Розділ третій. Зірвана струна Чайки

Припустімо, ме­не зва­ти Да­ни­ло. Ні, ска­же­те ви, те­бе зва­ти не Да­ни­ло! А я ска­жу, що тре­ба при­пус­ти­ти. Врешті-решт, нічо­го особ­ли­во не зміниться, як­що ме­не рап­том зва­ти­муть Да­ни­ло. Прос­то вся фішка у то­му, що мені до­ве­деться від пер­шої осо­би роз­повіда­ти зовсім не свою історію, а історію Да­ни­ла.

Я — Да­ни­ло. Я ти­по­вий нев­да­ха. Я національно свідо­мий та ук­раїнізо­ва­ний. Я маю яск­ра­ву зовнішність, але яск­ра­ва во­на у пер­шу чер­гу че­рез те, що я, по-пер­ше, нек­ра­си­вий, а по-дру­ге, я — нев­да­ха. У ме­не ста­ре потріпа­не батько­ве пальто сіро­го кольору в ялин­ку, моя зачіска нічим не відрізняється від зачіски Іво Бо­бу­ла, хіба що в Бо­бу­ла не­має пліши­ни на по­ти­лиці, а в ме­не є. Ще у ме­не є фіат. Я нев­да­ха-націоналіст, весь час роз­ча­ро­ву­юсь у всіх гро­мадських та політич­них ор­ганізаціях націоналістич­но­го змісту, маю близько двад­ця­ти шес­ти років, без­надійно комп­лек­сую на ґрунті ук­раїнської літе­ра­ту­ри та Ук­раїни як пре­вен­тив­ної фор­му­ли моїх літе­ра­тур­них нев­дач. Але, як це не див­но зву­чить, пре­ва­лю­ва­ли у мені все-та­ки по­зи­тивні якості. Не знаю, як по­зи­тивні якості чо­ловіка, але лю­ди­ни — це точ­но...

Я пив пи­во й ку­рив тра­вич­ку, я хо­див до клубів і зно­ву ж та­ки пив пи­во і ку­рив тра­вич­ку, раз у квар­тал міг доз­во­ли­ти собі за­ки­ну­ти у се­бе два ко­ле­са, по­радіти жит­тю, але все це спри­чи­ня­ло у моїй го­лові та­кий без­лад, що я рад­ше б заст­ре­лив­ся, ніж про­дов­жу­вав далі тяг­ну­ти своє нікчем­не (ну, так мені зда­ва­лось після відхідняків) жит­тя... Потім кінчав­ся день, я відси­пав­ся, зно­ву з’їдав два ко­ле­са, тільки на цей раз уже анальгіну, зас­по­ко­ював се­бе теп­лим ком­по­том із су­хоф­руктів і йшов пи­са­ти ре­пор­таж про те, що цієї ночі тра­пи­лось у клубі, го­телі й ка­зи­но по­руч із цим клу­бом... Я був над­то по­га­ним жур­налістом. Мені бу­ло настільки впад­ло ку­дись їзди­ти, щось ди­ви­тись, спос­теріга­ти за яки­мись подіями з гост­ри­ми сю­же­та­ми, бра­ти з со­бою фо­тог­ра­фа, а потім з ним ще й бу­ха­ти... Ні, я прос­то ви­га­ду­вав епізо­ди з суспільно­го жит­тя, які, в прин­ципі, мог­ли тра­пи­ти­ся з ким зав­год­но, але моя ко­рон­на фішка бу­ла у то­му, що я міг це опи­са­ти, як не опи­ше Стівен Кінг. А мож­ли­во, і не міг, і мені ли­ше так зда­ва­лось, це бу­ла прос­то-на-прос­то прим­ха мо­го его, моєї амбіційної са­мо­за­ко­ха­ності...

Зроблю не­ве­лич­кий відступ. Як, бу­ва, ка­жуть, шу­кай­те жінку, але, зреш­тою, во­на, я маю на увазі жінка, тут ва­жить не мен­ше, ніж я, Да­ни­ло. От­же, роз­поч­ну, як ка­жуть фран­цу­зи, сан фа­сон!

Її чо­ловік си­дить на фе­но­барбіталі, а са­ма во­на нав­чається на ос­танньому курсі театрального інсти­ту­ту. А ще у неї дворічна ди­ти­на, бо­жевільна ма­ти і два­над­ця­тирічний брат, у яко­го проб­ле­ми у школі та на ву­лиці...

Її ілю­зорні аси­мет­ричні дум­ки про­ни­зу­ва­ли її мо­зок. Обе­реж­но, аби не пош­ко­ди­ти тон­ку ма­терію... Во­на го­ди­на­ми мог­ла сидіти пе­ред білою стінкою і зна­хо­ди­ти у ній сенс чо­гось там надфізич­но­го...

Вона їла са­ме ли­ше вівся­не пе­чи­во й іноді іржа­ла:

— Ги-ги, — іржа­ла во­на, — ги-ги...

Усі раділи, да­ри­ли їй бу­ке­ти й кан­фе­ти, і во­на раділа по­да­ро­ва­ним їй бу­ке­там і кан­фе­там і від то­го ще го­лосніше іржа­ла.

Одного ра­зу по­мер­ла її дворічна ди­ти­на, і во­на при­ку­ва­ла се­бе до неї, мерт­вої, й кри­ча­ла, що відпус­тить ди­ти­ну у зем­лю тільки ра­зом із со­бою... Її завж­ди об­дов­ба­ний чо­ловік розірвав ті на­руч­ни­ки, які з’єдну­ва­ли мерт­ву ди­ти­ну з її жи­вою матір’ю. Потім він на­товк їй пи­ку. На по­хо­ро­нах во­на роз­повіда­ла, прик­ри­ва­ючи пи­ку ву­ал­лю, що упа­ла об­лич­чям на ас­фальт, ко­ли уби­ва­лась за ди­ти­ною...

Потім во­на за­ва­ли­ла дер­жавні іспи­ти, дип­лом­ну, усі кур­сові, усі дик­тан­ти та са­мостійні ро­бо­ти, усі ла­бо­ра­торні й усі кваліфікаційні ро­бо­ти, усі до­машні зав­дан­ня та прак­тичні... Во­на за­ва­ли­ла навіть фізру... І все че­рез її об­дов­ба­но­го чо­ловіка, її безп­росвітно бо­жевільну матір, че­рез при­ре­че­но­го нар­ко­ма­на бра­та, яко­му ледь ви­пов­ни­лось три­над­цять. І їй зап­ро­по­ну­ва­ли зап­ла­ти­ти ко­мусьтам три шту­ки баксів, і тоді у неї бу­де дип­лом, бо ж во­на на п’ято­му, ви­бач­те, курсі, все бу­ло нор­мально, аж тут — на тобі... І не­має у неї тих баксів — не то­му, що ця су­ма вже над­то ве­ли­ка, а то­му, що у неї не­має навіть трьохсот гри­вень, щоб ку­пи­ти собі най­де­шев­шу дуб­лян­ку у Хмельницько­му... І всесвіт не здається їй більше не­осяж­ним і су­пер­ма­теріальним... То­му що їй те­пер вза­галі не­має діла до всесвіту, то­му що во­на хо­че їсти, інко­ли во­на прос­то вклю­чає відік, встав­ляє ка­се­ту. До­ку­мен­тальний фільм про го­ло­до­мор, і вти­кає той фільм, і во­на відчу­ває се­бе однією з них, однією з тих го­лод­них та зму­че­них... За це її чо­ловік гам­се­лив ще більше. Чес­но ка­жу­чи, я б і сам її гам­се­лив за та­ке, але митці... хто зро­зуміє їхні тонкі душі? Сам Бог, пев­но, і зро­зуміє, і то... Хо­ча, тут я вже осіка­юсь, то­му що як оповідач маю дот­ри­му­ва­тись не тільки хро­но­логії, але і чис­то­ти й ком­пе­тент­ності у пог­ля­дах та да­ва­ти пра­во ви­бо­ру на ту чи іншу дум­ку тим, хто слу­хає або чи­тає цю не­ви­баг­ли­ву по­ему про жит­тя...

Так от, що я хотів ска­за­ти, ніяка во­на не тон­ка ду­ша, а вже прос­то тьотка, якій бай­ду­же, що її пиз­дить, при­чо­му і по нир­ках теж, чо­ловік, їй бай­ду­же, що мо­ги­ла її ди­ти­ни по­рос­ла кульбаб­ка­ми та ло­пу­ши­на­ми, що її ма­ти і брат як­що ще не з’їли один од­но­го, то близькі до то­го, і що її чо­ловік так об­дов­бав­ся, що за­гу­бив се­бе, і йо­го за­гу­би­ли усі, ко­му не лінь, так йо­го вже ніхто не ба­чив три до­би. Та їй, за ве­ли­ким ра­хун­ком, пофіг, то­му що ко­ли йо­го не­має, то він її не луп­цює, а за­ра­зiм і не луп­цює її бо­жевільну, зав­ше обс­ли­не­ну ма­ту­сю... І бра­та не луп­цює, хо­ча... брат от че­рез рік збе­ре шай­ку своїх друзівгоп­ників, і во­ни вла­ма­ють сест­ри­но­му чо­ловіку, при­чо­му до вси­рач­ки, до смерті, до зсу­нен­ня століть...

І все це ма­ло про­дов­жу­ва­тись приб­лиз­но рік, два, де­сять... Як­би не з’явив­ся я.

