Еже умееть то забудеть, а его же не умhеть а тому ся не

ВЫ.Просторове значення міг мати орудний відмінок.Наприклад:ВХОДяТЪ В ГОРОДЪ ОДНИМИ ВОРОТЫ.Своєрідним було функціонуваннязнахідного й давального відмінків на позначення напрямку певної дії:

ПОДСТУПИЛИ КОНСТЕНТИНЪ ГРАДЪ; ПОИДЕ ПЕРЕяСЛАВЛЮ.Для давнього

синтаксису типове вживання безприйменникових форм місцевого відмінка для вираження обставинного значення: ±РОСЛАВУ ЖЕ СУЩЮ

НОВHГОРОДH. ВHСТЬ ПРИДЕ ~МОУ.

Співвідношення іменних (коротких) прикметників і займеннико-вих (повних) було не таким у давньоруській мові, як у сучасній укра-їнській. Іменні прикметники виступали не тільки в ролі іменної частини складеного іменного присудка, але й у функції означення. Розвиток займенникових форм прикметника привів до того, що ці форми з часом витіснили іменні прикметники в ролі означень. Іменні прикметники збереглися найчастіше у функції частини складеного присудка, хоча в цій самій ролі могли вживатися й повні прикмет-ники.

Ступені порівняння прикметників в українській мові втратили словозмінні форми та почали виступати у функції обставинних слів при дієсловах, де не могло бути узгодження.

У системі дієслова дуже рано відбулася втрата зв’ язки є у формах 3-ї особи перфекта. Це теж пояснюється синтаксичними причинами – наявністю підмета, іменного слова, які вказували на суб’єкт мовлення.

Утворення на ґрунті дієприкметників такої дієслівної форми, як дієприслівник, перетворення змінюваного слова в незмінюване пов’ язане із синтаксичним процесом – відривом дієприкметника від іменника, при якому дієприкметник виступав у ролі означення, і розвитком залежності від присудка, коли відпадала потреба у відмі-нюванні слова.

Просте речення

Найдавніші пам’ ятки активно представляють прості односкладні й двоскладні речення різних типів.

Так, можна виділити кілька типів односкладних речень. Існували, зокрема, означено-особові речення, у яких головний член речення, виражений дієсловом, указував на суб’ єкта дії – 1 або 2 особу.

У неозначено-особових реченнях головний член речення найчас-тіше виражений дієсловом 3-ї особи множини теперішнього чи про-стого майбутнього часів.

Рідше в ролі головного члена речення вживаються дієслова мину-лого часу.

Серед існуючих різновидів односкладних речень найбільш поши-реними в давньоруських пам’ ятках були безособові речення, хоча їхні функції, порівняно із сучасною українською мовою, послаблені.

Безособові речення, а точніше безособові дієслова в односклад-них реченнях названого типу, позначали явища природи: И ПОВЕЛH

ОЛЬГА, яКО СМЕРчЕСя, ПУСТИТИ ГОЛУБИ И ВОРОБЬИ,психічні процеси,

фізичні стани людини: МНH С# НЕ МОЖЕТС#. Досить уживаними були односкладні речення, які вказували на можливість/неможливість чи необхідність виконання певної дії. У таких реченнях використову-

валися предикативні слова ЛЬЗH, НЕЛЬЗH, НЕЛЬГА, НЕМОчЬНО, НАДОБH, НЕ НАДОБHі под:НЕ БяШЕ ЛЬЗH КОНя НАПОИТИ НА ЛЫБЕДИ ПЕчЕНHЗИ.

При безособовому дієслові міг стояти додаток в орудному відмін-ку, який означав знаряддя дії. Широко вживалися безособові речення із запереченням при дієслові: ТУ КРОВАВОГО ВИНА НЕ ДОСТА. Активно використовувалися в найдавніших писемних пам’ ятках безособові речення, у яких присудок був виражений короткою формою пасив-ного дієприкметника з дієсловом-зв’ язкою бути або без неї: А СИЦЕИ РАТИ НЕ СЛЫШАНО.Рідшевживаними були продуктивні в сучаснійукраїнській мові безособові речення, у яких присудок виражений короткою формою пасивного дієприкметника з додатком у формі орудного відмінка.

