Слід зазначити, що з історії України існує досить багато змістовних картографічних джерел. Найдавніші карти території сучасної України належать грецьким та римським авторам.

Певтінгерова таблиця — римська шляхова карта, створена у IV ст. н. е., першою занотувала назви народів, що населяли давню Україну. Друковані західноєвропейські карти зберегли інформацію про територію України XV— XVI ст. Вони створені на підставі праць Клавдія Птолемея (II ст. н. е.), інших античних географів, учених періоду середньовіччя (Н. Кузанського, А. Віда та ін.).Старовинні карти є безцінним, але недостатньо дослідженим джерелом з української історії. Як зауважував із цього приводу сучасний дослідник старовинних українських карт С. Хведченя, "вони подібні чарівним ключам, якими можна відкрити двері в загадкове минуле і поринути в таємниці далеких століть". Старовинні карти — це особливий вид пам'яток історії та культури. Розвиток картографії відбувався разом із розвитком людства. Серед найдавніших картографічних зображень можна згадати малюнки кам'яного та бронзового віку, карти античних географів, китайські карти на шовку, середньовічні портолани, креслення княжої доби. Вивчаючи старовинні карти, необхідно знати закони картографічного зображення, умовні позначки, рівень розвитку географічних знань відповідної епохи, опанувати мову карт, що вимагає спеціальної підготовки.Особливий комплекс українських картографічних зображень складають монастирські карти XVII— XVIII ст. До перших друкованих карт цієї групи можна віднести три пам'ятки з книги Афанасія Кальнофойського "Тератургіма", надрукованої у Києво-Печерській лаврі в 1638 р. На першій з них відображено Феодосієві, або Дальні, печери, на другій — Антонієві, або Ближні, печери і на третій — верхню територію Печерської лаври, Микільський монастир, Старе місто і частину Подолу.Картам 1638 р. присвячено небагато наукових праць, існують досить суперечливі оцінки їх історичної вартості. За твердженням С. Хведчені, вони майже не містять помилок. Більше того, коли вчений склав всі три карти в тому порядку, як їх було надруковано в "Тератургімі", то дістав єдиний план стародавнього Києва. Зображення сусідніх карт пристали до міліметрів. Порівняльний аналіз старовинних картографічних зображень із сучасними картами дає можливість встановити досить точне розташування на них лаврських катакомб і наземних споруд лаври. Що ж стосується неточностей на плані Києва (неправильне нанесення Десятинної і Трьохсвятительської церков), то це, на думку вченого, пояснюється прагненням картографа показати бодай частину Подолу, внаслідок чого він вимушено змінив перспективу.Є підстави називати зображення 1638 р. картами, оскільки об'єкти на них показані значно зменшеними, для їх позначення використовувалась ціла система умовних знаків (шляхи, рослинність, рельєфу споруди), зроблено цифрові позначення, які розшифровані в описах до карт (легендах).Цінними є картографічні зображення "Києво-Печерського патерика" 1661 р. Автором двох карт був гравер Печерського монастиря Ілля. У 1675 р. їх було передруковано у книзі І. Гербінія про київські підземелля релігійного призначення. Вони до найменших дрібниць повторюють оригінали, але відрізняються вищою якістю зображення, оскільки українські карти друкувалися з гравюр на дерев'яних, а європейські — на мідних пластинах. До речі, деякі дослідники припускають, що рукописний "Києво-Печерського патерик", датований 1462 p., міг супроводжуватися давнішими картографічними зображеннями лаврських печер. Цілком можливо, що перші українські друковані карти XVII ст. було створено на основі більш ранніх картографічних креслень, але вони на сьогодні науці невідомі.Для видання "Патерика" 1702 р. були створені нош карти гравером Мартином Нехорошевським. Традиційний зміст карт доповнений яскравими художніми елементами постатями ченців, пілігримів, які пливуть на човнах або простують шляхом, цікавими замальовками з життя киян. Все це створює неповторну атмосферу епохи, відтворює стиль того часу.