із Швецією і Трансільванією^[16]. 1657 року, після обрання новим гетьманом Івана Виговського, всередині України спалахнуло антигетьманське повстання, що розвинулося у козацько-московську війну. Незважаючи на перемогу гетьмана під Конотопом в 1659 році, він втратив підтримку козацької старшини через союз із поляками^[15]. Стартував період козацьких міжусобиць — руїни, в результаті якої козацька держава розкололася по Дніпру наЛівобережжя, Правобережжя і Запорожжя. Правобережні козаки опинилася під владою Речі Посполитої, а Лівобережжя і Запорожжя — під впливом Московії. 1667 року цей поділ був затверджений Андрусівським миром. Козацькі намагання об'єднати Україну під проводом гетьмана Петра Дорошенка за допомоги Османської імперії у 1672–1676 роках закінчилися поразкою ізакріпленням попереднього поділу^[17]. 1689 року Московія і Річ Посполита остаточно розділили Гетьманщину. Наприкінці 17 століття поляки ліквідували залишки козацького суверенітету на Правобережжі, а московити зберегли його на Лівобережжі. 1709 року, під часВеликої північної війни, козаки під проводом з гетьманом Івана Мазепи уклали союз із Швецією, намагаючись визволитися з під московського панування, але зазнали поразки під Полтавою^[18]. 1710 року переможені козаки на чолі з гетьманом Пилипом Орликомприйняли у вигнанні першу козацьку Конституцію^[18]. Через повстання Мазепи Московська держава, перетворена на Російську імперію, взяла курс на ліквідацію козацької автономії в Україні. 1754 року росіяни ліквідували українсько-російський митний кордон і1764 року скасували гетьманство, надавши останньому гетьману Кирилу Розумовському титул фельдмаршала. 1775 року булозруйновано Запорозьку Січ, 1781 року ліквідовано козацький устрій в Україні, а 1783 року закріпачено українських козаків і вільних селян^[15][19]. 3 козацької старшини утворилася нова українська аристократія. Новий устрій проіснував на українських землях до кінця18 століття, а військові козацькі формування — до 1-ї половини 19 століття.

Ред.]Азовські

Докладніше: Азовські козаки

Ред.]Бузькі

Докладніше: Бузькі козаки

ред.]Військо вірних запорожців

Докладніше: Військо вірних запорожців

Ред.]Задунайські

Докладніше: Дунайська січ

Ред.]Кубанські

Докладніше: Кубанські козаки

Бій з черкесами

Прапор Кубанської Республіки. Малиновий колір символізує чорноморців, синій — лінійців, а зелений — черекесів.

Кубанське козацьке військо було утворене 1860 року шляхом перейменування Чорноморського козацького війська і створенняКубанської області. Каркас війська складали українці-чорноморці. До їхнього складу були включені частини російського лінійного козацтва, а 1864 — українські азовські козаки. Кубанці грали провідну роль у Кавказькій війні, брали участь у винищені черкесів та російській колонізації Північного Кавказу. На час формування Кубанського військо воно нараховувало 200 тисяч козаків.

В мирний час кубанці виконували поліцейські та прикордонні функції, а у воєнний — брали участь у війнах як нерегулярні частини. Кубанські козаки відзначилися у Хівінському поході 1873 року до Середньої Азії, російсько-турецькій війні 1877–1878 років вБолгарії, російсько-японський війні 1904–1905 років в Маньчжурії та Перший світовій війні 1914–1917 років в Галичині. На 1916 чисельність козацького населення на Кубані складала 1,3 млн осіб.

Після жовтневого перевороту 1917 року в Росії, кубанські козаки створили свій крайовий уряд — Кубанську Раду на чолі з Миколою Рябоволом. 28 січня 1918 року вона проголосила утворення на території Кубанської області самостійної Кубанської Народної Республіки зі столицею в Катеринодарі. З квітня кубанське керівництво розпочало переговори з Українською Державою про об'єднання на правах федерації. 1919 році російська вбили Рябовола і за рік ліквідували Кубанську республіку. Удар по кубанцях спричинив поразку білого руху в європейській частині Росії.

1920 року, після встановлення на Кубані більшовицької влади, Кубанське козацьке військо було скасовано. 1932–1933 року комуністи виморили козацьке населення голодом. Зі спалахом німецько-радянської війни 1941–1945 років уцілілі козаки виступили на боці Німеччини й увійшли до складу козацького корпусу. На період війни радянська влада сформувала так звані червоні козацькі частини з некозацького населення, які були розпущені 1946 року.

Ред.]Донські козаки

Ред.]Військо Донське

Докладніше: Донські козаки

Підкорення Сибіру Єрмаком.

Донський отаман Єфремов.

Прапор Донської Республіки. Синій колір символізує козаків, жовтий —калмиків, червоний — росіян.

