Так було і так буде: гарячим струмом
Будуть соки в пахкій клекотіть землі,
Будуть сонячні травні в зеленім шумі
Прилітать на пташинім дзвінкім крилі.
І коли на волосся уперто ляже
Срібнокрилою памороззю зима,
Хай нескорене серце, немов звитяжець,
В небо віття нове здійма.
***
Даремно все: гребельки, і загати,
І мудра коректура берегів…
Текла ріка, і бавились хлоп'ята
На зламі хвиль, трагедій і віків.
І ясно відбивалися у ній
Важкі громи, прогнівлені не вчора,
І шлях мій аж під обрій золотий,
І душ високих золоті собори.
А он, дивіться, іволга в гаю,
А он уста – то в усміху, то в болю…
Тече трудна народу мого доля.
Ніхто не спинить долі течію.
І чую: човен сплескує веслом.
Нам, правда, честь завжди була підмогою.
І біла чайка сонячним крилом
Благословля мою дорогу.
ВИКРАДЕННЯ
Вночі під вікна білої палати
Сади приходили в росі і солов'ях,
Тяглись крізь шибку вітами крислатими,
Болючих марень відганяли жах.
Вночі притихлим київським майданом
До мене степ на поміч поспішав,
Приводив небо голубе й світанне,
Пташине небо й день, як пароплав.
Приходила криниця іздаля,
І клен старий приходив аж із дому.
Казав, що й досі дятла оселя,
Старого дятла у дуплі старому.
Приходили, ставали край вікна,
Оповідали, кликали до себе.
Я вмерла б, мов без голосу луна,
Коли б не степ, не криниці і небо.
Тяжким було безмов'я забуття.
Але мене, сп'янілу в круговерті,
Вони узяли – і викрали у смерті,
І прирекли надовго до життя.
ЛАСТІВКИ
Так банально і так прекрасно –
Мов було вже в якісь віки:
На дротах електричних рясно
Повсідалися ластівки.
Я ввімкну приймача – і повінь
Хлюпоне аж під самий дах,
І поплину я, ніби човен,
В ніжних ластівчиних словах.
ВИСОТА
Одвеснували грому тиглі,
Одцвів мій жавір угорі.
Вже на порі калини стиглість
І дум солодкість на порі.
Ах, ту солодкість хто й навіщо
Змішав з гіркотами навпіл?
Пригасли фарби.
Лиш огнищем
Жаріє серця виднокіл.
А в нім – одна любов і міра,
Одна-єдина висота:
Твоя, народе, чиста віра,
Твої і гнів, і правота.
Іду до тебе повна мислі –
І розвидняється мені.
Під жайворові твої висі
Ідуть на сповідь стиглі дні.
Там – найчесніші хліб і слово,
Там – найправдивіша сльоза.
А мудра вись отак ранково
І так високо нависа.
Ранково – це затим, щоб дніти.
Високо – певне, щоб рости.
Над калиновим нашим світом
Ще стільки-стільки висоти!
***
Заметіль попід вікнами –
Білим колесом.
Джерело та з-під каменю –
Людським голосом,
Дзвоном віт,
Яворова моя рідня,
Озивайтесь до мене
Щодня,
Щодня.
Перед очі суворі мого сумління
Повертайте мене на шляхи крижинні,
Де туманисько днів моїх косить траву,
Де надія на мене лукавить брову,
Де зірниця новий обіцяє спалах.
Озивайтесь до мене, мої начала,
Озивайся, криниць глибочінь брунатна…
Доки спрагла душа ще відлунювать здатна.
***
Так тихо-тихо у мені –
Хоч мак у тишину цю висій.
Десь ходить дума по стерні
Під житяно-пахкою виссю.
І сходить смуток над чолом,
Й зі словом слово наодинці,
І ніжністю, як бурштином,
Душа наповнена по вінця.
Ще мить. (Десь скрикують стрижі).
Ще через край одна краплина –
І вірші потечуть з душі
Про вічність і про Україну.
***
Зросту калиновим кущем
Край синіх вікон Батьківщини,
А в жилах сік – солодкий щем,
А в надрах крони – рій бджолиний.
А наді мною – неба дах
Навічно звільнений від бога,
А я в цвіту, а я в плодах,
У вічній зав'язі нового.
І всіх на світі солов'їв,
І солов'їну їх малечу
Це він, мій ранок, уродив,
А вигойдав мій щедрий вечір.
Росту! Десь чую, в далині,
Дніпра могутнього двигтіння,
І день при дні,
І день при дні
У душу світять вікна сині.
***
Наснилась я собі кущем
Край синіх вікон Батьківщини,
А в жилах сік – солодкий щем,
А в надрах крони – рій бджолиний.
А наді мною неба дах
Вже без схиляння перед богом,
А я в цвіту, а я в плодах,
У ніжній зав'язі нового.
Усіх на світі солов'їв
І солов'їну їх малечу
Це він, мій ранок, уродив,
А вигойдав мій щедрий вечір.
Росту! Десь чую вдалині
Дніпра могутнього двигтіння,
І день при дні,
І день при дні
У душу світять вікна сині.
***