РОЗДІЛ 1. Світські джерела номоканонів
Матеріал для семінару з канонічного права.
Тема: ГРЕЦЬКІ НОМОКАНОНИ
Свята Церква визнає обов'язкові для себе державні закони країни, коли вони відносяться до тієї зовнішньої, людської сторони церковного устрою та управління, якою Церква стикається з державним устроєм, і коли ці закони не суперечать істотним цілям Церкви, її внутрішнім богодарованним правилам, її вільному розпорядженню своїми духовними засобами.
У розгляді історії Церковного права важливе значення має законодавство християнських візантійських імператорів. З 4-го століття, коли християнська Церква увійшла в мирний союз з державою, греко-римські християнські імператори приймали тісну участь в церковних справах. З одного боку вони, влаштовуючи державний побут за духом і правилами християнської віри, надавали церковним постановам силу державних законів, з іншого боку, видавали від себе, у згоді з церковною владою, різні закони щодо зовнішнього і внутрішнього благоустрою Церкви. Церква не тільки не відмовляла державній владі в тому, але і зверталася до її захисту, заступництва, сприяння; втім, вона також встановлювала, і своїми законами захищала межі втручання світської влади у церковні справи.
З іншого боку в Церкві існували свої власні законодавчі інституції, які видавали канони, що врегульовували життя Церкви у її внутрішньому та зовнішньому вимірах. Соборні постанови, затвердженні спочатку Помісними, а згодом Вселенськими Соборами розсилалися по Церковних спільнотах де входили в їхнє повсякденне життя. Постанови пізніших Соборів приєднувалися до колишніх; таким чином складалися збірки канонів. Спершу вони не були однакові за своїм складом, аж поки Трулянський Собор (691-692) не вказав і не затвердив повного складу канонів, які повинні бути прийняті усіма Церквами.
У міру накопичення церковних канонів та державних законів, які мали відношення до Церкви, виявилося необхідним, для практичного керівництва ними, звести і зіставити їх з канонами, скласти номоканони. Прийняті Церквою законоположення державної влади ставали, разом з церковними канонами, важливими джерелами церковного права. З'єднання тих і інших отримало назву Номоканону (Номоканон – від грецьких слів νομοι - закони та κανωνεζ - канони). Слов'янська назва таких збірників – «законоправильники».
РОЗДІЛ 1. Світські джерела номоканонів
1.1. Найважливіші пам'яткивізантійського законодавства
Візантія була зародком сучасних відносин церкви і держави. Саме тут розпочинається поділ на свіцьку і духовну владу, яка хоч має вплив одна на одну, проте жодна не є васалом іншої, що можна побачити у цей час на Заході. Церковне життя, починаючи з епохи святого Костянтина Великого, регламентувалася і законами імператорів. Римське цивільне законодавство в ранньовізантійськую епоху піддавалося кодифікації. Складалися законодавчі збірники, в які входили як законоположення, видані в дохристиянські часи імперії, так і закони імператорів-християн. Ранньо-візантійські законодавчі акти видавалися державною мовою імперії – латинською. У лютому 438 року було видано «Кодекс» Феодосія (CodexTheodosianis), який з 1 січня 439 року введено як обов'язкову збірку законів імперії. Всі закони розподілені в «Кодексі»на шістнадцять книг (libri), розділеними на глави (tituli). Остання, 16-а книга, що складається з одинадцяти титулів, містить закони, пов'язані виключно з церковними справами. Окремі закони, пов'язані з життям Церкви, включені до інших книг «Кодексу». Також імператор Юстиніан в 530 р. приписує, щоб все що забороняє Церква в своїх канонах, держава також забороняє у своїх законах, а своєю 6-ю новелою визначає рівність законів церковних та державних [Див. 2, с. 31].
Найважливішими пам'ятками християнського візантійського законодавства про Церкву служать:
а) Кодекс імператора Феодосія ІІ (438 р.), в якому зібрана велика частина постанов попередніх імператорів у церковних справах;
б) Закони імператора Юстиніана Великого, який приймав у церковних справах особливо живу участь. У його Кодексі (568 р.), в перших 13-ти титулах 1-ї книги, поміщені законоположення імператорів (після Феодосія ІІ), пов'язані з Церквою. Кодекс складався з 12 книг і містив 4700 законів, а після його доповнення та змін внесених після його видання вміщав 5000 законів, які називаються новеллами. Кодекс вміщав всі імператорські едикти, Кодекс Теодозія, особисті зведення від часів Деоклеціяна та Кодекс Григорія. Писаний систематичний кодекс римського права, виданий імператором Юстиніяном, полегшував складну й відповідальну справу кодифікації числених законів та інших правних джерел. Юстиніян вважав, що порядок у Церкві становить запоруку міцного фундаменту для держави. Його кодекс переповнений законами про організацію церковного життя, про моральне життя, про порядок в монастирях та інше. Юстиніян на протязі свого царювання брав за обов’язок встановлювати церковні правила та догми, скликати та головувати на церковних Соборах, встановлювати і затверджувати церковні канони. Для практичного регулювання і різного роду юридичних справ були вироблені Дигести або Пандекти, що вміщають коментарі і висловлення щодо різних запитань юристів класичної епохи. Разом з Дигестами був складений підручник права – «Інституції» в 553 році. Багато його новел (до 28) також стосуються виключно церковних справ;
в) кодекс, відомий під назвою “Василики” (“Базилики”), в якому перші 4 книги містять закони про Церкву;
г) «Еклоги законів»імператора Василя Македонянина (870 р.), в якій до 13-ти титулів (з 40) стосуються церковних справ;
д) «Еклоги» імператорів Лева і Костянтина [Див. 5, с. 11].