Донське козацтво сформувалося в другій половині 16 століття в нижній течії Дону, на незайманій території між Кримським ханством і Московією. Основу війська складали русини, московити, кримські і ногайські татари, що належали до різних соціальних верст. 1570року козаки прийняли протекторат московського царя Івана Грозного і стали називатися Донським військом. Їхнім центром стала станиця Роздорська, а з 1644 року — місто Старочеркаськ. Залежність донців від Москви була формальною. З одного боку вони брали участь у ліквідації Сибірського ханства 1598 року, що було приєднано до Московії, і сприяли московській експансії в Азію. Проте під час московсько-польської війни 1605–1618 років козаки підтримували самозванців на московський престол і брали участь в антиурядовому повстанні Болотнікова 1606–1607 років. Разом із запорожцями донці ходили у самовільні походи на Крим, Московію, Персію, здійснювали грабіжницькі походи в акваторії Каспійського і Чорного морів. 1637 року козаки разом захопили османську фортецю Азов, яку утримували 5 років. У 1648–1657 роках частина донців підтримувала запорожців у боротьбі проти Речі Посполитої.

У 1670–1671 роках донські козаки під проводом Степана Разіна підняли на півдні Московії велике повстання, що було придушене царськими військами. В результаті поразки, Москва обмежила автономію донців, реорганізувавши їх у Донське козацьке військо. Воно брало участь у Азовських походах Петра І та Північній війні 1700–1721 років. Проте подальший наступ московитів на козацьке самоврядування спричинило нове козацьке повстання 1707–1709 років під проводом отамана Кіндрата Булавіна, що розвинулося в донсько-московську війну. Московія, перетворена на Російську імперію, жорстко придушила виступ, зменшила володіння Донського війська й скасувала його автономію. 1716 року відносини з козаками стали проводитися не через Посольський приказ, як з усіма державами, а Урядовий сенат. 1721 військо перейшло у відомство Військової колегії, перетворившись на підрозділ царської армії, що очолювався наказними, а не виборними отаманами. Воно брало участь у персидському поході 1722–1723 років, Семерічній війні1756–1763 років проти Пруссії, російсько-турецьких війнах 1735–1739 і 1768–1774 років, придушенні козацького повстання під проводом Омеляна Пугачова. 1786 року на території донців була утворена російська адміністративна одиниця — земля війська Донського, перетворена 1870 року на область війська Донського.

В Російській імперії донські козаки були найстаршим і найчисельнішим з усіх козацьких військ. Станом на 1913 рік їх нараховувалося 1,5 мільйонів осіб з сім'ями. Адміністративним центром донського війська був Новочеркаськ. До революції 1917 року донці брали участь практично в усіх збройних конфліктах Росії: наполеонівських війнах 1803–1815 років, Великій кавказькій війні1817–1864 років, російсько-японській війні 1904–1905 років, Першій світовій війні 1914–1918 років. В мирний час козаки виконувалиполіцейські функції.

Після жовтневого перевороту 1917 року область війська Донського стала одним із центрів антибільшовицької боротьби та білого рухупід проводом Олексія Каледіна. 1918 року донські козаки проголосили створення власної держави Всевеликого Війська Донськогона чолі з отаманом Петром Красновим. Частина самостійницького донського керівництва виступала за тісний союз із Добровольчою армією генерала Антона Денікіна, щр воювала за відновлення єдиної Росії. 1920 року Донська республіка була завойована більшовиками, які скасували козацтво на Дону. Незначна частина донців емігрували закордон, а решта були знищені в ходідекозакізації та голодоморів. Під час Другої світової війни, у 1942–1945 роках, нацистська Німеччина використовувала залишки донських козаків для боротьби з радянською армією.

Ред.]Забайкальські

Докладніше: Забайкальські козаки

Гетьман Української ДержавиПавло Петрович Скоропадський був осавулом забайкальців під час російсько-японської війни.

Забайкальське козацьке військо було утворене 1851 року наказом імператора Миколи I на території Забайкальської області, у Східному Сибіру, на кордоні з Маньчжурією та Монголією. Головний осередок козаків розташовувався у місті Чита. До складу війська входили українці, росіяни, евенки та буряти. В мирний час забайкальці виконували поліцейські та прикордонні функції, а у воєнний — брали участь у війні як нерегулярне військо. Зокрема, Забайкальські козаки відзначилися в придушенні повстання боксерів 1899–1901 років у Цінській Імперії, в російсько-японський війні 1904–1905 років в Маньчжурії та Перший світовій війні1914–1917 років в Галичині. На 1916 чисельність козацького населення складала 265 тисяч осіб, з яких 14,5 тисяч перебували на військовій службі. Під час Громадянської війни в Росії козаки підтримували анбільшовицькі сили. 1920 року радянська влада ліквідувала Забайкальське козацьке військо. Частина козаків емігрувала до Маньчжурії, де протягом 1933–1945 років користувалися підтримкою Маньчжурської держави та Японії^[20].

