Що це нині сталося зі мною?

Слів забута радість, ти звідкіль?

Знову голубінню весняною

Неба розпрозорилась купіль.

І очима ясно так у душу

Задивилась – мрій зронила цвіт.

Що це нині сталося, мій друже?

Знову думка проситься в політ.

Пророста словами, наче житом,

Розриває неба крутизну.

Це тому, що, радістю налита,

Вперше я повірила в весну.

***

У голубім, як небо, плащику

Весна дівчам зіскочила з трамвая,

В юрбу людей пірнула гомінку –

І загубилась раптом, і немає…

Але ручай, як хлопчик, їй услід

В ту ж саму хвильку вибіг з-під паркана.

То, мабуть, серця в когось давній лід

Від зустрічі миттєвої розтанув.

***

Не зів'яньте, губи, на півслові,

На півкроці, доле, не спинись!

Заголовком першої любові

Розчахнувся травень мій колись.

Пелюстково і самозреченно

Ув обличяя била заметіль.

Обіцяло слово брость зелену,

Віщували губи щедрість ріль.

І була любов моя взаємною,

Аж спіткалась ув очах сльоза.

Але звід, бідою не затемнений,

Ніжністю так близько нависа.

Але птах, як передвістя стрічі,

І світанок на п'янкім хмелю –

Я і досі їх у спразі кличу

І любов'ю першою люблю.

***

Я закохана нині в синє:

У прозорість думок осінню,

У довгасто-ранкові тіні,

У дзвінке тишини бриніння.

Всі ми в колі своїм незмінні.

Все, що є, то було й донині,

Повітряні, як павутиння,

Тануть в небі ключі качині,

Тануть в небі ключі качині –

Все що є, то було й донині.

Тільки в серці, як день осінній,

Квітне ніжність – волошка синя.

***

Ніжності мить пережита,

Думи, турботи, слова –

Все на завершенні літа

Плодом тугим визріва.

Вдень гуркотіло в зіницях

Сонце, як дивний мартен.

Сонячну іволгу-птицю

Вигойдав буйноклен.

Присмаком, кольором, трунком

Визріла втома долонь,

Вишнями – спілі цілунки,

Яблуком – біль коло скронь.

Задуми щедрі і добрі,

Дні – жаровиння багать –

Ген на засніженім обрії

Жаром калини пашать.

***

І мовчалося легко нам,

і течією

Омивалася легко піщана коса.

Між печаллю твоєю й печаллю моєю

Небеса цвіли, небеса.

Між бідою твоєю й моєю бідою

Обривалась тонесенька нить

розмов.

Називалася поряд трава – травою,

Та не сміла назвати себе – любов.

***

А вночі під моїм вікном

Падають яблука з гілки неба.

Світе, любові тугим вузлом

Міцно прив'язана я до тебе.

Лунко зозуля кує в гаю,

Знову про вічність кує зозуля.

Але на долю уже й мою

Вилито кимось кулю.

Куля у сховах земних лежить.

Тільки б лихого діждати знаку!

Та перед правом людини жить

Куля в затворах ворожих клякне.

Погляд ловлю твій, уста ловлю,

Сміхом сміються твоїм у тиші.

– Любиш?

– Допоки цей світ - люблю!

Бідам у вічі жбурляю вірші.

При віщуванні отих зозуль

Так і живем у ділах і слові,

Міцно захищені всі від куль –

І не захищені від любові.

***

Ти кажеш: я – солодка таїна,

Я – письмена, втаємнені навічно.

А я лиш річка, чиста й аж до дна

Просвітлена і просвітліла річка.

Ти кажеш: я мов зіткана з пісень,

Ось тільки звуків упіймать би диво.

О ні, я різна! Як первісний день,

Як березіль, до відчаю мінлива.

То очі сміхом раптом засліплю,

А то за мить війну на тебе січнем.

Та квітне на устах моїх "люблю",

Повік незмінне і єдино вічне.

***

Ох і запаморочу ж голову!

Тобі під ноги кину сміх!

Впади у мій гарячий полудень,

Як зірка в пшеницевий гріх!

У мене ж цього літа соняхи –

До безуму рудоволосі,

За сонцем із жаркими скронями

Йдуть, як за правдою філософи.

А сонце в небі, глянь, як високо!

А серце людяне – ще вище!

На вітті рук, від гроз не висохлих,

У мене мужньо спіють вишні.

Тож упади-но в тиші плесо,

Де найкоротша тінь стоїть!

Ой, мабуть, знову по тверезості

Хтось збожеволіє на мить!

***

Заворожу і зачарую,

Твій світ собою заступлю,

Запаморочу, замилую,

Себе, шалена, загублю.

Заждусь, замучусь, у задусі

До тебе вітром залечу,

І захмелю, і засміюся,

І шепотінням зашепчу.

