Згадали клени: скоро осінь.

Запраглось айстрам прохолод.

Десь крижні в сутіні голосять

Печаллю здаленілих нот.

І сум лягає на повіки

За тим, що з літом відійшло.

У золотаві згадок ріки

Занурю болісне крило.

І буду жить в твоїх осмутах,

Дум дослухати течію.

І я скажу тобі, скажу тобі,

Що так до відчаю люблю!

І не боюсь ні суду грізного,

Ні осуду, ані падінь.

Боюсь лише, що буде пізно,

Що відпливу в осінню синь.

Я губ твоїх торкнуся пальцями,

Розворожу на них печаль.

Ген крижні – літечка вигнанці –

Десь крижні в сутінках кричать.

***

Так починається осінь,

повільно і спровокла.

З груші, ліниво надкушеної,

обважніла злетить бджола,

Загаласують базари

дисонансами кольорів.

З фіолетовим присмутком

баклажанів

Поряд – буйний оранж гарбузів.

Лоз виноградних плетиво

обснує павутинь густа,

І забагнеться сумного і довгого

написати комусь листа.

Про фіалкові тіні…

І червонястий глід!

Потім чекати – болісно

й щемно так на одвіт.

Розглядать на долоні

листу зроненого мідяк…

Так починається осінь.

Мабуть, у всіх отак?

ОСІНЬ

Осінь схожа на теплі долоні жінки,

Що лежать, притомившися, на колінах.

Натрудились, грядок накопались вволю,

Ніжно-ніжно напорались біля розсади

Помідорів чи там баклажанів синіх,

Словом, різної городини,

А півоній тих пишних наполивались

(Бо ж не хлібом єдиним живе людина),

А вже хат понабілювались високих,

Як ото ще вапно попадеться хороше,

Та така ото, знаєте, гарна щітка –

Ой, чи ж мало усякої тої роботи

Поперероблювано за літо!

Ще й насушено різного тобі зілля –

Від зубів, від застуди чи пропасниці

Та наобіймано онучаток,

Що приїхали на канікули з міста.

І притомились нарешті руки,

Тихо-тихо відпочивають.

Чи ж надовго?

В діжках уже сходить тісто.

Час, ой час, мої люди, шишки ліпити,

Простелять килими –

Аж від вулиці та й до хати –

Наречені ж бо їдуть у двір.

***

Жінка прийшла і присіла поряд,

Хустку зняла – хмареня голубе.

Віч бурштинових натомлений погляд –

Де я стрічала тебе?

Жінка із голосом комишини,

Що на вітрах так печально співа,

Де його чула я, де, скажи-но?

Тихий цей сум і знайомі слова…

Жінка із усміхом дня золотого

В передчутті отієї пори,

Коли замислено так і строго

Сад обирати почне кольори.

З розчерком брів, наче крил

ластівочих,

Креслених болем в чиїй душі?

Вся, як жура, мені кимось

наврочена…

Жінко, як звати тебе, скажи?

Віку не раннього світлі прикмети

Схожі такі – не згадаю з ким.

Жінка сказала: – Я осінь.

Мене ти

Бачила вранці в люстерці своїм.

Ти пригадай,

о, від себе самої

Не одвертай у відчаї лиця,

Уст не зречися утоми легкої –

Благословенна утома ця!

Очі – ну що ж,

трохи стали сумнішими,

Світять здаля вже, немов із півтьми.

Всю в позолоті осінньої тиші,

Потай зітхнувши, себе прийми.

Ніжності руки ще повні

й донині,

Сонцем так пахне гущавінь волось,

Ще від грози від твоєї осінньої,

О, не на жарт захмеліє хтось!

***

Був на порі пташиний переліт,

І пахнув обрій вижовклий огромом.

Десь уночі крізь мій осінній світ

Летіли гуси, гуси понад домом.

О, то, напевне, що не дивина –

Одвічні мандри, крил пташиних пружність…

А я не спала. І на тлі вікна

Слова писала. Про любов і мужність.

Про матір і важкий на гілці плід,

Про сині ріллі і дощі навскісні,

І кожен раз писала про Вітчизну…

Був на порі пташиний переліт.

СОНЕТ ГІРКОТИ

Гірчить димами присмерк вечорів,

Занурилось у осінь передмістя.

Побілено хати. У шибках чистих

Ключ журавлиний ген віддаленів.

І тиха зморшка жінці поміж брів

Лягла, отій, що по коліна в листі

Бреде у смерк і вечорінь імлисту,

Вся-вся, як сум, як здаленілий спів.

Гірчить земля пожовклим полинцем,

І спомин у душі гірчить так терпко!..

