Ми читали абетку кримських доріг.

Як химерно її диктували нам гори!

Нас хльостали вітри,

аж валили з ніг,

І гольфстрімом крізь нас так

лились прозоро!

О, крутих поворотів гірських каскад!

(Що там, що там праворуч?

І що там ліворуч?)

І немислимість вічна вертать назад,

А затінене урвище – ось воно,

поруч!

І хмеліли ми весело. І голова

Йшла нам обертом, любий,

чи не від того

Нам, закоханим в ризик

і у слова

І навічно залюбленим у дорогу?

Там, за тим поворотом,

стіна чи обвал?

Там, за тим крутосхилом,

біда чи удача?

Мить завершень? А може, лише начал?

Ах, побачим, кажу я,

все-все побачимо.

Нам не вперше, кажу,

об житейські кути

Свої душі до крові щораз

розбивати,

Але прагнемо швидкості

і висоти –

В них так радісно нам згорати!

На відчайній межі поміж "бути"

й "не буть",

У шпаркій круговерті вітрів

зустрічних,

Нам судилося цяткою світла

сяйнуть

І у зорі чиємусь лишитись навічно.

БАЗАРЧИКИ КРИМУ

Їх тільки встигай поглинати очима

І слухом чутким поглинати встигай,

Пістряві базарчики Криму,

Сар'янів заїзжджих рай.

Тут царствує дух шашликів і мистецтва,

Старого мистецтва – схилять покупця

До легкості жарту і легкості серця –

Ах, разом із легкістю гаманця.

Тут мови й говірки, в їх суміш строкату

Невидимий вписує диригент

Татарочки юне і світле стакатто

Й кавказця знайомий гортанний акцент.

І тицьнеться в руки вам ослика писок,

І зір засліпить вам обличчя овал.

Тут пензля достоєн у сонячнім блиску

Всіх мод найкричущіших карнавал.

На грані крутого дев'ятого валу

Тут все і скипає і пристрастю б'є,

Тут серце й моє вже на грані спалаху,

Сонця засліплене, серце моє!

І мерхне моя найблискучіша рима,

Й ласує мій зір яскравінню плодів.

Такі ви, пістряві, базарчики Криму,

Святковий парад кольорів,

Гримучі вулканчики гострих емоцій...

Малесенька мушля – а як гарно звучить

Шумами прибою людського й сонця! –

Аж глухнеш від неї на мить.

Чудний оберіг від печалей і болю –

Які принесли його добрі шторми?

В руках потримавши, насмішниці-долі

Його повертаємо легко ми.

СТАРЕ МІСТЕЧКО

Це південне містечко,

далеке від дому,

Пахне морем, неначе старий баркас.

Я хотіла б на уличках

його незнайомих

Манівцем заблукати з тобою враз.

Отака забаганка

кому то в голову

Ще приходить, як не мені?

Втім, хіба ще художнику

он отому неголеному,

Що малює на грубій огорожі-стіні.

Ну і що ж? Ну і що ж?

Нам так весело буде

У провулках глухих навмання

блукать,

Враз відчути, як острах кольне

у груди,

І самим з того остраху кепкувать.

На потрісканих стінах

фортеці древньої

Розбирати таємне письмо століть,

І постоять замислено під деревами,

Й щось таке… із середніх віків

уявить.

І згадати – зненацька отак! –

згадати:

В цьому місті, не знати уже коли,

(Десь віків тому із десяток)

Ми з тобою, здається, жили.

Пригадай… Бо уява, як диму цівка,

Щось накреслить – і розпливеться враз…

Запитаймо в цієї старої бруківки,

Може, ще пам'ятає тодішніх нас.

***

Тіла твойого відчую напругу,

Згіркне душа від твоєї ропи!

Море, візьми мою тугу,

В хвилях своїх потопи.

В ревищах пінистого прибою

Губиться голос терпкий.

Море, з веселістю злою

Біль мій об камінь розбий.

Та відступало море безсиле,

Власні зализуючи сліди.

Море могутнє нараз маліло

Поряд людської біди.

ДВА КРИЛА

Цикл

І гірко бризом тут зітхає море,

І морем гірко тут зітхає бриз,

Тут човен поміж каменів суворих

У берег жовтий, як у давність, вріс,

Тут смаглочолі молоді рибалки

З життям і смертю, як боги, на "ти",

Тут може хвиля, як бажання, палко

Набігти, обійняти і спливти.