1.2. Закони візантійських імператорів VIII-IX століть.
У 741 році була видана "Еклога законів" ("εκλογη των νομων") Льва Ісавра і Костянтина Копроніма. У цій книзі зібрані найважливіші законоположення з чотирьох збірників Юстиніана. Крім римо-візантійського права, в «Еклозі» відображено і звичайне право варварів – слов'ян, германців, арабів. Тому збірник широко застосовувався у слов'янських народів, особливо у болгар, і був переведений на слов'янську мову. Оскільки видавцями «Еклогів» були імператори-іконоборці, після затвердження іконопочитання цей збірник стали приписувати імператорам з тими ж іменами: Леву Мудрому та синові його Костянтину, що жив сторіччям пізніше, в кінці IX століття [Див. 2, с. 26].
В оригіналі «Еклога» складалася з 18 глав. У нашу «Кормчу» вона увійшла в переробці, в 16 главах. В «Кормчій» поміщений і так званий «Закон судний людям Царя Костянтина Великого». Це апокрифічний твір представляє собою перероблений до невпізнання уривок з «Еклоги».
Між 870 і 879 роками імператором Василем Македонянином разом із його синами Костянтином і Левом був виданий ще один скорочений збірник римського і візантійського права під назвою «Прохірон», який розділявся на 40 глав. Збірник увійшов у слов'янську "Кормчу" святого Сави.У період царювання між 879 і 886 роками вийшло нове видання «Прохірона» під назвою «Епанагога». У це відредаговане і переглянуте видання додатково були внесені закони, видані після «Прохірона». У 2-й і 3-й титули увійшли закони, в яких говоряться про права царя і Патріарха. На думку більшості вчених, «Епанагога» не була офіційно оприлюднена і залишилася лише законопроектом. Іншої точки зору дотримується грецький каноніст митрополит Сардійський Максим, який вважає, що «Епанагога» застосовувалася у Візантії як діючий кодекс[Див. 6, с. 97].
Найважливіший для церковного права візантійський збірник – це «Василик» («Царські закони» - «τα βαςιλικα νoμιςμα»). Видання збірника зроблено при Василю Македонянину і завершено його сином Левом Мудрим. Джерелом для «Царських законів» служили Юстиніанові «Дигести», «Кодекс», «Інституції», «Новели», а також «Прохірон». У «Василик» увійшли у виправленому вигляді лише ті з старих законів, які не втратили сили до часу царювання імператора Василя Македонянина. Збірник розділений на 60 книг, книги – на титули, титули – на глави, глави – на параграфи. Про церковних справах говориться в 1, 3, 4 і 5-й книгах. У XII столітті у Візантії юридична сила визнавалася лише за тими законами з «Корпусу» Юстиніана, які увійшли до збірки «Василик». ФеодорВальсамон (візантійський кантоніст, патріархАнтіохійський (1193-1199)) справив перегляд законів, внесених до «Номоканону»; при цьому критерієм збереження за ними сили чинної правової норми він вважав таку обставину: чи включені вони в «Василик». Але оскільки ні «Василик», ні тлумаченняВальсамона не були в той час переведені на слов'янську мову, візантійська правова реформа не відбилася на церковному праві слов'янських народів [Див. 4, с. 55].
РОЗДІЛ 2. Збірки канонів
2.1. Класифікація законодавчих збірників
Велика кількість церковно-канонічного матеріалу викликало необхідність його кодифікації, складання збірників, які б полегшили практичне користування ним, такі збірники дійсно складалися як офіційно-церковною владою окремих громад, митрополій, єпархій, так і приватнимиупорядниками. Але і складена приватною особою збірка могла отримати широке поширення і сприяти перетворенню правил тієї або іншої Помісної Церкви в джерело загальноцерковного права. Пояснювалося це тим, що в основі своїй церковна дисципліна була скрізь однією і тією ж.Законодавчі збірники церковної тематики за їх складом можна розділити на три типи: 1) канонічні, що містять винятково церковні правила, 2) цивільні, що включають в себе лише державні закони у церковних справах, і, нарешті, 3) змішані збірники, що складаються з тих і інших законоположень[Див. 6, с. 76].
По розташуванню законодавчого матеріалу розрізняються збірники двох типів: хронологічні, в які включалися канони або закони і містилися у хронологічній послідовності; і систематичні, в яких церковно-правовий матеріал групувався за тематичними розділами, рубриками – титулами.
2.2. Канонічні збірники
Перший відомий нам, який не зберігся, канонічний збірник пов'язаний з Понтійськимдіоцезом–це так званий Понтійський збірник. До нього увійшли правила Анкірського і Кесарійського Соборів, під загальною назвою канонів Анкірського Собору, а також правила Неокесарійського Собору. Всі ці міста - Анкира, Кесарія і Неокесарію - перебували в Понтийскійдієцезії, звідси і назва збірки. Згодом у нього були додатково включені і канони І Вселенського Собору у Нікеї. З-за свого високогоавторитету вони стали поміщатися на першому місці, перед правилами Помісних Соборів. Об'єднання Нікейських канонів з правилами Помісних Соборів Понтійськоїдієцезії в одному збірнику сприяло його загально церковному визнанню. Правила нумерувалися в наступному порядку: 1-й канон Анкірського Собору, що поміщається слідом за останнім, 20-м правилом I Вселенського Собору, вважався 21-м правилом і т. д. [Див. 5, с. 15].
