Лекція 3. робота історика: етапи, методи, техніка

Етапи історичного дослідження. Вибір теми та проблематики. Ви­вчення стану дослідження проблеми. Евристика (пошук і виявлення джерел). Джерелознавча критика. Інтерпретація джерел. Відтворення (реконструкція) історичних процесів. Публікації. Типи бібліографу­вання. Науковий апарат. Довідковий апарат.

«Життєва праця вченого полягає у тому, щоб додати свій глечик води у велику ріку пізнання, яка безперервно поповнюється...»

(А. Дж. Тойнбі)

Кожне нове покоління істориків дивиться на світ і на минуле ін­шими очима, ніж їхні попередники та вчителі. В кожний даний мо­мент історія - це уява про минуле, що відповідає досягнутому рівню знань. Історія - це постійні сумніви. Історик робить спробу відтвори­ти не лише якусь частину минулого, а й себе, горизонти свого бачен­ня, засобом вираження побаченого, свого часу. Англійський історик Р. Коллінгвуд зазначав: «Кожне нове покоління повинно переписува­ти історію по-своєму, кожний же новий історик не задовольняється тим, що дає нові відповіді на старі запитання: він повинен перегля­дати і самі запитання. А оскільки історія - потік, у який не можна ступити двічі, то навіть окремий історик, працюючи якийсь час над певним предметом, виявляє, що коли він намагається повернутися до старої проблеми, то сама проблема уже змінилася¹». Відтак слід звернути увагу на відносний характер власного світосприйняття і відносність історичного знання. Пізнавальні можливості історика визначаються не лише його особистими якостями, але й рівнем роз­витку суспільства, яке він представляє. Органічний зв’язок історич­ної науки і сучасності неоднозначно впливає на об’єктивність ви­вчення минулого.

Сучасна наука так формулює оновлену концепцію діяльності істо­рика: «він має бути не просто колекціонером фактів, не рабом джерел, а пізнаючи історію, у певному розумінні бути її творцем». Пізнаю­чи історію як процес, історик допомагає повернути минулим подіям життям людей минулого їх смисл. Це МОЖЛИВО ЗДІЙСНИТИ, КОЛИ ШІ користовується системний підхід, заснований на єдності одиничною, особливого і загального у суспільно-історичному розвитку.

У XX ст. ствердилося положення, іцо предмет історії - Людина. Ро сійський історик М.А. Юсим вважає за необхідне зробити такс уточ­нення: «...Елементарною і емпірично існуючою частинкою історії є людська особистість, у свідомості якої ця історія і розгортається, тому мені видається неправомірним той пріоритет, який віддається вивченню загального перед окремим і в культурній антропології, і в соціальній історії, і, очевидно, у герменевтиці, і у мікроісторії...»². Відтак, серед сучасних істориків виявляється інтерес до унікальних випадків, у яких вони намагаються віднайти приховані процеси і так збагатити наші уявлення про минуле. У зв’язку з цим зазначимо, що предмет історії - не лише особисте, а й загальне, тому досліднику по­грібно звертати увагу і на загальне, подібне, а не лише індивідуальне, несхоже. Самоцінність історії полягає у тому, щоб осягнути смисл ми­нулих подій, який зберігає їхнє значення для людства.

Неминучий процес еволюції підходів і шкіл до вивчення історич­ного процесу є цілком закономірним (детально про це йшлося у попе­редніх лекціях). Ідея багатошаровості минулого дозволяє допустити, що єдиної історії не існує, а є лише множина окремих «історій», яка породжується не лише складністю минулого, а й специфікою істо­ричного знання. «Теза про те, що історичне знання єдине і має уні­версальний набір методів і інструментів пізнання, була відкинута значною частиною наукового співтовариства. За істориком визнається право на особистий вибір як предмета дослідження, так і інтелекту­ального інструментарію»³.

Дослідження істориком тієї чи іншої теми - процес творчий та ін­дивідуальний, однак існують перевірені практикою прийоми та ме­тоди його роботи. Обрана тема визначає напрям наукового пошуку. Наукове ж дослідження зажди починається з постановки проблеми та її обмеження. Французький історик Л. Февр вважав принцип про­блемності головною якістю дослідження, підкреслюючи, що там, де відсутня проблема - там немає і історії, а є лише порожні компіляції.