У давніх пам’ ятках, особливо ділового змісту, використовувалися інфінітивні речення. При інфінітивах у такого типу реченнях нерідко вживався давальний відмінок назви особи, яка повинна була виконати певну дію, хоча міг і не використовуватися давальний відмінок

суб’ єкта дії: В МУТНОЙ ВОДH НЕ ВИДHТИ ДНА, ТАКО И В НЕВHСТИ НЕ

УЗРИТИ ПРАВДЫ И ДОБРА.

Порівняно з іншими типами односкладних речень рідше вико-ристовувалися називні речення. Вони могли на початку текстів діло-вого змісту вживатися як привітання чи побажання. Цей тип синтак-сичних одиниць складають заголовки: ПРАВЬДА РОУСЬСКАя.

Із розвитком мови всі різновиди односкладних речень активізу-ють своє вживання, урізноманітнюються їхні структурно-семантичні типи.

Загалом у мові наших давніх предків використовувалися ті ж типи вираження підмета, що й у сучасній мові, за незначними винятками.

Найчастіше в ролі підмета вживався іменник у називному відмін-

ку: ТЪГДА ВЪСТУПИ ИГОРЬ КНяЗЬ ВЪ ЗЛАТЪ СТРЕМЕНЬ И ПОHХА ПО чИСТОМУ ПОЛЮ; О СЕМЪ БО УВHДАХОМЪ, яКО ПРИ СЕМЪ ЦАРИ ПРИХОДИША

РУСЬ НА ЦАРЬГОРОДH.Поширеним було використання кличного від-мінка в ролі підмета, що зовсім не властиве сучасній українській мові. Правда, у фольклорі знаходимо такі способи вираження голов-

ного члена речення: Кучерявий дубе на яр похилився.

Підметом могли виступати також субстантивовані частини мови

– прикметники й дієприкметники, числівники тощо: ТУРА 2 Мя

МЕТАЛА НА РОЗHХ И С КОНЕМЪ, ОЛЕНЬ Мя ОДИНЪ БОЛЪ, А 2 ЛОСИ, ОДИНЪ

НОГАМИ ТОПТАЛЪ, А ДРУГЫЙ РОГОМА БОЛЪ.

Рідше вживалися у функції підмета особові займенники 1-ї та 2-ї особи: ТАКО И АЗЪ ВСHМЪ ОБИДИМЪ ЕСМЬ. Відносно обмежене вжи-вання такого типу підмета пояснюється тим, що показником особи – виконавця дії були дієслівні закінчення, хоча в тих випадках, коли одна особа протиставлялась іншій, коли логічно в реченні підкреслю-валась 1 чи 2 особа як виконавець дії, ці займенники вживались

активніше: ИЖЕ ЛИ НЕ ПОИДЕШИ С НАМИ, ТО МЫ СОБH БОУДЕМЪ, А ТЫ

СОБH.Пам’ятки засвідчують використання особових займенників1 особи як своєрідних мовних кліше ділового стилю: МЫ ВЕЛИКИЙ

КНяЗЬ СВОЕЮ ВОЛЕЮ УчИНИЛИ.

Особові займенники 3-ї особи, що вказували на іменник поперед-нього речення в підметовій функції, почали вживатися дещо пізніше:

ОНЪ ЖЕ РЕчЕ ИМЪ.

У ролі підмета могли використовуватися займенники інших се-

мантичних розрядів: И АЩЕ КТО УМРяШЕ, ТВОРяХУ ТРИЗНУ НАДЪ НИМЪ.

Траплялося й використання словосполучень різного типу в ролі

складеного підмета: СЕ БО ДВА СОКОЛА СЛHТHСТА СЪ ОТНя ЗЛАТА СТОЛА.

Простий присудок, як і в сучасній українській мові, у писемних джерелах давньоруського періоду виражався особовою формою діє-слова дійсного, умовного чи наказового способів: ТHЛО КРЕПИТСя

ЖИЛАМИ А МЫ КНяЖЕ ТВОЕЮ ДЕРЖАВОЮ.

У формах перфекта, плюсквамперфекта й майбутнього складе-ного часу показником особи-виконавця дії було допоміжне дієслово:

В ТО ЖЕ ВРЕМя БяШЕ ПРИШЕЛЪ СЛАВяТА ИС КЫЕВА К ВОЛОДИМЕРУ.

