Жанри весняного циклу календарно-обрядової творчості

У давнину твори, що виконувались у весняний час, були своєрідними магічними замовляннями, спрямованими на те, щоб прискорити весняні переміни: ліс — зазеленіти, траву — прорости, посіви — піднятись, квіти — розцвісти. Вони супроводжувались імітативно-магічними рухами або танцями.Відповідно до основних обрядових дійств, можна виділити такі жанри народної словесності: веснянки, гаївки та волочебні пісні. Дехто з дослідників не розмежовує їх, розглядаючи як єдиний жанр пісень, якими супроводжувались весняні дійства. Незважаючи на те, що у процесі побутування вони справді майже зливаються, але в минулому мали ряд диференційних ознак, тому будемо їх розглядати окремо.Веснянки — це календарно-обрядові пісні весняного циклу, які мають закличний характер і сприймаються як звертання до весни, до істот та речей, що асоціюються з нею. Своєю формою та образно-поетичними компонентами веснянки наближені до замовлянь, в яких до весни звертаються як до живої істоти:

Прийди, прийди, весно,
Принеси нам
Прийди, прийди, красна,
Принеси нам квіток.
Магічні повтори, типу «прийди» мали на меті швидше накликати дію, про яку говорилось. Весна тут уявлялась як воскресла істота 1«вже весна воскресла»), а зима асоціювалась зі смертю. Такі найдавніші анімістичні вірування праслов´ян широко відобразились у Пісенній творчості:

Смерть з морозом танцювала
Ти, морозе, не з´являйся —
Та за море десь пігнала,
Сидьте си там не вертайте,
Пішла собі смерть у ліси,
Нас пожитку не збавляйте,
Побіг за нею мороз лисий...
Най нам сонце далі гріє,
Смерте, смерте, не вертайся.
Жито, ярець скоро зріє.
Зустрічаються також звертання (замовляння) до птахів, які, як уявлялось, приносили на крилах тепло:
Ой вилинь, вилинь, гоголю,
Зеленее житечко,
Винеси літо з собою,
Хрещатий барвіночок,
Винеси літо-літечко,
Запашненький васильочок.
Традиційно, як і в замовляннях, серед веснянок зустрічаємо твори у формі діалогів:
Да весна, весна днем красна
Красним дівочкам на співаннячко,
Да що ти нам, весна, принесла?
А господарям на робітячко. —
Ой принесла тепло і доброе
Молодим погуляннячко,літечко!
Дівочкам по віночкові,
Малим дітонькам побіганнячко,
А хлопчикам по кийочкові.
Старим бабонькам посидіннячко,
Згодом у веснянках найдавнішого періоду поряд з персоніфікованими образами з´являються язичницькі божества:
Благослови, мати,
Зиму проводжати!
Ой, мати Лада, мати,
Зимочка в візочку,
Весну закликати,
Літечко в човничку.

Веснянки виконувались упродовж усіх свят весняного циклу, спеціально не приурочувалися до певного конкретного дійства, або ж цей зв´язок втратився. Тому термін «веснянка» часто використовується як загальне означення всіх жанрових різновидів цього періоду. Оскільки весняні містерії пов´язувалися з культом померлих предків та анімістичними уявленнями, то веснянки, як правило, виконувались на могилах, роздоріжжях, клинцях.Різновидом веснянок є гаївки — твори усної народної словесності, якими супроводжувались обрядові дійства, весняні ігрища та святкування, що відбувались у гаях, лісах чи поблизу водоймищ. С. Килимник заперечує думку О. Петрицького про те, що термін «гаївка» походить від назви індійського свята весни «гулі» або «голі». Він відстоює думку, висловлену вперше В. Гнатюком, що «гаївка» походить від «гай» — місця проведення язичницьких оргій та забав, звідси — часті рефрени типу «гай-гай», «ой, гай», «гаю-гаю» та інше.Дехто з дослідників не поділяє такої думки, оскільки поряд з терміном «гаївка» існував цілий ряд інших назв цього жанру, що побутували паралельно на різних територіях. М. Грушевськии, зокрема, подає такі: «ягівка», «гаілка», «гагілка», «ягілка», «магілка», «галанівка», «лаголайка» та інші. Ф. Колесса вважає, що відмінність гаївок полягає в тому, що вони виконувались тільки у час великодніх свят, а веснянки, на його думку, «обіймають крім гаївкових ігор, ще й цілий цикл весняних пісень, які співаються вже від Благовіщення цілу весну... але в деяких сторонах (Поділля, Холмщина, Підлясся) вживають паралельно обох назв». В. Гнатюк висловив думку, що «не кожну веснянку можна зачислити до гаївок, хоч кожда гаївка є веснянкою».Як один жанр веснянки-гаївки розглядає С. Килимник. У своїй праці «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні»116 він подає таку їх тематичну класифікацію: 1) наверствовані з релігійними додатками (поєднані дохристиянські з християнськими); 2) історичні; 3) побутові; 4) заклик весни; 5) відображення чеснот дівчини на відданні; 6) хвальні — природи, весни, сонця; 7) жартівливі на побутові теми; 8) драстичні; 9) політичні; 10) військові; 11) магічні; 12) риндзівки. Щодо виконання С. Килимник їх поділяє на: а) синкретичні; б) несинкретичні; в) веснянки-гаївки з рухами; г) веснянки-гаївки без рухів, лише спів; д) веснянки-гаївки лише дівочі; є) веснянки-гаївки мішані — дівочі й парубочі; ж) веснянки-гаївки — хороводи дорослої молоді та підлітків. Як бачимо, обидві схеми не позбавлені недоліків. В основу тематичного поділу покладено не один, а кілька принципів; а групи щодо виконання не виключають одна одну (до того ж, у них не включено твори, які виконуються за зразком: соліст — хор; хор — хор; не враховано поділ на монологічні, діалогічні, полілогічні та ін.).Труднощі здійснення точної класифікації гаївок полягають в тому, що вони дуже різноманітні за тематикою, неоднорідні за виконанням, мають певні особливості на окремих територіях. У процесі тривалого побутування вони синтезували елементи багатьох тем, сюжетів, образів, нашарування історичних подій різних епох, витворивши новий синтез. Тому жанр гаївок, як і ряд інших в усній народній творчості, чекає на детальніше глибше дослідження та класифікування.За загальними критеріями, серед гаївок, якими супроводжувались обряди та ігрища часу ранньої весни, можна умовно виділити такі основні хронологічно-тематичні групи:1) тотемічно-культові;2) міфологічні;3) господарсько-вегетаційні;4) любовно-еротичні;5) лицарсько-княжі;6) військово-історичні;7) родинно-побутові;8) жартівливо-іронічні;9) християнсько-великодні.Тотемічно-культові гаївки є відлунням прадавніх поглядів та уявлень про тварин та духів, їх вплив на життя людей у весняний період; а також відображення системи культів, які панували серед праслов´ян. Найдавніші твори цієї групи зберігають риси тотемізму та анімізму. Вірою у тотемних тварин пройняті такі гаївки, як «Котик і мишка», «Горобеєчко», що відображають не лише архаїчну віру в тотемних предків, а й виявляють зв´язок весняних свят із культом поминання померлих:

Ой умер горобеєчко на вишні, на вишні, на вишні, Та його ніженьки повисли, повисли, повисли Приспів: Ой горе, горе, ненько,
Тай не жив же він буде... Поховали горобейка у стрісі, у стрісі, у стрісі, Поминали горобейка у лісі, у лісі, у лісі. Насипали в домовину травиці, травиці, травиці, Затужили за сіреньким всі птиці, всі птиці, всі птиці.