Тут я живу (минулим чи прийдешнім),

Лягаю з сонцем, з сонцем устаю,

І, віриться, мудрішаю й тутешніх

Наук просту премудрість пізнаю.

А вечорами у гурті рибачок

Веду одвічну нить розмов

Про сивий біль рибальської невдачі

Й казково щедрий завтрашній улов.

І, думається, здалеку захожа,

Ось тут віками обростала я,

На цих людей ставала видом схожа,

Від них нехитре прийняла ім'я.

І я, рибачка чарівна і ніжна,

Я вмію серцем одвести біду,

Я ждати вмію, о, я дні і тижні

Свого рибалку молодого жду!..

А осінь, мила сивоока осінь,

Уже веслом до берега гребе.

Та я живу, смаглявію і зовсім,

Здається, вже не згадую тебе.

Я забуваю сміх веселобровий,

І голос твій, і губи мовчазні.

Та ти підступно так і так раптово

З'явився нині у моєму сні.

Тож, в далеч синю утопивши очі,

Крізь біль і сльози, забуття й біду

Я не рибалку, ні, я дні і ночі

Тебе одного виглядаю, жду…

МОРЕ

Спочатку усвідом його на відстані,

Як прозрівання власне, усвідом.

Спочатку перемрій вітрами, й пристанню,

І чайки чистим, як душа, крилом.

Спочатку поживи його чеканнями,

Передчуттям всевладним поживи.

Так за штормами, відстанню й смерканнями

Передчуттям зринають острови.

Спочатку, друже, захворій на зоряну,

На безбережну вдалині блакить,

Так словом, по-новому розпрозореним,

Поет уміє все життя хворіть.

А потім, як в обійми до незнаного,

Крізь почуттів і задумів розмай

Іди до нього! І, мов серце, заново

Все по-новому вперше відкривай.

ЧАЙКА

Море люто і жахно об скелі билось.

Три доби на Рибальське лились дощі.

Мій сусіда Лукич на порозі виріс

У промоклім, грубезно-важкім плащі.

І, присівши навпочіпки, щось несиле,

Напівмертве долі поклав:

– Дивись! –

На підлозі розкидала чайка крила,

Попробивані дробом тугим наскрізь.

– Птахо, мила! – шепчу їй.

Мовчить, ні звуку.

Так у горі уміє лиш птах мовчать.

Тільки очі, не очі – втрачання мука…

Вам доводилось, люди, колись втрачать?

А скажіть, ви літали?

Ви вміли серцем

До крутої-крутої сягнуть вишини?

Мій сусіда мене бадьорить:

– Минеться.

Підлікуєм – літатиме до весни. –

Чи ж минеться…

Скажіть, чи у всіх минає?

Цей їдкий чи у всіх пригасає біль?

Я приплющу повіки і знов згадаю

Осінь ту і вологого вітру сіль.

І сусіду – старого свого рибалку,

І рибальський його мудрочолий рід.

Я прийшла до вас, люди, з далекого далеку.

Ось вам біль мій і ось мої двадцять літ.

І розлуки, й віднайдених слів глибокість.

І любов – два високих дзвінких крила.

Я в людей узяла і довіри, і спокою,

Я у моря неспокою узяла.

…Пам'ятаю, із осені рано-рано

Острів наш крижана облягла сльота.

Кажуть, серце людське пам'ята, де поранилось,

Де від болю зцілилося, теж пам'ята.

Тільки згадувать… згадувать більш не треба,

Бо так важко і боляче забувать.

Ну а чайка?

А чайка давно у небі.

Ген малих чаєнят науча літать!

Тут скелі гострі тиша облягає,

На хвилях сонних задрімав баркас.

А я високих, чистих слів шукаю

Про море, і про тебе, і про нас.

Про нас з тобою і про те, як штормом

Рибальські в море занесло човни,

Приїхать?

Ні, приїду ще не скоро.

До зустрічі іще, як до весни.

…Тут стільки чайок! На співучих крилах

Тримають чайки неба сон-блакить.

Чи розлюбила?

Ні, не розлюбила,

Але старатись буду розлюбить.