У IV та V століттях у Понтійський збірник були включені канони Гангрського і Антіохійського Соборів, а також синопсис – скорочений виклад правил, виданих на Соборах Фригійської провінції, канони Лаодикійського Собору, і, нарешті, Діяння II Вселенського Собору, в первинному вигляді ще не розділене на канони. Таким чином, склалася нова, більш проста збірка. Цим документом користувалися отці Халкидонського Собору, багаторазово цитуючи уривки з нього. IV Вселенський Собор своїм 1-м правилом затвердив загальноцерковний авторитет цього збірника, який у науці отримав назву Халкідонської збірки. В оригіналі збірка до нас не дійшла, але зберігся її латинський переклад, виконаний Діонісієм Малим.
Найдавніший зі збережених канонічних збірників хронологічного типу – це «Синопсис» (ςυνοψιζ), що відноситься до VI століття. В цей часу Візантії увійшло в звичку викладати тексти цивільних законів у скороченні (επιτομη). Аналогічній обробці піддалися і тексти канонів. Спочатку в «Синопсис» були включені в скороченому викладі Апостольські правила і канони трьох перших Вселенських Соборів. Пізніші редакції дійшли до нас або без імені укладача, або з іменами Стефана, єпископа Ефеського, і Симеона Магістра, який жив у IX столітті. Зміст збірника у пізніших редакціях було розширено. Ці редакції, як зазначав професор І. С. Бердніков, містили в собі короткий виклад правил Апостольських, канонів Соборів – I Вселенського, Анкірського, Неокесарійского, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського, Константинопольського, Ефеського, Халкідонського, Сардикійського, Карфагенського, Трулянського, Василя Великого, виокремленніз трьох його послань до Амфілохія[Див. 6, с. 88].Зазначений збірник мав особливе значення для слов'янських Церков. З доповненнями і тлумаченнями візантійського коментатора Аристіна він став основою для «Кормчої книги» святого Савви Сербського.Хронологічний порядок розташування правил у канонічних збірниках був незручний для практичного їх застосування, бо без предметного покажчика в них було важко відшукати інформацію з того чи іншого питання. Тому вже на початку VI століття у Візантії з'являється перший систематичний збірник церковного права в 50 титулах. Весь матеріал у ньому залежно від змісту розподілений по 50 розділах. Ця компіляція до нашого часу не дійшла, але за її зразком був складений інший збірник, що зберігся до нашого часу.Укладачем даного збірника є пресвітер Іоанн з Антіохії, який отримав назву Схоластик, пов’язану з своєю первісною професією (в його епоху так називали адвокатів). Свій збірник він склав в Антіохії, а згодом, зійшовши на Константинопольський патріарший престол (Іоанн Схоластик займав його з 565 по 577 рр.).Назва цього збірника була: «Синагога, тобтоЗвід Божественних і Священних канонів, розділених на 50 титулів». На початку зводу, після передмови, вміщено перелік його джерел: 85 Апостольських правил, канони перших чотирьох Вселенських і шести Помісних Соборів (Анкирський (314 р.) – затверджено 25 канонів, який становлять для візантійського світу загальне законодавство, яке в своїй цілісності посіло авторитет правил Вселенського Собору; Неокесарійський (319 р.) – якому належать 15 канонів; Гангрський (340 р.) – утвердив 21 канон; Антіохійський (341 р.) – видав 25 канонів; Лаодикійський (343-381 рр.) – сформульовано 60 канонів; Сардийський (347 р.) – уклав 20 канонів;також два Канонічних послання Василія Великого, розділених на 68 правил. У самій «Синагозі» розподіл матеріалу на 50 титулів імовірно був скопійований з «Дигест» імператора Юстиніана, який також був розділений на 50 книг.
Збірка Іоанна Схоластика була широко розповсюджена не тільки на Сході, але і на Заході. Папа Микола I посилався на нього в посланні до Патріарха Фотія, доводячи, що грекам повинні бути відомі правила Сардикійського Собору, оскільки вони включені в «Синагогу» Схоластика. Збірник переводився на слов'янську і сирійську мови.Після Іоанна Схоластика, проте в час перед Трульським Собором 691-692 року, ймовірно, в кінці VI чи на початку VII століття, в Константинополі з'явився новий збірник канонів «Канонічна Синтагма» («ςυνταγμα κανωνικων»), розділена на дві частини. Бельгійський вчений Е. Хонігман висловив гіпотезу, що укладачем «Синтагми» був Константинопольський Патріарх Євтихій, який почав роботу над збіркою в Амасії, де він перебував на засланні в час Патріарха Іоанна Схоластика, і продовжив її вже в Константинополі, коли обіймав Патріаршу кафедру (577-582 рр.). У столиці його головним помічником у роботі над компіляцією став колишній сакеларій (ризничий) Іоана Схоластика святий Іоанн Постник, що змінив Євтихія на Патріаршому Престолі[Див. 4, с.48].