Українські карти XVII — початку XVIII ст. можна порівняти з західноєвропейськими картами пізнього середньовіччя. Вітчизняним картам притаманна висока майстерність виконання. Вони несуть на собі вплив української іконописної традиції, поширеної на той час сюжетної книжкової гравюри. Особливості українських карт полягають у тому, що кожен автор пропонував свої варіанти умовних позначок, використовував на свій смак художні засоби, фарби.Карти Лаврських печер 1638 і 1702 pp. зорієнтовані не на північ, як це прийнято в картографії, а на захід. Починаючи з 1661 р. на монастирських картах зображували компасну розу — орієнтир сторін світу.Старовинні монастирські карти є дороговказом для сучасних дослідників історії монастирів. Завдяки печерським картам учені в Ближніх лабіринтах відкрили більш як 150 м давніх підземних ходів, а також унікальну підземну споруду, що датується XI ст. Можливо давні картографічні джерела сприятимуть розкриттю таких таємниць української історії, як зникнення бібліотеки Ярослава Мудрого, легендарного скарбу Варязької печери та ін.Є підстави вважати, що українські карти середини XVIII ст. створювалися за математичними законами і за допомогою геодезичних приладів. Серед них особливої уваги заслуговують карти, складені в 1744 р. інженерно-топографічною командою Київського гарнізону у зв'язку з будівництвом Печерської фортеці. Рукописні карти 1744 р. за своїм оформленням дуже нагадують сучасні, вони неодноразово копіювалися у другій половині XVIII— на початку XIX ст. і практично використовувалися.Територія України в давнину була відображена також на картах іноземного походження. Українські землі на них нерідко розглядалися як частина Польщі або Московського царства. Це пам'ятки картографії Н. Радзивіла, Т. Маковського, Г. Боплана. У Московській державі XVII ст. була створена карта "Чертеж украинским и черкасским городам от Москвы до Крыма". Цікава пам'ятка картографії — атлас ріки Дон з картами Чорного та Азовського морів, К. Ж. Круйса, виданий у 1703 р. У XVIII—XIX ст. українські землі окреслюються на картах Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Пруссії, Туреччини та інших країн. Детально зображена Україна в атласах І. Кирилова (1734) та А. Вільбрехта (1792). Значний внесок у вивчення географії України та відображення її в картографічних джерелах зробили військові картографи ХІХ— XX ст.Історичні географічні карти України постійно створюються і в наш час. Цьому сприяло створення Відділу історичної географії та картографії Інституту історії України НАН України.Карти є не лише цінними носіями джерельної інформації, а й важливим навчальним, науковим та ілюстративним матеріалом.Специфічною формою зображальних джерел є фіксація навколишньої діяльності, за допомогою фізико-хімічних засобів — кінофотовідеодокументів, які зберігають цінну історичну інформацію про події політичного, економічного та культурного життя народу.Кінофотовідеодокументи, як історичне джерело, розкривають історичні події і факти у вигляді статичних або динамічних зорових образів. Об'єктив схоплює такі деталі і нюанси, властиві тому чи іншому явищу або події, які навряд чи можуть бути зафіксовані в іншому виді джерел. Із кінофотовідеодокументів історик може запозичити інформацію, не відому йому з інших джерел, що має важливе значення для уточнення уже відомих фактів.Порівняно давнім, масовим і доступним для дослідника джерелом цієї групи є фотографії. Вони зберігаються у колекціях архівів та музеїв, видаються у формі фотоальбомів, в основному тематичного характеру, що дуже важливо для дослідників. Цінними фотографіями заповнені сторінки газет, наукової і мемуарної літератури тощо. Солідним фондом фотодокументів володіють українські музеї та архіви як центральні, так і місцеві, чимало їх зберігається у приватних колекціях. Таким чином, фотодокументи — досить поширене і доступне, але водночас складне для дослідження історичне джерело. Якщо кінофільми мають свої сюжетні тексти, що допомагають дослідникам у роботі з ними, то фотодокументи, окрім найменувань, необхідних текстів здебільшого не мають. Вони потребують розшифрування, тобто додаткової роботи з ними.