Ще б пак, во­на у ме­не од­ра­зу втю­ри­лась, во­на зро­зуміла, хто є її рятівни­ком із життєвих, спов­не­них нікчем­ності колізій, хто їй підста­вить об­шар­па­не лип­не­вим сон­цем пле­че, хто зло­вить її під час падіння у Ве­ли­кий Каньйон, хто та­кий Кларк Кент.

Ну зви­чай­но я.

Так, справді, я був та­ким собі жур­налістом, та­ким собі нев­да­хою з лат­ка­ми на ліктях і заш­то­па­ни­ми шкар­пет­ка­ми, за­те у ме­не бу­ло ве­ли­ке сер­це, не­ве­лич­кий до­ре­во­люційний (я маю на увазі, до усіх мож­ли­вих ре­во­люцій) фіат, на яко­му ще мож­на во­зи­ти навіть па­са­жирів, у ме­не бу­ла од­нокімнат­на квар­ти­ра та спокійна ма­ти, у ме­не був та­то, який пра­цю­вав на СТО на­чальни­ком, ще бу­ли обидві ба­бусі і один дід, у ме­не бу­ли друзі, з яки­ми я бу­хаю, та не над­то па­фос­на ро­бо­та у місцевій га­зеті.

Та річ, влас­не, не у цьому, і навіть не у Чор­но­му Марсіансько­му Нінзя... А у то­му, що я і во­на знай­шли од­не од­но­го. Во­на при­хо­ди­ла до моєї од­нокімнат­ної квар­ти­ри, за­ва­рю­ва­ла мені чай, ро­би­ла бу­терб­ро­ди, пес­ти­ла ме­не, і тоді во­на розквіта­ла, ро­би­лась більш лагідною, ди­тя­чою, за­ко­ха­ною, тендітною, ніжною, над­то жіноч­ною... І мені це по­до­ба­лось, то­му що тут її ніхто не б’є, ніхто не зму­шує при­би­ра­ти у хаті, ви­но­си­ти сміття, пра­ти постільну білиз­ну, ми­ти підлогу, при то­му ще й за­роб­ля­ти якісь гроші, щоб ку­пи­ти хав­ки, і за­ли­шок ча­су сто­яти біля пли­ти, гра­ючи роль феї-ви­гад­ниці, яка з нічо­го ро­бить ще більш-менш нор­мальне їдло, при­чо­му, ви­бач­те, на хєра? Для ко­го ро­бить? Для тих, хто її пиз­дить, для тих, хто її на­ро­див, а потім зрікся, мов­ляв, я саш­ла­су­ма, і не чіпай­те ме­не, для тих, хто жи­ве на ву­лиці, а вдо­ма ли­ше їсть, іноді при­во­дя­чи ко­гось зі своїх друзів, аби ті та­кож поїли? Во­ни, пев­но, там, на ву­лиці, ки­да­ють же­реб, хто сьогодні піде з її бра­том їсти. І той, ко­му несказанно по­вез­ло, ма­буть стри­бає, радіє, що він та­ки поїсть, а всі інші і далі бу­дуть ши­ря­ти­ся 646-м роз­чин­ни­ком або ню­ха­ти «мо­мент», ви­шу­ку­ючи у цьому занятті роз­маїто­го ла­ду глюків...

Отже, во­на при­хо­ди­ла до ме­не і по­вер­та­ла­ся до жіно­чої по­до­би. Я знав, це чи­та­ло­ся у її очах, і це, ма­буть, бу­ло най­більше ба­жан­ня у її житті, щоб я зап­ро­по­ну­вав їй пе­реїха­ти до ме­не. Але я дос­татньо не лю­бив її, мож­на ска­за­ти, що я вза­галі її не лю­бив. Так, дійсно, у нас бу­ли хо­роші сто­сун­ки, мені бу­ло з нею ду­же доб­ре, во­на раділа, що я її не пиз­див, і, мож­ли­во, са­ме за це і лю­би­ла ме­не... Та я все ж та­ки не про­по­ну­вав їй пе­реїха­ти до ме­не. Я б не зміг її щод­ня ба­чи­ти, і не тільки че­рез те, що я її не лю­бив, а ще й то­му, що у моїй квар­тирі завж­ди бу­ли б роз­си­пані крих­ти від вівся­но­го пе­чи­ва, а що я не зму­шу­вав би її при­би­ра­ти, ми­ти по­суд, то ніхто б, окрім ме­не, і не при­би­рав би ті крих­ти, а як­що, не дай Бо­же, во­ни по­па­дуть до ме­не у постіль... А потім ще ті всякі кре­ми і мазі, які я терпіти не мо­жу. Ні, не те що­би я не ко­рис­ту­вав­ся чо­ловічою кос­ме­ти­кою, прос­то самі поміркуй­те: ці всі кол­боч­ки, тим більше їх же має бу­ти не од­на і не дві, а кілька де­сятків що­най­мен­ше, а це ніяк не вхо­ди­ло у мої пла­ни. Хо­ча, ма­буть, у неї не­має тих кол­бо­чок і ба­но­чок, то­му що во­на навіть на шам­пуні еко­но­мить, то­му що у неї шам­пунь кро­пив­ний — най­де­шев­ший, але те, сла­ва Бо­гу, ніяк не впли­ва­ло на наші взаєми­ни. Та все од­но: во­лос­ся у ванній, якісь незрозумілі тобі таб­лет­ки, якісь пси­хо­делічні кар­тин­ки, якісь пу­си­ки-му­си­ки. Ну шо, я не знаю цих жінок... Ко­рот­ше, це не кра­ща дум­ка, яку я від те­бе чув, відповів я, прирікши її на пиз­ден­ня чо­ловіком, яко­го той по­ро­шок ізсе­ре­де­ни май­же зжер...

Але, нез­ва­жа­ючи на мою без­сер­деч­ну відмо­ву, во­на ме­не мен­ше лю­би­ти не ста­ла, прос­то вже не бу­ло то­го не­зем­но­го, ельфійсько­го вог­ни­ка надії у її очах.