Далі оспівуються відвідини горобейка сороками, воронами, ластівками, синицями та його оплакування. Цей твір є відлунням давніх жертовних ритуалів, а часті протяжні повтори наближають його до похоронних голосінь. Із культом померлих предків пов´язані також гаївки «Кострубонько», «Смерть Кострубонька», «Похорон Костру-бонька», центральними образами яких є анімістичне уособлення зими. Тотемічною також є гаївка «Воробчик», якою супроводжувалося символічно-імітаційне дійство у формі діалогу між хороводом та головним персонажем у центрі кола:

Рефрен: Воробчику, маленький пташку,
Не вилітай із зеленого ліску (співається після кожного питання-відповіді)
— А вже гніздо звив?
— А вже ти си яйця наклюли?
— Вже.
— Вже наніс?
— А вже вилізли?
— Вже.
— Вже.
— А вже сидиш?
— А вже писклята вилетіли?
— Вже.
— Вже.

Потім усі підбігають до воробчика, піхоплюють його і підкидають з хоровими вигуками «Гесюге! Гесюге!». Подібними є діалогічні гаївки «Перепілонька» (ця пташка вважалась вісником неба); «Жайвориночка». У них теж відбитки тотемних вірувань поєднані з культом яйця як символом життя. На питання зажуреної «перепілоньки», яка прилетіла в час снігів, де їй вити гніздечко, відкладати яйця, виводити діток, хор відповідає, що сніг зійде, або що є «долина-лука, де трава велика».Цікавою, з огляду тотемних вірувань, є древня гаївка «Ремез». Ремез через незвичайний спосіб будування гнізда (яке він склеює з волосинок-ниточок і підвішує на гілці у недосяжному та недоступному місці) вважався містичним птахом. Тому ця гаївка має сакральний зміст і звучить як замовляння:

Ой ремезе, ремезоньку,
Твоє гніздо забирати.
Не вий гніда на лідоньку.
Увий собі в темнім лісі,
Буде лідок розтопати,
В темнім лісі на орісі.

Далі в цій гаївці ремеза відраджують вити гніздо на горісі, до якого можуть прийти люди, і радять вити гніздо на сосні. Потім, відповідно, відраджують вити на сосні, яку можуть зрубати, і т. д. Твір завершується закликом звити гніздо «у дівиці, у дівиці, у світлиці», яку ремез може радувати своїм співом і дарувати їй щастя. У цьому творі простежується зв´язок із давнім повір´ям про те, що хлопець, який знайде ремезове гніздо, буде щасливий у взаємному коханні.Значна кількість гаївок зберегла вірування праслов´ян про тотемні дерева. Наприклад:

Ой, хвалилася да березонька:
Не ти свою кору да вибілила,
Що на мені кора да білесенькая,
Не ти своє листя да широчила,
Що на мені листя да широкеє,
Не ти своє гілля да височила.
Що на мені гілля да високеє.
Вибілило кору да яснее сонце,
Ой відозветься зелений дубочок:
Широчив листя да буйний вітер,
Ой не хвалися да березонько,
Височив гілля да дрібен дощик.

Персоніфіковані образи дерев постають тут як живі розумні істоти, що розмовляють між собою (древні люди вірили, що шум дерев є їх своєрідною мовою). Про те, що ця гаївка дещо пізнішого періоду творення свідчить її зв´язок із астрально-природними культами поклоніння сонцеві, вітру, дощеві.Одним із найдавніших ритуалів, що зберіг елементи культу священних гаїв, є обряд «Шум-шум´ячий» («Зелений Шум»). Гаївка, що його супроводжує, будується на основі звуконаслідування весняних звуків лісу, що первісно мало магічний характер:Ой нумо, нумо, в Зеленого Шума — А в нашого Шума зеленая шуба. А Шум ходить по діброві...На деяких лісистих територіях донедавна зберігався весняний обряд «Шума заплітати», про який говориться у давньому тексті: «Ііпли дівчата Шума заплітати, Ой дівки, парубки, Шума заплітати». Часті повтори звуконаслідування на «ш» (типу шума, шуба, нашого, ішли) звучали як магічні замовляння і мали на меті імітативно накликати швидке розпускання дерев.Подібною у функціональному плані є гаївка «Жучок». У її драматичній частині мала дитина, що виконує роль жучка, повзає по «містку», складеному з рук дівчат; а поетичний текст є звуконаслідуванням природи, що імітативно повторюється:

Ходить Джудж по джуджині,
А дівчина по калині.
Играй, Джудже, играй.
Жу-жу-жу, жу-жу-жу,
Грай, Жучку, грай.

Ця гаївка має велику кількість варіантів на різних територіях, але усі вони містять образи тотемних символів — калини, лілеї, барвінку, тощо. Метою творів такого типу було «пробудити» природу від зимового сну, накликати шум дерев, птахів, тварин, комах (основна функція яких полягає в запиленні квітів і фруктових дерев).Елементи звуконаслідування, побудованого на вірі у магічну дію слова як такого, та риси архаїчних замовлянь спостерігаються й у іншій групі творів весняного циклу — міфологічних гаївках. Найдавніші з них поєднують елементи праміфа про світове дерево, згадки язичницьких божеств з натяками на контагіозну магію:

Гей, як то було на початку світа?
Верба, хлись, бий до сліз!
Рефрен: Ладу наш!
Не я б´ю, верба б´є,
Гей, не було там ні неба, ні землі,
За тиждень — Великдень
Гей лиш там були темні моря,
Будь великий, як верба,
Гей на тих морях золота верба!
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля...

