Частина 1: знайомство.тиша.

Автор: Бабійчук М.В.

Вечіп п’ятниці… Повертаючись з роботи, рудоволоса дівчина вирішила не йти одразу додому. Зупинившись на перехресті, вона постояла 2 хвилини і швидким, рішучим кроком пішла в протилежну сторону. На її шляху розташовувався дивний заклад з назвою «Дім думок». Його відчуженість від інших будівель так і заманювала глянути за дубові червоні двері. Не довго думаючи, вона увірвалась туди. При вході до неї підійшов хлопчина з суворим грубим голосом і запропонував допомогти зняти верхній одяг. Звісно ж вона погодилась. Ніжними рухами люб’язний джентльмен зняв з неї пальто синього кольору, яке трішки було потерте на правому плечі, але цей дифект був майже не помітний, через те,що він завжди був прикритий прекрасним рудим, блискучим волоссям.

Дівчина оглянула залу «Дому думок» і невиразно, але чутно прошептала про себе :

-«Незрозуміла…».

Там стояло лише 4 стола, біля яких було по-одному стільчику, а в куточку був рояль та барна стійка.

- «У вас в меню є кава?- спитала вона;

- У нас немає меню! – зі здивуванням відповів молодий чоловік. В нього був такий вираз обличчя, ніби дівчина вже бувала тут багато разів і спитала дуже дурне питання.

- Що ж тоді ви можете мені запропонувати? – пролунало зі звабливою посмішкою.

- В нас тільки один напій, і якщо ви бажаєте, то я його принесу?!

- Так, звісно…

- Вибачте за нескромність, але можу я поцікавитись, як вас звуть? Адже в нас прийнято звертатися на ім’я.»

Грайливо прозвучало і’мя «Аліна». І хлопець, нічого не промовивши у відповідь, дуже повільно, не поспішаючи, пішов в іншу кімнату.

Не розуміючи нічого, дівчина Аліна присіла за столик, поправляючи зелене малахітове кольє, що красувалось на її оголеній шиї. Ось промайнули п’ятнадцять хвилин, а замовлення так і не було. В очікуванні, вона вирішила зіграти на роялі, що похмуро стояв у майже не освітленій частині залу та, певно, вже декілька років не відчинявся. У глухій тиші роздались різкі та в’їдливі кроки, точніше цокотіння Аліни. Зарипіла кришка та педаль роялю. Здмухнувши пил, рудоволоса красуня скромно поклала свої тоненькі пальчики на витерті від інтенсивного користування клавіші і завмерла… На її лиці було видно задоволення від простого дотику до інструменту. Через декілька секунд прозвучали перші ноти. Ніхто не міг уявити, що така тендітна і скромна дівчина може перетворити коливання металевих струн у неймовірну мелодію, що так і змушувала відволіктись від всіх земних справ і слухати, прислуховуватись, насолоджуватись та поглинати кожен звук, створений поштовхом чорнобілих шматків дерева.

Пристрасне та ніжне виконання було перервано обстукуванням черевиків, якогось ошатного чолов’яги, що сильно грюкнув дверима і, ні з ким не вітаючись, пішов кудись вглиб будинку. Опісля були чутні крики. Напевно, була сварка. Дуже-дуже швидко винесли замовлення. Аліна скуштувала напій і була приємно здивована, адже вона навіть не розуміла, що то таке є.
Пролунав телефонний дзвінок. Аліна довго шукала телефон, але марно. Через декілька хвилин дзвінок повторився і офіціант виніс пальто, в якому знаходився телефон. Піднявши слухавку та поспілкувавшись приблизно хвилин десять, вона почала нервово збиратись.

Вже майже при виході дівчину зупинив мужчина, той, що перервав її гру, і схопивши за руку промовив:

-« Вибачте мою непривітність, я хотів би з вами познайомитись…

- Я б із радістю з поспілкувалась, але в мене немає часу.

- Мене звуть Леон, Леонід Свалявський. Може ви все ж приділите мені кілька хвилин свого дорогоцінного часу.»

ЇЇ здивуванню не було меж. Вона впізнала це і’мя одразу. Жодне слово не могла промовити дівчина, тому що розуміла, що перед нею стола найвідоміша людина міста, котра так ніжно припрошувала її зостатись. Та й не це спонукало наплювати на всі зустрічі, котрі були заплановані. Леонід був не тільки відомою та багатою, а й і найзакритішою людиною в місті. Цікавість взяла над нею контроль.

- «Добре, Леоніде, я залишусь, але не на довго, хоча…побачим.

- Дякую, я вельми вам вдячний».

Вони присіли за особистий столик Свалявського, який, до речі, і був власником закладу, але цього вона ще не знала. В надії на щось цікаве, дівчина хотіла розпочати бесіду, але погляд чоловіка, сидячого навпроти, був настільки пронизливим, що вона не могла промовити й слова. В кінці-кінців пролунали перші речення:

- « Ви, дарма гаєте мій час, ми вже десять хвилин сидимо, а ви ще навіть нічого не спитали.

- А навіщо? - відповів Леонід.

- Я думала Ви хочете поспілкуватись?

- А хіба спілкування можливе лише за допомогою мови? – перебивши, сказав він

- Ну…»

І знову настала тиша. Хоча вже не така незрозуміла, як раніше, адже Аліна задумалась над питанням і почала знаходити нотки істини у ньому. Через кілька хвилин Леон промовив:

- «Аліно, Ви дійсно хочете бути тут!

- Я згодилась на спілкування з вами, тому я за цим столиком.

- Ні, ви тільки знайшли привід не йти туди.

- Куди? Ви ж навіть не знаєте куди я вирушала

- То не важливо…Дякую за проведений час зі мною, не буду вас більше затримувати».