Іноді я відчу­вав се­бе сво­ло­тою, ос­танньою со­ба­кою, яка тільки на­ва­жи­лась бро­ди­ти цією зем­лею. Так, дійсно, чо­ловік її бив, а я навіть ні ра­зу не прий­шов і не зас­ту­пив­ся за неї, не ска­зав то­му ви­род­ку, шо ей ти, То­лян, скільки мож­на так зну­ща­ти­ся, при­пустімо, зі Свєтки, ти, мав ска­за­ти я, да­вай зав’язуй, а то я при­ве­ду своїх па­ца­нов і во­ни те­бе опус­тять, а То­лян мав відповісти, що він у труні ба­чив усіх моїх па­ца­нов, то­му що я півень і па­ца­ни мої півні... Тоді я мав приїха­ти з од­ним своїм дру­гом-сци­ку­ном на своєму фіаті, і ска­за­ти, що слиш, То­лян, я ж ска­зав, шоб ти закінчу­вав це свинст­во, при­пи­ни луп­цю­ва­ти, при­пустімо, Свєтку, а він мені ска­же, щоб я ко­тив­ся звідси, то­му що нез­ва­жа­ючи на те, що у ме­не зад­ро­че­ний фіат, у нього є друзі, які їздять на опелі, і ще, шо мій друг — сци­кун і півень, як я. Зви­чай­но, ре­ти­ру­ва­ти­ся — бу­ло б по­ка­за­ти се­бе пов­ним ідіотом, сци­ку­ном і нев­да­хою, та і тоді б у неї згас­ла ос­тан­ня у її житті надія. Надія на ме­не. І я мав зно­ву ж та­ки приїха­ти до її чо­ловіка, але вже не з тим дру­гом-сци­ку­ном, а зі ста­ри­ми шкільни­ми то­ва­ри­ша­ми, які ме­не ко­лись за­га­ня­ли, а те­пер хімічать якісь там напівза­конні спра­ви. Привіт, ска­зав би я своїм то­ва­ри­шам. Двоє з них півжит­тя хо­ди­ли на бокс. Привіт, ска­жуть во­ни мені, і так, по-до­рос­ло­му, вже ж не діти, посміються, мов­ляв, що йо­му на­да, хо­ча зрадіють, то­му що як-ніяк ко­лишній од­нок­лас­ник. Як спра­ви, про­дов­жать во­ни. Нор­мально, ска­жу я, хоч­те пи­ва? Во­ни по­го­дяться на пи­во, і я при­го­щу їх не над­то до­ро­гим пи­вом, яке во­ни май­же не п’ють, бо як­що щось і п’ють, то коньяк, який, як ка­зав Бродський, пах­не кло­па­ми, чи во­дя­ру, але ж во­дя­ру я май­же не п’ю. П’ючи пи­во, я роз­повім їм про те, що тра­пи­лось. І во­ни по­го­дяться мені до­по­мог­ти у то­му ви­пад­ку, як­що я вис­тав­лю їм по­ля­ну. І я ще на­пи­шу зо три статті, про­дам магніто­лу, про­дам навіть сиг­налізацію з ма­ши­ни, яку мені батько по­да­ру­вав, привізши її з Німеч­чи­ни. От­же, піде­мо ми до то­го То­ля­на роз­би­ра­ти­ся, щоб той, кур­ва, То­лян не пиз­див мою, при­пустімо, Свєтку. Ми зустріне­мось десь біля мо­го га­ра­жа, То­лян прий­де з дру­зя­ми, і во­ни усі зустрінуться, і я там бу­ду сто­яти, і тільки у ме­не бу­дуть дри­га­ти­ся но­ги і тремтіти ру­ки, бо ж я один се­ред них усіх сци­кун. Але для неї я не сци­кун: я знай­шов мужність зустріти­ся з її чо­ловіком, який її пиз­дить, з яки­мись страш­ни­ми бан­ди­та­ми, бай­ду­же, зви­чай­но, що во­ни мої ко­лишні од­нок­лас­ни­ки, але все ж... І мої «па­ца­ни» зустрінуться з То­ля­ном, і хтось із моїх па­ца­нов крик­не, бля, так це ж То­лян! То­лян, привіт! Ди­ви­ся, з ним ще Ро­ма і Ва­ся. Шо, То­лян, ще же­реш ту свою нар­ко­ту. Да­вай кра­ще з на­ми, бу­ха­ти. І во­ни усі ра­зом підуть бу­ха­ти за мій ра­ху­нок, ви­жи­ра­ти все, що бу­ло куп­ле­но на мої гроші, ви­пи­ва­ти та­кож усе, що бу­ло куп­ле­но на мої гроші. І я з ни­ми піду, бо мої ко­лишні од­нок­лас­ни­ки ме­не од­но­го не за­ли­шать. Пішли, ска­жуть во­ни, з на­ми. Там уже по­го­во­ри­мо. І з’їм я ли­ше два шма­точ­ки шин­ки і вип’ю двад­цять грамів коньяку, який на дух не пе­ре­но­шу. А во­ни з’їдять і вип’ють усе і, на­пив­шись, хтось із моїх ска­же: «То­лян, не бий більше, при­пустімо, Свєтку». І То­лян ска­же, що доб­ре, не бу­ду. Мій од­нок­лас­ник мені підморг­не, мов­ляв, усе влад­на­ли, а ти бо­яв­ся. І я у то­му то­ва­ристві бу­ду по­чу­ва­ти се­бе якось не­пев­но, навіть нев­пев­не­но, чу­жин­цем, то­му що я не ро­зумію їхніх ба­ла­чок, але ро­зумію, що з цього усього вий­де чу­до­вий ре­пор­таж, до яко­го мож­на до­да­ти кров та іржа­вий (обов’язко­во іржа­вий) лом, яким один за­мо­чив іншо­го. І я вже хо­чу втек­ти звідси, і знаю на­пев­не, що моїм од­нок­лас­ни­кам і То­ля­ну ра­зом з йо­го дру­зя­ми пофіг, чи є я, чи не­має ме­не, але як­що я вста­ну і піду, то во­ни, зви­чай­но, об­ра­зяться і ска­жуть, що я їх не по­ва­жаю, су­то як па­ца­нов, і мені зно­ву бу­де якось не по собі. Я бу­ду постійно підстри­бу­ва­ти на своєму стільці і якось ти­хенько й со­ром’язли­во ска­жу: «Мо­же, я піду?» А во­ни: «Ку­ди тобі іти? Си­ди з на­ми, ти ж нор­мальний па­цан». Да, ска­жу я, нор­мальний, але все ж та­ки? Я вже зго­ден повністю зла­ма­ти­ся і за­мо­ви­ти ще якоїсь хав­ки та бух­ла, тільки б во­ни ме­не відпус­ти­ли. Десь під два­над­ця­ту ночі, ко­ли у ме­не вже не­має навіть влас­но­го «я», ко­ли я прог­рав­ся сам із со­бою у кар­ти, на ду­елі, у ша­хи, ко­ли я пе­рет­во­рив­ся на са­му ли­ше ме­тап­лаз­му, ми розійде­мось. Я прий­ду до­до­му, розп­ла­чусь, вип’ю ка­ви та снодійно­го, ля­жу і бу­ду ду­ма­ти, чо­го ж жит­тя та­ке пас­куд­не, а близько третьої мені подз­во­нить її бо­жевільна ма­ти чи, в кра­що­му ви­пад­ку, її брат і ска­же, що во­на у лікарні, що То­лян її за­бив ледь не до смерті. І тоді вже точ­но нічо­го не за­ли­шиться, як про­да­ти ду­шу ди­яво­лу...

Тому я і не йду роз­би­ра­ти­ся з її чо­ловіком. До речі, я досі не знаю, як йо­го зва­ти. Ну точ­но, що не То­лян. І це дійсно доб­ре, що я не роз­би­рав­ся з її чо­ловіком, що і ме­не ніхто не пиз­див, але то все нікчем­на про­за, і тре­ба звер­та­ти ува­гу на більш підне­сені речі, підне­сені, мож­ли­во, до са­мо­го Бо­га, чи до якоїсь альтер­на­ти­ви то­го са­мо­го Бо­га, до яки­хось транс­цен­дент­них сил, які міцно ри­му­ють, які кльово чи­та­ють реп, які незрівнян­но гра­ють на бас-гітарі, які нав­ча­ються у КПІ і яких не пиз­дить жит­тя у го­ло­ву. Я зро­зумів, що я і во­на — це не од­не ціле, а дві цілих, що це сет дур­ну­ва­то­го діджея, що це га­лю­ци­нація трьох невідо­мих. О лю­ба моя, нев­же ми ніко­ли не бу­де­мо щас­ливі, нев­же я до ско­ну пра­цю­ва­ти­му у цій брудній га­зеті, по­пи­су­ючи брудні статті, а ти до ско­ну відлов­лю­ва­ти­меш від сво­го чо­ловіка смачні пропєздюліни, і на­ша мо­лодість скінчиться на роз­ча­ру­ванні не тільки у влас­но­му житті — у ньому ми роз­ча­ру­ва­лись ще на дру­го­му курсі універ­си­те­ту, — а у житті як у чо­мусь надз­ви­чай­но чис­то­му, у житті як у терміні, як слові, як у Бо­гові... І ми самі собі бу­де­мо ри­ти мо­ги­ли, бу­де­мо плю­ва­ти до своїх ко­ло­дязів, бу­де­мо не ба­чи­ти ко­лод у се­бе під оком, не поміти­мо, як усе на­ше жит­тя прой­де під чи­юсь іншу музику, під транс, який ми обоє не мо­же­мо терпіти, під брейкбіт чи важ­кий рок.

Одного чу­до­во­го раннього ран­ку, ко­ли ще чут­но, як проїжджа­ють ван­тажні по­тя­ги десь за ти­ми бу­дин­ка­ми, ко­ли ще май­же нічо­го не вид­ко, мені спа­ла на дум­ку прек­рас­на ідея відцу­ра­ти­ся від неї: не­хай же­ре собі спокійнісінько своє вівся­не пе­чи­во, не­хай чо­ловік про­дов­жує її пиз­дить, не­хай її ма­ма бо­же­воліє все більше і більше, не­хай її брат кра­де в неї ос­танні гроші, на які во­на хотіла ку­пи­ти вінок на мо­гил­ку своєї ди­ти­ни.

Нехай. Я якось про­жи­ву, на край­няк про­дам свій фіат, пе­реїду в інший рай­он, пе­рей­ду до іншої га­зе­ти, де змо­жу знай­ти собі но­вих друзів, ко­лег, но­ву не­щас­ну, але не настільки, як бу­ла во­на, дівчи­ну, яка б теж ме­не вва­жа­ла Клар­ком Кен­том, який під пок­ро­вом ночі пе­рет­во­рюється на су­пер­ме­на, який ря­тує усіх по черзі. І ко­лись, во­на у цьому не сумнівається, прий­де і її чер­га. І во­на в це свя­то вірить. А в ме­не всього-на-всього фіат, це у то­му ви­пад­ку, як­що мені до­по­мо­жуть батьки і я йо­го не про­дам...

І ці дум­ки так жорс­то­ко в’їли­ся в мій мо­зок, у мою свідомість, точніше, у ту її час­ти­ну, яка відповідає за щас­тя, що мені нічо­го не за­ли­ши­лось, як прос­то втіли­ти все це у дійсність, але, в дідька, як? Я прос­то фізич­но не змо­жу підійти до неї і ска­за­ти про те, що я від неї йду, а точніше, що во­на більше ніко­ли не з’явиться в ме­не в квар­тирі, а чай я і сам собі змо­жу за­ва­ри­ти... У ме­не віднімуться но­ги і язик, і я впа­ду до її ніг, а во­на бу­де, як завж­ди, ме­не ніжи­ти, плес­ти свої жіночі візе­рун­ки нав­ко­ло ме­не, а я за­ду­ма­юсь і відда­лю свій за­дум на пев­ний час, та потім, мож­ли­во, че­рез тиж­день, тоді точ­но втілю йо­го...

І я по­ки що відкла­дав усе на потім. Завт­ра. Після­завт­ра. У по­неділок — точ­но. Але ані завт­ра, ані після­завт­ра, а тим па­че у по­неділок я не підійшов до неї, не ска­зав їй про те, що я її не ко­хаю, що я мо­жу їй да­ти пев­ну су­му гро­шей, щоб во­на ку­пи­ла там собі якусь пуд­ру чи якісь там таб­лет­ки, на яких вона сидить, і ва­ли­ла з ми­ром. Я вже ду­мав, що, мож­ли­во, ніко­ли не підійду, а як­що хтось і підійде, то це бу­де во­на, і тоді ли­ше, ко­ли роз­лю­бить, але тільки са­мо­му Бо­гу, і то не факт, відо­мо, ко­ли во­на ме­не роз­лю­бить. Але мо­же бу­ти та­ка ка­та­васія, що во­на ме­не роз­лю­бить і не підійде, не ска­же, що во­на ме­не роз­лю­би­ла, що во­на ме­не не вар­та, бо ж я та­кий хо­ро­ший, а во­на та­ка бруд­на, скурв­ле­на і то­му подібне...