Тут місяць ясний ще й на водах тихих

Мені мости звабливі в даль сріблить.

А ти не клич, не клич мене в безвихідь!

Ти знаєш, любий, краще сам приїдь.

Воно химерне, море, як дитина,

Уже знайоме, але знову інше.

Мене ревнує море щохвилини

До сонця, і до тебе, і до віршів.

О вірші! Я пишу їх просто неба,

Я на піску виписую слова.

Та море, вмить розгніване на тебе,

Їх, наче піну, похапцем змива.

А вчора, вчора твоє любе ймення

Так захотілось в тишу цю вписать!

Скипіли моря ревнощі шалені.

І кажуть, що надовго, днів на п'ять.

МОРЕ

Це кров моя дзвінка.

Це неба срібні дзвони.

Це шторми у мені

гримкочуть голубі.

Уста мої гіркі.

Сльоза моя – солона.

Я, море, вічна посестра тобі.

Десь там, десь у мені,

Уламками ілюзій

Таких лежить потоплених човнів!

Із вантажем надій,

Із іменами друзів…

Забутих клятв, колишніх берегів…

Я в слові ще жива,

В любові незглибима,

Й, здається, не роки,

А вже віки

Гачу об землю

Хвилями грімкими,

Трощу свій біль безмовний

на скалки.

СПОМИН

Південне місто зустріча мене

Сліпучим сяйвом сонячного бризу,

Смагляволике, радісне, хмільне,

У жмені світла набира – і бризкає.

Верхівку кленів золотим мазком

Уже торкнув передосінній пломінь.

Бреду по вулицях, і безпритульним псом

Бреде за мною тихо спомин.

Жену його, благаю – одв’яжись!

Та він іде, іде мій спомин сивий.

Як незбагненно! Це ж отут колись

Повірилось мені у неможливе.

І гасли краплі на краю весла,

І вечір був красолі золотіший,

І я була така ж – і зовсім інша,

Я просто щасливішою була.

Отож і нині забагнулось знов

Ще раз побачить берег милий.

Там, на піску, писала про любов,

А море все до риски змило.

Відплинуло… Ні сплеску, ані звуку.

Солона впала на уста роса.

Я нахиляюсь, простягаю руку

І тихо гладжу лагідного пса.

***

З тобою залишаюсь я собою,

З тобою, моє серце, при тобі

Лишаюсь миттю, усміхом, сльозою,

Легким човном у золотій плавбі.

В моїм волоссі пригасає вечір.

Десь пізній птах веде свої ключі.

Ти руки поклади мені на плечі –

І помовчи. Сьогодні – помовчи.

Про сад оцей і віття скрижаніле,

Про те, що все на світі вже було,

Лиш так – останнім листом не дзвеніло,

Лиш так – найпершим снігом не мело.

ЦВІРКУН

Подаруй мені цвіркуна.

Він живе у гущавині трав за домом.

Полонить мене вірність – навік! одна!

Давня вірність смичку золотому.

О повір, не заради гроша,

І тим більше, не ради слави.

Не жадала одвіку його душа

Тих похвал, тих напівлукавих.

А жадала душа тишини

Під лунким і зірчастим склепінням ночі,

І щоб пахнули гірко в степах полини,

І пливли дерева в тишині урочо.

І від захвату хтось би в цю ніч не спав,

Бо нахлинула ніжності в серце повінь.

І тоді б непомітно – між зір і трав –

Полилась його музика, наче сповідь.

Заплітаючись густо у спориші

(В мить таку про високе відвідують мислі…)

Небагато потрібно його душі:

Сотворити б, як долю, пісню.

Але в неї – космічний увесь огром

Запашний і органний вмістити б вільно!

Є у мене із цвіркуном

Щось таке… мабуть, дуже спільне.

Ми на грішній своїй землі

Здавна маємо спільну із ним роботу:

У турботи дня немалі

Прагнем власну вписати ноту.

Любий, любий, яка тишина!

Плинуть зорі, мов птаство, крізь віття саду.

Подаруй мені цвіркуна,

Буде взимку обом розрада.

Коли хуги своє розпочнуть письмо

І зима щось нерадісне наворожить,

Ми наладимо струни і вдвох почнемо.

Вдвох… Та тільки своєї кожен.

***