Перша частина «Синтагми»– систематична. У ній весь матеріал розподілений по 14 рубриками – титулів, розділеним на глави. Титули «Синтагми» слідують у такому порядку: 1) про богослов'я, православну віру, канони і хіротонії (38 глав), 2) про будівництво і освячення церков; про храми, що не мають святих мощей; про святийпосуд; про кліриків, які б споруджували вівтарі (тобто будували окремі Церкви) без відома єпископів (3 глави); 3) про молитви, псалмоспіви, читання, причастя, про одяг і обов'язки нижчогодуховенства (22 глави); 4) про оглашенних і святке Хрещення (17 глав); 5) про які не відвідують церкви і церковні збори, про бенкет в церквах і агапе (3 глави); 6) про пожертву хлібів та плодів винограду до вівтаря, тобто для Божественної Літургії (5 глав); 7) про піст і Чотиридесятницю, про Великдень, П'ятидесятницю, недільні дні, суботи і про преклоніння колін (5 глав); 8) про церковні області, про переходи єпископів і кліриків, їхні подорожі, помісні собори, про прийняття мандрівників; про те, які дії відбуваються негласно, які - гласно, і яку честь зобов'язані надавати один одному клірики (19 глав); 9) про злочини та суді єпископів і кліриків, відлучення, покаяння і про те, які гріхи відпускаються покладанням рук (39 глав); 10) про управління церковним майном і про власність єпископа (8 глав), 11 ) про монастирі і ченців (16 глав); 12) про єретиків, юдеїв і язичників (8 глав); 13) про мирян (40 глав); 14) про загальні справи (7 глав) [Див. 6, с. 91].
Під заголовками титулів і глав даються лише номери правил, що відносяться до їх тематики. Перша частина "Синтагми", таким чином, представляє собою систематичний покажчик правил. Самі ж тексти канонів у хронологічній послідовності поміщені у другій частині. Тому "Синтагма" поєднує в собі переваги обох способів розподілу церковно-правового матеріалу.Канонічний корпус Східної Церкви в порівнянні з більш ранніми компіляціями заповнений тут зводом канонів Африканської Церкви, переведеними з латинської на грецьку мову під назвою «ПравилаКарфагенського Собору 419 року»; діяннями Константинопольського Собору 397 року, що відбувся за архієпископа Нектарія; ще одним – 3-м Посланням Василя Великого, розділеним на 16 правил і вміщеним перед Посланнями, які вже увійшли до «Синагоги» Іоанна Схоластика; а також канонами святих отців Діонісія, Петра, Тимофія, Феофіла Олександрійського Кирила Олександрійського, Григорія Неокесарійського, Григорія Нісського та Геннадія Константинопольського.
«При складанні своєї «Синтагми», - зазначав професор А. С. Павлов, - «невідомий автор користувався латинською збіркою Діонісія Малого»[6,с.92, переклад мій]. Вплив Діонісія Павлов виявляє як у включенні в «Синтагму» правил Африканської Церкви, так і в тому, що за прикладом Діонізієвої збірки, в якій подаються папські декретали, в «Синтагмі» поміщені правила грецьких отців. Вплив Діонісія на нашого автора позначилося й у тому, що, всупереч Схоластику, але в повній згоді з Діонісієм, він відгукується про Апостольські правила із сумнівом в їх достовірності.Трулянський Собор своїм 2-м правилом затвердив як канонів Вселенської Церкви весь склад «Синтагми». У 2-му правилі канони перераховані в тому порядку, в якому знаходимо їх у переліку, вміщеному на початку "Синтагма". Правда, у 2-му правилі згадані також і канони святих Афанасія Великого, Григорія Богослова та АмфілохіяІконійського, а також «Визначення» Карфагенського Собору при святому Кіпріану про перехрещення єретиків. Перерахованих джерел немає в переліку, вміщеному в «Синтагмі». У пізніші редакції «Синтагма» внесено 102 правила самого Трулянського Собору[Див. 6,с.94].
РОЗДІЛ 3. Номоканони
3.1. Збірка 87 глав (титулів)
Постійне збільшеннякількості цивільних законів у справах Церкви викликало потребу в особливих збірниках, де б ці закони були зведені разом. Відомі три таких збірники, що з'явилися в Візантії.Патріарх Іоанн Схоластик між 565 і 578 роками на додаток до свого канонічного «Збірника в 50 титулах» уклав «Збірку з 87 глав» (Collectio 87 capitulorum). До неї увійшли витяги з деяких «Новел» Юстиніана, особливо з сто двадцять третьоїНовели, що склала 60 глав (28-87) колекції Іоанна Схоластика.Збірка мала достатньо обширну назву, надану їй самим Патріархом Іоанном Схоластиком: «Різні постанови з божественних новел благочестивої пам'яті Юстиніана, виданих ним після «Кодексу», які особливо згодні з божественними і священними канонами і доставляють їм особливу силу і яким ми дали деякий порядок і рахунок для більш зручного пошуку глави, так як ці розділи витягнуто з різних новел» [5, с. 28, переклад мій].У стародавніх рукописах канонічна «Синтагма» і «Збірка з 87 глав» Патріарха Іоанна Схоластика об'єднані. У IX столітті обидві збірки були перекладені на слов'янську мову. У друкованій «Кормчій» (1653) вони становлять 42 главу.
На рубежі VI і VII століть була складена«Збірка з 25 глав» («Collectio 25 capitulorum»), до якої увійшли закони з «Кодексу святого Юстиніана» і витяги з його Новел, пов'язані з церковними справами.Особливо важливою зі збірок цього типу є «Збірник церковних законів» («Collectioconstitutionumecclesiasticorum»), або «Тричастинний збірник» («Collectiotripartita»), який з'явився в останні роки царювання імператора Іраклія(639-641). У його першу частину включені великі частини з перших тринадцяти титулів «Кодексу Юстиніана», присвячені церковним справам з паралельними місцями з інших титулів «Кодексу». Другу частину складають витяги з «Дигест» і «Інституцій», що мають відношення до церковних справ. У третій частині поміщені витяги з «Новел». Доповненням до збірки є чотири новели імператора Іраклія.