Мені вже не при­но­си­ло за­до­во­лен­ня спілку­ва­ти­ся з нею, мені вже не потрібен був секс, тим більше він пе­рет­во­рив­ся на ме­ханічне тер­тя двох ніко­му не потрібних тіл. Ну, ви ро­зумієте, всякі там гаєчки, шу­руп­чи­ки, пєстіки й ти­чин­ки, курс біології за шос­тий клас, сторінка 89 книж­ки, де на­мальова­ний со­няш­ник. Го­лов­не, щоб скрізь зберіга­лась національна спе­цифіка і національно свідо­мий дух... навіть на книж­ках із біології...

Вечорами, щоб не ба­чи­ти її, я йшов собі блу­ка­ти тем­ни­ми але­ями міста, іноді по­пи­ва­ючи пи­во, зустріча­ючись із дру­зя­ми, але ані я їм, ані во­ни мені, не бу­ли потрібні... При­хо­дя­чи до­до­му, я зна­хо­див її під две­ри­ма: во­на че­ка­ла на ме­не, а мені хотіло­ся її відшма­га­ти ба­та­гом і пог­на­ти до­до­му, але як я міг, як я міг так опус­ка­ти­ся в її очах, я ж її ніко­ли не бив, ніко­ли не об­ра­жав, але за­раз уже хотіло­ся, хотіло­ся зро­би­ти її жит­тя до кінця нес­терп­ним, щоб во­на са­ма від ме­не пішла, хотіло­ся її би­ти но­га­ми, ла­ма­ти її тендітні кістки, прос­то хотіло­ся, щоб за­ли­ши­ла ме­не у спо­кої...

Одного ра­зу во­на прий­шла і, жу­ючи вівся­не пе­чи­во, ска­за­ла, що далі так про­дов­жу­ва­тись не мо­же, що у цьому дур­ну­ва­то­му во­лочінні не­має жод­но­го сен­су, що або я піду роз­бе­ру­ся з її чо­ловіком, який весь час її пиз­дить, або во­на від ме­не йде... Це ма­ло бу­ти тим пе­ром жар-п­тиці, тим факін мо­мен­том, ко­ли я міг ста­ти вільним, як юемсі мобільним, на­далі пи­са­ти у га­зеті й жер­ти свою мівіну...

Я відповів їй, що її чо­ловік-ско­ти­на і, чес­но ка­жу­чи, я йо­го бо­юся. Ти прос­то сци­кун, кри­ча­ла во­на. Так, по­год­жу­вав­ся я. І був ду­мав, що во­на, за­ко­пу­ючи у гли­ну всі комплімен­ти, свої ба­ло­ни, за­ряд­жені лібідо, своє щас­тя, прос­то піде від ме­не, прос­то поз­ба­вить ме­не мож­ли­вості терпіти те все, на що пе­рет­во­ри­ло­ся моє жит­тя...

Я не піду від те­бе, ска­за­ла во­на і розп­ла­ка­лась, кри­ша­чи не­на­вис­не мною вівся­не пе­чи­во...

І мені вже бу­ло бай­ду­же, і во­на вже бу­ла моєю сест­рою, і я вже був цілком па­ралізо­ва­ний для то­го, щоб ще щось мірку­ва­ти собі про по­дальше жит­тя, і я вже був її бра­том, який цілком нор­мально ста­вив­ся до інцес­ту, я був та­ким же бо­жевільним, як і її ма­ти на пер­ших стадіях, во­на ме­не, здається, не лю­би­ла, а то­му без по­пе­ред­жен­ня пе­ре­вез­ла до ме­не свої речі, а од­но­го ра­зу її чо­ловік збаг­нув, що йо­му не­має ко­го пиз­дить, а пиз­дить її бо­жевільну ма­му неціка­во, він прий­шов об­дов­ба­ний до мо­го дво­ру і сто­яв під моїм вікном, кли­чу­чи її. Та во­на не вий­шла, то­му що ро­зуміла, що за­раз її бу­дуть ва­ли­ти на очах у її співмеш­кан­ця. І я не ви­хо­див, і тоді він роз­бив скло у ква­тирці. І це доб­ре, що був ли­ше кінець серп­ня, а так, то ми б за­мерз­ли в пов­ну сра­ку. До ме­не по­ча­ли при­хо­ди­ти мої друзі, при­но­си­ли якесь бух­ло, бу­ха­ли ра­зом із нею і навіть, я в цьому впев­не­ний, іноді на­тя­гу­ва­ли її, ко­ли во­на бу­ла повністю вга­ше­на.

А потім по­са­ди­ли її бра­та, а ще потім по­мер­ла її бо­жевільна ма­ти, а ще потім її чо­ловік змінив нар­ко­ту на бух­ло і про­пив ту ха­ту, де во­на меш­ка­ла, і те­пер нічо­го не за­ли­шається, як три­ма­ти її в се­бе. І я три­маю, і до ме­не при­хо­дять ко­ле­ги, при­хо­дять її ко­ле­ги, то­му що во­на влаш­ту­ва­лась мед­сест­рою в міську лікар­ню, і всі ті тьотьки і дядьки до­во­ди­ли ме­не до ска­зу, то­му що во­ни влаш­то­ву­ва­ли в ме­не вдо­ма п’яні оргії.

І вже десь під Но­вий рік, ко­ли я ско­рив­ся і теж по­чав бу­ха­ти, я зро­зумів, що ко­ри­ти­ся нес­терпній долі ще за­ра­но, не­обхідно ще по­бо­ро­ти­ся, за­ли­ши­ло­ся не так ба­га­то ча­су, мо­лодість підхо­дить до кінця, нев­довзі за­ли­шиться один ли­ше ма­разм...

І я пішов на кон­церт.

На кон­церт ме­не ніхто не впус­тив. Не впус­тив не то­му, що я так уже по­га­но виг­ля­даю, але то­му, що у ме­не, по-пер­ше, не бу­ло квит­ка, а кош­ту­вав він, здається, півсотні, а по-дру­ге, у книж­ковій кав’ярні, де відбу­ва­ло­ся дійство, бу­ло стільки на­ро­ду, що не пра­цю­ва­ли навіть офіціанти. Кон­церт мав до­сить аритмічний ха­рак­тер. Усім відо­мий гурт «Дох­лий Ко­гут» мав гра­ти старі (а які ще?) тєми, які він, я маю на увазі «Дох­ло­го Ко­гу­та», і грав. Нав­ко­ло ме­не зібра­ла­ся не­ве­лич­ка гру­па лю­дей, яким та­кож не ста­ло місця в кав’ярні. Ми при­тис­лись до скла, яке, сла­ва яйцям, бу­ло до­сить про­зо­рим, і ма­ли змо­гу спос­теріга­ти за всім че­рез те про­зо­ре, але подвійне скло.

Усі че­ка­ли на Анд­ру­хо­ви­ча, але він не з’явив­ся, усі че­ка­ли на ха­ляв­не пійло, але усі ж інтеліген­ти, мать йо­го. У честь дійства я прид­бав пач­ку «лакі-страй­к», який па­лю ли­ше під час над­то важ­ли­вих для ме­не обс­та­вин, що ви­ни­ка­ють у різні періоди мо­го жит­тя.

Ми ап­ло­ду­ва­ли, кри­ча­ли, міня­ли по­зиції, пе­ре­ми­на­ли­ся з но­ги на но­гу, без­пе­рерв­но па­ли­ли. Я при­го­щав усіх мод­ни­ми ци­гар­ка­ми й радів то­му, що маю змо­гу радіти й при­го­ща­ти. Близько де­ся­тої ве­чо­ра, ко­ли кон­церт дійшов сво­го апо­гею, до на­шої цілком ук­раїнізо­ва­ної, національно свідо­мої ком­панії підва­ли­ли два п’яних чу­ва­ки, яким ми щи­ро, на скільки мо­же доз­во­ли­ти на­ша ук­раїнізо­ваність і національна свідомість, зраділи.

— О! — кри­ча­ли ми. — Приєднуй­тесь, у нас тут цей, як йо­го, пер­фор­манс, у нас тут хо­ро­ше, щоп­рав­да, на ву­лиці, але че­рез скло, хоч і подвійне, теж не­по­га­но чут­но.

— Да! — ска­за­ли ті два п’яних хлопці приємної по­до­би і за­го­во­ри­ли про ук­раїнську літе­ра­ту­ру.

Один із них мав ши­рокі штані, ба­га­то ла­яв­ся ма­том і зовсім не був схо­жий на та­ко­го клас­но­го, національно свідо­мо­го та ук­раїнізо­ва­но­го, як ми. Але, зреш­тою, яка різни­ця, ко­ли там, за подвійним склом, у клу­бах ди­му й пив­них ви­па­ро­ву­ван­нях, ла­ба­ють чи не найбільші національно свідомі му­зи­кан­ти.