Вище зазначалося, що історична наука органічно пов’язана із су­часністю. Відтак це не може не впливати і на формування темати­ки досліджень, що характеризує стан науки на конкретному етапі її розвитку. Проблематика історичної науки, при тому що деякі проб­леми згасають внаслідок втрати суспільного інтересу до них (інколи тимчасово), має стійку тенденцію до розширення. З другої половини XX ст. історичні дослідження поповнилися новими темами, у тому числі й такими як: людина і природа, засоби впливу людей на неї; ставлення у суспільстві до власності; усвідомлення племінної, дер­жавної, національної ідентифікації; жінка, шлюб, сім’я; сприйняття історичного часу та простору тощо. У полі зору істориків постали такі теми, що стягуються до особистості людини, її поведінки, яка зумовлюється і умовами матеріального життя, і культурною тради­цією, і засобами світосприймання. Включення в історичні дослід­ження поняття «ментальність» (спосіб мислення, що успадкований від попередників) стало важливим науковим завоюванням, адже іс­торик ближче може підійти до розуміння тих мотивів людини, які спонукають її поступати так, а не інакше. Зокрема, французькі істо­рики вважають, що картина минулого завжди буде неповною, якщо не звернути увагу на особливості способу мислення людей тієї чи іншої епохи.

Значне розширення спектра історичних досліджень відзначилося також підвищеним інтересом до повсякденного житія людей (історії харчування, побуту, традицій виховання, а також ставлення різних со­ціальних груп до багатства, бідності і т. ін.).

Хоч теми історичних досліджень практично невичерпні, тим не менше на кожному етапі історичного розвитку до окремих проблем виявляється особлива увага. Так, тематика історичних досліджень останнім часом поповнюється працями з тендерної (родової) історії та історії жінок, що дає можливість під новим кутом зору перегля­нути картину європейського минулого, детальніше визначити статус чоловіка та жінки в історії. Дослідження таких аспектів як «сім’я», «право», «політика», «релігія», «культура», «освіта» тощо дозволять прослідкувати еволюцію тендерних уявлень у суспільному житті.

Великий дослідницький простір нині займає інтелектуальна істо­рія. Однією з цікавих її сфер є історія історичної свідомості.

Отже, історик, приступаючи до наукової роботи, має можливість широкого вибору тем, який буде залежати від його інтересів, здібнос­тей, рівня підготовки.

При виборі теми велике значення має зацікавленість дослідника у певній тематиці. Одні успішно розробляють проблеми політичної іс­торії, невід'ємною частиною яких є інтерес до видатних державних діячів, життя яких представлене у документальних свідченнях значно повніше, яскравіше, ніж будь-якої іншої категорії людей минулого. Другим більше до вподоби розробка проблем економічної, соціаль­ної, інтелектуальної історії чи питань історії культури. І все ж, вибираючи тему, не досить керуватися лише такими кри­теріями, як її недостатня вивченість чи наявність джерел, до яких не доторкалася рука вченого. «Є невивчені питання, що можуть не при­вертати особливої уваги. З іншого боку, тема може бути певною мі­рою вже досліджена попередниками, однак у ній можна знайти щось нове, що необхідно розкрити і пояснити, нарешті і в питаннях, що вивчалися, можна виявити фальсифікації, перекручення, які спотво­рюють дійсний стан речей», - підкреслював відомий український іс­торик В.І. Стрельський.

Звісно, що найрізноманітніші аспекти людської діяльності в різні історичні епохи можуть претендувати на увагу історика, але вивчи­ти їх можливо лише обмеживши масштаб досліджень хронологічни­ми і географічними рамками (у просторі і в часі). Це дає можливість глибшого опрацювання джерельної бази. Вибір теми для дослідження пов’язаний часто як з особистими уподобаннями, так і з впливом су­часності на історика, який обирає, до якого саме аспекту минулого варто звернутися, який напрямок обрати (політичний, економічний, соціальний, культурної антропології тощо).

Отже, постановка наукової проблеми виступає як комплекс питань, що мають практичне чи науково-пізнавальне значення. Істориком ви­значаються конкретні дослідницькі завдання, визначається мета та ас­пекти їх вивчення. Проблема і завдання мають бути актуальними для історичної науки.

У чому ж полягає актуальність історичного дослідження? Росій­ський історик Н.А. Єрофеєв так відповідає на це запитання: «Помил­ка у розумінні актуальності - ототожнення її з хронологічною близь­кістю до наших днів. В дійсності актуальним історичним досліджен­ням може бути робота, присвячена кожному явищу минулого, навіть найвіддаленішому, актуальність тієї чи іншої проблеми визначається у першу чергу тим, якою мірою вона сприяє кращому розумінню су­часного суспільства і людини, показуючи їх у минулому, а значить і в них самих якісь невідомі раніше сторони». Ще раз підкреслимо, що саме історик - єдиний, хто здійснює функцію посередника між нинішнім і минулим, «воскрешаючи» те, що уже відійшло у минуле. Він не просто нерозбірливий збирач фактів, а мислитель, який «по­рівнює» власну картину світу і, відповідно, картину світу, притаман­ну його середовищу, зі світобаченням людей, які є предметом його вивчення.

Приступаючи до опрацювання теми, дослідник звертається перш за все до публікацій своїх попередників, а також до узагальнюючих праць. Спеціальне вивчення літератури допоможе визначити ступінь вивченості проблеми, отримати уявлення про коло джерел, що його цікавлять.