Відмінність їх від попередньої групи в тому, що в них з´являються звернення-замовляння до праслов´янських божеств — Дани, Лади, Ярила. У них частими є рефрени, типу «Ой Дану, кажи Дану, ой туда та Дану», «Гой, Дана, Дана, Дана, Дана, гой Дана, Дана», «Ші-ді, рі-ді, ші-ді, рі-ді, ші-ді, рі-ді, Дана», («Оді-ріді, оді-ріді, оді-ріді, Діна»), що сприймаються як звуконаслідування весняної води, потоків; або: «Ой Лада-Лада», «Ой Льолі-Ладо», «Ладонька-Ладонька», які часто супроводжувались так званими «ладуваннями» чи «ладанками» — ритмічним плесканням в долоні на честь Лади, що відбувались у формі магічних ігор між парами. Тепер важко знайти пояснення багатьох таких рефренів, як «Чим-бар, чим-бар, чимбарина гарна», «Гоп, чинди-ринди-рін, чинди-ринди-ріща». Але вони, втративши зв´язок з міфологією, згодом увійшли в ліричні пісні, у яких не несуть такого семантичного навантаження, як у давніх творах календарної обрядовості.У міфологічних гаївках образи язичницьких божеств постають як такі, від яких залежать природні явища, і які стоять вище, ніж тотемні предки. Наприклад, у гаївці «Ой ти, соловейку»:

Ой ти, соловейку,
З правої ручейки
Ти ранній пташку,
І ключики видав.
Ой чого так рано
3 правої ручейки
Із вир´їчка вийшов?
Літо відмикати,
«Не сам же я вийшов,
3 лівої ручейки
Дажбог мене вислав.
Зиму замикати»...

У цьому творі відобразились міфічні уявлення предків про прихід весни (міф, що весну приносять на крилах птахи з вирію), а також віра, що в той час ключами відкривається небесна брама, через яку весна та весняні божества сходять на землю. З останнім віруванням дов´язані гаївки типу «Ворота», «Воротар», «Небесні ворота», що є драматичним відтворенням міфу про повернення з вирію весни крізь небесний отвір, через який начебто відходять душі померлих та приходять душі новонароджених. Виконавці цих гаївок стають парами, імітуючи піднятими вгору руками чи протягненими хустками ворота. Одна (дві, рідше кілька дівчат) намагаються пройти крізь «ворота» — попід руками. При цьому співається гаївка у формі діалогу:

— Воротарі, воротарі, втворіть нам воротонька.
— Ми воріт не втворимо, замки си поломимо.
— Ми замки направимо, скоро сі спровадимо.
— Чим же ви направите, чим же ви направите?
— Золотими ключиками, срібними шелюстками.
— Аз чим же ви їдете? Що нам за дар везете?
— З ярими пчолоньками, з красними паненками.
— Ми того не беремо, та й за дар не приймемо.
— А що ж ви беретоньки та й за дар прийметоньки?
— Макове зернятонько, крайнее дитятонько.

Тоді їх пропускають. Незважаючи на пізніші нашарування, цей текст зберігає натяки на жертвоприношення, пов´язані з приходом весни — мак (елемент жертовної каші-куті, «їжі покійників») та дитини (що згодом було замінено на пташенят — звідси і мотиви похорону пташки на зразок гаївки «Воробеєчко»). У гаївках про відкриття небесних воріт та подібних до них часто зустрічається мотив боротьби чи битви. Подекуди ще й досі на окремих територіях збереглася традиція, за якою парубки б´ються, борються між собою (чи з дівчатами), імітуючи давній міф про циклічну боротьбу літа з зимою. У княжу добу до цього мотиву долучаються інші — війни та викупу. З елементами пізніших нашарувань такі твори часто набувають звучання казки:

— Воротаре, еоротарчику, відтвори ворітонька!
— Хто воріт кличе? — Князеві служеньки.
— А що за дар везуть? — Яренькії пчілки!
— Ой ще ж бо нам мало! — Що ж ми вам додамо?
— Ой що ж ви нам додасте? — Дочку мізиночку,
— Молодую дівоньку в рутянім віночку!
— Воротаре, воротареньку, відтвори воротенька з щирого золотенька,
— Що ж там за пан іде, що ж то нам за дар везе?
— Золото-зерняточко, крайноє дитяточко!
(Вар.: Яроє пчолятонько, крайноє дівчатонько!)
— Ми зерняток не беремо, за дитятко (дівчатко) дякуємо.
— Володар, володар, чи дома господар?
— Та нема його вдома, поїхав по дрова.
— Церква замикана? — Церква одмикана.
— А хто у тій церковці? — Золотев дитятко.
— Мізинне дитятко, на місяцю посаджене, На місяцю посаджене, зірками обгороджене.
— А в що воно грає? — Червоним яблучком.
— А чим покриває? — Золотий ножик має.
— Що воно їдає? — Все пшеничний хлібець.
— Що воно пиває? — Все солодкий медок.

Ще одним надзвичайно поширеним на різних слов´янських територіях типом гаївки є «Кривий танець». Для його виконання в гаю забивали три кілочки або садили трьох дітей. Тоді дівчата, тримаючись одна за одну, йшли за провідницею, яка водила кривий танець, проходячи між кілками (дітьми), обходячи їх, безліч разів повторюючи недовгу пісню про цей шлях: «Кривого танця йдемо, Кінця му не знайдемо./ То в гору, то в долину, То в ружу, то в калину./ Бо його треба вести, Як віночок плести». Усі тексти цієї гаївки короткі і подібні за змістом, у багатьох з них говориться про необхідність виконувати цей танець. На думку С Килимника, ця гаївка є космічно-філософською і відтворює рух небесних світил, зокрема сонця, яке «сідає» та «встає», та рух людського життя, яке тече без упину, і кінець якому людина намагається знайти. С. Плачинда вважає, що «Кривий танець» є відображенням архаїчного міфу про богиню Ладу і символізує нелегкий шлях із вирію до рідних земель .Тотемно-анімістичні культи та міфічні вірування виявили тісний зв´язок із темою пробудження та розквіту природи, швидкого проростання трав, сільськогосподарських злаків. Тому їх елементи часто наявні у наступній групі гаївок — господарсько-вегетаційних (рослинних). У минулому ці твори спирались на імітування процесів сіяння та вирощування різних культур, що супроводжувалося магічними текстами (на зразок замовлянь), і мало сприяти швидкому зростанню злаків і родючості природи. Тепер ці твори виконуються, як правило, у формі хороводу, який водиться по колу, у центрі якого одна людина зображає все, про що співається:

Як посієм овес,
Як пов´яжемо овес,
Рефрен (повтор, після кожного рядка):
Як покладемо овес,
Та до зерна увесь,
Як повозимо овес,
До зерна, до зерна,
Помолотимо овес,
До зерна увесь.
Як повіємо овес,
Як уродить же овес,
Повтираємо овес,
Як покосимо овес,
Погодуємо овес.

