Розділ 19. жахливий напівпідвал

Залякане хмарами сонце визирало то тут, то там. Осінній день неначе вагався: починатись йому чи ні.

Товариші по нещастю йшли до недобудованих будинків нового мікрорайону. Вів їх Рекс.

Наблизились до одного, давно покинутого будівельниками. Рекс спустився вниз сходами, у напівпідвальне приміщення. У коридорчику стояла вода. Але хтось понакидав там цеглин, і по них, наче по камінцях через гірську річку, усі пробралися досередини. У напівпідвалі було сухо. Усі його стіни були розмальовані дивними чорними закорючками, які зловісно виділялися на сірому бетоні. На одній стіні висіла якась біла ганчірка, теж розмальована чорною фарбою. Посередині стояв старий стіл, поряд – перекинуті ящики, які правили, очевидно, за стільці. Тут було моторошно.

– Що це таке? – чомусь пошепки спитав Хроня. – Куди це ти нас привів?

– Це місце, звідки я одного разу ледве вирвався, – похмуро сказав Рекс. – Бачиш оцю закорюку? – вказав він на малюнок на ганчірці.

– Ну?

– Знаєш, що це таке?

– Десь я таке вже бачив… – намагаючись пригадати, наморщив лоба Хроня.

– Це – фашистська свастика, – тихо пояснила Доллі. – А це – знак есесівців, – показала вона на іншу закорючку.

– Це ті, що у німців були під час війни! – згадав Хроня.

– Ну, й що далі? – не терпілось Раті, якому вже тут набридло.

– А далі те, що сюди приходять гратися дуже милі дітки, – сказав Рекс. – Я з ними знайомий. Одного разу я потрапив їм до рук. Оце ось у мене залишилося на пам’ять про нашу зустріч, – він показав на синій шрам від залізного прута.

– А що вони хотіли від тебе? – пересохлими губами спитав Хроня.

– Та нічого не хотіли, гірко посміхнувся Рекс. – Якось дивно вони граються: ловлять котів і собак, влаштовують над ними суд, потім котів вішають, а собак…

Рекс раптом замовк і нашорошив вуха. У коридорчику почулося чалапання і хтось тихо вилаявся. Хроня приклав пальця до губів і махнув рукою на стіл, за широкими канцелярськими тумбами якого можна було сховатися.

До підвалу ввійшов хлопець у чорній шкіряній куртці. На грудях куртка відстовбурчувалася. Хлопець постояв хвилину, звикаючи до півтемряви. Потім розстебнув блискавку куртки і за загривок з‑за пазухи вийняв рудого кота. Кіт висів у його руці, наче ганчірка.

– Ги! – дурнувато гикнув хлопець, дивлячись котові в очі. – Ну, Рудий, готуйся до суду! Вибачай, що інших суддів нема – до бурси пішли. Але я й сам непогано впораюсь. Що там учора твоя хазяйка з вікна вякала? Що ми по її городу м’яча ганяли? Ну, думаю, їй тепер пару днів не до городу буде. Правду я кажу? Пра‑а‑авду! Вона свого котика улюбленого шукати буде. У газетку оголошення даватиме, по телевізору нагороду обіцятиме! А нам її нагорода не потрібна, пра‑а‑авда? Ги‑ги!

Так розмовляючи з котом і тримаючи його за шкірку, хлопець відійшов у дальній куток напівпідвалу. Пововтузившись там, він повернувся до вікна. У руці в нього був телеграфний дріт і великий кухонний ніж.

У Хроні, який бачив усі ці приготування, похололо всередині.

А хлопець тим часом продовжував:

– А де наш улюблений Рудик буде? А Рудик собі спокійно висітиме отут, у підвальчику! І твоя довбана хазяйка вже ніколи не гарчатиме на хороших хлопчиків, щоб вони не кидали камінчиками в її дорогого котика.

Наче зрозумівши свою долю, рудий кіт жалібно нявкнув.

– Пізно тепер нявчати, пізно, – сказав хлопець і накинув йому на шию дротяний зашморг.

Розділ 20. В’язень

Що сталося потому – хлопець у чорній шкірянці не встиг зрозуміти. Зненацька він опинився на землі, а над ним шкірила зуби страшна розлючена собача морда. Повівши очима, він побачив поруч ще одну, а з іншого боку стояв якийсь обідранець, тримаючи в руках його ніж і дріт.

– Ану, піднімай його! – наказав комусь він.

