Відмінність генеалогії від історизму

По-перше, антиісторизм:

А) дискретність

Відмінність генеалогії у тому, що, по-перше, вона ґрунтується на дискретності, (розривів). В цей період для Фуко залишається актуальним теза з його „Археології знання”: „Колись археологія – дисципліна, яка вивчала німі пам’ятники, смутні сліди, об’єкти поза рядом і речі, загублені в минулому, тяжіла до історії, набуваючи свого смислу в обґрунтуванні історичного дискурсу; нині ж, навпаки, історія все більше схиляється до археології, до свого роду інтроспективного опису пам’ятників”. Була своєрідна телеологія розуму, прогрес свідомості. Тепер дослідження Фуко інше – він досліджує не дискурсивні закономірності, а динаміку ((закономірності)) дискурсів. Яких?

Б) периферійність

по-друге – дослідженні дискурсів тих її носіїв, які опинились на узбіччі, периферії „лінійної” історії ((це загальна позиція ПМ деконструкції опозицій)).

Тут доречно може виникнути питання – звідки у Фуко (як і в інших ПМ) така пристрасть до перервностей та розривів в історії?

Як здогадка сучасних аналітиків, у тому, що це розчарування в лівих ідеях їх прихильників з відомих причин 60-70-х рр.. ХХ століття. „Східний” соціалізм виглядав із Франції „іншим”, а зясовувалося, що „інше” є „тим самим”. Варто згадати позиції У.Ростоу та Р.Арона (конвергенція). Не випадково Фуко критично ставиться до діалектики як „примирення” протилежностей (чи навпаки). Однако ж діалектика – концепція безперервності, а тому виникає потреба в „іншому” діалектики, розриву з нею.

Отже, перша особливість генеалогічного підходу до історії – розрив з уявленням про неперервність її розвитку, до того ж на основі діалектики та бінарності як визначальних принципів раціоналістичного дискурсу.

Тому наслідком антиісторизму є анти раціоналізм:

По-друге, антираціоналізм - відмова від універсалістських претензій розуму.

Наслідки раціоналізму

Фуко говорить про дві лінії в філософії в повоєнний час, який завершився кризою статуса і ролі знання в 60-і роки:

1. філософія досвіду, смислу і суб’єкта (Башляр у фізиці, Кангілем);

2. філософія знання, раціональності і поняття (Сартр, Мерло-Понті)

(Йдеться про розмежування і опозицію назви статті – досвід і наука)

Витоки ще в просвітництві. На думку Фуко, Канта недооцінили, коли він надрукував „Що таке просвітництво?”. Проблема в тому, що є просвітництво як досвід, а не як його визначає німецька класика, яка конституювала себе як форму історичної і політичної думки в суспільстві, стала визначати суть епохи, детермінувати

Можна виділити два головних напрямки, по яких Фуко веде критику розуму:

А) просвітництво

Критика епохи Просвітництва. Така критика велась давно – і правими і лівими, хоч і з різних позицій ((приміром марксизм через призму практики, неогегельянський проект, або волюнтаристський справа))

У Фуко лише частково збігається з ними, насправді ж у нього підхід оригінальний.

Він розглядає Просвітництво як епоху, яка наклала дисципліну на знання – відбувається сортування знань, при цьому:

- одні знання піддаються класифікації, ієрархізації і включаються чітко в систему наук, які тоді формуються ((класифікація наук у Гегеля));

- інші дискваліфіковані і викинуті за межі наук – або з причини свого локального характеру, чи недостатньої науковості ((ідоли Бекона?)). Саме на цих знаннях зосереджується Фуко.

Б) філософсько-правовий розум

Друга причина критики розуму – „філософсько-юридичний розум”.

Він використовується для обґрунтування державної влади (теорія колективного договору, суверенітету і т.д.) і служить опорою для владних повноважень. Центральна влада презентує величність розуму і від його імені підпорядковує центру локальні структури (універсалізує периферію).

Фуко якраз зацікавлений природою цих локальних структур.