Я поп­ро­сив хлоп­ця, який ба­га­то ла­яв­ся ла­яти­ся мен­ше, ад­же се­ред нас дівча­та.

— Як те­бе зва­ти? — за­пи­тав я йо­го.

— Андрій, — ка­же мені Андрій.

— А я — Да­ни­ло. У ме­не до те­бе про­хан­ня...

— Зрозумів, — відповів Андрій, — при­пи­няю...

— Правильно, — ка­жу, — се­ред нас дівча­та, а ми, як-ніяк, ук­раїнці. Ша­нуй­мо­ся.

У той мо­мент я по­ду­мав, а чи до­сить національно свідо­мо я виг­ля­даю.

Мабуть, що до­сить, то­му що Андрій при­пи­нив ла­ятись і пе­рес­тав роз­но­си­ти За­буж­ко. Оче­вид­но, він там най­ро­зумніший, у їхній ком­панії...

У то­го іншо­го, який роз­мов­ляв чис­тою, свідо­мою ук­раїнською, бу­ли дивні літе­ра­турні за­маш­ки і спирт. Спирт ми од­ра­зу роз­ба­ви­ли у ціло­до­бовій ап­теці че­рез до­ро­гу й по­ча­ли пи­ти. Пи­ли найбільш свідомі ук­раїнці. Ми пи­ли той спирт, а він усе не закінчу­вав­ся.

— Як те­бе зва­ти? — пи­та­юсь я у то­го на­чеб­то свідо­мо­го, у кот­ро­го ви­явив­ся нескінчен­ний за­пас спир­ту.

— Артем, — го­во­рить він до ме­не.

— Дуже приємно, Ар­те­ме. Я — Да­ни­ло.

Ми бу­ха­ли ще з півго­ди­ни, я роз­повідав Ар­те­му і Андрію про своє не­щас­тя, про ту, при­пустімо, Свєтку, про її чо­ловіка, про се­бе, про те, що жур­наліст із ме­не галімий і що зачіска у ме­не, як в Іво Бо­бу­ла.

— Тільки, — ка­же мені Андрій, — у Бо­бу­ла пліши­ни не­має.

Я з ним по­го­див­ся і по­чав гор­ла­ни­ти, по­чав чіпля­ти­ся до національно свідо­мих братів та сес­тер, сту­кав у подвійне скло, ви­ма­гав му­зи­кантів вий­ти на ву­ли­цю і ла­ба­ти для нас, найбільш свідо­мих.

Я був п’яним. Я вже сам ла­яв­ся, Андрій ме­не підтримував, а хтось із дівчат плю­вав на пліши­ну. Хтось за­ли­вав у ки­шені батько­во­го пальта сіро­го кольору звідкись узя­те пи­во, потім я геть роз­дяг­нув­ся, па­лив «при­му кла­сич­ну», на­ма­гав­ся про­да­ти фіат за со­рок зло­тих яко­мусь свідо­мо­му по­ля­ку. Той ви­ла­яв­ся і наз­вав ме­не дзєрьмом.

Музики з «Дох­ло­го Ко­гу­та» гра­ли вже не так жва­во. Я на­ма­гав­ся їх підбадьори­ти, кри­чав і ла­яв­ся, ла­яв­ся і кри­чав, яко­гось дідька ви­гу­ку­вав «Віва Путін!», а вслід не­нав­мис­не, при­най­мні мені так зда­ло­ся, я зволів відпиз­ди­ти Ар­те­ма й Андрія за їхню не­дос­тат­ню національну свідомість, і, як тільки я за­мах­нув­ся на Ар­те­ма, про­лу­нав бе­рез­не­вий грім, розс­ту­пи­ли­ся сніги, і я пе­рес­тав ба­чи­ти на ліве око, за чим відчув різкий біль. Пра­вим оком зумів розг­ледіти, як у Чай­ки лоп­ну­ла стру­на, а потім відчув бо­лю­чий удар по пра­во­му оку, потім по нир­ках, потім у ніс. Ме­не б’ють, по­ду­мав я у ту хви­ли­ну.

— Хлопці! — кри­чав я. — Не бий­те!

І тоді я зро­зумів, що ме­не б’ють уже не Ар­тем з Андрієм, а якісь свідомі по­ля­ки. Я не­пев­но чую польську мо­ву, ту­потіння нав­ко­ло ме­не, стогін, крізь подвійне скло до ме­не до­ли­на­ють дум­ки Чай­ки, який криє ма­том усіх національно свідо­мих ра­зом зі мною, криє ма­том свою де­ше­ву гіта­ру, усіх, хто зібрав­ся пос­лу­ха­ти «ко­гутів», він криє своє похмілля, свою ро­бо­ту те­ле­ве­ду­чим. Усе од­но, ду­має він, в Іллі Но­ябрьова рей­тинг ви­ще за мій, та і в Іллі Ви­ног­ра­до­ва ви­ще, та і у Рєзніка ви­ще... І він, ду­маю я, ма­буть, ду­має зміни­ти своє ім’я. Ілля Чай­ка, ду­має він, ма­буть же на­ба­га­то кра­ще.

А по­ки Чай­ка на­тя­гу­вав стру­ну, по­ки він отак-от собі ду­мав, ме­не тим ча­сом жорс­то­ко, наскільки мо­жуть собі доз­во­ли­ти національно свідомі й за­по­ля­чені по­ля­ки, ду­ба­си­ли.

— Хлопці! — гор­лав я. — До­по­можіть! Що ж ви, хлопці! Ми ж свідомі! — кри­чав я. — Ша­нуй­мо­ся! До­по­можіть!

Але ніко­го не бу­ло, свідомі виріши­ли не встря­ва­ти, а пе­ре­че­ка­ти по ти­лах. Ба­чи­ти я не міг. Чу­ти теж. Усі ор­га­ни пер­цепції, окрім шос­то­го чут­тя, бу­ли або ж відбиті, або ж прос­то від жах­ли­во­го бо­лю ат­ро­фо­вані. Я знав ли­ше од­не: я ле­жу і кри­чу, але се­бе не чую, і вза­галі, мож­ли­во, я ледь гу­ба­ми во­ру­шу...

«Блядь, шо за стра­на, де моє пи­во», — по­чув я дум­ки Чай­ки.

Не хо­чу ніко­го вчи­ти, тим більше ко­мусь да­ва­ти по­ра­ди. Навіть нез­ва­жа­ючи на те, що я цілком по­зи­тив­но став­люсь до та­кої речі, як по­ра­ди, їм, по­ра­дам, за­раз не місце. Да, у нас де­мок­ратія, ми всі од­не од­но­му ра­ди­мо, ми усі од­не од­но­му пос­ту­паємось місцем під сон­цем, але ли­ше за для то­го, щоб знай­ти кра­щої місци­ни для се­бе, хоч і під тим са­мим сон­цем. Але за­раз не місце пос­ту­па­ти­ся місцем...

Історія Да­ни­ла, за ве­ли­ким ра­хун­ком, нічо­го не по­ка­за­ла. Годі і шу­ка­ти яко­гось сен­су або ж мо­ралі, але все-та­ки де­чо­го хо­чу вас поп­ро­ха­ти — не зв’язуй­тесь із національно свідо­ми­ми по­ля­ка­ми. Це не по­ра­да, не пов­чан­ня, це — про­хан­ня. Ми ж бо ук­раїнці, то ж ша­нуй­мо­ся!

Після інци­ден­ту з Да­ни­лом ми з Андрієм поїха­ли до­до­му в марш­рутці, де кер­му­вав над­то віру­ючий водій. То був клас­ний водій. Він завж­ди ку­пу­вав кілог­рам льодя­ників, а потім роз­да­вав їх замість квитків. Ко­ли льодя­ни­ки закінчу­ва­лись, він ку­пу­вав ще. Той водій по­га­но до­чу­вав, і то­му йо­го не­на­виділи па­са­жи­ри, а пси­хо­па­ти навіть обіця­ли жорс­то­ко розп­ра­ви­ти­ся, та, мен­ше з тим, діти йо­го обож­ню­ва­ли. У водія постійно по­руч ле­жа­ла Біблія, сам водій но­сив білу со­роч­ку з ко­рот­ки­ми ру­ка­ва­ми, по­верх неї — чор­ну камізельку й ме­те­ли­ка. Він був ви­шу­ка­ний та ошу­ка­ний сот­ня­ми світів, сот­ня­ми ду­мок, ти­ся­ча­ми мов­чаз­них пог­лядів, ти­ся­ча­ми бруд­них пальців, які пха­ли йо­му свої брудні гривні.

— Вазьмітє, — ка­за­ли во­ни, — за праєзд.