Як бачимо, такі гаївки є замовляннями не лише весняних робіт, а й усього циклу праці, накликанням майбутнього добробуту.Вегетаційно-господарські гаївки зберігають тісний зв´язок із попередніми групами цих творів, особливо із тотемічно-культовими:Орел поле ізорав, пшеницею засіяв, Крилечками зволочив, дрібний дощик примочив. Щоб косарі скосили, молодиці згребали, А дівчата зв´язали, на коровай держали...У гаївці «Мак» теж простежується зв´язок цієї магічної рослини із тотемними птахами чи тваринами:

Горобелю, горобелю. Або:
— Соловію, пташку, пташку,
Дес бував, dec бував?
(Горобчику, шпачку, шпачку),
А в садочку на листочку.
Чи бував ти у садку, у садку
Шьос чував, шьос чував?
Чи видав же ти, як сіють мак?
Чис не видів, горобелю,
— Ой так, так сіють мак.
Як сіють мак? (При цьому імітує процес сівби).

Далі знов перелічуються всі етапи праці та вирощування — як сходить мак, як росте, як цвіте, як його скородять, як косять, як в´яжуть, як труть, як їдять тощо. За словами М. Грушевського, — «сей мотив — хороводними, імітаційними рухами пособляти зростові потрібних рослин, — очевидно лежить в основі різних веснянкових дій, і я думаю, що вони були... магічними діями, виконуваними старшими, перше ніж зійшли на гри молодіжі. Такі забави... колись стояли, мабуть, в дуже тіснім зв´язку з магічними, вегетаційними танками, церемоніями, діями, котрих серія починалася з початком соняшного року і переходила через весь господарський сезон, пильнуючи розбудити, зміцнити, можливо, розвинути природні явища добродійні, корисні, потрібні, а знейтралізувати ворожі і шкідливі».Подібні твори пізнішого періоду, втрачаючи магічну функцію, набували повчально-виховного характеру:

— Льон, мати, льон!
— От так, от і так!
Льон, мати, льон!
От так, от і так!
Скажи ж мені, моя мати,
долині, при лужку,
Як той льон посіяти.
При крутому бережку...

У господарсько-вегетаційних гаївках часто зустрічається мотив проганяння пташки-шкідниці, яка псує посіви. Він теж набуває магічного значення — оберегти поля від шкідників:... Мої конопельки, дрібні зелененькі, В´ються, в´ються, в´ються не беруться. А в ті конопельки дрібні-зелененькі Занадилась птиця, птиця журавель...Такі твори, як правило, завершуються ритуальним проганянням або обіцянкою покарати її — перебити ноги, зварити і з´їсти та ін.Ця група творів зберігає теж мотив боротьби, що є відлунням міфу про битву між зимою та літом. Такою є гаївка «Просо», яка виконується у формі діалогу між хорами-супротивниками хлопців і дівчат:

— А ми нивку виорем, виорем, Ой, Дід, Ладо, виорем, виорем.
— А ми в поле виїдем, виїдем, Ой, Дід, Ладо, виїдем, виїдем!
— А ми просо посієм, посієм, Ой, Дід, Ладо, посієм, посієм.
— А ми просо витопчем, витопчем, Ой, Дід, Ладо, витопчем, витопчем!
— А чим же вам витоптать, витоптать? Ой, Дід, Ладо, витоптать, витоптать?
— А ми коні випустим, випустим, Ой, Дід, Ладо, випустим, випустим.
— А ми коні переймем, переймем, Ой, Дід, Ладо, переймем, переймем.
— А чим же вам переймать, переймать? Ой, Дід, Ладо, переймать, переймать?
— Ой шовковим поводом, поводом. Ой Дід, Ладо, поводом, поводом.
— А ми коні викупим, викупим, Ой, Дід, Ладо, викупим, викупим.
— А чим же вам викупить, викупить? Ой, Дід, Ладо, викупить, викупить?
— А ми дамо сто гривень, сто гривень. Ой, Дід, Ладо, сто гривень, сто гривень.
— Не візьмемо й тисячі, тисячі, Ой, Дід, Ладо, тисячі, тисячі.
— А ми дамо дівчину, дівчину. Ой, Дід, Ладо, дівчину, дівчину.
— Ми дівчину возьмемо, возьмемо. Ой, Дід, Ладо, возьмемо, возьмемо.
— А нашого полку убуде, убуде.
— А нашого полку прибуде, прибуде.

Підтекстом, символічною боротьбою хлопців з дівчатами, мотивом викупу, за яким дівчина переходить у власність парубочої громади, ця гаївка (і подібні до неї) є перехідною до наступної групи весняних творів — любовно-еротичних. Вони тематично продовжують вегетаційні, з якими споріднені і функціональним призначенням — накликати народження дітей як перемогу життя над смертю (зимою, холодом), продовження життя. За уявленням прадавніх людей, що населяли слов´янські землі у далекому минулому, плодючість природи сприяла родючості людей, і, навпаки, — любовні ігри молоді на землі мали метою сприяти швидкому цвітінню, проростанню, хорошому врожаю. Тому в багатьох гаївках вегетаційні мотиви тісно пов´язані з любовно-еротичними («Вийся горошку», «Огірочки, розвивайтеся», «Зелені огірочки», «Посіємо гречку», «Хрін», «Петрушка» таін.). Своїм корінням ці твори сягають незапам´ятного минулого — «часу ґетеризму, коли поодиноких шлюбів не було, а жили громадами, спільно; спільно й дітей виховували». Звичайно, на різних територіях були свої особливості, і гаївки про кохання донесли до нас їх відголоски.Твори любовно-еротичного характеру зберігають елементи тотемізму: в них дівчата та хлопці постають деревами або птахами («Ой кувала зозуленька», «Ой ти селезень, а я утонька» та ін.). Тут часто основним художньо-виражальним засобом є паралелізм із природою (світовим деревом, тотемами, небесними світилами):

Ой ніхто ж там не бував, де ся явір розвивав! —
Рефрен: Ой, яворе, явороньку, зелененький!
На тім явороньку три місяці ясні.
Три місяці ясні — три парубки красні... ...
На тім явороньку три зіроньки ясні,
Три зіроньки ясні — три дівоньки красні...
Або:
По вулиці, по широкій По вулиці, по широкій
Рефрен: Ладо, ладо, ладо моє!
По мураві, по зеленій
По мураві, по зеленій
Скаче-пляше сім павичок,
Скаче-пляше сім павичів,
Сім павичок — сім дівочок,
Сім павичів — сім молодців,
Перша пава то Варочка...( )
Перший павич то Іванко...
( )Іванкові дамо Варочку... і т. д.