Компіляція складена не з оригінальних текстів «Корпуса Цивільного права» імператора Юстиніана, який включав всі вище наведені документи, а з текстів, перероблених візантійськими юристами VI століття: «Кодекс» в переробці Анатолія, «Новели»–Афанасія, «Дигести» і «Інституції» - аноніма.Німецькийканоніст XIX століття Цахаріє фон Лінгенталь приписує складання даного збірника автору «синтагми канонів». Підставою для цієї гіпотези служить така обставина: укладач «Синтагми» у передмові пише, що в якості доповнення до своєї праці він намітив витяги з Імператорських законів і з творів вчених юристів, які зачіпають церковне право. Але з усіх церковно-юридичних компіляцій лише в «Тричастинному збірнику» наведені уривки з творів юристів, тобто з «Дигест». Ця збірка служила головним посібником для візантійських тлумачів церковно-цивільних законів. [Див. 4, с. 83].
3.2. Номоканон Іоанна Схоластика
Найдавніший з «Номоканонів»приписується Іоанну Схоластику. Але ця компіляція, на одностайну думку вчених, не належить знаменитому Патріархові. З його ім'ям вона пов'язана тому, що в її основу лягли «Синтагма» Іоанна Схоластика і його «Збірка з 87 глав». Укладач «Номоканона» зберіг титули «Синтагми», але не приводив під ними повного тексту канонів, а тільки вказував їх цифрами. Цивільні ж закони він поміщав під кожним титулом, повністю запозичуючи їх дослівно з «Збірника з 87 глав», доповнюючи положеннями з «Дигест», «Кодексу», «Новелл». Закони з «Збірника з 87 глав», які укладач не зміг віднести ні до одного з п'ятдесятититулів, він помістив у кінці «Номоканону» під заголовком «Інші церковні главиз того ж нового законоположення» (ετερα κεφαλαια).
Про час появи збірки А. С. Павлов писав: «Складання цього «Номоканону» Цахаріє відносить до часу імператора Маврикія (582-602 рр.). Мені здається, навпаки, що ця компіляція сталася дещо пізніше, саме після появи «Номоканону в XIV титулах». Принаймні, ту обставину, що в «Номоканоні в 50 титулах» церковні канони не викладаються вже в тексті, а тільки цитуються цифрами, може бути пояснено тільки тим, що автор цього «Номоканону» вже мав перед очима готовий зразок такого викладу канонів та законів у «Номоканоні в XIV титулах» [6, с. 103, переклад мій].
Єпископ Никодим (Мілаш), посилаючись на німецького вченого Бінера, відносить складання «Номоканону Іоанна Схоластика» до більш раннього періоду – до царювання імператора Юстина II (565-578 рр.).Згодом збірник доповнювався новими канонами. У доповненому вигляді він був перекладений на слов'янську мову святим Мефодієм, доказом цього є «Паннонське житіє» святого.
3.3. Номоканон в XIVтитулах
Найзнаменитіший та історично важливий з церковно-правових збірок Візантії – «Номоканон в XIV титулах». До початку XIX століттязагальноприйнято було приписувати укладання цього збірника Константинопольському Патріарху Фотію (858-867 та 878-886). Тому в літературу він увійшов як «Номоканон Фотія».Однак завдяки дослідженням Бінера та російського вченого Розенкампфа в 20-30-х роках XIX століття було встановлено, що передмова до «Номоканона» складається з двох частин, написаних різними авторами. Скрупульозні текстологічні дослідження Бінера, Розенкампфа, Біккеля, Павлова, Бенешевича призвели до безперечного висновку, що існує дві редакції «Номоканона», складені двома різними авторами і в різні епохи. У кінці XIX століття лише ієромонах Калліст продовжував наполягати на тому, що автором не тільки другої, але й першої редакції «Номоканона» є патріарх Фотій.
Щодо першої редакції збірника В. Н. Бенешевич писав: «З найбільшою часткою ймовірності можна вказати на 629 рік як на рік завершення праці. Початок же роботи належить до 620-629 років»[3, с. 124, переклад мій]. Бінер висловлював здогад, яку знаходять вірогідною єпископ Никодим (Мілаш) і А. С. Павлов: автором збірки був Константинопольський Патріарх Сергій (610-638 рр.). Е. Хонігман пов'язує складання «Номоканона в XIV титулах» зі святим Іоанном Постником (582-595), вважаючи, що той, завершивши роботу над «Синтагмою», на її основі склав «Номоканон», включивши в нову збірку імператорськізакони.За словами В. Н. Бенешевича, «Номоканон в XIV титулах» вражає мистецтвом, з яким його упорядник володіє своїм величезним матеріалом. У цьому відношенні «Номоканон» залишив далеко позаду компіляцію Іоанна Схоластика[Див. 3, с. 109].
