На білий сад злетіли снігурі.

Вони із першим полиском зорі

Римуються так весело, так легко,

Немов із тінню неба синь далека,

Немов із даллю – ця дніпрова круча…

Світ – він увесь існує на співзвуччі.

О, цей рожевий полиск вдалині,

Цей день… І сад…

співзвучні так мені!

***

Так довго й важко тягнеться зима,

Мов нескінченна, затяжна хвороба,

Без голосу, без жесту – доби, доби…

Так довго й важко тягнеться зима.

Чорніють під парканами сніги,

Іще торішні, ще із тої ери,

Грачині крики глухо тануть в скверах…

Так довго й важко тягнуться сніги.

Крижинкою у серці коле біль.

Десь там – гримливе місто і трамваї,

І хтось мене повільно забуває…

Так довго й важко тягнеться цей біль!

***

Так легше жить: в зимовій глушині,

Серед снігів, як між нейтральних стягів.

Самотносте, ти знов і знов мені

Свої тверді повторюй переваги:

По-перше, незалежність – о, той смак

Легкої незалежності й свободи!

І тайної спокусливості знак,

І вільність вчинку, ніби нагорода.

І можна із нічних своїх думок

Які завгодно виплітать узори.

Самотносте, щоденний твій урок

Був рятівним для мене ще учора.

Твої "плюси" (о, ті "плюси" трудні!)

Мов учениці, вкотре перелічуй.

Бо вже так близько, десь так близько

відчай,

Ще крок – і я у відчаю на дні.

***

Ну що нам січневий цей скипень,

Зимова колючість імли?

Давайте поїдемо в липень,

Ми в ньому колись жили.

Хмільні і веселі з нічого,

Відверті у захваті віч

І трішки закохані.

В кого?

Ах боже, не в цьому річ!

Давайте яскріти зухвало

Тим сонцем, що у крові.

Втечем од старих печалей,

Наскочивши десь на нові.

Збираймось! Поїдемо! В липень!

Забутий віднайдемо слід.

Давайте повіримо сліпо

В минущість усіх наших бід!

Ми будемо жить легковажно

І знати: за кожну мить

З нас кожен умів безстрашно

До строку іще заплатить.

КОЛЬОРИ

Весни чекаю, як пришестя,

Гудуть чекань моїх мости.

Зими цієї, як безчестя,

Спокуту ладна понести.

У місті, де поміж парканів

Підспудно домліває сніг,

Я захворіла на чекання

Прозоро-весняних відлиг.

В крутому лютнів заляганні,

В тилу передостанніх стуж

Я захворіла на бажання

Доріг просохлих від калюж,

На літо виставлених вікон,

Від бруду звільнених дворів,

В пташинім гаморі і скриках

Раптово збуджених садів.

Я думала: це нескінченно –

Зимова сірість днів і лиць,

В саду за вікнами буденне

Гойдання на вітру синиць.

Це безнадійно, як безвихідь:

Світанку пізнього приплив

І вічна неможливість дихать

В одноманітті вічнім слів.

Але стривайте, підсвідоме,

Іще не втілене у слова,

Передчуття бруньок вагомих

Уже росте і визріва.

Руді минаючи відлиги,

В непослідовності пори

Передчуваю: там з-під криги

Ідуть у наступ кольори.

Ідуть зими нейтральність білу,

Німу нейтральність недорік,

Змінить, як жар, забагровілою

Революційністю гвоздик.

Прийди ж! У світ незбайдужілий

Прийди, мій кольоре, й промов!

Бо в жилах наших, навіть в жилах

Таки червона плине кров.

І сниться: морозь голубіє,

Аж раптом – маки на льоду...

Послухайте, я так хворію

І так ще видужання жду!

ДОСВІД

І терпне лист, і трепетно в повітрі

Переліту стоїть передчуття.

Замислились на призьбі сині відра

Про вічність вод і їх невороття.

В холоднім небі очі журавлині

Так голосно розлуками кричать.

Птахи у мандри вирушать осінні,

А нам з тобою, думо, зимувать.

А нам болючо опадати листом,

На плоть новітню змінювать стару.

А нам струмити тонко і сурмисто

Між голих віт в порожньому бору.

А нам ходити яблунь димом

Гіркавого на розсмак пізнання,

І приручати осінь, що брестиме

За нами вслід, як жовте оленя.

Ще по дворах гулятимуть не двічі

Вітри з безлюдних степових доріг,

І наворожить злоутішник – січень –

Всю неможливість березнів нових.

Аж поки вікон вражену блакить

Крильми жага пташина не розпише…

Та будуть наші віченька зоріть

Віднині і суворіш і строгіше.

В них буде досвід прозором легким,

Терпінь високих і уміння досвід

Не вірить в люту доказовість зим,

Та вірить в повінь сонячну наосліп.

***

Приснилось людині,

неначе вона літає,

І дивному світу

доокруг немає меж,

А мати пояснить

(бо мати напевне знає):

– Це значить, дитино,

що ти ростеш. –

А я не літаю.

Давно за тривожним садом

Дитинство відплинуло

на вогнянім плоту.

А я не літаю.

Лиш часто й болюче падаю.

І забиваюсь.

І, мабуть, тому росту.

***