У творах такого типу М. Грушевський вбачав «останок старого чергувального, антифонного величання двох хорів, парубоцького і дівоцького, в котрім, можливо, залягає якась форма групового парування, з котрого виходить парування індивідуальне, парове»120.У гаївках про кохання часто фігурують імена язичницьких божеств, що вважалися покровителями весни та кохання. Таким, зокрема, був образ Ярила (чи Джурила) — уособлення сонця весняного рівнодення:

Ой їхав Джурило ланами.
Ой там же Джурилу злапали...
Ой їхав Джурило, серденько моє,
Ой там же Джурилу зв´язали...
Ланами, ланами, ланами.
А тепер, Джуриле, признайся...
Ой а за Джурилом громада,
Ой скільки ти дівчат та зрадив...
Ой за Джурилом, серденько моє,
Ой зрадив леє я їх дванадцять...
Громада, громада, громада.
Ой чим же, Джурило, заплатиш...
(Рефрен відповідно до слів 1 рядка).
Ой дам я їм золото-еребро...
Ой щоби не тримали на мене зло...

Ці твори подекуди зберігають елементи язичницьких поклонінь поганським божествам чи нічних оргій-ігрищ або натякають на них:

Посаджу я грушечку, грушечку...
А вже моя грушечка в полі
Рефрен: У чистім полі гай буде, гай.
зацвіла...
Нічко моя темная, зоре моя ясная,
А вже моя грушечка, грушечка
Даждьбоже, Даждь! зродила...
А вже мою грушечку обтрясли...

При виконанні цієї гаївки одна дівчина, що виконує роль грушечки, імітувала те, про що співали дівчата та хлопці, водячи навколо неї хоровод. У кінці зі словами «грушечку обтрясли» всі набігали на цю дівчину і починали її «трясти».Як правило, усі твори цієї групи виконуються хором (чи діалогом соліст—хор), учасники якого ходили по колу, взявшись за руки. На відміну від культових гаївок, де коло (колесо) є символом руху сонця, в любовно-еротичних воно набирає іншого змісту, означаючи дівочий вінок, який в кінці «рветься». Усі дії, жести, міміка відіграють тут важливу роль: наприклад, рух за сонцем — накликання долі, заворожування милого; проти сонця — відворожування нелюба тощо. Цю ж роль відіграють імітаційні рухи. Зокрема в гаївках типу «Любко» та «Милий і нелюб», в яких дівчина та парубок в центрі кола показують все, про що співається:

По садочку походжаю.
Як милого притулити?
Рефрен: Все отак, все отак
Як милого обіймити?
(повторюється після кожного рядка)
Як милого цілувати?
На милого споглядаю,
Як милого розчесати?
Як милому постелити?
Як милого піднімати? і т. д.
Як милого посадити?
Відповідно:
На нелюба споглядаю... і т. д.

Подібно виконується і символічно-алегорична гаївка «Вінок», що віддається коханому або нелюбові. Серед архаїчних зразків цієї групи зустрічаються мотиви викрадення дівчини чужим парубком, (напад коршуна чи сокола на зграю голубок), ламання мостів його громадою, підпалювання рути, викрадення віночка, розривання намиста та подібних. Події, описані в них, найчастіше відбуваються в гаю біля води, і сам архетип води набуває тут магічно-символічного значення. Через весняно-літній обряд ритуального купання, обливання водою, цей образ є символом парування, згодом — шлюбу (таким він зберігся у ліричних піснях про кохання).У цих гаївках також зустрічається архетип магічного дерева-гільця:

Через наше сельце везено деревце —
Рефрен: Стояло, світило місяців чотири.
А з того деревця роблено комірку,
А у тій комірці роблено кроватку.
На тій кроватці дівочки спали —
Дівочки спали — пісеньки співали...

Архетипами води, деревця, віночка, стрічок, дівочої «краси»; мотивами комори, викупу, викрадення, битви любовні гаївки наближені до древнього весільного обряду з подібними атрибутами.Одним з провідних мотивів весняних любовних творів є мотив чарування (приворожування, привертання) милого-судженого, з яким пов´язуються образи магічного ромен-зілля, рути, барвінку, інших чародійних трав. Найвищого вияву весняні ворожіння набувають у містерії «Вербовая дощечка», якою завершувався період весняних ігрищ та гулянок:

Положу я кладку через сіножатку Вербову, вербову.
Час вам, дівчатонька, з тої ягілоньки Додому, додому.

Це магічне дійство відбувалось коло водоймищ, його центральний образ вербової дощечки відігравав роль магічного моста, кладки через воду, до «небесних воріт», звідки має прийти суджений, чи водою приплисти добра доля. У цей час відбувались обряди ворожіння біля води, по воді часто припливали чужинці, які викрадали дівчат, що поблизу річок водили хороводи:

Вербовая дощечка,
по ній ходить Настечка,
На всі боки леліє, відкись милий приїде...

Княжі гаївки лицарсько-дружинного періоду виявляють інше ставлення до кохання як індивідуального парування. У них зберігається атрибутика тієї історичної епохи (зброя, кінь, кінська упряж, дорогий одяг тощо). Вони пройняті більшим психологізмом, ліризмом, чуттєвістю:

Ходить царенко, ходить блукає,
Ходить царенко темним гаєм —
Ходить царенко долі Дунаєм,
Ходить царенко, долі шукає...

Далі герой порівнюється із соколом або голубом, що літає навколо лісу і знаходить дівчину, яка ворожить. Ці гаївки належать до часу, коли князі не забирали дівчат силою, а викрадали за згодою. Подібними до образу царенка є образ Білозорчика (Білодарчика, Віло-бранчика, Молоданчика), що збирається поплисти по Дунаю, щоб «шукати собі челядоньки», чи «знайти собі посестриченьку». Схожим до вище згаданих є образ Подоляночки — дівчини з гаю. У гаївці «Подоляночка» збереглися елементи «оживлення після довгого сну», ритуального вмивання і вибору подружки (цей ритуал зберігся на деяких територіях під назвою «кумування»).Зразками лірики весняної календарної обрядовості пізнішого княжого періоду, коли весілля відбувалося за згоди батьків нареченої, є твори типу «Царівна», «Царівна і царенко»:

А в городечку царівна, царівна,
А за городечком царенко, царенко.

Приступи, царенку, близенько, близенько, Поклонись царівні низенько, низенько. Приступи, царенку, ще ближче, ще ближче, Поклонись царівні ще нижче, ще нижче.Або:

— Царівно, царівно, мостіте мости, Ладо моє, мостіте мости!
— Царенку, царенку, вже й помостили, Ладо моє, вже й помостили.
— Царівно, царівно, ми ваші гості!
— Царенко, царенко, за чим ви гості?
— Царівно, царівно, за дівчиною...