Специфічне для давньоукраїнської мови вживання дієприкметни-ка в ролі простого присудка. Дієприкметник-присудок виконував

другорядну роль при головному присудкові – дієслові: А ТА ВСя

СТВОРИВЪ РЕчЕ ИГОРЬ НЕДОСТОИНО МИ БяШЕТЬ ЖИТИ.Синтаксична

роль такого дієприкметника підкреслювалась уживанням сполучників А, і, ДА, НО,які пов’язували головний присудок із другорядним:

И КНяЗя РяЗАНЬСКОГО КОСТяНТИНА НHКАКОЮ ХИТРОСТЬЮ яЛЪ И

ПРИВЕДЪ НА МОСКВУ.

Дуже рано такі дієприкметникові присудки все тісніше пов’ я-зуються із головним присудком, утрачають форми узгодження з під-метом і перетворюються в нову граматичну категорію – дієпри-слівник.

Складені присудки були досить поширеними в давньоруській мові. До їхнього складу входили різні іменні слова: іменники, при-кметники, дієприкметники, займенники, числівники. Найчастіше імен-ною частиною складеного присудка виступали іменники: ЛHНОСТЬ БО ВСЕМУ МАТИ; ТЫ НАШЬ КНяЗЬ.Дієслівна зв’язка в таких присудкахмогла бути відсутня (див. попередні приклади), хоча спостерігалися й

випадки її вживання: КРЕСТЪ ЕСТЬ ГЛАВА ЦЕРКВИ; ТЫ МИ ЕСИ СЫНЪ.

Іменник як частина складеного іменного присудка вживався в минулому в називному відмінку не тільки при дієслові-зв’ язці в теперішньому часі, але й при зв’ язці, що стояла в минулому або в майбутньому часі: КИЙ ЕСТЬ ПЕРЕВОЗНИКЪ БЫЛЪ. Орудний відмінок у таких формах з’ являється трохи пізніше: У ЯРОПОЛКА ЖЕ ЖЕНА

ГРЕКИНИ БH, И БяШЕ БЫЛА чЕРНИЦЕЮ.

Прикметник також уживався у складі присудка в називному від-мінку, як правило, в іменній формі. При ньому іноді могло вживатися

дієслово-зв’ язка: АЩЕ ЕСМИ НА РАТИ НЕ ВЕЛМЫ ХРАБРЪ; СЛАДКА СУТЬ

СЛОВЕСА ТВОя.Займенникова форма прикметника–частини складе-ного присудка – використовується рідше.

Пасивні дієприкметники часто входили (за матеріалами давньо-руських пам’ яток) до складу присудка: РУЦH ТВОИ ИСПОЛНЕНИ яКО ОТ

ЗЛАТА АРАВИИСКА; ЧРЪНА ЗЕМЛя ПОДЪ КОПЫТЫ КОСТЬМИ БЫЛА ПОСHяНА,

А КРОВИЮ ПОЛЬяНА.У цій самій функції використовувалися й активні

дієприкметники: И ЕСТЬ ЦЕРКИ ТА СТОяЩИ В КОРСУНИ ГРАДH. Доля

активних дієприкметників, особливо таких, що мали іменну форму, була своєрідною. Активні нечленні дієприкметники-присудки зміни-лися у власне дієслова, тим самим набувши статусу простих дієслів-них присудків.

До складу присудків входили й займенники: СЕ МОЕ, А ТО МОЕ ЖЕ.

ЛЮБОВЬ ВЕЛИКУ

Числівники рідко використовувалися як частини складених при-судків, хоча спорадично спостерігається таке їх уживання в преди-

кативній функції: А НЫНH ДВА ЦАРИ ЕСМО З БРАТОМ МОИМЪ.

Досить часто використовувалися як компоненти складених при-судків предикативні прислівники: НЕ БяШЕ ЛЬЗH КОНя НАПОИТИ.

Давнє узгодження підмета й присудка відрізнялося від граматич-ної координації головних членів речення в сучасній українській мові. Особливо виразно давня синтаксична специфіка виявлялася, коли присудок уживався при підметові – збірному іменникові.

У сучасній українській мові при підметові – іменникові зі збірним значенням присудок підпорядковується загальним нормам узгоджен-ня, тобто ставиться в однині, відповідно до граматичних параметрів підмета.

У давньоруській мові при словах зі збірним значенням присудок набував форми множини, тобто відбувалося не граматичне узгоджен-

ня, як у сучасній мові, а логіко-семантичне: РЕКОША ДРУЖИНА ИГОРЕВИ. Означення при збірних іменниках стояли в однині.