Так і ка­за­ли, то­му що який київський па­са­жир мо­же бу­ти ви­хо­ва­ний, який київський па­са­жир має влас­ти­вості доб­ро­по­ряд­но­го гро­ма­дя­ни­на, хто зі сто­лич­них па­са­жирів бу­ває вдо­во­ле­ний водіями сто­лич­них марш­ру­ток. Та май­же ніхто. То­му він, той чем­ний і віру­ючий водій, терпів усі об­ра­зи, які на нього си­па­лись, а на нього си­па­лось об­раз більше за всіх, то­му що він був ввічли­вим і віру­ючим. Він був руй­нівни­ком усіх сте­ре­отипів, які сто­су­ються водіїв марш­ру­ток. Він був у чорній камізельці й ме­те­ли­ку, він роз­да­вав льодя­ни­ки, він був чем­ний і співчут­ли­вий, він зу­пи­няв свій ав­то­бус скрізь, де б йо­го не поп­ро­ха­ли, але ли­ше тоді, ко­ли до­чу­вав про про­хан­ня зу­пи­ни­ти, ад­же він по­га­но до­чу­вав, і влас­не за це йо­го особ­ли­во і не по­люб­ля­ли, а пси­хо­па­ти, як бу­ло ска­за­но ви­ще, пог­ро­жу­ва­ли кри­ва­вою розп­ра­вою. І ми їха­ли з моїм дру­гом Андрієм і роз­мов­ля­ли про хіп-хоп, джаз, літе­ра­ту­ру. Ми роз­мов­ля­ли навіть про релігію — я відчу­вав, як чем­ний водій вки­дає своє ву­хо до на­шої роз­мо­ви, але ж він по­га­но до­чу­ває, то­му, ма­буть, йо­му бу­ло по­га­но чут­но те, про що ми роз­мов­ля­ли. І я тоді ду­мав собі після то­го спир­ту, який ми бу­ха­ли під кав’ярнею ра­зом із Да­ни­лом, як же доб­ре, що все у світі про­хо­дить і не по­вер­тається, як­що, зви­чай­но, не бра­ти до ува­ги замк­не­ну спіраль.

— Яку спіраль? — пи­тав у ме­не Андрій.

— Ні, — відповідав я, — то все фігня.

Усе ми­не, ду­мав я. Як там бу­ло у Со­ло­мо­на на пе­чатці? Усе ми­нає.

Нічого страш­но­го, все ми­не. Ме­не. І тоді ж ме­не об­ра­зив мій друг. Од­но­го ра­зу. Смер­тельно. При­чо­му сам не усвідом­лю­вав, що ка­зав.

— У те­бе не­має культу­ри, — ска­зав він, — не­має.

Він слу­хав реп.

— Немає культу­ри, — ска­зав він ще раз, і я об­ра­же­ний пішов слу­ха­ти грьоба­не тех­но.

— Я письмен­ник, — ка­зав я.

— Ти гівно, — ка­зав мені мій друг. — Ту­пак фо­ре­ва!

Пішов він, по­ду­мав я.

— Пішов ти, — ска­зав мені мій друг. Прос­то ска­зав.

З ніхуя.

— Ніхуя, — ска­зав я, і пішов об­ра­жа­ти­ся на нього. Ма­буть, я бу­ду об­ра­жа­ти­ся на нього до кінця своїх днів.

Він виміняв ме­не на свій грьоба­ний, май­же та­кий грьоба­ний, як і тех­но, хіп-хоп. Я хотів пла­ка­ти, він ме­не не­на­видів.

— За що? — спи­тав я йо­го.

— За хіп-хоп.

За грьоба­ний хіп-хоп, по­ду­мав я. Я ве­ду до то­го, бра­те, що та­лант не спізди­ти і не прид­ба­ти.

Це вже, здається, я роз­ка­зу­вав, утім, це не має різниці, то­му що ми з ним повні ан­ти­по­ди, тоб­то не повні, а такі собі, нор­мальні. Андрій, прав­да, трош­ки ху­дор­ля­вий і ни­зенький, але ж не це го­лов­не... Тоді ж йо­го, му­зи­кан­та, грьоба­но­го ре­пе­ра, нак­ри­ла дру­га хви­ля по­пу­ляр­ності. Це ко­ли всі міста підко­рені, але підко­рені у кож­но­му місті ли­ше певні ко­ла, це ко­ли те­бе інко­ли кру­тять по радіо, а на те­ле­ба­чен­ня ще не зап­ро­шу­ють. Я ж — пи­сав, але я тільки те і чув, що йо­го музика — то свя­те, то є жит­тя, моя ж літе­ра­ту­ра — іграш­ки...

У той вечір я пішов до­до­му. Десь опівночі я відкрив двері. Ме­не зу­пи­нив мій сусіда, ска­зав, що я не­по­га­но виг­ля­даю і чи не хо­чу я зай­ти.

— Ні, — відповів я, — пізніше.

— Куди ж пізніше? — пи­тає він.

— Завтра, після­завт­ра, але не за­раз.

А потім він скру­тив­ся і ска­зав, як­що я йо­му не дам коньяку, то він заг­неться.

Я йо­му не дав коньяку, тим більше вра­хо­ву­ючи йо­го те­ат­ральний та­лант, яко­му я не вірив. Я зак­рив двері й увімкнув світло. Тієї ночі світло бу­ло скрізь. На ву­ли­цях, у під’їздах, у кон­сер­ва­торіях, нічних клу­бах, у церк­вах і навіть кри­тих рин­ках, чо­го, заз­ви­чай, уночі не бу­ває. Я увімкнув світло, на кухні на­ди­бав Фе­одо­ру, про се­бе ви­ла­яв­ся й за­хо­див­ся та­му­ва­ти стра­шен­ний ал­ко­гольний суш­няк.

Феодора їла свій кінче­ний бу­ряк.

Це жах­ли­ва історія.

Жахлива історія

Я нав­чав­ся у де­ся­то­му класі, ко­ли поз­най­омив­ся з Жан­ною. За но­вою сис­те­мою у де­ся­то­му класі ек­за­ме­ни не скла­да­ються, то­му я сміли­во па­су­вав уро­ки. Сиділи ми з при­яте­лем за бой­лер­ною й па­ли­ли ци­гар­ки. Трав­не­ве со­неч­ко розігріло наші м’язи, і нам бу­ло відвер­то ліньки що-не­будь ро­би­ти. Ми слу­ха­ли, як ластівки ще­бе­чуть у своїх дур­ну­ва­тих гніздах, як кри­чить зав­госп на­шої шко­ли на глад­ку по­ва­ри­ху, ми усвідом­лю­ва­ли на­шу неп­ри­четність до всесвіту і ру­ха­лись у зво­рот­но­му нап­рям­ку від жит­тя. Ну це так, ліри­ка, чи що? Аж рап­том підійшов до нас один чу­вак, чо­ловік на­шої за­вуч­ки, Гєна. За­вуч­ку зва­ли Ле­ся Ми­ко­лаївна, і її хотіла вся чо­ловіча по­ло­ви­на шко­ли та де­які дівчат­ка. Ось цей при­ятель, до речі, у нас­туп­но­му році її трах­нув. Десь там, між об­шар­па­ни­ми порт­ре­та­ми ко­лишніх вождів та ак­варіумом з дох­ли­ми гуппі.

Отже, підхо­дить до нас ось цей Гєна.

— Пацани, — ка­же Гєна, — гроші потрібні?

А ми шо, а ми нічо­го.

— Ну? — відповідаємо ми.

— Тут є ро­бот­ка, — ка­же Гєна, — нор­мальна та­ка ро­бот­ка. А, па­ца­ни?

— Ну? — відповідаємо ми, де­монст­ру­ючи свою зне­ва­гу до Гєни, яко­го знає весь рай­он, а ми вже і по­готів.

— Пішли, — сплю­нув Гєна на роз­пе­че­ний ас­фальт су­хою сли­ною.

Привів, зна­чить, цей Гєна нас до бруд­них зад­ро­че­них га­ражів, по­ка­зав нам пов­ний ка­маз шла­коб­локів.

— Розвантажуєте ка­маз — от­ри­муєте по двад­цятці.

Роботи на го­ди­ни півто­ри.

Ну, фіг, ду­маємо, з то­бою. Двад­цять гри­вень для нас тоді бу­ли чи­малі гроші. За­ра­ди та­ких гро­шей ми го­ло­вою ри­зи­ку­ва­ли, ко­ли з фаб­рик та за­водів тяг­ли ка­белі з мідним на­чин­ням.

З на­ми то­го ка­ма­за роз­ван­та­жу­вав і сам Гєна.

— Єслі на­да, — ка­же Гєна, — з Ле­сею до­мов­люсь, на тиж­день звільню від уроків.

— Ні, — ка­жу я, — ми самі се­бе мо­же­мо звільни­ти.

Після то­го, як я вро­нив па­роч­ку шла­коб­локів Гєні на но­ги, ми з ним ста­ли ста­ли пов­ноцінни­ми дру­зя­ми.

Потім до нас завіта­ла па­нян­ка. Сим­па­тич­на та­ка, ма­ла років двад­цять п’ять, чор­не во­лос­ся, ху­дор­ля­ва, ну так, нор­мальна, од­ним сло­вом.

— Гєна! — зак­ри­ча­ла во­на. — Я поїсти при­нес­ла.

— Це Жан­на, — відре­ко­мен­ду­вав нам па­нян­ку Гєна. — Моя сест­ра. Рідна.

— Нормально, — ка­же­мо ми.

— Шо нор­мально?

— Ну, шо в те­бе сест­ра є.

— Справді? — зрадів Гєна.

— Ну зви­чай­но. Го­лов­не, щоб нор­мальною бу­ла.

— Тобто? — не зро­зумів Гєна.

— Ну як тобі по­яс­ни­ти? Як­що во­на ду­ра, то не­нор­мальна, а як­що не ду­ра, то нор­мальна.

— От знаєте, хлопці, — ска­зав Гєна, ко­ли Жан­на пішла за­ли­ця­ти­ся до спітнілих, ви­ма­за­них у шма­ро­видлі му­жиків, — ось із цим як­раз проб­ле­ма.