Як вказує О. Потебня, «мощення мостів є символом очікування... Мощення мостів по весні може бути спогадом про небесний міст, по якому боги сходили на землю. Тепер я думаю, що в пісні «Мостіте мости», в якій по цих мостах переходить не батько, не мати, а милий... мощення моста виражає очікування саме шлюбу, і отже, має зв´язок з уявленням неба мостом».Тут, як і в багатьох інших, мотив мощення мостів вже переміщається зі сфери міфу і вживається як означення приготування до прийому гостей; а архаїчне звертання «Ладо» означає звернення не до язичницького божества, а до коханого (коханої). Серед княжих гаївок часто зустрічаються воєнні мотиви (твори типу «Коничок заржав, він доріженьку почув»). Ці твори весняного циклу дуже схожі на співвідносну за тематикою та періодом творення групу колядок лицарсько-дружинного та княжого періоду.Подібними до відповідних творів зимового циклу є й військово-історичні гаївки, в яких збереглися елементи чи натяки на реальні історичні явища та події, назви міст, поселень, річок тощо. Існує багато гаївок з козацькими темами та мотивами:

Біда ж тому козакові
Ніг з стримену не виймає,
На сивому коникові.
Ані сіна, ні воброку,
Як ніч, так день поїжджає,
Лиш шабелька коло боку.

Як і в зимовому, у весняному циклі календарної обрядовості існує пласт історичних гаївок, у яких виразно проступають патріотичні мотиви, заклики до незалежності, національного усвідомлення себе як окремої нації:

Синя лента, жовті кінці,
Тримаймося, кохаймося,
Тримаймося, українці!
Та лихого цураймося.
У цих творах звучать згадки історичних подій періоду визвольних змагань:
Най воскреснуть з могил тії
Нарід її привітає,
Наші стрільці січовії,
«Ще не вмерла» заспіває.
Най воскресне Україна,
Ще на вмерла тая слава,
Сріблом-злотом замаїна...
Що 500 літ в степу спала.

Ряд текстів звеличує героїв, що померли за визволення рідного краю. Тут мотив вшанування померлих предків трансформується і набуває нового патріотичного звучання:

Вже весна воскресла.
Чорніють могили,
Травки зеленіють,
Військом насипані,
Там на Закарпатті
Там лежать герої,
Могили чорніють.
Що за волю впали...

Ці твори нерідко перегукуються з історичними піснями та суспільно-побутовою лірикою (зокрема стрілецькими та повстанськими піснями).Із втратою календарно-обрядовою творчістю первісного магічного значення, виникають твори іншого змісту. Такими зокрема є родинно-побутові гаївки, які, зберігаючи подекуди окремі архаїчні елементи, в цілому є піснями про родинне життя. Як і в попередніх групах, ці твори все ще зберігають драматичні елементи — супроводжуються імітаційними іграми, що набувають драматично-розважального характеру. їх основні мотиви — сімейне життя з милим чоловіком, п´яницею, зі старим нелюбом, насильне відданя матір´ю дочки заміж, родинні справи та негаразди. У них відображається новий християнський погляд на мораль, осудження весняних оргій та ігрищ у їх первісному вияві: на прохання дочки пустити на гуляння, мати їй забороняє, наказуючи сидіти вдома. Частими є мотиви покарання дочки за непослух, за те, що «намисто порвала», «віночок згубила», «запаску порвала» тощо.

До родинно-побутових гаївок належить група творів про важку долю покритки:

Ой ходила ґречна панна по луці,
Ой носила біле дитя на руці,
Ой пішла б я до матінки (батейка, братейка...) радити,
Де би тоє бідне дитя подіти?

Часто драматизм посилюється мотивом топлення дитини. Такі твори відносяться до 18—19 ст., коли мати позашлюбну дитину вважалося великою ганьбою. Згодом подібні мотиви гаївок родинно-побутового змісту переходять у ліричні пісні та балади.До пізнього періоду творення належать і сатирично-гумористичні гаївки, у яких з іронією говориться про те, що колись сприймалось всерйоз, набуваючи магічного значення:

Злетів півень на ворота,
Хто не вийде на вулицю —
Крикнув «кукуріку»,
Короста до віку...

Частими у цій групі є діалогічні твори, у яких хлоп´ячий та дівочий хори передражнюють один одного: дівчата співають, що «дівоча краса, як весняна роса — у річечці пралась, на сонці сушилась», а «парубоча краса — у калюжі пралась, на тині сушилась»; що «дівчата — ясні та красні, — вони їли пироги в маслі», а парубки — «їли кашу недоварену, їли свиню недосмалену»; а хлопці співають навпаки.Окремий жанровий різновид весняного циклу становлять величальні (волочільні, волочебні) пісні, які, на відміну від гаївок, виконувались не в лісі, гаї чи на цвинтарі, а на подвір´ї кожного дому. Ці архаїчні твори були супроводом прадавнього обряду «волочіння», яке відбувалось у понеділок після Великодня і подекуди називалось «мандрівкою по селу»:

Й уже весна, весна, й уже красна,
Пора нашим парубчатам
Пора розтавати,
Селом мандрувати.

Первісно цей обряд був пов´язаний із культом покійників у формі ритуального дійства на цвинтарях, що супроводжувалось обмінюванням крашанками, розбиванням їх до хрестів на могилах, закопуванням до гробів (як освячення) чи пусканням водою до «потойбічного світу». При цьому ритуальною Великодньою їжею були круглі ярові хліби (на честь сонця) та пшенична каша з маком — ритуальна їжа покійників. Потім відбувалось «волочіння» по селу, дуже схоже на різдвяне колядування (сюди входили перевдягнений у бузька парубок, міхоноша; носили живого когута та довгий рожен на рамені, на який господарі натикали хліб, ковбасу тощо як нагороду за величання). Цей обряд здійснювався лише парубками, які ходили від хати до хати, співаючи величання господарям, за що отримували дарунки, обов´язковими з яких були крашанки.Весняні величальні пісні майже не збереглися до нашого часу. Найдовше вони побутували на Яворівщині, де ці твори називаються риндзівками чи рогульками. Як і величальні колядки, ці твори виконувались для сім´ї та окремих її членів (частіше дівчат та жінок). Родині бажалось: «Щастейко на двір, на худобойку, Здоров´є в той дім на челядоньку». Дівчині на відданні співали риндзівки, у яких вона поставала в образі родючого дерева:

Ой ти яблонько гилякувата,
Червонобоке, бардзо солодке.
Рефрен: Рано нам,рано-ранесенько.
Ой ти, дівонько, молоденькая,
Чого ти стоїш у темному лісі?
Чого ти сидиш довго в батенька?
Стою я стою, вітьор годую,
Сиджу я, сиджу, судженого жду:
Поронька прийде, то я зацвіту;
Суджений прийде, за нього пойду...
Яблічко зроджу — червонобоке,

Вже В. Гнатюк звернув особливу увагу на те, що величальні пісні мають багато спільного у темах, мотивах, художньо-образній структурі з відповідними колядками. Таким, зокрема, є зображення дівчини в образі княгині, що ходить із ключами і будить бояр будувати нову світлицю, де б вона була у безпеці. Пісня завершується величанням дівчини:Дівоцька краса, дівоцька краса, душеньки, — Коса до пояса, коса до пояса. На голови вінок, на голови вінок, душеньки, — Зельоний барвінок, зельоний барвінок...