Розробляючи обрану тему історик не повинен жалкувати витра­чати час на вивчення досягнень попередників. «Не можна ігнору­вати ніякої спадщини минулого», - підкреслював український іс­торик А.В. Санцевич. Адже лише добре розібравшись у тому, що зробили попередники, можна у процесі роботи виявити і щось но­ве. Так, загальне уявлення про проблему можна почерпнути із лі­тератури, де характеризується епоха в цілому, а потім вивчати спе­ціальні праці.

У процесі вивчення праць попередників дослідник уточнює свою проблему, з'ясовує, які її сторони висвітлені достатньою мірою, а які зовсім не відображені в літературі. При вивченні історичної літерату­ри необхідно також уважно вивчати її науковий апарат (коментарі, по­силання), адже вони можуть містити важливі праці з суміжних наук, що проливають світло на обрану тему.

На основі попереднього вивчення теми розробляється план дослід­ження, який в процесі роботи може змінюватися, вдосконалюватися залежно від того матеріалу, який буде зібраний істориком.

Найважливішим моментом у роботі кожного історика є знайомство з історичними джерелами, які є основою всього дослідження. Опу­бліковані джерела можна виявити на основі бібліографічного пошу­ку, роботи з каталогами, а також з поточними і ретроспективними бі­бліографічними покажчиками про опубліковані видання. Після того як такий пошук здійснено, дослідник переходить до пошуку джерел неопублікованих, які зберігаються в архівах чи інших установах. Пи­таннями методики архівних пошуків займається спеціальна історична дисципліна - архівна евристика (від грец. heureka - знаходити, від­кривати). Виявлення і відбір джерел тісно між собою пов’язані, від­різняючись черговістю.

Зазначимо, що безперервно зростаючий обсяг джерел, усклад­нення їх структури звертають на себе все більшу увагу спеціалістів. Створюються сучасні інформаційні системи пошуку. Так, у 1991 р. в Україні почалося створення Національної зведеної архівної комп’ю­терної системи. До неї будуть включені матеріали не лише Національ­ного архівного фонду України, а й ті архівні документи, що зберіга­ються в інших країнах, але мають відношення до історії України.

На етапі пошуку і виявлення джерел історику слід добре ознайо­митися з путівниками, описами, архівними довідниками, каталогами, які можуть дати ключ до джерельної інформації. Провідна роль у по туковій роботі в архівах належить описам фондів, де здійснено облік усіх матеріалів того чи іншого фонду архіву.

Історик може взяти одне джерело чи групу джерел, пов’язаних зі сферою його інтересів і добути звідти все цінне для роботи, причо­му зміст джерела може визначати і характер дослідження. Тому ду­же важливо, щоб відносини між дослідником і джерелом формува­лися за принципом взаємних поступок, зазначає англійський історик Джон Тош. Він наводить приклад з дослідницької практики відомою французького вченого Е. Леруа Ладюрі, який спочатку звернувся до реєстрів земельних податків сільських районів Лангедоку (Південна Франція), маючи на меті прослідкувати за документами процес заро­дження капіталізму в регіоні, але замість цього прийшов до вивчення його соціальної структури у найширшому плані. Е.Л. Ладюрі змуше­ний був визнати, що оволодіти джерелом хотів він, але в кінці кінців «джерело оволоділо мною, нав’язавши мені свій власний ритм, свою власну хронологію, і свою власну конкретну істину». У цьому ви­падку досвідчений дослідник знайшов вихід. Історику ж, який тільки починає наукову діяльність, не варто «плинути за течією», куди його виведуть документи. Потрібно чітко сформулювати ті питання, що ці­кавлять дослідника. Такий підхід дозволить виявити свідчення, про існування яких ніхто не підозрював. Звичайно, ніхто не може наперед сказати, чи виявляться матеріали, відібрані істориком, найбільш необ­хідними і значимими. Лише використання їх для пояснення конкрет­них подій покаже їхню цінність.

Таким чином, важливим кроком у програмі історичних досліджень є встановлення кола доступних джерел у всій повноті. Навіть на цій ранній стадії роботи від історика вимагається неабияка винахідли­вість та впертість. Тим більше, що джерела можуть бути численними і їх відбір стає необхідним.

Процес історичного дослідження полягає не в тому, щоб виявити одне авторитетне джерело і взяти з нього все цінне, а збір максималь­ної кількості даних на основі вивчення широкого кола джерел, що мають відношення до обраної теми. Такий метод дасть більше мож­ливостей для з’ясування неточностей і спотворень, дозволить більш аргументовано сформулювати висновки досліднику.

Історик не просто має переписувати джерела, а відтворювати ми­нуле, використовуючи при цьому суміжні дисципліни, що підкрі­плюють і доповнюють одна одну. Дослідник не колекціонує факти, «не розклеює цитати в історичному наративі», а використовує дані джерел і генерує нові знання про людину, як цього вимагає сучасна історична наука.

