Наговорили про двадцятий вік.

Він – атомний, і він – кібернетичний,

І – швидкісний, і (господи!) практичний,

А хтось говорить ще: трагічний вік.

Нехай собі! На поговір людський

Двадцятий вік занадто не зважає,

Він на своїй долоні шкарубкій

Собі зростив маленьке диво гаю.

І оселив у ньому солов'я,

І солов'ю – веселу дав дружину,

І гаю довго вибирав ім'я,

І вирішив: хай зветься солов'їним.

Вночі свій витвір (ясеневий свій)

Він приклада тихесенько до вуха.

Втомився вік.

Від людських веремій,

Пекельних воєн і жахних завій,

Від гуркоту міського і задухи

Втомився вік…

Хай солов'я послуха.

ЛІТНЯ ВІДПУСТКА

О, як же треба накипітись в пеклі

Дрібних суєт, непереробних справ,

Щоб так зітхнуть!

У різнобарв'ї спектру!

В тіснім сусідстві звірини і трав!

Святкую!

Визволяюсь!

Воскресаю!

А ще – навперекір календарю

Неділями всі будні нарікаю,

Вино усіх червоних чисел п'ю!

На волю

птаство мовчазне з квартири!

На волю

непокірливість волось!

Хай розкошують!

І незнанням міри

Знов дорікне мене бундючний хтось.

Так мало треба? Так багато треба!

Ковтка повітря сонячній душі,

Летючих зір із молодого неба

І віч коханих, що без тіні лжі.

Я сповідаю сонячність!

Із хрустом

Свій золотий надкушую ранет!

Це все так прозаїчно звуть відпусткою,

Та ніжний липень – він у нас поет.

Тому і хмари мають профіль лева,

І день без берегів отак тече,

А уночі філософи-дерева

Про вічність мовлять, – а про що ж іще?

А вічність – поряд, вічком оленяти

В моє вікно з цікавістю зорить.

День спито весь.

Але триває свято.

І ти у нім – найщасливіша мить!

***

Здрастуй, літо, зелений пломінь,

Кидай душу мою в черінь!..

Тихо бродить в моєму домі

Привид саду – зелена тінь –

По книжкових тугих полицях,

По містку моїх брів і дум,

І стоїть у моїх зіницях

Яблунь синьо-зелений шум.

Від розтоплених сонць і спеки

Ходить обертом голова.

Черепками дзвінкого глека

Геть розсипані всі слова.

Я зневірюсь у давніх мірах,

Всохне бог на крихкім корню,

Сповідаю я нині віру

Зеленавого жар-вогню.

І дослухаюсь, і, сп'яніла

В ціпенінні таємних мук,

Чую, кличе мене Ярило

У зелену пожежу рук.

ІРПІНЬ

Приходитиму знов і знов сюди,

Як ніжний серпень в сонячні сади,

Як небосхил до ясної води,

Приходитиму знов і знов сюди.

І через рік, і через безліч літ,

О, хай не заболить тобі мій слід

Між трав оцих, занурених в блакить,

І через рік, і через безліч літ.

Вони мене впізнають – дерева,

І так в обійми кинуться: – Жнива! –

О, як твоя збіліла голова!..

Та все ж мене впізнають дерева.

Скажу: – Були у мене береги

У вогняному клекоті жаги,

У цвіті терну й сніжної юги, –

Такі були у мене береги.

Я легко так душею відійду,

Всміхнусь тихенько на свою біду,

З рук погодую білицю руду, –

Так легко я душею відійду.

А вже в саду упав останній плід.

Я тут жила б і сто, і двісті літ,

Годинників спинила б мудрий хід…

Та вже в саду упав останній плід.

ІРПІНСЬКИЙ ЦИКЛ

Над голубими строфами канцон

Замислились ірпінські осокори,

Черемсі до важучих її грон

Шукають рим незбитих і прозорих.

Тут, у осіннім шереху алей,

Повільно бродить тиша і натхнення.

І тане сад – у сітіні очей, –

Занурений у тихе світлодення.

Благословися, творчості житло!

Благословися, та всемудра тиша,

Де твориться не злочин і не зло,

Де в спокій саду вписуються вірші.

Де зерня задумів росте і пророста,

Цих днів позначене щасливими

прикметами,

Стою і слухаю. А липа золота

Мені шепоче Рильського сонети.

А речі такі многозначно милі!

Ми тільки прощаючись бачимо їх.

Цей дім у оточенні лип старих

Мені – не на вік, а лише на хвилю.

Ну що ж, хай і так. Живемо проїздом.