Тут теж з´являється образ світового дерева:
Золота верба,
Ой то не верба — Иванова жона,
А на тій вербі золота кора,
Ой то не кора — то ненька стара,
А на тій вербі рожеві квіти.
Ой то ж то не квіти — то Йванові діти.

У величальних творах весняної обрядовості, подібно до колядок, частий мотив подарунків, як, наприклад, у пісні «Колесом, колесом сонечко вгору йде». У ній сонце звертається до людей, обіцяючи свої дари:

Увійди, ввійди, ти, менший братику,
Дарую тобі пучок стрілочок,
Пучок стрілочок — молодецтво твоє...
Увійди, ввійди, ти, меншая сестрице,
Дарую тобі пучок стьожечок,
Ще й рутяний віночок — дівування...

Колядкові мотиви молодецтва, відваги звучать у рогульках для хлопця. Це — твори типу «Королівський лісний», де парубкові даються різні дари, викупи, які він «бере, але не дякує», а «дівочку бере й красно дякує». До щедрівок ці твори наближені мотивом оранки звірами або птахами: «Орел поле виорав, виорав І ячменю насіяв...». Характерною кінцівкою таких творів є прохання дати «плату» за величання:

Тобі красная піснь,
А нам писаночок кобілка.
А нам писаночок тридцять
Не лінуйся встати, нам писанок дати
і шість.
В сінях на кілочку, в кобелі на ріжочку.
Тобі риндзівка,

На відміну від колядок та щедрівок, у веснянках-гаївках спостерігається більше розмаїття ритмічних форм, з яких Ф. Колесса вирізняє найпоширеніші: 2(4+3); 2(4+3+3); 2(4+4); 2(6+3+3); 2(4+4+3).Під впливом християнства до багатьох величальних пісень долучився рефрен типу «Же Христос, же воскрес, Же воістину, же воскрес!» О. Потебня на основі ретельного вивчення обрядової творчості зробив висновок, що величальні пісні із весняного циклу повністю перейшли в ранг колядок, тому майже не збереглися у весняних святкуваннях.З утвердженням християнства на слов´янських землях весь цикл весняних свят переосмислюється. У час колишніх язичницьких покло нінь та на противагу їм християни починають святкувати ВоскресінняІсуса Христа. Разом з цим з´являється новий жанр — весняні пісні про Воскресіння. Це — духовні церковні пісні на біблійні мотиви (з і окремими вкрапленнями апокрифічних елементів), які побутують як народні. Основними темами цих творів є смерть Ісуса Христа як добровільна Його жертва за гріхи людства, муки Його на хресті, тріумф воскресіння як перемога над смертю, гріхом, пеклом; обітниця вічного життя з Богом для тих, хто любить Господа і служить Йому:

А на горі жита много, по долині овес.
Отворились райські двері, кажуть: «Христос Воскрес!»
Вдарили та в усі дзвони, чути аж на гору.
Збирайтеся, добрі люди, до Божого двору.
Збирайтеся, люди добрі, й слухайте науки.
Ісус Христос як Син Божий прийняв за нас муки.
Ісус Христос як Син Божий мученьку приймає.
Не можемо відмолити, що нам Господь дає...

Велику групу тут складають твори про страждання матері Христа — Марії під хрестом, її розмова з Сином, які дуже наближені до похоронних голосінь. Ці пісні виконуються у тиждень перед святом Воскресіння:

Страждальна Мати під хрестом стояла,
Стала ридати, слізно промовляла:
«Ой, Сину, Сину, за яку провину
Зносиш Ти сьогодні тяжкую годину на хресті?»
У день Паски співаються християнські духовні пісні іншого характеру — сповнені радості і величання Бога і Божого Сина за перемогу над смертю, святкування воскресіння Ісуса з мертвих:
Великий день нам настав: Ісус Христос з гроба устав!..

В. Гнатюк згадує у своїй розвідці, присвяченій народним творам весняного циклу календарної обрядовості, про існування так званих «алаловників» (від «алілуя» — слава Богу) — гуртків християнської молоді, що у перші дні Великодніх свят ходили по хатах, співаючи хвалу Богові, величаючи воскресіння Ісуса Христа, вітаючи людей з цим святом.І. Франко вказує також на збережені тексти та елементи пасхальної драми, що за виконанням та функціонуванням була подібною до різдвяного вертепу. Такою була драма «Містерія страстей Христових». Але це явище теж не могло бути суто народним. Воно, очевидно, виникло у середовищі студентів-спудеїв чи церковних общин, а згодом поширилось серед простого народу.Отже, в усіх жанрах весняного циклу, як у календарно-обрядовій творчості в цілому, поєднувалися архаїчні елементи з новими, прадавні погляди та вірування збереглися до нашого часу на рівні символів та образів. «Багатство руху, тісне об´єднання музикальної дії з пантомімою, з танком, хороводом, котре так сильно ще заціліло в весняних грах і хороводах, надає їм сильно архаїчний характер, таїть в собі, дійсно, багато старовинного, ембріонального — такого, що вводить нас в початки словесної творчості...».
Ритуально-міфологічна основа осіннього циклу календарної обрядовості