Реальну цінність кожного джерела можна встановити, використо­вуючи загальні правила і критерії джерелознавчої критики, які стосу­ються всіх джерел. Основні методи науковця у джерелознавчій кри­тиці - джерелознавчий аналіз та синтез. Академік М.М. Тихомиров зазначав: «...критика і перевірка історичних джерел є першочерговою справою. Слабким місцем багатьох досліджень є некритичне, невміле чи пристрасне використання джерел. Від критичного аналізу джерел, від вміння їх правильно оцінити і використати залежить успіх дослід­ження». Цікаво, що він ніколи не протиставляв спостереження над зовнішніми даними джерела його внутрішній критиці, вважаючи, що джерело необхідно сприймати цілісно.

Першим етапом аналізу документа є перевірка його справжності. У цій роботі велике значення має встановлення часу і місця виникнення документу, визначення особистості його автора, відновлення історич­них умов появи джерела, виділення з первісного тексту пізніших на­шарувань (вставок, змін, правок), а також розшифровка незрозумілих термінів. Якщо ж історик працює з рукописними джерелами, він має оволодіти знаннями палеографа, щоб вирішити, чи відповідає графіч­на форма письма заявленому в документі місцю і часу. Слід глибоко проаналізувати географічні, топографічні свідчення, використання метрологічних, нумізматичних даних. З допомогою зовнішньої кри­тики визначається ступінь правомірності використання джерела у на­уковому дослідженні. (Детальніше на цьому ми вже зупинялися у по­передній лекції).

Важливим етапом джерелознавчої критики є тлумачення (інтер­претація) тексту. Його називають ще герменевтикою (від грец. Ііегте- пеибке - тлумачити, пояснювати), що вбирає в себе як мовне тлу­мачення, психологічне, так і пошуки прихованого змісту. Зрозуміти задум автора - одне із найскладніших завдань дослідника, адже не­обхідно подолати дистанцію між істориком і джерелом. Для цього обов’язково варто враховувати соціальну позицію, національну та культурну приналежність автора документа. Сукупність цих факто­рів має вирішальний вплив на виявлення змісту і повноти такого дже­рела. Адже автор міг проігнорувати одні події, а виділити ті з них, у детальному висвітленні яких він був зацікавлений. Відтак у джерелі мають бути відображені індивідуальні особливості автора (зазвичай, ніхто не може повністю абстрагуватися від власних переконань чи побічних впливів). Здатність до критичного аналізу передбачає вміння оволодіти ме­тодом інтерпретації джерела. Слід підкреслити, що інтерпретація необхідна на всіх етапах дослідницької діяльності. Для цього істо­рик повинен вміти простежити взаємозв’язок подій і вміти виділяти з маси деталей головне, що дозволить краще зрозуміти минуле. Іс­нують різні підходи щодо інтерпретації джерел. На думку Дж. То- ша «...інтерпретація історії - питання ціннісних пріоритетів, що в тій чи іншій мірі формуються під впливом моральних і політич­них поглядів... Інтерпретація історії формується соціальним, а не особистим досвідом. А раз суспільні цінності змінюються, то, від­повідно, інтерпретація історії піддається постійній переоцінці. Ті аспекти минулого, які в дану епоху вважаються достойними уваги, цілком можуть відрізнятися від того, що заслуговувало на увагу в попередні періоди»⁴. З цим твердженням важко не погодитися. Адже історичний образ минулого за своєю природою ніколи не є заверше­ним, остаточним. Кожна епоха додає до нього щось нове. Сучасність задає відповідний кут зору на досліджуваний матеріал, впливає на систематизацію фактів та їх оцінку.

Слід зазначити також, що джерела нічого не говорять прямо, що факти відбираються, а наукове пояснення пов’язане також із тим, що кожен автор має свої і політичні, естетичні та інші уподобання. Істо­ричне знання - це завжди змагання минулого і сьогодення, коли су­часність має великий вплив на вивчення минулого. Але в жодному разі тут не йдеться про інтерпретаційне свавілля. Йому може стати на заваді чітке визначення місця і ролі джерела у тому середовищі, де воно виникло (у строго історичному контексті). Адже джерела ні­коли не передають минуле у всій його повноті (вони лише фрагмент минулого), відтак почуття історичного контексту пов’язане також із даром уяви та проникливості кожного історика. Природа історично­го дослідження така, що неоднозначність тлумачень завжди буде за­лишатися, а зіткнення протилежних інтерпретацій буде породжувати наукові дискусії і наближати пошук істини. Минуле завжди буде пред­метом суперечок.

Зазначимо, що російські історики (Л. Рєпіна, В. Звєрєва, М. Пара- монова) наголошують, що слід розрізняти реалістичну та конструк­тивістську інтерпретації. Згідно з більш поширеною реалістичною інтерпретацією все, що трапилося у минулому, неминуче має свою структуру і зафіксоване у джерелах. Прихильники конструктивіст­ської інтерпретації стверджують, що події не існують незалежно від дослідника. Історик, працюючи над різноманітними джерелами, робить умовивід про те, що відбулося, створює інтелектуальну кон­струкцію події. Отже, подію можна розглядати певного мірою як ви­твір праці історика⁵.