Дівчина ображено і різко встала зі стільчика і, навіть не одягаючись, а просто забравши пальто, вийшла з «Дому думок».

Частина 2: Лист.

З негативним враженнями від знайомства, Аліна вийшла з закладу, що йменувався «Дім думок». Такого хамського відношення до себе вона не могла стерпіти. Розраховуючи на цікаве та багатообіцяюче спілкування, дівчина отримала тільки хвилини мовчання і незрозумілу бесіду та ще й не буквально, але дуже чітко їй натякнули на те, що вона повинна покинути місце з гарною атмосферою.

Рішучим кроком, з нестримним гнівом та палаючими очима розлючена прихильниця рояльної музики поспішала додому, аби лиш тільки бути подалі від того брутального чоловіка, що так негарно повівся з нею. Вона навіть не помітила що надворі вже наступила ніч і громадського транспорту вже не було. Ось навіть швидше ніж завжди дійшла до скромної квартири, у якій вона знімала кімнату, адже на зарплатню починаючого спеціаліста та ще й на державній службі на цілу квартиру розжитись було неможливо.

Під звуки плачу власниці квартири, до яких вже звикла Аліна ввійшла додому. Тетяна – власниця квартири, завжди плакала лише за однієї причини, і до того ж дуже банальної, а саме: «немає чоловіка…я нікому не потрібна». Напівпорожня пляшка дешевого приторного червоного вина завжди стояла на кухонному столі, де також знаходилась випічка домашнього виготовлення. Аліна намагалась швидко пройти повз Тетяну, щоб ціла ніч, що призначена для відпочинку не перетворилась на ніч історій втраченого кохання. Але сьогодні удача повернулась до неї звичним місцем, звісно ж не лицем.

Під ранок обидві дівчини розбрелись по своїх кімнатах, щоб хоч трішки перепочити. Та не довго було те щастя. Приблизно о восьмій годині ранку хтось постукав у двері. Жодна з дівчат не підходили. Через деякий час все повторилось і Тетяна, не витримавши, відчинила двері і побачила кур’єра, котрий тримав маленький пакунок в руках. Він промовив:

- «Розпишіться, будь ласка».

Заспана дівчина мовчки зробила все, що він хотів, забрала ту, незрозумілу річ і різко закрила двері. Роздивившись, поклала пакунок на комод, що стояв біля вхідних дверей та й пішла далі насолоджуватись п’янким екстазом сну.

Сильний гул, що роздавався під вікном десь посеред дня змусив і Аліну розплющити очі. Задіявши, всі свої приховані ресурси організму вона ледве піднялась з ліжка і пішла приймати ванну.

Наступив повноцінний день. Дівчата порались на кухні. Власниця згадала про кур’єрський пакет і вручила його співжительці, тому що отримувачем була саме Аліна. Вона не довго думаючи, розрвала верхню упаковку і побачила червоний лист, на якому, у правому верхньому кутику, було маленькими літерами напечатано «Дім Думок». І знову ж здивування… Зміст листа був такий:

«Шановна, Аліно! Я, Леонід Свалявський, щиро прошу пробачення за мою негідну поведінку. Ви, певно, більше не хочете мене бачити. Я розумію. Та хочу вам нагадати, що інколи перше враження буває оманливим. Тому і прошу Вас, Аліно, прийти до мене на благодійне свято, що буде проведене в честь допомоги нашому місту. Якщо можливо гнів зміните на милість, то я буду радий прийняти вас у своєму закладі «Дім Думок» сьогодні о 20:00. За дві години до того знову приїде кур’єр та привезе вам вечірнє плаття, тому що дрес-код офіційний і в визначеній кольоровій гамі. Дякую за те, що не спалили листа, не прочитавши його. Ваш боржник Л.Свалявський» .
Звісно ж дівчина хотіла піти туди, тільки ось гордість та принципи не давали їй цього зробити. Мозок Аліни був запущений. Пріорітети щохвилини мінялись. Та лише аж коли приїхав кур’єр і побачила плаття та прикраси до нього, вона зрозуміла, що не одягнути таку красу буде просто лицемірством.

Частина 3. Тотальне лицемірство.

Під вечір, вельми пригнічений заклад «Дім думок» перетворювався на гарне, навіть величне місце. Сходилися гарні панночки в пишних та класичних вечірніх платтях. Звичайно ж і їхні кавалери не пасли задніх. За цим дійством тихо, ніби нічого і не відбувається, спостерігав Леонід зі свого улюбленого місця, що знаходилось у найвіддаленішій точці двоповерхового напівтемного приміщення. Він попивав шампанське, тримаючи його у бокалі з гірського кришталі, котрий де-не-де відблискував райдужним сяйвом при попаданні червоного промінця від світильника, що звисав на стіні над Свалявським.

Через відкриті двері, що були наповнені гостями, ввійшла і Аліна. Напевно, вона думала, що всі будуть чекати її, але на привеликий її жаль так не сталось. Жоден з гостей та й сам господар свята навіть не повернулись в її сторону.

- «Неочікувано…Стільки сил потрачено для того, щоб мене сюди запросити, але жодної реакції на мою присутність» - подумала дівчина.

Не встигнувши докрутити ці думки в голові, її спокій порушила жінка, років тридцяти п’яти. Ця пані була ідеалом вишуканості та стилю, елегантності та естетичного смаку. Очі, цієї, не зовсім юної дами, поглинали будь-кого, хто в них зазирав і не відпускали лиш доти, доки вона не промовить слова, адже голос був ще привабливішим. Якщо сконцентруватись лише на його звучанні, то можна було б подумати, що це струмочок переливається у всій своїй мелозвучній красі.