Визначення етнічної історії
Синергетика як нова методологія історії
Синергетика є концепцією самоорганізації систем як таких: це можуть бути явища неживої природи, організми і суспільство.
Суттєвим є те, що синергетика принципово відкидає запрограмованість розвитку початковими умовами, надаючи більшого значення спонтанності та випадковості. Це означає, що на зміну системи можуть впливати малопомітні, незначні відхилення від «норми», внаслідок чого система може навіть без тиску ззовні опинитися в стані нестабільності (так звана «точка біфуркації»). Цей момент означає кризу системи. Розкривається «поле можливостей» - від виходу на більш високий щабель самоорганізації або повної деградації та розпаду.
В період стабільності, розвиток (еволюція) системи може пояснюватися категоріями закономірностей; а нестабільності - коли відкриваються можливості вибору одного з кількох варіантів подальшого руху. Тоді реалізується одна з потенціальних можливостей, розкриваються нові можливості і весь процес руху у певному напрямку стає незворотним.
Так, російський історик В.Б. Кобрин, аналізуючи шляхи розвитку Московського царства другої половини XVI ст., показав, що вибір між двома шляхами розвитку (альтернатива: політика «Вибраної ради» проти опричнини) за накопичених країною тенденцій по суті був вирішений самою особою Івана IV. Таким самим чином автор розглядає Смутний час початку XVII ст. Аналогічні роботи з’явилися щодо дослідження петровської доби, періоду правління Олександра І і т.ін.
Отже, кризова ситуація в історії завжди акумулює безліч можливостей, які потенційно в ній присутні. Проте реалізується і визначає подальший суспільний розвиток лише одна із них.
Минуле і сучасність, поняття метаісторії
З проблемою зв’язку сучасного та минулого пов’язане поняття метаісторії. Академік С. Кримський пояснював його так: «Історія відбувається не тільки у фізичному часі, у зміні стадій, епох, але й зберігає їх. Всесвітньоісторичний процес не пройшов повністю жодного ступеня і не лише в географічному розумінні наявності суспільств-ізолянтів на різних щаблях розвитку: під первісних до феодальних, але й в ціннісному відношенні: хоча б у формі реліктів. Історія, роблячи у часі міжстадіальні переходи... залишає поза часом відбитки цих епох у вигляді сплячих можливостей, чи в культурі, чи в ціннісній свідомості».
З цього випливає закономірність, згідно якої «явища, що чітко проглядаються на ранніх ступенях розвитку, обов’язково розвиватимуться на його пізніх фазах у панівні форми».
Тісно пов’язана з цим концепція “епічного часу – не замкненість ціннісно-епічного минулого. Як приклад такого епічного минулого наводиться Римська античність для Новоєвропейської цивілізації (від часів Великої Французької революції XVIII ст.). Культура Росії перших десятиріч XX ст. актуалізувала культуру православного середньовіччя від візантійського стилю до билинного епосу. В українському національному відродженні з часів УНР особливу роль відіграє доба Бароко і епос козацьких часів.
Визначення етнічної історії
Етнічна історія і утворення сучасних націй - це одна з досить складних проблем історичних досліджень.
В пізній радянській історіографії (60-80 рр. XX ст.) було зроблено ряд важливих розробок цієї проблеми. Російські дослідники, виробили базові положення теорії етносів та націй та категоріальний і понятійний апарат. Серед них варто виділити: С.О. Токарева, В.І. Козлова, Ю.В. Бромлея, Л.М. Гумильова; до цих проблем зверталися й українські вчені: В.Ф. Геннінг, Ю.В. Павленко та ін.
У сучасному розумінні, етногенез є сукупністю явищ і процесів, що супроводжують хід формування того чи іншого етносу і його специфічних ознак. Етнос є динамічною системою. Його ознаки повсякчас змінюються, хоч певна специфіка надає етносові більшої тривалості, ніж будь-якій іншій суспільній системі. На різних етапах історичного розвитку тип етнічної спільноти змінюється. При цьому генетичні зв’язки більш ранніх і пізніших етнічних утворень можуть зберігатися, але вони ніколи не виступають як тотожні.
Базові положення теорії етносів та націй, якщо коротко, можна звести до двох тез:
1) етноси та нації в своїй основі є соціальними організмами, що на певному етапі свого розвитку трансформуютьсяв етносоціальні організми.
2) Етнічні та національні структури часто виростають в ієрархічну будову, до якої входять саме етноси та субетнічні групи, макроетнічні спільноти, цивілізаційні та політичні нації.
На різних етапах історії відбувається утворення нових етносів, загибель інших, чи входження якихось із них у нові етнічні спільноти.
Прикладом надетнічної спільноти, витоки якої почали формуватися ще в дореволюційній Росії, був СРСР. Характерними ознаками останньої було: наявність досить сильних соціальних зв’язків, загальна культурна своєрідність, одна (російська) мова міжнаціонального спілкування, усвідомлення населення себе як громадян однієї держави – все це свідчило про появу в рамках величезної багатонаціональної держави макрополітичної нації.
Те ж саме маємо, хоч на принципово відмінних засадах, у США (так званий плавильний казан), Індії, Бразилії, Китаї.
Можна сказати, що інтеграційні процеси, що вели до створення мак-роетнічних спільнот, є певного загальною тенденцією для XX століття.
Аналіз суперечностей, що склалися в радянському суспільстві: комуністично-атеїстична ідеологія, яка не відповідала потребам духовного життя, на відміну від великих релігійно-духовних вчень, без яких існування тієї чи іншої розвиненої цивілізації немислимі, тоталітаризм в усіх сферах життя і, зокрема, неспроможність забезпечити пристойне матеріальне життя, відсутність демократичних свобод і т. ін. відкрили справжні причини краху комуністичного режиму в СРСР.З суспільно-політичними змінами постали питання про перегляд теоретичних і методологічних засад в гуманітарних науках, в тому числі і в історичній. Разом з тим, наразі слід визнати, що на якомусь етапі в якості більш сильних виступають відцентрові механізми і сильнішою виступає тенденція до створення етнічних націй і національних держав – у етносів, які в силу історичних обставин «затримались» із своїм самовизначенням.
У науці була звернута увага на появу сильних національних рухів в індустріальних суспільствах (квебекський рух у Канаді та ін.), які нібито показали хибність модернізаційних теорій і самої ідеї «модерності» нації. Зверталась увага на роль етнічного хотіння у формуванні кожної нації.
Саме ця проблема повертає нас до теорії «етносу, в якій етнічний процес розглядався впродовж великих історичних періодів, під час яких відбувалися еволюційні зміни і «стрибки» і утворенням нових етносоціальних організмів. Нації розглядалися як етносоціальний організм сучасної індустріальної епохи.
В центрі уваги європейської теоретичної думки на цей час є праці Карла Дойча, ЕрнєстаЕллнера, Мирослава Гроха та ін. з теорії націй та націотворення. Їхня поява як нового напряму в історичній науці безперечно торкнулася і сучасних досліджень української історії.
Згідно концепції М. Гроха, мобілізації національних рухів у світі мали особливе значення серед «недержавних» народів.