«Номоканон» складається з передмови і двох частин. Перша частина, яка також називається «Номоканон», розділена на 14 титулів, а титули – на глави (238) за зразком першої частини «Синтагми». Крім покажчика канонів, під кожною рубрикою наводяться також цивільні закони за тематикою глави та титулу, запозичені з «Тричастинної збірки». Подібність у текстах законів, вміщених у «Номоканоні» і в «Тричастинному збірнику», майже буквальне.Другу частину збірника, звану «Синтагма», складають тексти канонів, розташовані в хронологічній послідовності. У першу редакцію «Номоканону» увійшли Правила святих Апостолів, чотирьох перших Вселенських Соборів, восьми Помісних Соборів і дванадцяти отців–тих, чиї канони включені в остаточно сформовано в канонічну збірку Церкви (крім Послання святого Тарасія). Друга редакція «Номоканону в XIV титулах», яка існує в декількох збірках, складена в 883 році (Цей номоканон є загальною юридичною основою для всіх східних церков візантійської традиції, ще Константинопольський Синод 920 робить його дотримання обов'язковим). Що стосується імені укладача, то такі вчені, як Цахаріе фон Лінгенталь, єпископ Никодим (Мілаш), відкидали авторство Патріарха Фотія і щодо другої редакції «Номоканону». Протилежної точки зору дотримувалися каноністи: Н. А. Заозерский, А. С. Павлов, М. А. Остроумов, В. М. Бенешевич.А. С. Павлов так викладає суть полеміки: «Сутність заперечень Цахаріє полягає в наступному: по-перше, заслуга нового видавця «Номоканону» така незначна, що навряд чи можна приписати його настільки вченій і видатній особі, якою був Патріарх Фотій, особливо якщо взяти до уваги, що найважливіші доповнення до первісного видання «Номоканону» і «Синтагми», саме правила Трулянськогоі VII Вселенського Собору, існували вже перед Фотієм, по-друге, якщо б видання 883 року було опубліковане від імені Вселенського Патріарха, то було б незрозуміло, яким чином за часів, дуже близьких цій епосі, продовжували з'являтися списки «Номоканону» і «Синтагми», що представляють їх у первісному вигляді, і чому взагалі до XII століття, до часів Вальсамона, було проігнороване настільки знамените ім'я. По-третє, в 883 році, коли вийшло нове видання «Номоканону» і «Синтагми», Фотій не був Патріархом, а лише перед і після цього року»[3, с. 289, переклад мій].
На це Павлов відповідає: «Найближча або навіть виключна мета нового видання «Номоканону» полягала в тому, щоб включити сюди правила двох Константинопольських Соборів, на яких Фотій був головою і які були сприятливі длянього особисто. На друге заперечення зауважимо, що через три з невеликим роки після видання «Номоканону», саме в 886 році, Фотій вдруге був позбавлений престолу, що, звичайно, не могло дати можливості швидкота повсюди встановити, знову редагованого ним, канонічного кодексу ... Нарешті, нізвідки не видно, щоб видання 883 року було офіційно опубліковано від імені Вселенського Патріарха. Офіційно публікувалися тоді тільки самі джерела церковного права, а неїх збірники які були справою приватною, хоча б і ієрархічних осіб. Фотій не виставив свого імені в новому виданні «Номоканону» ... Тим не менш, ім'я Фотія ... не було проігнороване на Сході до часів Вальсамона. У деяких рукописах «Номоканону», написаних задовго до того часу, коли переконання в авторстві знаменитого Патріарха зробилося на Сході загальним, ім'я його виставлялося проти другої передмови до «Номоканон». Що стосується до третього і останнього заперечення Цахарія, то воно прямо помилково. 883 рік падає на друге патріаршество Фотія, коли він стояв на верху своєї слави ... Зважаючи на всі викладені обставини, - продовжує А. С. Павлов, - треба погодитися, що переказ про приналежність Патріарху Фотію другої редакції "Номоканона" у 14 титулах і з'єднаної з ним "Синтагми" має свої достатні підстави. У XII столітті цей переказ зробився тільки загальним переконанням, завдяки коментарю написаному найбільшим з грецьких каноністівВальсамоном»[6, с. 96, переклад мій].Професор В. Н. Бенешевич, виконавши скрупульозний текстологічний аналіз більшості списків другої редакції «Номоканону», висловлюється більш стримано на користь авторства Патріарха Фотія: «Давнє передання про авторство Фотія не спростовано і посилюється при найближчому ознайомленні з матеріалом, стиль передмови 883 року не може вважатися чужим Фотію» [4, с. 221, переклад мій]. В. Н. Бенешевич вважає, що окрім переробки «Номоканону», розпочатої в 883 році, і, найімовірніше, Патріархом Фотієм, існує ще кілька варіантів пізньої редакції збірника.У другу редакцію «Номоканону» додатково увійшли канони Трулянського і VII Вселенського Собору, Константинопольських Соборів 881 і 879 років і «Послання про симонію» Патріарха Тарасія. Іншими словами, в «Номоканоні» Фотія є всі правила, що увійшли до канонічного збірника, якимПравославні Церкви Візантійської Традиції користуються досьогодні.«Номоканон 883 року»-був актом самовизначення Візантійської Церкви, він знаменував повернення до тих основ церковного устрою, як вони були закріплені в VI-VII століттях, хоча в дусі суворого церковного передання, що знайшло собі вираз в правилах Соборів, закінчуючи Трулянським».
З часом ця найбільш повна та найзручніша в користуванні збірка витіснила у Візантії всі інші компіляції. Тому Константинопольський Собор 920 року урочисто затвердив «Номоканон в XIV титулах» як кодекс, загальнообов'язковий для Візантійської Церкви.
В даний час «Синтагма»(тобто тільки канонічна чистина) з «Номоканону» Патріарха Фотія, у слов'янській редакції склала «Книгу правил». Жодний церковний закон, що був виданий після появи Номоканону не набував уже в церковному праві статусу канону. Таким чином, виданням «Номоканону в XIV титулах» в його остаточній редакції завершилося формування канонічного корпусу Вселенської Православної Церкви.