Захочу – сонця кину в очі,

Захочу – зором зотоплю,

І зацілую, й заморочу,

А ще – тихенько заболю.

Скарай мене, про мене спомин

Спали у ятрищах вогню –

Я все одно устану з пломеню

Й до тебе сміхом задзвеню.

***

Про все, про все тобі сказать,

Тобі зізнатися в усьому!

Зірки, мов птаство, прошумлять

І змовкнуть за притихлим домом.

І буде жар мого лиця,

І ласка рук – поривна білиця.

Я прагну, прагну до кінця

В найзаповітнішому звіритись.

В любові, в ніжності, в словах

Всю душу виплеснуть безжально,

Й лишитись думою в очах,

І таємницею відчайною.

Свого життя пекучу мить

Назвать твоїм коханим іменем!..

Та як в цій спразі не згоріть,

Навчи мене, навчи мене!

ЖАГА

О уст коханих довгожданне "ти",

О крапля росна, що звиса на вітах!

Я так давно й так ніжно берегти

Навчилась кожну мить прожиту!

А в ній – бузку рожевопінну віть,

А в ній – разками на орбіті гуси,

І цілий світ, що в серце стукотить

Чуттів бентежно-гарячковим пульсом.

О спраго вічна! Кожну мить твою

Хотіла б я до вічності роздмухать.

Я буду знову шепотіть "люблю",

"Люблю" жагуче буду знову слухать.

Мільйони раз через радіння щем,

Крізь біль пройду обпалена і чиста!

Тож дай-но губи свої ще і ще

Твоїм цілунком окроплю вогнистим!

Дай літ веселих ще і ще пожить,

Щоб знову йти крізь голубінь і літо…

Я так давно навчилась кожну мить,

Півмиті кожні берегти прожиті!

***

І озовуться з-під вій стрижі,

І усміхнеться до тебе згуба…

Виліпи, любий, лице душі,

Дай йому очі мої і губи!

Виліпи з усмішок чи тривог,

О, подаруй цим устам спасення!

Ти лиш один мені в світі бог,

Так, ти один мені бог і геній.

Прагнем творити і прозрівать

В глині і слові, що вродить завтра.

Впала на нас, наче знак проклять,

Впала одвічна пекучість правди.

Болем болючих твоїх зізнань,

О, як душа моя наболіла!

Виліпи душу! Із тьми чекань

Зрине вона, наче острів білий.

Пристрасно прагну я знов і знов

З-попід долоней твоїх явитись,

Тільки б повідати про любов,

Тільки б німотною не лишитись.

Виліпи, любий, мене з осмут,

Слова даруй первородну святість.

Ти лиш один мені кара й суд,

Ти лиш один мені сум і радість.

Я прозріваю – і сто світів

В світі народжується щоденно,

Я промовляю – і сто човнів,

Сто твоїх мислей пливуть до мене.

***

Ця мить – то мить гріха,

Ця ніч – вона вінчальна.

Вінчайте нас, о свідки-небеса!

І ви, дерева, й ти

між віт причаєна

Зоря, що зблискує раз по раз

мов сльоза.

Шалені береги

і бистрі води рік,

І ви, птахи, і тиша над водою,

Вінчайте нас навік, навік, навік!

Ось перед вами нас сьогодні двоє.

Куріли нам в очах такі

холодні зими,

Роз'єднували нас літа, літа, літа.

О, відали б ви, цінами якими

Оплачена ця мить, ця грішна

і свята!

Вінчайте двоє сліз пекельних,

наче сповідь.

Вінчайте два шляхи,

цих безлукавих два!

Дві долі... Дві біди...

Ще нам не пізно мовити

Благословення віщого слова.

Ця сивина його

й моя – ще не остуда,

То цвітом терну вітер сипонув.

Хай сік зорі для нас

вином вінчальним буде,

Вином прощальним –

вже колись він був.

***

Ця глиб і ніжності, і зору,

Цей вечір ніжно-золотий!

Все-все так радісно повторене

У неповторності своїй.

Як звабно пити очі, голос,

Магічних віршів срібну креш,

І знати щасно так і болісно:

Це ти загибель власну п'єш.

В сльозі повільній і жагучій

Згасає вечір золотий.

Мовчу. Всміхаюсь. І обручку

Цілую на руці твоїй…

***

І люблю, і кляну, і плачу,

І караюсь – а все ж люблю.

Все, що суджено і назначено,

Розділила б – не розділю.

Ну скажи мені, нащо мучить,

Вічно мучить себе самих?

Ну навіщо слова колючі,

Ну навіщо колючий сміх?

Зарікаюсь до безнадії,

Вщент рублю вороття мости,

А назавтра встаю й радію,

Що за вікнами світ рясніє

І що є в цьому світі ти…

І радію, і знову плачу,

І караюсь – а все ж люблю.

О, нізащо своє назначене

З іншим кимось не розділю!

***