Пливу у задушливих трунках
серпневого степу,
Під хмарами – вся як пропахлий
сонцями струг.
А власне, нічого, нічого вже
більше й не треба,
Щоб долі твоєї високий
звершився круг.
А треба лиш неба й землі,
ах, лиш неба і згадки
Про будучність, в котрій колись
ти, здається, жив,
І щоб у траві золотій без кінця і початку –
Бринів цвіркуна –
без кінця і початку – спів.
БУВАЄ МИТЬ…
Буває мить. Така буває мить…
Легенько птах черкне вечірню воду,
І лист незримо щось благословить,
І все на світі нам простить природа:
І суш боліт, і мілину річок,
Розгул сокири у князівстві кедрів.
Буває мить… Від таїни на крок,
На крок від откровення щедрого.
Сама себе святкує віть легка,
Звіря – саме до себе вічко мружить,
Простила розгодинена ріка
Всі камінці, їй кинуті у душу.
І вже прозорість та, що в краплі глиці,
Для недомовок місця не лиша.
Така буває мить… Іще рушницю
Хтось тільки-тільки перезаряджа.
НЕ УБИЙ!
Це маленьке пташа на долоні твоїй –
Що йому співчуття твого згубного спалах?
І кричали зіниці його: "Не убий!"
І лункі небеса "Не убий!" кричали.
Те маленьке, беззахисне те пташа –
В серці спомин про нього проріс, мов жолудь…
Любий мій, наболілась тобою душа,
"Не убий!" – тихо-тихо ночами молить.
ОЛЕНИЦЯ
А кров, як ружі пелюстки зів'ялі,
Лилась із рани на траву густу….
У нетрі лісу, від людей подалі,
Брела в свою спасенну самоту.
Там, як в колисці, в затінку глибокому
Лежала квола, ледве-ледь жива.
І світові, мисливцю гостроокому,
Гіркі не вміла вимовить слова.
Світ владно кликав – голосом людським,
Житла людського димом полив'яним,
Та от біда: від зіткнення із ним
На тілі довго зоставались рани.
Вогонь їх дикий, темну лютість їх
Гасили трави ніжними обіймами…
А світ спливав, і в мареннях жарких
Мов насміхався дул вогненних більмами.
А то ще ніздрі, граючись немов,
Дражнив їй раптом пахощами хліба…
І все-таки видужувала. Й знов
Вставала, квола, і поволі дибала.
Туди.. Під неба високосну креш.
Туди… На розпрозорене узлісся.
"Ну, здрастуй, світе! Світе мій, дивися:
Я – підвелась. Я видужала теж.
Ти мітко цілиш. Поціляєш мітко.
Та я іду до тебе. І здаля
Моя любов у сивому сповитку
До тебе спрагло губи розтуля.
Іду. У золотих моїх зіницях
Гіркот нещадних жовкнуть кураї…
В мені – чутка сторожкість олениці,
В мені – все та ж довірливість її…"
ЕМТАМП
А я не спала. В хатній тишині
Вслухалась тихо, як лопочуть віти.
З маленького естампа на стіні
Утік мій олень у вікно відкрите.
На мене зранку оком він косив,
Бив нетерпляче молодим копитцем,
І промайнув, як вітром прошумів,
І зник, неначе жовта блискавиця.
Там, за вікном, сонця і небозвід,
І жарко квітне світ на видноколі,
І плине серпня по Самарі пліт,
І все це зветься так предивно волею.
Утік мій олень синяви ковтнуть,
Утік затим, щоб у голодні вічі
Всі гами вітру спрагло замануть,
Всю повінь світу увібрать навічно.
І будуть м'яко грузнуть копита
В загуслий трунок моху й падолисту,
І буде сонця повінь золота
Йому співати ув очах імлистих.
Хвала сміливцю! Дріб'язку спориш
Таки не обснував думок про втечу.
Повернеться він ночі не раніш,
І будуть йому роги пахнуть клечанням.
Підійде тихий, припаде на мить
Губами до жарких моїх долоней.
І будуть потім довго духмяніть
У мене руки глицею й осонням.
ПТАХА
То була її помилка – впасти.
Рук твоїх ненадійне щастя.
Душу в жмені стискають –
загине.
То любов хіба? Відпусти-но!
Тільки світ їй хитнеш в зіницях,
Та зімкнеш її крил таємницю.
Та надірвеш ніжністю серце –
Звідки, звідки їй знать про все це?
Рук миттєвість, миттєвість захисту –
Як жорстоко це, гратись птахою.
Ніжно подихом зігрівати.
Ну, а що як повірить раптом?
Що як прийме усе за правду?
Їй же буде студеніш завтра...
ПТИЦІ
Уночі прилітали під вікна птиці,
Пружні крила складали,
натомлені від переліту,
Часті обріїв зблиски приносили у зіницях
І щоденні турботи світу.
Заселяли тривогами різноголосими
Моє люте безсоння вічне.
Птиці зерня надій у дзьобах приносили,
І світали зненацька вічі.
Годувала їх з рук.
(Пахли птиці блакиттю неба).
Садовила спочить на робочий стіл.
А на ранок знаходила
попід вікнами в себе
Двоє теплих пташиних крил.
***