РОЗДІЛ 4. Значення номоканонів у створенні «Кормчих книг»
4.1. «Кормча книга» святого Савви Сербського
Винятково важливе значення для права слов'янських церков мала “Кормча книга” св. Савви Сербського. Російські вчені професор А.С. Павлов, академік Є.Є. Голубинський вважали, що св. Савва сам підібрав грецькі джерела для свого збірника і переклав їх слов'янською мовою.Однак ще в XIX столітті хорватський учений Б. Ягич висловив припущення про те, що “Кормчу” переклали російські ченці на Афоні, а св. Савва дав уже готовому слов'янському перекладу сербську редакцію. З цією точкою зору погодилися російські вчені – М.Н. Сперанський, А.І. Соболевський, А.В. Соловйов і сербські – Ф. Міклошич, А. Бєлич. Інші сербські автори – єпископ Никодим (Мілаш), Ч. Мітрович – вважають, що св. Савва тільки очолив роботу з укладання й перекладу «Кормчої», але сам у ній не брав участі.
У Рашському списку «Кормчої» і в деяких інших древніх списках є приписка: «Изыде ж на світло нашої мови Божественне се писання потшанием і любовию многою бажанням із млада освещеннаго благочестиваго і преосвященного і пръвага архиєпископа всее срьбськые землі кир Саввы»[4, с. 223].На думку сучасного дослідника «Кормчої» Я.Н. Щапова, ступінь участі у створенні «Кормчої» першого архиєпископа Сербії Савви, творця її автокефальної організації, який став її главою в 1219 р., не ясна. Безсумнівна його вирішальна роль у визнанні нового збірника офіційним кодексом права Церкви і поширенні його в країні. Дуже ймовірна його роль як укладача цієї «Кормчої», але тільки з матеріала, що відстає від часу його роботи приблизно на 50 років і, отже, перекладеного заздалегідь. Питання про переклад самим Саввою окремих частин «Кормчої», про характер і склад існував до XIII століття «Номоканона» із тлумаченнями до спеціальних лінгвістичних і історичних досліджень залишаються відкритими.
Місцем складання «Кормчої» є, імовірно, Хіландарський монастир на Афоні. Робота над укладанням цього збірника була продовжена святим у монастирі Філокалі, поблизу Солуні.У свою «Кормчу» св. Савва включив переклад різнорідного церковно-правового матеріалу. З Фотієвого «Номоканона» він запозичив обидві передмови та систематичний покажчик канонів. У «Кормчу» включені візантійський збірник імператорських законів про Церкву Іоана Схоластика в 87 главах, «Прохірон», новели імператора Олексія Комніна про шлюб. Але основу «Кормчої» склав «Синопсис» Стефана Ефеського, витлумачений і доповнений Аристином. Однак у деяких місцях, де тлумачення Аристина не задовольняли укладача, він заміняв їх тлумаченнями Зонари. «Синопсис» із тлумаченнями Аристина, у якому правила наводилися в короткому викладі, св. Савва вибрав заради зручності користування своєю «Кормчою». Адже цей збірник був призначений для того, щоб з'єднати в собі всі необхідні в церковній практиці правила і закони, і якби в ньому вміщені були повні тексти канонів, він виявився б занадто громіздким[Див. 5, с. 63].
У Сербії «Кормча» св. Савви відразу після її укладання була розіслана по єпархіях як «Законник Св. Отців» і була головним джерелом не тільки церковного, але і державного права, так що пізніший «Законник» короля Стефана і «Синтагма» Властаря в сербському перекладі вважалися лише доповненнями до основного кодексу – «Кормчої св. Савви».
У 1221 р. «Кормча» була надіслана в Болгарію, де також одержала офіційне визнання.
4.2. «Кормча книга» на Русі
У Болгарію до напівнезалежного деспота (князя) Якова Святослава (руського за походженням, ймовірно родом з Галичини) звернувся Київський митрополит КирилоIII з проханням надіслати йому на Русь «Кормчу» св. Савви. У 1262 р. Яків Святослав вислав на Русь список «Кормчої», супровівши його посланням до митрополита. Цю книгу Яків Святослав назвав «Зонарою», хоча насправді майже всі тлумачення на канони, вміщені в «Кормчій», належать не Зонарі, а Аристину. Південні слов'яни назвали збірник іменем, яке у них вслід за греками зробилося загальним для всякого тлумача канонів[Див. 1, c. 79].«Кормча» була зачитана на Соборі, скликаному митрополитом Кирилом у Володимирі-на-Клязьмі в 1272 р., і одержала схвалення. Пізніше вона багаторазово переписувалася. Утворилося дві фамілії списків «Кормчої книги»: рязанська та софійська.Тексти рязанської фамілії ближче до того рукопису, що був присланий із Болгарії за митрополита Кирила. Список із цього рукопису спадкоємець Кирила митрополит Максим послав у Рязань на прохання Рязанського єпископа Іосифа. У 1284 р. він був переписаний тут і покладений на збереження в кафедральному соборі «на уведение розуму і на слухняність вірним і послушающим». Цей список зберігся. Від нього і пішла так звана рязанська фамілія рукописів «Кормчої»[Див. 1, c. 80].Софійська фамілія бере початок від «Кормчої», написаної для Новгородського архиєпископа Климента одночасно з рязанським списком і покладеної на збереження у св. Софії на «шанування священикам і на послух християнам». Цей софійський список теж зберігся. Софійська фамілія списків «Кормчої» помітно відрізняється від сербського списку св. Савви. В основу софійської фамілії покладена не «Кормча» св. Савви, а перший слов'янський переклад «Номоканона в XIV титулах», зроблений у Східній Болгарії на межі ІХ-Х ст., який, однак, зазнав на собі вплив Сербської «Кормчої». Він виражений у тому, що в софійський список внесені були тлумачення на правила, яких не було в первісному слов'янському «Номоканоні» Патріарха Фотія, і додані правила Соборів 861 і 879 рр., а також деякі інші статті, не відомі попередньому «Номоканону».