Ред.]Амурські

Докладніше: Амурські козаки

Амурське козацьке військо було утворено в 1858 року на території Амурської області, на кордоні з Маньчжурією. Його головний осередок розташовувався у місті Благовіщенськ. Основу війська складали забайкальські козаки, що заселили територію області у1850-х роках. Особовий склад частково поповнювався українцями і росіянами з Донського, Кубанського і Сибірського козацьких військ. В мирний час амурці охороняли державний кордон по річках Амур та Уссурі. За час свого існування козацьке військо взяло участь у придушенні повстання боксерів 1899–1901 років, в російсько-японський та Перший світовій війнах. Станом на 1916 рік козацьке населення області становило 49,2 тисяч осіб, з яких 3,6 перебувало на військовій службі. В роки громадянської війни в Росії амурці підтримували антибільшовицькі сили, за що були розпущені радянською владою у 1918 році. 1924 року частина козаків підняли Зазейське повстання, що було придушене більшовиками. Залишки війська емігрували до Маньчжурії^[21].

Ред.]Уссурійські

Докладніше: Уральські козаки

Ред.]Астраханські

Докладніше: Астраханські козаки

Ред.]Сибірські

Докладніше: Сибірські козаки

Ред.]Терські

Докладніше: Терські козаки

Ред.]Оренбурзькі

Докладніше: Оренбурзькі козаки

Ред.]Уральські

Докладніше: Уральські козаки

Пам'ятники козакам

Козаччина — тривалий період в історії України. Ця епоха подарувала велику кількість видатних постатей, пам'ять про які увіковічена у вигляді пам'ятників. Козацькі монументи можна поділити наступним чином: 1. Пам'ятники гетьманам, 2. Пам'ятники полковникам та видатним козакам, 3. Пам'ятні знаки на місці битв, 4. Пам'ятники легендарним козакам (козак Мамай, Тарас Бульба та ін.), 5. Козацькі могили. Найбільше пам'ятників споруджено гетьману Війська Запорозького Богданові Хмельницькому (див. Пам'ятники Богданові Хмельницькому). Памятникам батьку Хмелю присвячена окрема стаття, тому тут зосередимо інформацію про памятники іншим особистостям.

Ред.]Київ

Гетьману Петру Сагайдачному (кінний), Контрактова пл. (19.05. 2001). Скульптори — Швецов В. В. за участю скульпторів Кунцевича Є. М., Крилова Б., Сидорука О., архітектори — Жаріков М. П., Кухаренко Р. І.

·

Пам'ятник гетьману Петру Сагайдачному у Києві

Місце могили Петра Сагайдачного, на подвір'ї Києво-Могилянської академії, поблизу орієнтовного розташування могили гетьмана (вул. Сковороди, 2) Козак Мамай, м. Київ, майдан Незалежності (14.10.2001). Скульптор — Валентин Зноба

Пам'ятник «Козак Мамай» на майдані Незалежності роботи скульптора Валентина Зноби, відкритий 14 жовтня 2001.

· Пам'ятник козаку Мамаю у Києві

Пам'ятник прикордонникам (козак на коні), пл. перед Адміністрацією ДПСУ (26.05.2004). Скульптор — В.Медвєдєв

· Пам'ятник захисникам кордонів Вітчизни у Києві

Гетьману Пилипу Орлику, ріг вул. Липської і Пилипа Орлика (24.07.2011). У липні 2011 року до 15-ої річниці Конституції України та у рамках заходів із відзначення 295-ї та підготовки до відзначення 300-ї річниці прийняття Конституції Пилипа Орлика йому відкрито пам'ятник (скульптор Анатолій Кущ), що його встановлено у сквері на перетині вулиць Липської та Пилипа Орлика у Києві.

Могила полковника Семена Палія (Гурка), м. Київ, Києво-Межигірський монастир, знаходиться на території дачі В.Януковича, стан її невідомий.

Козак і бандурист, посередині вулиці Сагайдачного, перед казино «Запоріжжя»

Ред.]Вінницька область

· Вінниця. Полковнику Івану Богуну (на місці перемоги над поляками, 1651), вул. Козицького (6.11.1954). Скульптор — Осика П. М.

·

· Кальник Іллінецького району. Полковнику Івану Богуну (5.12.2003).

· Гонтівка Могилів-Подільського р-ну. Івану Гонті (місце страти) (1971). Скульптор — І. Гончар.

· Черемошне Тиврівськтого р-ну. Могила Данила Нечая (1651, пам'ятник 1954).

· Четвертинівка Тростянецького р-ну. Місце Батізької битви з поляками у 1652 р. (1954). Скульптор — П.Осика. ще один знак встановлено у 1992 р.

· Буша Ямпільського р-ну. Визначна пам'ятка Буші — це козацький цвинтар. Пагорб неподалік від замчища усіяний сотнями могил XVIII–XIX століть. На багатьох хрестах викарбувані старовинними літерами дати поховання, імена та прізвища, на інших написи давно стерлися. Є тут латинські прямі хрести, є хрести «мальтійські», а деякі з них виглядають дуже незвично: високий рівнобедрений трикутник з круглим навершником — «головою» і поперечними раменами — «рукою». Зустрічаються також могили 1 з круглими хрестами, вставленими в основу монумента.

· Чечельник. Дмитру Чечелю (соратник І.Мазепи). (див. Дмитро́ Васи́льович Че́чель)

· Красне Тиврівського р-ну. Пам'ятник полковнику Данилу Нечаю.

· Липовець. Загиблим козакам під час Липовецької битви (19 березня 1651 р.).