— Баба-дура, — ска­зав при­ятель, — ко­би­ла з во­зу.

— Розумієте, проб­ле­ми у неї. Во­на на­че і сим­па­тич­на, і все та­ке, але ж ду­ра. При­чо­му настільки, що жо­ден чо­ловік не мо­же з нею про­бу­ти хо­ча б го­ди­ну.

— Чому? Оно всі ба­би ду­ри, але ж нор­мально жи­вуть, тра­ха­ються, дітей за­во­дять, — відмов­ляє мій при­ятель.

— Тут, хлопці, інша тєма. Во­на настільки нуд­на, що її хо­четься весь час пиз­дить. Пиз­дить, хлопці, до тих пір, по­ки не по­ро­зумнішає. Тільки і це не до­по­мо­же. Жан­на закінчу­ва­ла універ­си­тет, але це не до­по­мог­ло, во­на закінчу­ва­ла кур­си бух­гал­терів, та ста­ло ще гірше, во­на....

Поки Гєна роз­повідав, я ди­ви­ся на Жан­ну. Точніше, на му­жиків, яким те і тре­ба, щоб хтось до них по­за­ли­цяв­ся, але во­ни бігли, як Ма­зе­па, як На­по­ле­он, як ще хтось... Во­ни прос­то тіка­ли від неї. У пря­мо­му ро­зумінні.

— Співчуваю, Гєна, — пе­ре­бив я йо­го.

— Це півбіди, най­гірше те, що во­на живе разом з на­ми у квар­тирі. Зі мною і з Ле­сею... Ми­ко­лаївною, — до­дав він.

Увечері то­го дня я хо­див до Гєни пи­ти пи­во. Жан­на дійсно бу­ла кінче­ною сест­рою. Во­на бу­ла на п’ять років мо­лод­шою від бра­та і на вісім років стар­шою від ме­не. І ме­не це відвер­то дра­ту­ва­ло, то­му що во­на бу­ла ре­ально ту­по­ри­лою, во­на бу­ла кінче­ною, неціка­вою, ну­дот­ною. Во­на роз­мов­ля­ла на ті те­ми, які ніко­го не ціка­ви­ли. Вза­галі. Во­на да­ва­ла не­потрібні ха­рак­те­рис­ти­ки пред­ме­там, які тої ха­рак­те­рис­ти­ки не пот­ре­бу­ва­ли: нап­рик­лад, во­на ка­за­ла, що від хліба повніють, а від цу­ке­рок псу­ються зу­би, во­на ка­за­ла, що як­що поїха­ти на мо­ре, то мож­на зас­маг­ну­ти, що стіл, за яким ми си­ди­мо, — де­рев’яний і що як­що йо­го спа­ли­ти, то бу­де не стіл, а куп­ка по­пе­лу. Ага, до­да­вав я, Вол­га впа­дає у Каспійське мо­ре, а коні їдять овес та сіно. Во­на жар­ту­ва­ла і навіть са­ма не сміяла­ся зі своїх жартів, во­на роз­повіда­ла історії, які не бу­ли ціка­ви­ми навіть їй самій. Їй настільки бу­ло нуд­но самій із со­бою, що во­на на­ма­га­лась вип­лес­ну­ти усю свою тя­гу­чу нудність на нас. Во­на, без­пе­реч­но, бу­ла впев­не­на у то­му, що во­на вся та­ка рап­то­ва й не­до­сяж­на, але ж ми па­ца­ни серй­озні, і нам видніше, яка во­на, та кінче­на Жан­на! Мені ста­ло бе­зум­но шко­да Гєну, Ле­сю Ми­ко­лаївну, то­му що і я був се­ред тих, хто теж її хотів, я маю на увазі Ле­сю Ми­ко­лаївну, але з по­ва­ги до Гєни на­ма­гав­ся при­хо­ва­ти це.

Я не знаю як, але з Жан­ною поз­най­оми­лась моя тур­бот­ли­ва ма­ма.

Одного ра­зу Гєна виг­нав цю Жан­ну. Во­на йо­го до­пек­ла своєю дурістю, він узяв її і виг­нав. Узяв її шмот­ки, ви­ки­нув із чет­вер­то­го по­вер­ху, подз­во­нив усім своїм знай­омим і ска­зав, що він її виг­нав. Усі знай­омі ска­за­ли, що Гєна вчи­нив з нею ще по-людськи.

Як бу­ло заз­на­че­но ви­ще, я не знаю, як із Жан­ною поз­най­оми­лась моя тур­бот­ли­ва ма­ма. Жан­на при­тяг­ла свої шмот­ки до нас у квар­ти­ру. Твою, ду­маю, мать.

— Мама, — ка­жу, — яко­го ми­ло­го?!?!

— Я ж не мо­жу відмо­ви­ти лю­дині.

— Мама, — ка­жу, — во­на не лю­ди­на. Во­на — кінче­на.

— Так не мож­на, — ска­за­ла моя тур­бот­ли­ва ма­ма, і я за­мовк.

Вона про­жи­ла у нас ли­ше два тижні, і все. Тоді во­на ще не бу­ла та­кою на­хаб­ною. Так, во­на бу­ла ідіоткою, але не на­ха­бою.

Вона знай­шла собі якусь кімнат­ку, де бу­ла за­би­та фа­не­рою по­ло­ви­на вікна (там бу­ла наскрізна дірка на ву­ли­цю), де бу­ли обідрані шпа­ле­ри і го­дин­ник на стінці прин­ци­по­во йшов у інший нап­рям, де, підоз­рюю, жи­ли такі ж па­цю­ки, як і її сутність. Па­цю­ко­ва сутність.

Про неї ніхто не чув. Гєна навіть по­чав хви­лю­ва­ти­ся. Як же во­на там, ду­мав Гєна, во­на, як-ніяк, моя сест­ра, я маю про неї піклу­ва­ти­ся, це мій бра­терський обов’язок. Ду­рак, ка­за­ли йо­му усі йо­го знай­омі, ко­ли він спілку­вав­ся з ни­ми по те­ле­фо­ну, твій борг за­би­ти на неї, за­бу­ти її, не зга­ду­ва­ти і відцу­ра­ти­ся. Ви­кинь її з сер­ця, Гєна, ка­за­ли усі йо­го знай­омі. Так і ка­за­ли. А він — ні. Він прос­то не міг. Гірше бу­де, ка­за­ли знай­омі. Навіть я ка­зав. Ні, па­цан прос­то собі страж­дав...

Через три ро­ки во­на з’яви­ла­ся. Жан­на зро­би­ла плас­тич­ну опе­рацію, кош­ти на яку їй виділи­ла якась-там релігійна гро­ма­да при­ни­же­них та об­ра­же­них. Зі сво­го більш-менш прис­той­но­го но­си­ка во­на зро­би­ла щу­ря­чий шно­бель, змістив­ши пе­ре­тин­ку між ніздря­ми далі у ніс, а кінчик то­го са­мо­го но­са на­су­ну­ла на гу­би. Очі ж свої во­на тро­хи зву­зи­ла, а ву­ха нас­тов­бур­чи­ла. Це бу­ла ес­ка­па­да у бік суспільства та мак­ро­кос­му вціло­му. Це бу­ло зу­мов­ле­но, в пер­шу чер­гу, тим, що її не хотів жо­ден чо­ловік, во­на вик­ли­ка­ла розд­ра­ту­ван­ня в усіх. І хо­ди­ли чут­ки, що хірург, який її опе­ру­вав, зба­жав не­на­ро­ком її заріза­ти, але одна з мед­сес­тер за­яви­ла, що вона буде свідчи­ти про­ти нього. Те­пер, після опе­рації, її вип­рав­да­но не хо­чуть чо­ловіки, а жаль її до се­бе са­мої зріс до та­кої міри, що навіть зне­ва­га і не­на­висть до світу і лю­дей — це ли­ше не­ве­лич­ка час­точ­ка то­го, як заз­ви­чай ре­агу­ють об­ра­жені у ди­тинстві пси­хо­па­ти.

Вона всту­пи­ла у ту са­му сек­ту, де прий­ма­ли ли­ше лю­дей з фізич­ни­ми й ро­зу­мо­ви­ми ва­да­ми. Жан­ну не хотіли прий­ма­ти, то­му що її еле­мен­тар­но ніхто б не зміг терпіти. Але на­по­лег­ливість і відме­жу­ван­ня від усіх людських утіх усе ж та­ки зму­си­ли го­лов­но­го їхнього пас­то­ра прий­ня­ти її до сво­го то­ва­рист­ва. Він, до речі, був пер­шим її муж­чи­ною.

Потім у них відбу­лась ду­же відвер­та роз­мо­ва.

— Зрозумій, — ска­зав їй отой пас­тор, — ти не Жан­на. Ко­ли ти бу­ла сим­па­тич­ною дівчи­ною, то ма­ла цілко­ви­те пра­во на­зи­ва­ти­ся Жан­ною...

Потім йо­го прок­ли­ни­ло, і він заспівав: «Стю­ар­де­са па імєні Жан­на...»

Потім йо­го вик­ли­ни­ло, і він про­дов­жив:

— Зрозумій, ти не маєш ніяко­го мо­рально­го пра­ва на­зи­ва­ти­ся Жан­ною. Те­бе ж лю­ди не зро­зуміють. Я дос­туп­но вис­лов­лю­юсь?