Головні розходження між цими двома розповсюдженими на Русі фаміліями списків «Кормчої» полягають у наступному: по-перше, у списках рязанської фамілії правила дані у скороченні, а в рукописах софійської фамілії наводиться їхній повний текст, по-друге, у збірники софійської фамілії включалися статті російського походження, яких немає в списках рязанської фамілії.У 1649 р. у Москві за царя Олексія та Патріарха Іосифа було розпочато перше друковане видання «Кормчої книги». В основу цього видання було покладено рязанську редакцію, близьку до сербського перекладу св. Савви. Друкування «Кормчої» закінчилося в 1650 році.Патріарх Никон піддав щойно видану «Кормчу» ревізії. Ним було виправлено 50 сторінок книги; у свою чергу в нову Никонівську редакцію були внесені істотні доповнення. У 1653 р. екземпляри друкованої «Кормчої» були розіслані по єпархіях, монастирях, парафіях. Надіслані вони були і на Балкани – у Болгарію і Сербію.
Всупом до друкованої «Кормчої» у Никонівській редакції було декілька історичних сказань: про встановлення автокефалії Російської, Болгарської та Сербської Церков, про хрещення Русі та поставлення в ній Патріархів, про поставлення на царство Михайла Федоровича Романова і на патріаршество його батька Філарета, сказання про 7 Вселенських Соборів, сказання про 16 Соборів (Вселенських і Помісних), правила яких ввійшли до «Кормчої».Далі йде «Номоканон» Патріарха Фотія з двома передмовами; до нього включені тільки титули (грані) із зазначенням канонів. Цивільні закони, вміщені в грецькому «Номоканоні» під цими титулами, перенесені в 44-у лаву «Кормчої».
Перша частина «Кормчої» складається з 41-єї глави. Глави 1–37 містять канонічний «Синопсис» із тлумаченнями Аристина, а в деяких місцях – тлумаченнями Зонари і ще одного невідомого тлумача. Глави 38–41 складають доповнення до «Синопсиса»
З 42-ої глави починається друга частина друкованого видання «Кормчої», що містить, в основному, закони візантійських імператорів; збірник з 87 титулів Іоана Схоластика (гл. 42); три новели імператора Олексія Комніна про церковне обручення та вінчання шлюбів (гл. 43); цивільні закони з «Номоканона» Патріарха Фотія (гл. 44); витяги з законів Мойсея про покарання за злочини (гл. 45); «Закон судний людям» – болгарська компіляція, в основу якої була покладена «Еклога» (гл. 46); полемічний твір проти латинян Микити Стифата (XI ст.) та інший полемічний твір невідомого автора, спрямований проти латинян (гл. 47–48); «Градський закон» – повний переклад «Прохірона» (гл. 49); «Еклога» Льва та Костянтина зі скороченнями (гл. 50); стаття «Про шлюби» (гл. 51); візантійські статті на тему про незаконні шлюби (гл. 52); «Томос єднання» – 920 р. (гл. 53); канонічні відповіді Патріарха Миколая Граматика (гл. 54); канонічні відповіді Микити, митрополита Іраклійського, що відносяться до кінця XI століття (гл. 55); правило св. Мефодія, Константинопольського Патріарха (IX ст.), про прийняття в Церкву тих, хто відпав від Православ'я, (гл. 56); «правило ієреям, які не облачаються у всі священні ризи...» (гл. 57), витяги з правил Патріарха Константинопольського св. Никифора Сповідника (гл. 58); уривки з канонічних відповідей, підписаних іменем Іоана, єпископа Кітрського, а насправді належних архиєпископу Дмитрію Хоматіну (гл. 59); «Архиєрейське повчання новопоставленому священику», єдина стаття російського походження (гл. 60); канонічні відповіді Патріарха Олександрійського Тимофія, додаткові до його відповідей, вміщених у 32-ю главу «Кормчої» (гл. 61); правила Василія Великого про монастирі і ченців (гл. 62–65); стаття «Про священні одежі й особи» (гл. 66–69); трактат Тимофія, Константинопольського пресвітера VI століття, про прийом до Церкви єретиків (гл. 70); виписки з «Пандект» грецького ченця Никона Чорногорця, який жив у XII столітті, про важливість церковних правил (гл. 71) [Див. 4, с. 214].
Наприкінці «Кормчої книги», поза главами, за вказівкою Патріарха Никона вміщені три статті: «Вість» про назву і видання цього збірника, фальшива дарча грамота Костянтина Великого папі Сильвестру та «Сказання» про відокремлення Римської Церкви від Східної.
Запитання на семінар:
1. Світські джерела номоканонів.
2. Найважливіші пам'яткивізантійського законодавства
3. Закони візантійських імператорів VIII-IX століть
4. Класифікація законодавчих збірників
5. Номоканони
6. Збірка 87 глав
7. Номоканон Іоанна Схоластикa
8. Номоканон в XIVтитулах
9. Значення номоканонів у створенні «Кормчих книг»
10. “Кормча книга” святого Савви Сербського
11. “Кормча книга” на Русі