Разом з тим не можна не відмітити і того, що наявність багатьох інтерпретацій не означає, що всі вони рівноцінні, хоч і правомірні. Перевірка вірогідності того чи іншого факту здійснюється їх комп­лексним дослідженням і поглибленою роботою над джерелом. Є вче­ні, які вважають, що «віра у тверді, непорушні факти науки - помилка, бо інтерпретація стосується кожного факту». Відтак факт не може іс­нувати окремо від інтерпретації.

З документальних джерел історики «добувають» факти (історич­ний факт ніколи не може бути абсолютно тотожним джерелу) і на­магаються встановити якомога більшу кількість достовірних фактів, що мають відношення до обраної проблеми. Академік М. Нечкіна підкреслювала, що «факт невичерпний, як атом, бо він має безкінеч­ну кількість властивостей, сторін, взаємовідносин». Жоден історик не може узагальнити всіх фактів, що торкаються теми його дослідження і тоді він притримується двох принципів: здійснює відбір фактів і на­магається показати факти і події в розвитку. Але між фактом-джере- лом і фактом-знанням є відмінності, головна з яких полягає в тому, що джерела відображають реальні явища безпосередньо, а наукова літе­ратура - опосередковано, на основі джерел.

Аналітична критика переростає органічно у синтетичну крити­ку, мета якої полягає у формуванні сукупності науково перевіреної інформації. Важливим етапом в роботі історика є синтез свідчень, розкиданих у різних джерелах інформації. Співставлення, синтез віді­браних фактів дозволяють встановити логіку розвитку історичних по­дій, при цьому стають більш зрозумілими не лише окремі факти, але і їх взаємодія. Синтез розрізнених даних відкриває можливості для широких історичних узагальнень («факт без узагальнення залишаєть­ся німим»). У найпростішому вигляді синтез джерел проводиться у межах групи матеріалів одного виду (наприклад, писемних), але може охоплювати і різні види джерел (писемні, речові, зображальні і т. ін.). Важливим є синтез писемних та зображальних джерел, таких як фо- токінодокументи. У них можна почерпнути деталі, що не відображені в інших джерелах, але важливі для уточнення вже відомих фактів та їх узагальнення.

Систематизація джерельної інформації дозволяє також порівняти одні джерела з іншими та вибудувати їх ієрархію. «Одні документи збагачують, підсилюють значення інших: значні набувають більшої онкретності, менш значні вплітаються у тканину значних і т. ін. Син ­тез джерел веде дослідника від інтуїції до смутної здогадки, від здо­гадки до серйозного припущення і, нарешті, до науково обгрунтова­ного висновку», - зазначав професор В.І. Стрельський.

Джерело не дає прямого і безпосереднього відображення минулого (за винятком решток матеріальної культури). Тому в історичній на­уці йде мова про реконструкцію (відтворення) історичних процесів. Цей етап роботи історика являє собою ретроспективний процес по­вернення до минулої історичної реальності через джерело. Всі зазна­чені вище етапи роботи історика (пошуки і виявлення джерел; збір матеріалів; джерелознавча критика; відбір фактів та їх систематизація і узагальнення; синтез, що дозволяє встановити зв’язки між окреми­ми фактами; оцінка зображуваних подій завершуються вирішенням головного завдання, а саме - реконструкцією минулого. Адже дослід­ник має справу з розрізненими частинами минулого, які за допомогою уяви історика можуть утворити цілісну картину: «Тим самим картина предмету дослідження, створювана істориком..., являє собою нібито сітку, сконструйовану в уяві, сітку, натягнуту між певними зафіксо­ваними точками, представленими у його розпорядження свідченнями джерел, і якщо цих точок достатньо багато, а нитки, що їх зв’язують, протягнуті з належною обережністю..., то вся ця картина буде постій­но підтверджуватися наявними даними, а ризик втрати контакту з ре­альністю, яку вона відображає, буде найменший», - вважав Р.Дж. Ко- лінгвуд. Дійсно, минуле у своїй цілісності, те, що давно вже зникло, існує лише таким, яким його відтворює уява і розуміння історика, і то лише та частина минулого, що піддається аргументованій рекон­струкції на основі джерел.

Для подібної реконструкції використовуються всі матеріали, що знаходяться у розпорядженні історика і розташовуються за ступенем своєї важливості. Строго перевірені факти і висновки містять поси­лання на науковий апарат, поглянувши на який, можна відразу визна­чити доказовість кожного твердження.