У сучасній українській мові при підметах − збірних іменниках − присудок завжди стоїть у формі однини.

Як і в сучасній українській мові, у мові найдавніших східносло-в’ янських пам’ яток уживаються речення, поширені другорядними членами.

Додатки виражались іменниками чи іменними частинами мови, що стояли в непрямих відмінках – родовому: НЕ СЪСТАВИТЬ БО Ся

КОРАБЛЬ БЕЗ ГВОЗДИИ;давальному:...ДА ПИШЮТ К ВЕЛИКОМУ КНяЗЮ НАШЕМУ;знахідному:ИМяХУ БО ОБЫчАИ СВОИ И ЗАКОНЪ ОТЕЦЬ СВОИХЬ;орудному: ЗЛАТОМ БО МУЖЕИ ДОБРИХЬ НЕ ДОБУДЕШЬ; місцевому: О

НЕМ ЖЕ ПРЕЖЕ СКАЗАХОМ.

Означення найчастіше були виражені прикметниками (як іменни-ми, так і займенниковими), а також іншими частинами мови, що

змінювалися за родами, числами й відмінками: И

СТВОРИХОМЪ; СяДЕТ АКЫ ГОРЛИЦА НА СУСH ДРЕВH; ПРИШЕДШЕ ОТЪ ВОСТОКА И УСТРЕМИШАСя чЕРЕЗ ГОРЫ ВЕЛИКИя; ЧЕМУ, ГОСПОДИНЕ, ПРОСТРЕ ГОРячУЮ СВОЮ ЛУчУ НА ЛАДH ВОИ?; И РЕчЕ ИГОРЬ КЪ ДРУЖИНH СВОЕИ; ПОМНяШЕТЬ БО, РЕчЕ, ПЬРВЫХЪ ВРЕМЕНЪ УСОБИЦH.

У ролі обставин виступали в давнину прислівники, а також поєд-нання повнозначних слів, які перебували на межі переходу до при-слівникових словосполучень чи прислівників складної словотвірної

будови: ТОГДА ВРАНИ НЕ ГРААХУТЬ; ЗЕМЛя ТУТНЕТЬ, РЕКЫ МУТНО

ТЕКУТЬ; ЕГО ДОЛОВЬ ЗЬВЬРГЛИ; СHДЛАИ БРАТЕ СВОИ БРЪЗЫЕ КОМОНИ

А МОИ ТИ ГОТОВИ ОСHДЛАНИ У КУРЬСКА НАПЕРЕДИ; ПЕТРА. ПРИБИТОГО

НА КРСТH ГОРHНОЖЬ. ЗАВHСИЛИ.

Цю синтаксичну функцію виконували іменники в різних відмін-кових формах із використанням прийменників або без них: ХОЩЮ БО

РЕчЕ КОПИЕ ПРИЛОМИТИ КОНЕЦЬ ПОЛя ПОЛОВЕЦКАГО СЪ ВАМИ РУСИЦИ; ИДЕ ОЛЕГЪ НА ГРЕКЫ, ИГОРя ОСТАВИВ КИЕВH.

Специфічною ознакою праслов’ янського синтаксису (і ці особли-вості відбиті пам’ ятками) була наявність у структурі речень подвій-них відмінків. Дуже поширеним, наприклад, був подвійний (за іншою термінологією – другий) знахідний відмінок. Перший знахідний від-мінок безпосередньо залежав від дієслова й позначав прямий об’ єкт, а другий знахідний відмінок, що залежав і від дієслова, і від першого знахідного, виражав ознаку чи функцію предмета, названого першим

знахідним відмінком: ...И НАРЕК Мя СТАРЕИШИНУ СОБЕ.

У функції другого знахідного відмінка вживались іменні при-кметники й дієприкметники: ВИДHША ИГОРя ЛЕЖАЩА. При окремих дієсловах (так званих дієсловах призначення типу поставити,поса-дити, положити та под.)міг уживатись орудний предикативний:

...ПОСТАВИША ФЕОКТИСТА ЕПИСКОПОМЬ.Така функція цього відмінка

активізувалася в наступні періоди розвитку мови.

Заміна другого знахідного орудним предикативним пов’ язана з поступовим розширенням уживання займенникових форм прикмет-ників.

Подвійний знахідний при дієсловах із запереченням змінюється в