— Да, — ска­за­ла Жан­на, від чо­го пас­то­ра аж затіпа­ло.

— Ти маєш зміни­ти ім’я. От, нап­рик­лад... — пас­тор по­во­ру­шив яки­мись горіхо­ви­ми до­щеч­ка­ми по гранітних пли­тах і про­дов­жив. — Ось моя ця шту­кенція про­мов­ляє Бо­жим го­ло­сом, і я чую, що ім’я твоє — Фро­до, тьху, Фе­одо­ра!

— Я не хо­чу бу­ти Фе­одо­рою! — за­нер­ву­ва­ла Жан­на.

— Прийдеться, — підсу­му­вав усе пас­тор.

Після усіх цих подій Жан­на пішла і зміни­ла пас­порт.

Замість Жан­ни ста­ла Фе­одо­рою.

У секті в неї з’явив­ся навіть друг. Щоп­рав­да, глу­хий.

Так про­ми­ну­ло три ро­ки. Во­на жи­ла у своїй ко­нурі, пра­цю­ва­ла про­дав­цем-кон­сультан­том у фірмі «Емвей» і бу­ла спро­мож­на ли­ше вип­ла­чу­ва­ти за по­меш­кан­ня. Їжу кра­ла у глу­хо­го дру­га. Пе­ре­важ­но бу­ряк та морк­ву. То­му че­рез три ро­ки її бу­ло важ­ко впізна­ти. Жан­на настільки схуд­ла, що бу­ла схо­жа на Сплінте­ра, учи­те­ля че­ре­па­шокнінзя, при­чо­му схожість бу­ла до та­кої міри вра­жа­ючою, що її, я маю на увазі Жан­ну, од­ра­зу по­лю­би­ли діти.

Вона хо­ди­ла рай­оном сво­го міста, а знай­омі її не впізна­ва­ли. Ли­ше діти ве­ре­ща­ли від за­до­во­лен­ня, що жи­вий Сплінтер хо­дить у них під вікна­ми.

І от за два місяці до оспіва­них подій, пов’яза­них із Да­ни­лом, я при­ход­жу до­до­му, а вдо­ма нас­тав­ле­но пов­но су­мок, а навп­ро­ти ме­не стоїть во­на, Жан­на, чи пак Фе­одо­ра. Стоїть і шкіриться, як, бу­ва, шкіряться кімнатні па­цю­ки, ко­ли хо­чуть їсти.

З то­го ча­су во­на жи­ве у нас. З нею я прин­ци­по­во не роз­мов­ляю. Ну, не те що зовсім не роз­мов­ляю, а так, відповідаю тільки «так» чи «ні», ки­ваю го­ло­вою, неп­ри­яз­но посміха­юсь. Прос­то з нею не­мож­ли­во роз­мов­ля­ти. Ро­зумієте? Ви вза­галі хоч щось ро­зумієте? З нею не­мож­ли­во роз­мов­ля­ти. Іноді во­на підма­зується, праг­ну­чи знай­ти якусь при­хильність у моїй особі, дає мені цу­кер­ки або про­по­нує скуш­ту­ва­ти своє грьоба­не фон­дю.

— Скуштуй, — ка­же во­на, — моє грьоба­не фон­дю.

— Нє, — ка­жу я.

І все, більше нічо­го не мо­жу ска­за­ти. Потім пря­мую до сво­го «кабіне­ту» і вже там до­го­во­рюю:

— У ме­не потім від тво­го грьоба­но­го фон­дю го­ло­ва бо­лить.

Іноді во­на на­ма­гається по­ка­за­ти се­бе обізна­ною в мо­лодіжній му­зиці. У ме­не, ка­же во­на, є ба­ла­ди Джорд­жа Май­кла. Да­ти тобі? Пос­лу­хаєш? Я не люб­лю Джорд­жа Май­кла, тим більше у ме­не є вся йо­го му­зи­ка. І навіть ба­ла­ди є, не зас­по­коюється Фе­одо­ра. Да, відка­зую знер­во­ва­но. Тоді у ме­не є клас­ний ла­унж, посміхається во­на, да­ти? У ме­не, ка­жу, стис­нув­ши зу­би, де­сять гіга­бай­т ла­ун­жу.

— Пінк Флойд? — пи­тає во­на.

— Є.

— Моцарт?

— Є.

— Депеш Мод?

— Є.

— Ен’сінк?

— Я не­на­вид­жу Ен’сінк.

— Але ж Тімбер­лей­к та­кий клас­ний, — во­на во­че­видь ввійшла в азарт.

— Від’єбись!

І Фе­одо­ра об­ра­же­но йде далі ша­рудіти своїми па­ке­ти­ка­ми. Вза­галі, все її жит­тя кош­тує стільки, скільки кош­тує три­копієчний це­ло­фа­но­вий па­ке­тик.

А інко­ли Фе­одо­ра мені сниться. Пос­тає у моїй сом­нам­булічній уяві ве­ле­тенським кро­во­жер­ли­вим па­цю­ком, який на­ма­гається ме­не про­ковт­ну­ти, але йо­му за­ва­жа­ють зу­би, і то­му він спо­чат­ку має ме­не про­жу­ва­ти або по­над­ку­сю­ва­ти.

Феодора роз­ви­ну­ла у ме­не па­ра­ною. Мені всяк­час здається, що во­на, я маю на увазі Фе­одо­ра, а не па­ра­ноя, сте­жить за мною, не­на­ви­дить ме­не і крадько­ма пе­ре мою білиз­ну. Я ро­зумію, що це всього-на-всього па­ра­ноя, — я на­ма­га­юся її конт­ро­лю­ва­ти, присіка­ти на її за­род­ко­вих стадіях, але та­кож ро­зумію, що поз­бу­ти­ся її бу­де вкрай склад­но...

І ось во­на жи­ве у ме­не, я жи­ву у своєї тур­бот­ли­вої ма­ми, а моя тур­бот­ли­ва ма­ма тер­пить усіх нас. Зви­чай­но, я міг прос­то гай­ну­ти ку­дись у Євро­пу, по­далі від усіх, а тим більше від Фе­одо­ри, міг гай­ну­ти, нап­рик­лад, до Польщі або Сло­вач­чи­ни, але бу­ли у ме­не проб­ле­ми з військко­ма­том, чиї повістки, повістки до су­ду, че­ки на спла­ту штрафів та іншу мішу­ру, яку при­но­си­ла нам півмет­ро­ва істе­рич­на двірнич­ка, я без­жально спа­лю­вав на жер­тов­но­му вог­нищі сво­го «кри­ке­ту». А без довідки з військко­ма­ту мені ніхто не да­вав за­кор­дон­но­го пас­пор­ту, а без пас­пор­ту я не мав змо­ги ку­дись виїха­ти, то­му що з ци­ми но­ви­ми сис­те­ма­ми, елект­рон­но-обчис­лю­вальни­ми ма­ши­на­ми, Інтер­не­том, силіко­но­ви­ми до­ли­на­ми і п’яни­ми при­кор­дон­ни­ка­ми виїзд за кор­дон був для ме­не об­ме­же­ний. Я ли­ше од­но­го ра­зу на­ма­гав­ся пе­рет­ну­ти кор­дон із ци­га­на­ми, у яких був пов­ний ав­то­бус в’єтнамських те­левізорів без кінес­копів і кінче­на біло­руська прос­ти­тут­ка, у якої не бу­ло, здається, пе­реднього зу­ба, але при­кор­дон­ни­ки ме­не спіймали й відпра­ви­ли на­зад, до неньки, а потім ци­га­ни зап­ро­по­ну­ва­ли оже­ни­ти­ся на цій біло­руській прос­ти­тутці, але ж во­на бу­ла прос­ти­тут­кою, як я міг на ній оже­ниться? Чи, мо­же, то не я на­ма­гав­ся пе­рет­ну­ти кор­дон? Це, зреш­тою, не так уже і важ­ли­во. Важ­ли­во бу­ло те, що пов­на відсутність гро­шей, мо­лодість, постійне ба­жан­ня ал­ко­го­лю, їжі й сек­су слу­гу­ва­ло для ме­не не­аби­яким гар­том.

Я сидів у цій країні, не ба­чив світу — зда­ва­ло­ся, що все так і за­ли­шиться до ско­ну віків, що Євро­па без ме­не впа­де, прос­то роз­ва­литься, я на­ма­гав­ся був да­ти ха­ба­ра одній по­са­довій особі зі сво­го інсти­ту­ту, ну, щоб ті кон­торські щу­ри з де­ка­на­ту ви­пи­са­ли мені довідку, що нав­ча­юсь я в них на стаціонарі, але осо­ба ме­не пос­ла­ла на хуй. Я на­по­ло­ви­ну сидів у своєї тур­бот­ли­вої ма­ми на шиї і на­ма­гав­ся з неї чим швид­ше злізти. Іноді за­пи­вав, манд­ру­вав, на скільки ста­ва­ло гро­шей, Ук­раїною, по­ки не знай­шов підхо­дя­щу ро­бо­ту сто­ро­жем на од­но­му зі сто­лич­них складів. От, по­ду­мав я тоді, був би я кра­ще Чай­кою і рвав би собі стру­ни, пра­цю­вав би те­ле­ве­ду­чим і об­ма­ню­вав би на­род. Та ко­му, зреш­тою, бу­ли цікаві мої дум­ки?

Нікому...