Осінній цикл — останній у календарно-обрядовій творчості, він виявляє тісний зв´язок із попередніми, будучи їх тематично-функціональним продовженням. Разом з тим він замикає кільце річної обрядовості і є своєрідним провіщенням та приготуванням до зимових свят.Як у всій народній обрядовості, традиції цього періоду мають міцну ритуально-міфологічну основу. У них простежується значний вплив найархаїчніших культів та уявлень, центральним з яких було вшанування духів померлих предків. Це було пов´язано із віруванням, що вбиті люди відроджуються весною у вигляді квітів, трав, злаків: «Вважалось, очевидно, що душі принесених у жертву людей, повертались до життя у вигляді колосків, які зійшли на їх крові і вдруге знаходили смерть під час жнив». Тому в період жнив люди намагалися задобрити дух поля.Умовною межею між літнім та осіннім циклами є час завершення Петрівки. Обрядові дійства осіннього періоду, елементи яких дійшли до наших днів, виявляють стійку міфологічно-культову основу, де важливе місце займає поклоніння Стрибогу та Стривожим внукам — вітрам. Свято вітрів (Вітрогона) відбувалося 14 липня з ритуалами та замовляннями сил природи (хмари, дощу, граду, вітрів тощо) з проханнями не шкодити праці на полі у період жнив.Але більшість обрядів осіннього циклу в тому вигляді, в якому вони збереглися, пов´язані не із конкретною датою чи святковим днем, а із виконанням певного виду землеробських робіт в окремого господаря — початок збору врожаю, час жатви та завершення жнив, період косовиці тощо. Кожен з цих етапів мав свої звичаї, якими супроводжувався процес праці.Урочистий початок жнив — зажинки, як правило, розпочиналися перед закінченням Петрівки. Обряд першого зажину на полі мав свої особливості на різних територіях щодо часу та участі окремих членів родини (в одних регіонах його здійснювали тільки чоловіки, в інших — лише жінки, подекуди обов´язковою була присутність всієї сім´ї, включаючи і дітей). Обов´язковим був досвітній ритуал обходу поля, жертовна трапеза для духів поля, зав´язування із перших двох зжатих жмутів колосків так званого зажинкового хреста (знак сонця). Існував також обряд посвячення молодих дівчат у жниці, який часто супроводжувався ритуальним порізанням руки серпом і кроплення кров´ю ниви (як жертва полю). З тотемними віруваннями пов´язаний звичай випасати коня на свіжій зажинковій стерні.Період жнив тривав кілька тижнів. Це був час нелегкої праці, всякої залежало майбутнє роду, достаток на наступний рік. Праслов´яни дуже серйозно ставились до цієї роботи. Вони підтримували процес праці всілякими магічними діями та ритуалами, через які, на їхню думку, сили природи могли сприяти їм. Чіткі риси анімізму зокрема простежуються у звичаї залишати на ніч в полі серп як оберіг, щоб духи поля жали ниву вночі.Завершення збору врожаю отримало в народі назву обжинки. Обжинки святкувались окремо на кожному лані після завершення праці на ньому. Дожавши до кінця поля, женці залишали на ньому жмут невижатих колосків, який зав´язували у формі кози, зайця, кота, лисиці тощо і подекуди називали «бородою» чи «козячою бородою» (своєрідна тотемна жертва Перунові). Це було пов´язано з тим, що язичники вбачали у тваринах, які втікали з поля, втілених духів поля, померлих предків. Останній сніп (Дідух) вважався особливим, оскільки у давні часи люди вірили, що в ньому залишається дух поля. Тому цей сніп уособлював польового духа — навколо нього у час обжинок здійснювались різноманітні ритуали, водились хороводи, йому вклонялись (у давнину в нього зав´язувались жертви). На зиму дідух забирали до хати, де він відігравав важливу роль у календарній обрядовості зимового та весняного циклів. Із початком сівби наступного року дідух виносили в поле і починали сіяти його зерном, вважаючи, що таким чином вони відпускають дух поля на землю.На багатьох територіях України відомим був звичай у час святкування обжинок здійснювати ритуальне засівання біля дідуха чи навколо бороди. У цьому виявлявся зв´язок із зимовим циклом (зокрема обрядом засівання) та провіщенням і замовлянням сівби на наступний рік. В окремим селах ще до цього часу на вижатому полі співають різдвяні посівальні пісні та колядки.Поширеним був також обряд плетення вінка із колосків та калини, схожий на весняне вінкоплетення. Але у цьому випадку вінок, що був символом осіннього сонця, котили з поля до дому господаря (уособлення сонячного коловороту, як і в купальському обряді). Цю процесію, як правило, очолювала та жниця, яка «зжала дух поля», вбрана у колосся і з пшеничним вінком на голові (він також уособлював дух поля і носив назву Мати поля, Мати пшениці, Мати Хліба). Вона уособлювала ниву, втілювала її дух (за свідченням Дж. Фрезера, у минулому вона приносилась в жертву, оскільки, за законами контагіозної магії, «зжавши дух поля», який начебто залишався в останніх колосках, ставала його втіленням; її ритуальне вбивство вважалось необхідним, щоб випустити дух поля на землю). За сплетений вінок господар давав викуп і залишав його до наступної сівби.Дещо наближеними до весняно-літніх були обжинкові ігрища, їх особливість полягала у тому, що основними учасниками в них була не молодь, а старші люди. В цілому, якщо весняний період був періодом святкування дівчат та хлопців, то осінній був символічним величанням зрілості, плодючості.Найбільшими осінніми святами були день Спаса (етимологічно від «випасати» — час, коли після випасання отари повертались додому, 19 серпня) та свято Врожаю (святкувалося в різний період в залежності від завершення праці), коли відзначали збір врожаю. Тут мали місце тотемно-анімістичні елементи з поклонінням квітам, деревам, плодам; виявами культів землі, поля, природних сил з нашаруваннями ідолопоклонства. Особливими були звичаї, що стосувались пасовищ, пасік, тощо.За свідченнями етнографів, у далекому минулому всі ритуали цього свята виконувалися жерцями у язичницьких капищах із жертвами поганським ідолам. Це підтверджують знайдені при археологічних розкопках ритуальні жертвоприношення у печах при капищах, спалені з обмолоченими снопами пшениці або ячменю. Серед культових виявів тут важливе місце займало поклоніння круглому хлібу чи короваю (символічна жертва сонцю). Він виготовлявся із зерен останнього снопа, вважаючись втіленням духа поля. Тому люди, які з´їдали його частку, ставали втіленням тотема, ріднились через нього з духами поля, померлих предків. Процес його випікання супроводжувався жертвоприношеннями, а також багатьма обрядами і табу (що згодом було запозичено весільною обрядовістю). Це було кульмінаційне вшанування короваю, що супроводжував майже усі ритуали: весілля, народження, похорону, будівництва нового дому, засівання поля та вигону худоби на пасовиська, символом укладання угоди, скріпленням клятви тощо. Спечений коровай ставився перед ідолом, за ним ховався жрець, питаючи людей, чи бачать вони його. На заперечення він відповідав: «щоб не бачили і наступного року», — тобто, щоб і наступний рік був багатий на врожай. Подібний обряд виконувався і у час Різдва з метою заворожування на майбутнє.Символами осіннього святкування були також вінки з пізніх квітів, мед чи медові пряники, горіхи тощо. День Спаса, як і багато інших календарно-обрядових свят, був прийнятий до церковної традиції майже без змін — з усіма його язичницькими атрибутами та символами.