Я заплющу повіки – й відразу

Напливе, захльосне, засліпить...

Жовтий серпень. Зелена тераса.

Поруділа сосни верховіть.

І здаля – хтось до тебе гукає

І узгірком збігає крутим...

Спомин, спомин, останній мій раю,

Не зруйнований ще ніким.

Там лошатко молочнооке

Ген вибрикує у траві.

Там ще сонце жарке і високе

Й, Боже мій, там ще всі живі!

І нікого з-за крайчика літа

Ще не кличе додому путь.

Там ще душу твою не вбито,

Душу – потім твою уб'ють.

***

Дві пори року у моїм саду,

Весна і осінь стрілись, обнялися,

Аж лазурово проясніли висі,

Дві пори року у моїм саду.

Зустрілися ще й дві пори доби:

Ранковість і смагляве надвечір'я,

При злагоді і золотій довірі

Зустрілися ці дві пори доби.

І жовкне лист, і знов біліє цвіт,

І круг новий душа розпочинає,

Й надієчку на плід новий плекає...

І жовкне лист... і знов біліє цвіт.

***

Посиджу отут, під осіннім цим небом,

Де сухо над плесом шумлять комиші,

Так мало, так мало, мій Господи, треба

Тому, хто нажив тільки те, що в душі.

Побуду отут. Суєті і відчаям

Зчужіла уже, і тихенько зітхну.

Я хлібом черствим погодую чайок

І друзів померлих своїх спом'яну.

***

На дощовому небокрузі

Останній лист відзолотів

І не лишилося ілюзій

Відносно себе – й поготів.

Чи й не набуток – нервів скирти

Й хвороб три тонни про запас.

А брехням світовим не вірити –

Так то давно вже, люба, час.

Твій хист? Кому той хист убогий

Дав сили підвестись з колін.

В безвиході вказав дорогу?

Ну а інакше – нащо він?

Щоб на оцім пекельнім крузі –

Марнот своїх носить печать?

Запитую. Коли ж навчуся

Одвіт хоча б собі давать?

***

Густа жовтавість річкового пляжу.

Хвиль прибережних темна каламуть...

Ах, ця традиція осінніх вернісажів!

Не дай їй бог відміненою буть.

Не дай хоч раз один та не відбутись

Жаркому дійству вересня в садах.

Ця кольорів і фарб збунтована розкутість –

Мов чийсь веселий відчайдушний крах.

Вогнем – за вітром, золотом – на вітер!

І не лишить нічого про запас.

Ах, ця традиція осінньої палітри

Так витрачатись неощадно враз!

Являти пристрасть в полум'ї калини,

У хмарний день – сонцями яскравіть,

І раптом взяти – й сумом журавлиним

Себе, себе, саму себе згасить.

Цей кущ вогню біля вікна мойого

На однозначнім тлі грядущих зим –

Душе моя, для спалаху нового

Ще раз хоча б запричаститись ним.

ПРОЗОРІНЬ

А в душі і просторо, і чисто.

Зліг вітрів передзимовий раж.

У саду осіннім палять листя –

То справляє осінь свій шабаш.

Відгоріло, згасло... Тільки зрідка

Спалахне ще в попелі жарінь.

Світло як, і як далеко видко

Крізь душі і саду прозорінь!..

***

На стужнім вітрі скрижаніла гілка,

Торкнешся гілки – тоскно продзвенить.

Це не зима. Це передзим'я тільки.

А вже сніжить.

А вже в душі сніжить.

І що ж тепер? У неї поміж віт

Співуче птаство позвивало гнізда,

Тепер, зимо, вже пізно, мовлю, пізно!

Там діти вже являються на світ.

Ці пізні діти – мій останній рай.

Що, що про це ти знаєш, відьмо

п'яна?

Зима в одвіт: – О, дай на них

погляну!

Поколишу... хоч раз єдиний дай!

***

Так терпко пахнуть квіти на грядках,

Жіночий сміх когось бентежить грою.

І крил чаїних неповторний змах!

І мовив хтось: "Перед грозою…"

Невже? Цей дивовижний смак вина,

Цей сон пальчат в дитини під щокою,

І небувала світу тишина –

Невже, невже перед грозою?

Так розум людський стрімко звисочів!

Притих уперше біль вдови старої,

Й це незбагненне буйство кольорів –

Хто, хто сказав: "Перед грозою"?

Ще тільки-но розгін взяло перо.

Земним тяжінням повняться ранети.

Пребудьте в мирі, всі земні прикмети,

Але оті лиш, котрі на добро!

Є звичних явищ значення просте.

Тож, пам'ять, не смути прозорих течій.

Хай день яскріє й означа лиш те,

Єдино те, що буде світлим вечір,

Що біла тінь – то чайка угорі,

Що тиша – то від музики столунна!

А жінка ця, що так сміється юно,

Сміялась вічно у любовній грі.

***

Час проминає, чи ми проминаєм,

Як проминає оцей листопад.

Болісно досвіду набуваєм,

Ним скористається хто? Навряд.

Голос минає в осінньої птиці

В пізньому смерку посеред заплав.

Все промине... Лиш єдине лишиться:

Небо, в якому той голос звучав...

НА ВИХІД КНИЖКИ ЛЕОНІДА КИСЕЛЬОВА "ОСТАННЯ ПІСНЯ"

А жилося хлопчику так розкуто,

Віршами горло повнилося вщерть.

Кров його червону з'їдала люто –

Вже тоді з'їдала біла-біла смерть.

Міста перечитував сторінки

затерті

(Хлопчику було двадцять два)

На краю безодні, в переддень

безсмертя

Говорив єдино потрібні слова.

Гірко, якщо ідуть від тебе.

Страшно, якщо навік…

Дощ, як слова,

(Їх сьогодні не треба).

