А як би ти хотіла: щоб шляхи

Двигтіли з дня у день – та не крізь тебе,

Щоб молоді розсурмлені птахи

Душі твоїй – та не схитнули неба?

Без трудних віх, без високосних дат

Збагнуть свій вік від самого начала,

І не пектись за кожен хліба шмат

Отож, що в пил чиясь нога втоптала.

А як би ти хотіла: між людей

Жить, не надпивши кухля та й людського,

А в нім – гіркав'я тилових ночей,

А в нім – терпку солодкість Перемоги?

В жару твоїх розвіяних волось

Такі вітри остуджували крила!

Все, що в житті просила, – те збулось.

Хіба в житті легкого ти просила?..

***

Тоді життя твоє – не випадковість,

Тоді твій день – не сума співпадінь,

Якщо душа, немов сторінка повісті,

Вся – з відкриттів і світлих озорінь.

А в серці сум лише як тінь від крил,

А за вікном – міста і космодроми,

І золотавий галактичний пил

Приносять срібні літаки додому.

А день минає і не полиша

Тобі образ розпалених і гострих,

Якщо святкує вражена душа

І свіжість ріль, і криголаму постріл.

І сміх маляти, і не перший бій,

Якщо святкує (о, ця пелюстковість!) –

Тоді життя – нехай і випадковість,

Але яка щаслива, світе мій!

ЩАСТЯ

Я бажаю тобі утому важкої,

і спеки,

І доріг, і доріг отаких безконечно

далеких,

І щоб туга стояла у горлі

клубком-німотою,

І щоб дуже хотілося матір

застати іще живою.

Отоді ти і дійдеш до рідного

свого двору,

Зачерпнеш із відра цілий кухоль

блакиті прозорої,

Біля хати побачиш її – в полумисок

збиратиме сливи, –

Отоді і дізнаєшся, як ото люди

бувають щасливими.

ЩАСТЯ

В шибці засніжена біла гілка.

Скаче по гілці весела білка,

Миле звірятко, руде й пухнасте,

Скаче моє неслухняне щастя.

Вічком розбійницьким хитро косить,

Наче ж награлося – ну і досить.

– Досить! – кричу, а воно морочить,

Щастя до мене іти не хоче.

Я біля ганку свойого нишком

Ніжні розсиплю слова-горішки,

По підвіконням, на край стежини

Жменьку цукерок пістрявих кину,

В срібних обгортках – солодку ласку,

У шкаралупці пістрявій – казку.

Стежку позначу медовим крапом…

І зажурюсь.

І заплачу раптом.

І сподівання на щастя втрачу.

Тут моя білочка і прискаче.

Вушка стривожені настороче,

Гляне мені виновато в очі,

Ніжками дрібно об стіл постука

Та і запроситься враз на руки.

– Годі, – промовить, – моя печале!

Я ж тільки трішки пожартувала.

***

Через луки й урвища, через переліг

Ех, пущу я коника –

свій зухвалий сміх,

Золотая гривонька

аж за небокрай.

Погуляй, мій конику, вволю погуляй!

Скинуться від тупоту

десь в дуплі сичі.

Ти іди, мій конику, лихо потопчи,

Щоб аж розсміялася

весело біда.

Погуляй, мій конику,

сонячна вузда.

Хто б і не посміявся ще нині веселіш?

Що ж ти, мій конику, ти чого стоїш?

По остюччю днів моїх мчав оце б

навскач.

Коню, та годі вже. Сміху мій,

не плач!

***

Кладе нам життя на чоло відмітки,

Зарубки на серце життя кладе,

І цвіт, що вгортають надій сповитки,

Отак не зацвівши, бува, й впаде.

Та знай: хто лічбу своїх літ юначих

По знаках сумних розпочне вести,

Той серце намарне своє позначе

Зарубкою неправоти.

***

Мій світоньку! Твоєї таємниці

Лежить на всьому сущому печать.

Як звабно це – ступать по темних східцях!

Як страшно це – все відати і знать!

І кожен день прожить – то мов по скалці

Небачений раніше скласти глек.

Та загадок, що обпікають пальці,

Таким солодким видається пек!

Іду. Підходжу. Діждано й раптово

З речей і слів знімаю геть покров.

О звабо зірки! О таємність слова!

Вам, вам у рабство віддаюся знов!

Але камінчик, піднятий із дна,

Враз переставши дивом бути, гасне,

Бо – недоторканосте, – ти одна прекрасна,

Й така безжальна – тільки ти одна…

За кожну мить твоїх благоволінь

Я гірко так розплачуюсь всезнанням,

Й наївний ситцем вже не квітне синь,

І сходить втома на дитину рання.

Розгублено спиняюсь – і мовчу.

Дасть бог, то все лиш вигадка поета.

І задуваю боязко свічу.

Щоб світлом не оголювать предмети…

МУДРІСТЬ

Вночі з обличчям

зболено студеним

Присіла Мудрість

край мого стола.

– Ти звала, – каже, –

ти колись за мене

Платила помилками –

я прийшла. –

А я кричу:

– Зажди, моє смеркання!

Ще мить.

Ще подих.

Ще один рядок!

Візьми назад

своє гірке всезнання.

Верни солодку пору

помилок.

***

У веремії метушливих днів

Стаєм і многомудрі, і ощадні.

В асортименті посмішок і слів

Все більше натрапляєм на парадні.

Когось умієм в міру похвалить,

Себе умієм критикнути в міру.

Все, що боліло, кажем, відболить.

Дубіють з часом і чуття, і шкіра.

Яке банкротство, ганьбище яке!

Розор жахливий і душі і серця!

Судіть себе, братове, за мілке

Думок і слів розміняних срібельце.

Судіть безжально, болісно судіть,

Отою найпекельнішою ніччю,

Коли тернова вистраждана віть

Вам зацвіла колись уперше в січні.

Зізнанням першим, зроненим у тьмі,

Сльозою тою давньою! – на віях,

Судіть себе так тяжко, як самі,

Себе самі судити лиш умієм.

…Вночі не сплю.

І увіходить знов

У душу сумнів, снігом припорошений.

Із давніх літ, як спомин про любов,

Мій перший вірш нахлинув

і стривожив.

***

Ту краплю болю, що завдав ти іншим,

Не виправдати ні тим, що нема безгрішних,

Що світ спаскудивсь і змізерів брат,

І що самому болючіш стократ.

О, вкрай хисткі – твоїх чеснот пуанти!

Ні драмами своїми, ні талантом

Грішок – найменшенький – неправоти

Не виправдаєш, не замолиш ти.

Із колами безсоння під очима

Гризоти прийдуть – пропадеш із ними.

Єство все виїдять гірким ядучим димом,

Заточать, в душу віллють сто отрут.

Ото і буде він – той Божий суд.

***

Не поспішаймо каятись в гріхах,

Тьму помилок не квапмось визнавати,

Їх на безжальних совісті ножах

Чесніш – у німоті перестраждати.

Стриптиз душі, соромницький стриптиз

На велелюдді шумнім не чинімо.

Нас на верхівку правди час возніс.

Хто там словами знов бряжчить пустими?

Нас мало, мужніх лицарів, отих,

Хто в хорі лжі не брав би участь справно.

Тож на вчорашніх помилках тяжких

Вчимося ж хоч тепер – і не лукавмо.

Чесніше – сам на сам переболіть.

Чесніше – спопелить себе у муках.

Бо гряне день і гряне завтра мить

І хтось уперше не подасть нам руку.

***