Минуле, яке реконструює дослідник, звісно, не є ні повного, і вже аж ніяк не точною копією минулої дійсності. У якомусь відношенні воно буде можливо і біднішим, і вже напевне іншим. Слід враховува­ти, що джерела, які знаходяться у розпорядженні історика, завжди у чомусь обмежені і дійшли вони до нас далеко не в повному обсязі. До того ж, у нас немає ніяких гарантій, що те, що дійшло до нас, є якраз найважливіше, найцінніше, найбільш типове чи найбільш довговічне з минулого. Всі джерела містять елементи ідеології, що визначають їх смислові акценти. Російський історик А.Я. Гуревич підкреслює, іцо «історик знаходиться у постійному протиборстві з джерелом, бо останнє являє собою одночасно і єдиний засіб пізнання, і ту пере­пону, природу якої необхідно по можливості глибоко дослідити... Він за необхідністю занурюється у царину уявлень авторів історичних джерел, у ту систему культурних стереотипів і ходу думок, яка була невід ’ємною частиною їх творчості»⁶.

Сучасні підходи до реконструкції минулого включають також не­обхідність діалогу свідомості дослідника із свідомістю тих людей, що жили у досліджувану епоху. Діалог має розпочинатися із розуміння «іншого» (людини минулого), а об’єктивною основою діалогу є істо­ричне джерело. До людей минулого історик формулює запитання, що його найбільше хвилюють. У ході цього діалогу дослідник бачить, у чому людина досліджуваного періоду відрізняється від сучасної, ви­значає, які цінності були притаманні тому часу. Але разом з тим, су­часність «залишається ідеальною моделлю, від якої історик відштов­хується у тлумаченні минулого».

Для досягнення творчих завдань історик використовує різні мето­ди дослідження, які можна поділити на три підгрупи: загальнонау- кові, специфічно-історичні та міждисциплінарні. До загальнонауко- вих належать історичний, логічний і метод класифікації (системати­зації). Особливо велике значення в історичному дослідженні мають власне історичні методи: хронологічний, хронологічно-проблемний, проблемно-хронологічний, діахронний (метод періодизації), синхро­нічний, порівняльно-історичний, ретроспективний. Історик-дослід- ник використовує також міждисциплінарні (статистичний, систем­но-структурний, математичний) методи. Коли доводиться вивчати на­строї людей у здійсненні певних подій, історик використовує методи соціальної психології.

Історичне дослідження може виконуватися у різних формах. Від форми залежить структура і побудова праці. Але забезпечити успішне вирішення поставленої проблеми може лише плідна робота з першо­джерелами (архівними чи документальними).

Сучасний італійський вчений Умберто Еко, акцентуючи увагу на обов’язковій оригінальності дослідження, підкреслює, що «не може виступати першоджерелом текст, який уже вивчався у перекладі, як не може вважатися першоджерелом текст, взятий із антології. їх мож­на використати як вторинні джерела⁷». Якщо ж за обраною дослід­ником проблемою роботи написані іноземною мовою, недоступною для автора, і він не може читати їх в оригіналі, то така тема не може бути якісно виконана: «Не намагайтеся досліджувати ірецьку філо­софію, якщо ви не знаєте німецької мови, тому що німці розорюють це поле уже кілька століть»⁸. Тож незнання іноземної мови змушує дослідника обмежитися темами з вітчизняної історії, якщо вони не вивчені ґрунтовно у зарубіжній історіографії. Це зовсім не означає, що можна обійтися і без вивчення іноземних мов. Йдеться лише про звуження ареалу дослідження і пізнавальних можливостей дослідни­ка. Вибираючи тему, яка є більш доступною для вивчення, він разом з тим отримує можливість використати ширшу джерельну базу і мож­ливість більш повно опанувати здобутки попередників. Враховуючи це, ми зупинимося на публікаціях значного корпусу джерел, які є до­ступними для історичних досліджень.

Велике значення у науковій роботі історика має знайомство з уже опублікованими джерелами (документальними збірниками, публіка­ціями джерел в періодичних виданнях, статистичними збірниками то­що). У них вже здійснено певний відбір найважливіших матеріалів, що мають узагальнюючий характер.

Зазначимо, що історик-початківець не завжди має можливість пра­цювати в архівах та рукописних відділах наукових бібліотек, а тому йому на допомогу можуть прийти публікації оригінальних джерел. Звернемося до найбільш важливих з них, які є предметом вивчення багатьох поколінь вчених.

Уже впродовж XVIII - XIX ст. здійснювалася публікація такого різ­новиду наративних джерел, як літописи (найдавніші з них «Повість временних літ», «Київський літопис» (XII ст.) та «Галицько-Волин­ський літопис» (XIII ст.). Завдяки зусиллям російських та україн­ських вчених більшість літописів, вміщених у багатотомному виданні «Полное собрание русских летописей». Т.1-38. - СПб.; М., 1841-1989, доступні для вивчення.

