І холодно, і дум твоїх з-за обрію

Повзуть сувоєм тумани густі.

І хочеться великому і доброму

Поплакатись комусь на самоті.

І хочеться свистка тобі та білиці,

І трішки сонця й оклику на "ти".

І думає: ну міг би хоч один оце,

Хтось хоч один згадати і прийти.

Друг а чи недруг – запрошу до столу

Й усім, що в хаті маю, пригощу.

Я одведу біду його і болі.

Про власний біль зітхну і промовчу.

А запитають – може, тихо зовсім

Й ледь сумовито, може, сповіщу:

– А в мене – осінь. Дуже пізня осінь,

І зимно так од вітру і дощу…

***

Я і досі тебе не знайшла.

Де ти, де ти, журавлю, два сивих крила?

Пролітав уночі над оселями в тиші,

Кликав подругу вірну. Мене а чи іншу?

Кликав, крилами тяжко між зорями бився,

На вітрах і безвітрю

блукав – притомився.

В горі сліпнучи,

зірку зронив золоту.

Загубив мій журавлик перо на льоту.

Загубив і поринув, сумний, у незнане.

Я перо те візьму, і журавкою стану,

І, у небо полинувши, пару кликати буду,

Розіб'ю, обпалю поміж зорями груди,

На вітру ізітру два шалених крила…

…Я і досі тебе не знайшла.

***

Прибиватись осіннім листком

до чужого порога –

це зветься самотність,

Тоскно слухать ночами, як кран

протіка десь на кухні –

це теж самотність,

Від сімейних трагедійок подруг

марніти обличчям –

і це самотність...

Втім, що можу я відати, Господи,

про самотність?

***

Згорить крижинкою у небі

Оця свята і грішна мить.

І знов прощання білим лебедем

Мені у вічі лебедить.

Останній біль, уста останні…

Упали весла на пісок.

І зупинилось обертання

Землі, і сонця, і думок.

І зупинився лист осінній

І крижень на вітрах легкий.

Але триває струменіння –

Крізь полум'яний спалах мій.

Крізь білі рученьки шалені

І віч бездонну незабудь,

Тих віч, що всім благословенням,

Всіма надіями цвітуть.

***

Я відлюблю, і відлелію,

І відпливу, й віддаленію,

Як та сніжинка, що на віях,

Як тихий усміх, відлелію.

А доти днем жовтаво-русим

Ще так, любове, наболюся!

Ще дума, як бурлака, бусол

Та й наблукається у лузі.

Таке високе, чорноброве

Собі я вимріяла слово,

І Україну, і діброви,

І пісню, і тебе, любове.

В жарких зіницях стигне спека.

Чи далина така далека!

Нелегка, чуєте? Нелегка

Тужавих днів і слова спека.

Сплелись із оболонню віти,

Зі смутком радість, з вітром жито:

То як же, світе, відлетіти,

Як відлюбити, світе, світе?

О, ні, таки не здаленію,

Не відпливу й не відлелію.

Лишусь веселкою на віях –

Хай сніг і всесвіт веселіє!

***

Перецвіту, переболю,

переповім свої печалі,

І плесом пам'яті спливу

за білий обрій – далі, далі.

Туди, де марево степів,

туди, де Материна Вічність,

Понад життя, понад світи,

оті високі і трагічні.

Та як прекрасно ув очах

нести діянь людських огроми!

Я маю, маю що лишать

на проріст юний і на спомин.

Все невмолимо й мудро так:

в зіницях інших – інші далі,

І світ, і угорі літак

чийсь інший… Ну, а мій – все далі.

***

Було, по вибоях несло,

Вимотувало душу й тіло.

Тепер у колію ввійшло –

А може, просто відболіло?

Крізь вітрове машинне скло

Мене розплющувала швидкість.

Тепер нічого. Відлягло.

Вже має зір предметну чіткість.

Живу, у будучність дивлюсь,

Свій шлях накатаний не ганю.

Та сниться, сниться квітка рання

За тим відкосом, за останнім…

Тож мала назву теж якусь…

***

В біле небо вмерзають осінні крижні,

Лист – у сивий свинець води.

Боронила я ревно себе від ніжності,

Боронила, як од біди.

І повзли у безладді слова сумирні,

І всихав анемічно на віях сміх.

Боронила я ревно себе од вірності,

Так, немов од хвороб тяжких.

Говорили злостивці, що друзі – зрада,

Говорили сліпці, що кохання – дим,

Боронила я серце своє від поранення,

А воно докоряє сьогодні цим.

***

Світлані Йовенко

Пригадаю: осінній вітер,

Неба шмат у віконнім склі…

Ти приходила – й диво-квіти

Залишалися на столі.

Слів лишалась дзвінка хуртеча,

Слів, причетних до висоти.

Як це боляче: осінь, вечір,

Як це хороше: Київ, ти.

Днів суєтних невпинне колесо,

Спраг буденних безжальна річ.

Але маємо пристрасть голосу

Й небуденне цвітіння віч.

Ніжно мовить! Жадібно звідати!

Ще й розвиднить комусь вікно!

Світ із радощами і бідами –

Ми його прийняли давно.

Не жадаючи, не уміючи

Біль-тривогоньку обминать,

Притулюсь до вогню обличчям –

Жарко квіти твої пашать!

Захищають вони безсонно

День мій тихий від гіркоти.

Мають квіти свої кордони.

Хто їх визначив? Чи не ти?

О, якби не твоє уміння

Залишати їх на столі,

Ще труднішим було б терпіння

Й мокрий лист на віконному склі…

ГРИБНА ПОРА

Грибна пора. І лист зім'ято,

І в чагарях таїться лис.

Щоб нас укотре здивувати,

Грибами висіявся ліс.

У сховах затінку сирого –

То боровик, то шампіньйон.

А все, напевне, лиш для того,

Щоб забирать нас у полон.

І запевняти так щасливо –

О мудра рисо добрих вдач! –

В можливім існуванні дива

Й невідворотності удач.

***