Чорний величезний собака, який стояв лапами у хлопця на грудях, сильно шарпнув за шкіряну куртку, посадивши її власника прямо.

А потім, сівши поруч, пес сказав людським голосом:

– Що, не впізнаєш старих знайомих? А я тебе добре запам’ятав! Це ж ти зі своїм дружком Робертом мене якось сюди притягли на суд. А тебе Шкірянкою дражнять, або просто Шкірею.

Вирячивши зі страху й несподіванки очі, хлопець слухав Рекса.

– Ану, простягни руки! – продовжував Рекс і кивнув головою Хроні: – Зав’язуй!

Побачивши, що Хроня зв’язує його руки, хлопець спробував було випручатися, але завмер, почувши, що хтось боляче вхопив його зубами за вухо.

– Сиди тихо! – наказав Рекс. – А то залишишся без вуха! Ти ж знаєш, як воно, коли собакам хвости відрубують?

– Що… що ви зі мною зробите? – перелякано спитав Шкіря.

– Ну‑у‑у… – задумливо протягнув Рекс. – Хвоста у тебе нема, отже, відрубувати нічого. Хіба що вуха…

Шкіря глянув на Хроню:

– Ти знаєш, що я з тобою зроблю, як звідси виберусь? – раптом люто скривив він рота. – Я тебе на шматки різатиму. І цей увесь твій звіринець – на шматки, на шматки!

– Ну й зараза! – гидливо кинув Хроня.

Він саме скінчив зв’язувати Шкірі ноги. Знешкоджений Шкіря скидався на перев’язану шпагатом сардельку.

– Запр‑р‑рошуємо на шоу самотнього холостяка! – гукнув з вікна Фері.

– Рятуйте! – раптом пронизливо крикнув Шкіря.

– Еге, кричи, кричи, ¦– сказав Рекс. – Собаки та коти, яких ти тут катував, теж кричали. Але ж ти сам це місце вибирав і добре знаєш, що тут тебе ніхто не почує!

– Ви мене вб’єте? – раптом скривився, стримуючись, щоб не заплакати, Шкіря. І вже зовсім плаксивим голосом попросив: – Відпустіть мене, га? Я, слово честі, більше ніколи‑ніколи не буду! А то моя мама буде хвилюватися.

– Треба їй було тоді хвилюватися, коли сусіди приносили котів, яким ти зі своїми приятелями хвости відрубував, – сказав Рекс. – А твоя мама що їм казала? Я знаю, мені розповідали! Твоя мама казала: «Буду я там за якогось кота дитину нервувати!»

– Відпусті‑і‑іть мене! – жалібно скиглив далі Шкіря.

Не звертаючи більше на нього уваги, Хроня підійшов до ганчірки зі свастикою і з огидою зірвав її зі стіни.

Тут його погляд впав на Доллі. Вона лежала на підлозі, заплющивши очі, і важко дихала.

– Доллі, що тобі? – присів біля неї Хроня.

Доллі відкрила сумні очі.

– Щось мені погано, – натужно мовила вона. – Хроня, пам’ятаєш, ти обіцяв мені знайти мого професора?

– Аякже! – ствердно хитнув головою Хроня.

– Я думаю, – сказала Доллі, – настав час. Нам треба поспішати.

Рекс, що чув їхню розмову, поцікавився:

– Аз цим що будемо робити?

Хроня на хвильку замислився, а тоді гукнув Рату.

– Слухай, – серйозно мовив він, дивлячись котові в очі, – на тебе можна покластися?

– Ти що, чувак, думаєш, я з гівна зроблений? – обурився Рата.

– Добре, добре, – заспокоїв його Хроня. – Розумієш, цього негідника треба провчити. Ти можеш його повартувати? Щоб ні він звідси не вибрався, ні його тут не знайшли?

– Будь спок! – виставив уперед подушечкою лапу кіт. – Усьо організуємо в мент! А ви?

– А нам треба терміново в одне місце, – суворо проказав Хроня. – Вартуйте його, поки ми не повернемось. Згода?

– Будь спок! – повторив ще раз Рата.

Він підійшов до рудого кота і щось нявкнув йому на вухо. Рудий зник за дверима.

– Що ти надумав? – спитав Хроня.

– Зараз Рудик приведе сюди усіх котів, які колись потерпіли від Шкірі та його банди, – пояснив Рата. – Так що йдіть собі спокійно! – додав він чомусь запопадливо, і очі його хитро зблиснули.

Хроня не барився. Він погладив Доллі й сказав:

– Пішли!