Варто зазначити, що «Літопис Руський» за Іпатіївським спис­ком переклав українською мовою і підготував до друку з цінними коментарями відомий учений Л. Махновець. Він звертається до до­слідників з такими словами, які не можуть залишити байдужими тих, хто намагається осягнути історію і розумом і серцем: «Кни­гу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити... Книга ця - першоджерело ві­домостей про тисячі і тисячі подій, історій, людей. В ній усе важ­ливе...Про неї написано безліч праць. 1 ще безліч буде написано. Вона невичерпна, бо невичерпне життя, про яке вона розповідає (курсив наш)»⁹.

Важливим документальним джерелом є видання і перевидан­ня козацьких літописів (Самовидця, Г. Грабянки, С. Всличка). Най- монументальнішим твором української історично-мемуарної прози ХУП-ХУІІІ ст. невипадково називають Літопис Самійла Величка (виданий у 1991 р.).

Найчисленніші і дуже різноманітні документи вміщені у ґрунтов­ному багатотомному виданні, такому як «Полное собрание законов Российской империи» (далі - ПСЗ), заснованому в 1830 році. До ньо­го увійшли і акти стосовно України (ПСЗ. Т. 16, Т.20-23 та ін.). Пошук і використання зазначених документів полегшує покажчик указів та урядових розпоряджень по українських губерніях з 1652 по 1892 рр., складений С. Рубинштейном.

Багато джерел у Росії (до 1917 р.) публікувалося в спеціальних ви­даннях Петербурзької археографічної комісії (Акти археографічної експедиції, Акти юридичні, Акти історичні, Руська історична бібліо­тека, Повне зібрання руських літописів і т. ін., а також у таких збірках як «Сборник Русского исторического общества», «Русский истори­ческий сборник Общества истории и древностей Российских» та ін.

Систематичне видання джерел започатковано в Україні у другій по­ловині XIX ст. Серед видань дорадянського часу визначне місце посі­дає «Архив Юго-Западной России» (далі - АЮЗР). Київська археогра­фічна комісія опублікувала впродовж 1859-1914 рр. 8 частин, 35 томів АЮЗР, що являє собою унікальне зібрання історичних документів і літературних пам’яток України ХІУ-ХІХ ст. Концепція «Архива...» бу­ла розроблена професором Київського університету М. Іванишевим, а потім доповнена професором В.Б. Антоновичем. СамеВ.Б. Антонович заснував джерелознавчу школу істориків-документалістів («Київська історична школа»). За його ініціативою і участю видавалися докумен­тальні збірники, в основу яких лягли унікальні документальні матеріа­ли. Багато з використаних ним джерел не збереглися і сучасний історик може скористатися ними лише завдяки працям видатного джерелоз­навця. Зусиллями В.Б. Антоновича та його колег і учнів було введено у науковий обіг величезні систематизовані документальні матеріали, що супроводжувалися глибокими вступними статтями і коментарями.

Велику роль у справі публікації документів мала діяльність Архео­графічної комісії Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові, що була заснована у 1934р. (її впродовж 1924-31 рр. очолював М.С. Гру- шевський). Нині головним центром публікації історичних документів є ІНСТІІ тут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевсько го НАН України (створений 1990-1991 р.). За останні роки вченими цього закладу було здійснено публікацію цілого ряду джерел, зокрема, таких як «Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.» - К., 1992 (Сі­рія «Пам’ятки політично-правової культури України»). Основу публі кації становлять джерела з Відділу рукописів Центральної наукової бі бліотєки ім. В.А. Вернадського НАН України, а також документальні матеріали з 17 фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві. У цій же серії вийшов «Корпус законодавчих ак­тів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії і ЗУНР» (1917-1921рр.). -К.,1996таін.

Інформація про опубліковані джерела, наукові дослідження є го­ловною справою бібліографії. Історику необхідно бути обізнаним з бібліографічними покажчиками, у яких міститься опис літератури, здійснено її відбір та систематизацію, щоб реалізувати бібліографіч­ний пошук по обраній проблемі.

Бібліографія буває універсальна (по всім галузям знання) і спеці­альна (присвячена окремим галузям). Спеціальна історична бібліогра­фія включає в себе літературу з всесвітньої історії чи з історії однієї країни в цілому, а також спеціальні історичні бібліографії з окремих періодів історії.

Історична бібліографія поділяється на кілька типів: поточну, пер­спективну, та ретроспективну. Найпоширеніший тип історичної бі­бліографії - ретроспективна (інформація про видання, здійснені за минулі роки). Для історика, який досліджує конкретну тему, велике значення має знайомство з ретроспективними бібліографічними по­кажчиками, що представляють у систематизованому вигляді праці, видані у минулому.

Типологія ретроспективних бібліографічних видань надзвичайно різноманітна і включає книги, статі, опубліковані джерела з всесвіт­ньої історії загалом, з окремих галузей історичних знань, з історії іс­торичної науки, бібліографію праць наукових установ, навчальних закладів, окремих вчених, покажчики змісту історичних журналів, джерел. Найважливішими для дослідників є тематичні ретроспектив­ні покажчики, оскільки вони містять вичерпну бібліографічну інфор­мацію з певної проблеми.