Безпосереднє відображення дійсності на зображенні є незаперечною перевагою фотодокументів як історичного джерела. їх джерельне значення визначається тим, що вони містять конкретні факти, а це дає можливість досліднику реально відтворювати події з історії відповідного часу.Синтезованим видом зображальних джерел є кіно та відео, які на практиці вбирають у себе засоби літератури, живопису, принципи побудови кадру тощо. Кіно та відео втілюють на екрані образи, події, які створюють сценаристи, кінорежисери, художники, актори, оператори. Виникнувши на базі високо розвинутої техніки, вони відтворюють дійсність, спираючись на досвід інших видів мистецтва. На відміну від писемних джерел, кінофотовідеодокументи дають можливість досліднику побачити історичну дійсність у русі, в процесі, перенестися в минуле.Кінофотовідеодокументи мають низку особливостей, знання яких необхідне у джерелознавчій роботі з ними. Загальні принципи критики історичних джерел повністю застосовуються і до кінофотодокументів. Дослідник насамперед встановлює походження фотографії або кінофільму, визначає їх творця. Діяльність кінооператорів здебільшого пов'язана з окремими установами (кінофабриками, кіностудіями тощо). Виявлення авторства фотодокумента дещо складніше, особливо коли йдеться про знімки багаторічної давнини.Одна з важливих проблем критики кінофотодокументів – визначення місця і часу зйомки, прізвищ її учасників тощо. Якщо легенда кіно фотодокумента викликає сумнівів, необхідно зіставити його з іншими джерелами – пресою, архівними матеріалами,мемуарною літературою тощо. Відомі елементи і деталі окремого району, будівлі, твори монументального мистецтва, зображені в кадрі нерідко допомагають визначити місце зйомки. Велике значення для розшифрування кінофотодокументів має так звана допоміжна інформація — внутрішньо кадрові написи: лозунги, транспаранти, плакати, афіші тощо.Одним із різновидів фотодокументів є фотопортрет. Багато світлин кінця XIX — початку XX ст. зберегли до нашого часу зображення видатних представників політичної, культурної, освітньої та інших важливих сфер життя тогочасного українського суспільства. Серед них особливу цінність мають фотопортрети першого Президента України М. Грушевського, керівників Директорії УНР В. Винниченка, С. Петлюри, гетьмана П. Скоропадського, Президента ЗУНР Є. Петрушевича та інших будівничих української держави періоду визвольних змагань.

Головним спеціалізованим центром зберігання кінофотовідеодокументів є Центральний державний кінофотофоноархів України, заснований у Києві в 1932 р. Унікальність цього архіву полягає в тому, що він збирає, обліковує та зберігає документи зображального, а також звукового характеру, що мають форму фотографій, кінофільмів, відеофільмів, грамофонних платівок, магнітних касет тощо. Серед зображальних джерел у фондах цього архіву зберігаються контратипи портретів Т. Шевченка, портретні та групові фотографії І. Франка, Л. Українки, М. Грушевського, М. Лисенка, М. Заньковецької, багатьох політичних діячів, подвижників українського відродження, зокрема С. Петлюри, В. Винниченка, П. Скоропадського та ін. В архіві зберігаються також унікальні кінохроніки, в яких зафіксовано історичні події Української революції 1917 — 1920 pp., Другої світової війни та ін.

З огляду на конкретно-історичні умови домінуюче місце у фондах архіву належить кінофотофонодокументам радянської доби. Вони зафіксували основні події соціально-економічного, політичного та культурного життя: будівництво промислових підприємств, електростанцій, розвиток сільського господарства, здобутки у сфері науки, освіти, культури, мистецтва, проведення масових маніфестацій, святкові демонстрації тощо. Кінофотодокументи містять цінну зображальну інформацію про життя та діяльність багатьох діячів української культури (А. Бучма, О. Вишня, О Довженко, Л. Курбас, П. Тичина, А. Малишко, В. Сосюра, М. Рильський), вдатних учених (А. Кримський, В. Вернадський, С. Корольов, Б. Патон) та ін. Загалом у фондах архіву зберігається понад 50 тис. кінодокументів, 30 тис. фотодокументів, а також значна кількість фонодокументів.