Не встигли вони вибратися надвір, як повернувся Рудик. З ним було два коти – в одного був відрубаний хвіст, у другого не було лівого ока.

– О’кей, чуваки! – сказав Рата. – Сідайте отут, і як тільки оцей нінзя ворухнеться, дряпайте його, кусайте і взагалі робіть з ним, що хочете. Чув? – звернувся Рата до Шкірі. – Отож лежи тихо, бо цим хлопцям є що згадати! А я зараз повернуся, у мене є деякі справи. Рудик, за мною!

Він спритно перестрибнув залитий водою коридорчик і побіг до нових будинків.

А до напівпідвалу сходилися та сходилися коти з усього мікрорайону. Чутка, що спіймано їхнього головного мучителя, передавалася швидко котячим телеграфом. І за деякий час тут ніде було каменю впасти. Коти тісно обсіли Шкірю й невідривно на нього дивилися. Варто йому було ворухнутися, як вони люто сичали, вишкіряючи зуби, або починали загрозливо бурчати.

Шкіря в своєму житті ще не бачив стільки котів одразу. Він сидів, вирячивши очі, боячись не те що кричати, а навіть голосно перевести подих.

Панувала мертва тиша. На віконці сидів наїжачений папуга Фері. Час від часу він промовляв:

– Шкір‑р‑ря! Шкір‑р‑ря! Зір‑р‑рка телебачення Укр‑р‑раїни!

Розділ 21. Смерть Доллі

Хроня з Рексом тим часом вели Доллі до нового міського цвинтаря. Цвинтар був далеченько за містом, тому треба було поспішати, щоб встигнути повернутись назад за дня. Але поспішати не виходило – Доллі йшла дуже повільно, часто зупинялася і переводила подих. Вона слабшала на очах.

їм доводилося пробиратися задвірками, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Рекс біг попереду й розвідував дорогу.

Якось, вивернувши з‑за рогу, вони ледь не наразилися на машину гицелів зі страшним ящиком‑причепом на колесах, у якому скавуліли впіймані собаки. На щастя, Хроня вчасно побачив людину з дротяним зашморгом у руці. Вони повернули назад і сховалися у занедбаному скверику.

Але нарешті таки вдалось вибратися за місто. Далі лежали рівні поля. Ще не прибране бадилля кукурудзи, рівчаки між ділянками поля та просто бур’яни були доброю схованкою. Тому вони без пригод добралися до цвинтаря.

Він хоч був новим, але вражав своїми розмірами. Рівні ряди поховань моторошно тяглися і зникали вдалині. Хроня почухав потилицю. Як же тут знайти Долліного професора?

– Доллі, як його звали? – спитав Хроня у вівчарки, яка знову прилягла відпочити.

– Микола Борисович, – тихо відповіла Дол.

– А прізвище?

– Я не знаю. Ніхто ніколи не називав його на прізвище.

– То як же його шукати? – розгубився Хроня. – А коли його… той?..

– Я точно не знаю, але було ще тепло, – промовила Доллі.

Вони довго ходили між могилами. Хроня вже почав втрачати надію, коли раптом Доллі зупинилась і почала принюхуватися:

– Мені здається, я чую запах професора.

У Доллі наче додалося сил. Вона почала переходити від горбка до горбка і нарешті/бупинилася перед дерев’яним хрестом, на якому висів штучний вінок, вже збляклий під довгими дощами.

– Це він, – сказала Доллі й лягла на горбок.

Хроня з Рексом підійшли до неї. На хресті був напис: Микола Борисович Кушнір.

Враз вівчарка підняла голову й завила. Така туга і такий розпач були в її голосі, що у Рекса наїжачилася шерсть на загривку, а у Хроні стисло горло.

– Давай відійдемо, – пошепки сказав хлопець Рексові. – Нехай побуде сама.

Вони мали змогу перепочити після довгого шляху. Відійшовши трохи далі, друзі присіли на ще зелену траву.

Сонце нарешті продерлося крізь хмари і останніми, вже нежаркими променями намагалося зігріти землю. Пригріті сонечком, стомлені переживаннями, Рекс з Хронею самі незчулися, як задрімали.

Прокинулись вони від вечірньої прохолоди. Сонце нижнім краєм вже торкалося обрію. Здивований відсутністю Доллі, Хроня підвівся, за ним устав і Рекс.

Вони підійшли до могили професора. Доллі так само нерухомо лежала на горбку.

Хроня присів і поклав руку на голову вівчарці.

Вона була мертва.