Великі успіхи в галузі розвитку історичної бібліографії були до­сягнуті в Росії вже у XVIII ст., коли було розпочато бібліографування літератури, в тому числі і видань джерел. В Україні ретроспективна історична бібліографія заснована в 40-х роках XIX ст., а перші праці з історичної бібліографії належали М. Костомарову.

У XX ст. в Україні створено чітку систему випуску ретроспектив­них покажчиків. З 1971 р. видається фундаментальний бібліографічний покажчик літератури з історії України, який фіксує всю літературу з вітчизняної історії. Книжкова палата України з 1997 р. видає, наприк­лад, таку бібліографічну серію як «Етноси України. Загальні питання». Упродовж останнього десятиліття в Україні створено змістовні покаж­чики, присвячені проблемам, які раніше не порушувалися в бібліогра­фії: «Українська Центральна Рада. Сторінки історії: Бібліографічний покажчик». - Харків, 1999 та ін.

Після вивчення ретроспективної бібліографії необхідно ознайоми­тися з поточною науково-допоміжною бібліографією, що періодично інформує дослідників про нову історичну літературу. Поточна істо­рична бібліографія здійснюється в Україні Книжковою палатою, яка регулярно випускає в світ державні бібліографічні покажчики праць, які щойно вийшли з друку: «Літопис книг», «Літопис журнальних статей», «Літопис авторефератів дисертацій». Один розділ у кожному з покажчиків присвячено історії.

Перспективну бібліографію репрезентують тематичні плани ви­давництв, рекламні буклети, повідомлення в журналах та газетах про подальші видання праць. Бібліографічні покажчики допоможуть отримати інформацію про найновіші публікації з конкретної дослі­джуваної проблеми.

Праці, опубліковані з історії, як і з інших дисциплін, мають певний допоміжний науковий апарат. Зокрема, велике значення мають поси­лання на використані автором джерела та літературу. У наукових ви­даннях (монографіях, статтях), як правило, посилання даються на всі використані матеріали. В інших виданнях, розрахованих на широке коло читачів, коло посилань скорочується.

Найпоширенішим видом посилань є підстрочні посилання (вмі­щуються під основним текстом на кожній сторінці і позначаються по тексту і в посиланнях цифрами в межах кожної сторінки). Це дає мож­ливість бачити одночасно і текст, і використані джерела та літературу. Бувають посилання, винесені в кінець розділу чи книги (це залежить від кожного окремого видавництва). Але мета оформлення наукового апарату полягає у тому, щоб було очевидним, наскільки повно охопле­но коло наукової літератури з проблеми, що досліджується.

Для успішної дослідницької діяльності історику слід користувати­ся довідковим апаратом (допоміжними покажчиками). Вони можуть значно полегшити користування необхідною в роботі літературою. Найпоширенішими є іменні та географічні покажчики, що допома­гають швидше розшукати потрібні матеріали. В окремих виданнях зустрічаються предметно-тематичні покажчики, а також покажчики, що безпосередньо пов’язані з тематикою конкретного видання. На­приклад, у третьому томі колективної праці «История крестьянства в Европе» (М., 1986) цінним є термінологічний покажчик. У фун­даментальних працях, а також у дослідженнях біографічного жанру вміщуються також покажчики подій, чи хронологічні таблиці, де ві­дображено головні дати з життя персоналій. В окремих монографіях (напр. Н.М. Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1993) вміщені генеало­гічні схеми, які становлять великий інтерес для дослідників. У інших роботах можуть бути представлені генеалогії королівських династій (напр. у дослідженні І.І. Бурової «Дві тисячі років історії Англії».-сгіб.,2001).Таким чином, дослідження кожної проблеми вимагає від історика дуже сумлінного вивчення не лише джерел, наукової літератури, а й довідкового апарату, різного роду покажчиків, що, безперечно, дозво­лить успішніше вирішити поставлені завдання.

Саме ж історичне дослідження ніколи не можна вважати завер­шеним. В історії істина - завжди відносна величина хоч би тому, що джерела практично невичерпні, а дослідник ніколи не може подолати суб’єктивний підхід. Тому в кінці кожного історичного дослідження можна поставити знак запитання, а не крапку. Переконливо про це ви­словився А.Я. Гуревич: «... погрібно бути готовим переглянути свої власні висновки у світлі досягнень науки, зауважень колег чи при зі­ткненні з суперечливими свідченнями джерел. Адже «твоя істина» не абсолют, а тому може змінюватися»¹⁰.

ПРИМІТКИ

¹¹³ Коллінгвуд Р. Ідея історії. - К, 1996. - С. 326-327.

¹¹⁴ Юсим М.А. Несколько штрихов к портрету истории \\ Средние века. Вын. 64. - М., 2003. - С. 346.