Лист облітає з осик.

Чутка, як завше буває з чутками,

Жаль, перебільшеною не була…

Нині я над його сторінками

Втрату вдруге пережила.

Днів сповідальних

Жорстока милосте,

Це на кряжу твоїм

Слово – ой рано, так рано! – явилося,

Строго сказало: – Ходім.

Думаю, тихо стуливши повіки:

Що коли б не помер?

Став би пігмеєм той,

Хто великим

Себе уявля тепер.

Древо, беззахисне наше древо

Не об'їдала б отак черва…

Дощ. Над землею осіннє мрево.

Дощ. І безсилі слова.

…Я не прийду до його могили.

Там – тільки тлін і прах.

Розчерком болю

Путь його білу

Вималюю в небесах.

Раптом почую:

В траві холодній

Коники дзвонять малі…

Щось мені так сьогодні

Порожньо на землі!

ПОМИРАЮТЬ ДРУЗІ

Вибухає страшно. Полиніє димом.

І ніяке слово більше не втіша.

Помирають друзі.

Кожен раз із ними

Сестронькою милосердя

помира душа.

Як же так, – кажу собі, –

дорогого друга

Тілом не зуміла власним захистить?

Поцілую в очі... Озирнусь

із тугою...

Світе порожнілий мій,

як же тепер жить?

Порожньо у серці. Чорними воронками

Доокіл поглянеш – порожніють дні.

Помирають друзі... Тихо, тужно, тонко

Тане звук обірваний десь у вишині.

Не на полі житньому, не в степу полинному –

На міському цвинтарі пагорб у вінках.

Помирають друзі?

Ні, кажу я, гинуть.

Раптом... Як від кулі... Гасне світ в очах.

Падають на сходинках,

ув одвічнім поспіху

(вік – мов куца версточка, справ – без меж).

Від чийогось наклепу –

як від пострілу,

Й часом від байдужості гинуть теж.

Друзі, ну навіщо це –

надривати жили?

А жили б ощадливіш – довше б

прожили.

Тільки жить ощадливо ви хіба

уміли?

У високих пристрастях

вік себе пекли.

Опаде од вибуху листя на березі.

Тужно зойкнуть луни

в ближньому гаю.

В кого влучить завтра?

Хто із нас на черзі?

Край воронки серця власного стою.

НЕ ВІРИТЬСЯ…

Наталі Кащук

Не віриться…

Вже відійшло,

Сяйнуло ясно так на прузі:

Палке Наталине чоло,

П'янливість віршів, липень, друзі.

Не віриться…

Невже було?

В соснових нетрях трунок глиці,

І зливи срібної крило,

Й за лісом – спалахи зірниці.

Вночі від лампи на столі

Стежина світла – в сад, у літо,

І чеберяйчики малі

Десь там, невидимі, у квітах…

Це все не вперше: таїна

Ірпінського зачарування,

І зливи, й сосни, й тишина!

Та все боюся, що востаннє…

Кого тепер моє житло

Своїм натхненням причащає?

Все-все лишаю, як було,

І все з собою забираю.

Йому крізь довгу незабудь

Ще квітнути, бо ж недоквітло,

І стежкою довіку буть

Отою… котра вся – зі світла.

***

Братові

Цей перестиглий дух

зів'ялого шалфею –

Щось є, напевне, приворотне

в нім…

Ти плачеш? Плачу й я.

Над першою твоєю

Сльозиною, над відчаєм твоїм.

Вслухаюсь... Впізнаю.

(Ось зараз потяг скрикне).

В твоїй – упізнаю гірку свою

печаль.

Це ворожба дерев, і ліхтаря

за вікнами…

Це дому ворожба, оманлива,

на жаль.

А хочеш, хочеш знати, що затим?

Що буде потім (я колись те знала)?

Ти надіп'єш вина, і полиском жарким

Так душу обпече – ще так

не обпікало.

І дзвони продзвенять,

і болю у душі

Восходження таким

щасливим буде!

А я й тепер на цій своїй межі,

На цій крутій

ніяк його не збуду.

Я з ним живу. Його ім'я –

любов,

Таке сліпуче навіть в сяйві

деннім.

Ти плачеш? Плачу й я,

і гину знов,

І воскресаю знов у тому

йменні.

І келих свій тобі до уст несу –

О, він і нині повен весь до краю! –

І гірко мовкну. І твою сльозу

Цілую тихо – і благословляю…

ДРУЗЯМ

Вже домівка моя печальна

Самотою встає в очу.

Заспівайте мені на прощання,

Заспівайте – а я помовчу.

Про лелек з далекого краю

Та про те, що був люб козак.

А чи то від пісень – не знаю –

Щось в душі захурделило так.

Скоро десь під машинними скатами

Листу зрине легка крутія.

Навстріч вибіжить чаєчка-мати –

Я подумаю: мати моя...

***

Ах, друзі, така в мене сталась подія,

Неждана, негадана, як завжди!

Сади зацвіли! В пелюстковій завії,

У біло-рожевій пливуть сади.

Ах, друзі, так дзвонить на скроні жилка,

Так з розуму зводить цей плин – течія!

І квітне відчахнута кимось гілка

На звалищі хмизу – душа моя.

***

Гукни – в яру озвуться луни,

Лоша у далях проірже.

Пора закоханостей юних

Минає – чи минула вже.

Сьогодні перед вами грішна,

Я прагну, друзі, самоти,

Щоб нелукаво і неспішно

З собою мову повести.

Межа… Немов якась віднині

Крута перейдена межа.

Уже мені лісів осінніх

І птаства мова не чужа.

А хтось у вересневій тиші,

У товаристві неба й трав

Мені сказав: "Живи простіше…"

Так ненав'язливо сказав.

***