О, хто та юна, що колись в люстерко

Так полюбляла зазирнуть тихцем?

Ловила зором – зору спраглу вись,

Зустріти осінь в нім не боячись…

***

Дрібних дощинок незугарним крапом,

Останнім тужним криком журавля

Дописує свої бліді естампи

Тонка малярка-осінь.

Ну а я?

Що я шукаю тут, посеред ріль,

Хто мене кличе під цією виссю?

Мене – мої світання, думи й біль –

Хтось із високих хмар немовби висіяв.

З-під того журавлиного крила

Та з рукава вигадливої долі.

Десь тут, десь тут,

на цьому видноколі,

Я, може, чебрецем колись цвіла.

І ось тепер, в ці передзимні дні,

По дрібці, як по слізці зозуляти,

По слову – так, запраглося мені

Себе зібрати!

***

Уже не боляче, й не тужно…

Зайшли дощі за оболонь.

Кущів калинових потужний

Цвіте вогонь,

Цвіте вогонь.

Сухим вільшаником нечастим,

Крізь лісу парость молоду,

Мов до високого причастя.

До нього йду,

До нього йду.

І простяга мені настрічу

Свої жаркі сузір'я віть.

Іду свої остиглі вічі

Й гіркаву душу відігріть.

На синім вітрі скрижанілу

Несу в устах крижинку-сміх.

Я стільки літ своїх спалила

В шуканні істин золотих.

Ішла від трав, що край дороги,

Від зір ішла – аби збагнуть,

Свого призначення земного

Шукала суть,

Шукала суть.

Та ось прийшла й, немов на святі

Вся-вся задивлена стою:

Горить калинове багаття

Червоним дивом у гаю.

***

Не розвиднюється і досі.

День, як сіре горобеня.

Знову дощ, як дрібненьке просо,

Зранку сіять не припиня.

Запалю я у грубці дрова –

Буде ясеня дух жарким.

Пса приблудного тихим словом

Заманю обігрітись в дім.

Отакі, скажу, наші справи:

Осінь, вільгість і бездоріж.

Цей дощисько – біда, їй-право,

Але ти не зважай. Ти їж.

О, як сяйво в очах собачих

Вдячність висвітиться німа!

І не знатиме пес бродячий,

Як я вдячна йому сама.

***

Хотілося вжахнутись – і прозріть,

Душа передчувала потрясіння.

І болісно сурмила у блакить

Мого чекання флейта синя.

В речах буденних і вістях газет,

В тонкій сполуці голосу і слова

Шукала скрізь я знаків і прикмет

Свойого виждано раптового.

Чекала, прислухалася – не йшло,

Шукала – озивалось безголосся,

В саду туману коливалось тло,

В саду – збулося.

Там, на гілках, прокльонувався цвіт,

В накрапах білих вже стояли вишні,

І що ж, – покружелявши поміж віт,

Впав на стежину лист торішній.

Впав, наче пісню проспівав десь птах,

Впав, наче землю повінчав із миром.

А він же гілки вчора ще, як віри,

Тримався міцно при таких вітрах!

В тугій зав'юзі, на височині,

Пружнів уперто, як на вістрі щастя.

Але сьогодні – дивно! – без борні

Він так зумів красиво впасти!

О, то була одвічного буття

Предивна мужність в подиху останнім:

Не згодившись з обов'язком вмирання,

Погодитись з обов'язком життя.

ОСОБИСТЕ

Жовтава осінь золотих шпалер.

У синій вазі умирають квіти.

Пиляться в шафі Кіплінг і Бодлер,

Напівзабуті і напівпрочитані.

Давно не відчинялося вікно.

Прилип до шибки синій клапоть неба.

А я, повірте, так уже давно

Втомилася од віршів і од себе.

Ненавиджу в кімнатній тишині

Світ, що зоветься не краса – красивість!

Мене, як човен той на мілині,

Тримає у лабетах неможливість.

Триклята неможливість розчахнуть

Себе назустріч ніжності і вроді.

Це все, пробачте, особистим звуть,

Але про особисте – годі.

НАСТРОЄВЕ

Сьогодні у мене весь день утома

Й безмов'я... Тягуча безмов'я нить.

Так наче пішли всі кудись із дому

Й забули ключа лишить.

Ні звуку... І клямка дверна холоне,

І пилом осів на порозі час.

І враз – повідключено всі телефони,

І друзі про мене забули враз.

Присяду на ганок. Почну розглядати

Листок, наче осені жовту печать.

Й сама собі схочу листа написати,

Та раптом адреси не зможу згадать.

***