Будинку – стояти і мудро мовчать.

Ті наші міські горобині гнізда

Куди як нахабніше цвірінчать.

Працюю, відлякую сміхом тишу.

Допізна сиджу над рядком одним.

А потім – пробач, я не краща від інших –

Зберусь і залишу тебе, мій дім.

Пробач! Сентиментів благеньким посагом

Обтяжувать душу – поганий смак.

Це правда, що любимо надто поспіхом.

Зате забуваєм повільно як!

Впливає дім наш у ірпінську осінь,

Мов у затоку човен голубий.

У шерехи дзвінкі й мідноголосі

Забрів по груди сад, як ворожій.

І забредає серце в тиху сповідь

Під небозводи ніжності лункі.

Ця золота самозреченна повідь

Тече мені крізь очі і думки.

Звільняйся, душе, наче сад від листу

Під пружним вітром голубих доріг,

Від одежи лукавства і користі,

Від суєти і мізеру утіх!

Побудь собою! Вслухайся в слова,

Що йдуть у ріст через прозріння тишу!

І хмелем творчим повна голова,

Й передчуттями сповнюються вірші.

А уночі від захвату не спиться.

Там, за вікном, триває ворожба,

Там щось фарбується, там жовтими лисицями

Туману тчеться вранішня габа.

І чую, то каштанові ядерця,

На землю падаючи, дзвінко стукотять,

І в кожнім стуці – перший порух серця

І вічно перше таїнство зачать.

Підбирала осінь півтони,

Кольорів перевіряла стійкість,

І було в ній стільки таїни,

І душі просвітленої стільки!

А патлатий вітер налетів,

Світло й тінь зітер, немов ганчіркою,

Не сумуй, що обрій спорожнів, –

То лиш двох митців триває спірка.

СЕРПЕНЬ

Зірниці… То пізніх осяянь мить,

А може, то геніїв двох розмова?

Сухими зірницями серпень горить,

Обпалює віть угорі кленову.

Музичить натхненний маестро-клен,

Душа цвіркуна в нім живе незримо.

І в полисках жовтих всихає ромен,

І пахне в садах чебрецями сухими.

Додай ще до всього сліпучий лет

Зірок понад карий жаркий твій погляд –

І серпня завершено буде портрет,

А задум – новий! – уже поряд, поряд.

Та в прагненні вічному все сказать

Надмірні не будемо, як бувало.

Хай вод криницевих вечірня гладь

Повторить собі ще не раз цей спалах.

ЛІТОЗБІР

Закипає небо звабом-гречкою,

Достига бентежністю душа,

Поспіша, у полудення глечики

Всі меди зібрати поспіша.

А меди прозорі – та не дуже,

А меди – солодкі – та не всі.

На космічнім холоді застуджене,

Сиве сонце гріється в сльозі.

День мій, біль мій – моя смуга злетна,

Іншого сьогодні не дано.

До крутого вирію причетне

Голубих криниць святиться дно.

Задивляйся, душе, у зіниці

Неба, віри, сонця і криниць!

Причастись глибокістю криниці

І святою чесністю зіниць.

І думками причастися, душе.

А думки – вони завжди одні:

Про дощі і атом, хліб і ружі,

Про ракети і про трудодні.

Ще в очах не осінь і не вечір,

Ще ввібрати стільки ладен зір!

Закипає небо звабом-клечінню –

Літозбір, триває літозбір.

***

З розгону даль пригорнеться і схлипне,

З-за лісу потяг вибіжить навстріч…

Даруй мені, п'янкий ірпінський липню,

Все ту ж відвагу уст і віч!

Відвагу найтаємніше сказать,

В своїй любові звіритись відчайно,

І сто дощів, і сто нічних багать,

І мить – одну! – високу й сповідальну.

Даруй мені натхненну зливу слів!

Душа – вона так довго німувала,

Та вірилаа у свій новітній спалах:

Вночі так жарко звід палахкотів.

Не забуває серце тих стежин,

Де хоч би мить одну було щасливе,

Отож іду – і передвістям дива

Вже нависають кетяги калин.

Чутка органність сосон в тишині.

Над берегами біле майво спеки –

О, повертайте сонячну й далеку

Мене – мені!

Отак, щоб знов і усміх, і сльоза,

І втома – так осяянно – надвечір.

Шукаю слід своїх колишніх течій,

Цілую зором ваші небеса.

В цю ніч я не засну.

В цю дивну ніч

Такого світла буде в серці повінь!

І буде лет – крізь ночі білий пломінь –

Самій собі,

самій собі настріч.

***