Завоювання тмутаракані та мещерської землі 2 страница

Другий удар. Було завдано вздовж Волги: Нижній Новгород — Кострома — Ярославль. Імовірно, ця частина військ хана Батия залишалася на Волзі й не брала участі у поході на Темниковську Мещеру. Хани заздалегідь розробили плани й обумовили терміни виходу до певного місця.

Третій удар. Завдано у напрямку: Нижній Новгород — Володимир — Суздаль — Переславль — Ростов.

Четвертий удар. Був скерований із Ярославля на Твер — Торжок — Вишній Волочок. Так була оточена і завойована Рязанська і Ростовсько-Суздальська землі, а все населення перераховане та обезвушене на праве вухо.

Не варто деталізувати, як рухалось військо по кожному напрямку, хто кому допомагав та як проходили облави на людей і їх перелік. Це жахлива картина. Проте вона зайвий раз свідчить про надзвичайно низький рівень розвитку фінських племен землі Моксель станом на 1238 рік. Про це завжди слід пам’ятати «великоросам», як би вони не бажали величі ще з тих часів.

Про землі Моксель М. Г. Сафаргалієв багато чого дізнався із тих же архівів Саровського монастиря:

«Родоначальник “Мещерських князів” Бахмет Усеїнов також “прийшов із Великої Орди в Мещеру, і Мещеру воював, і посів її”, закріпивши “Мещерські місця” за своїми нащадками, а його праправнук Олександр Укович продав у 1382 р. свою отчину Дмитру Донському. Родословна “Мещерських князів”, опублікована в “Бархатной книге” М. І. Новіковим, — єдине джерело при вивченні історії “Мещерських князів”… Наділення землею Бахметау “Мещерських місцях”могло відбутись невдовзі після монгольського завоювання, оскільки вищеназваний Олександр Укович, що продав “Мещерські місця” у 1382 р., був праправнуком Бахмета Усеїнова. Факт продажу власниками своїх земельних володінь свідчить, що монгольські феодали розпоряджались своїми земельними володіннями на свій розсуд, вони могли не тільки передати їх у спадок, а й продати» [14, с. 95].

Зверніть увагу: передавати у спадок, продавати та купувати землю у Золотій Орді мали право тільки «монгольські феодали» і аж ніяк не московські князі. Це один із основних законів Яси Чингісхана.

Щоб уповні оцінити значення незаперечного факту належності Мещери родові князя-оглана (Чингісида) Бахмету, який прийшов із Великої Орди в Мещеру і закріпив «Мещерські місця за своїми нащадками», наведемо довідку із Великої Радянської Енциклопедії: «Мещера, низинна рівнина, розташована між рр. Клязьмою на півн(очі), Москвою на півд(енному) зах(оді), Окою на півдні і Судогдою та р. Колп на сх(оді), у межах Московської, Володимирської та Рязанської областей РРФСР [2, т. 16, с. 205].

Здавна окрасою «Мещерської землі» вважалися міста: Володимир — на півночі, Касимов — на сході, Рязань (Стара) — на півдні, Коломна — на південному заході, Москва — на заході.

Хоча за часів Бахмета (Уковича) поселення Москва ще не було, а за Москвою-рікою лежала дика тайга. Мабуть, усі міста, що існували на 1238 рік у Мещері, теж належали родові Бахмета, бо та ж енциклопедія визнавала:

«Найбільш важливі посади займали члени правлячої династії, царевичі («оглани»), володіючи уділами в З(олотій) О(рді) та очолюючи військо… Уже на початку свого утворення З(олота) О(рда) розділилася на улуси, які належали 14 синам Джучі: 13 братів були напівсамостійними государями, підпорядковуючись верх(овній) владі Батия» [2, т. 9, с. 561].

Отже, Бахмет (Укович) належав до царевичів-огланів роду Чингісхана. Він був один із тих 14 братів, про якого російська історіографія мовчить. Зробимо досить прості підрахунки, аби визначити, коли хан Бахмет «воював і посів Мещеру». Вищезгаданий Олександр Укович проживав у Мещері та «володів» нею в 1382 році. Він належав до ханського роду і був п’яте покоління роду хана Бахмета — праправнук.

Від 1238 року — завоювання «Мещерської землі», до 1382 минуло 144 роки. На одне покоління роду князя (хана) Бахмета припадає в середньому менше 29 років, що цілком доводить володіння цією землею родом Чингісида Бахмета від часів її завоювання. Про що свідчить і «Бархатная книга».

Довелося з’ясовувати, як в історичних джерелах подане ім’я Чингісида Бахмета (Уковича). Бо серед братів хана Батия такого не значиться. Хоча й шукати довелося серед досить-таки обмеженої кількості імен.

У хана Джучі було 14 синів від кількох дружин. П’ятеро із цих синів залишилось на теренах Центрального та Східного Казахстану (сучасного). Ось їхні імена: Орда (Ічен), Удур, Тука-Тимур, Шингкум і Шингкур. Про землі (володіння) ханів: Берке, Беркечара, Шейбана, Бувала (Мовала), Тангута йшлося раніше. Хан Батий володів усім улусом Дешт-і-Кипчак, до якого належала і Золота Орда. Отже, «Бахмет Усейнов сын», як його подає російська історіографія, має бути Чилаукун, Чимпай або Мухаммед.

Один із синів відразу відпадає. Це — Чимпай, оскільки перський історик Ібн Бібі подав досить розгалужений родовід хана аж до початку XIV століття, який належав до ісламу, що унеможливлює володіння православною Мещерою в XIII—XIV століттях. Залишилось два імені — Чилаукун і Мухаммед, одне з яких належало володарю Мещери з 1238 року — знаменитому Бахмету.

Нехай не здається дивним спотворення ханських імен у московських так званих першоджерелах. Це звичайне явище в російській історіографії. Про нього ще у XIX столітті писав професор В. В. Григор’єв у знаменитій праці «Про достовірність ярликів, виданих ханами Золотої Орди російському духовенству»:

«…Згадаймо, у якому спотвореному вигляді зустрічаємо іноді в наших літописах імена ханів. Абд-ул-Лаха вони називають Овдулом; Джелал-ед-Діна — Зелені чи Зелет-Салтаном; Мохаммед-Булака — Мамант чи Мамат-Салтаном. Так і в Атюляка чи Тютяка могли перехрестити перекладачі чи переписувачі ярликів якого-небудь хана співзвучного татарського імені, за яким ми давно вже його знаємо. Беручи це до відома… ми маємо в Атюляку чи Тютяку — Тулунбекхана, від якого до нас дійшли монети, карбовані у Новому Сараї» [22, с. 65].

Хоча, мабуть, у нашому випадку приховування імені хана, який володів Мещерою, є заздалегідь спланованою акцією.

Нам з вами довго довелося б шукати, хто із братів хана Батия «володів Мещерою» та тримав свій родовий улус у «колисці московитів» — Ростовсько-Суздальській землі, якби професор М. Г. Сафаргалієв свідомо не зробив натяк на ім’я хана.

Учений скрізь, де йшлося про «володіння Мещерою», згадував Чингісида-оглана «Бахмета Усейнова сына», який на початку дослідження більше нагадував одинадцятого сина хана Джучі — Мухаммеда. Звернімо увагу, обидва хани — Чилаукун та Мухаммед, як зазначили мусульманські історики, ніби не мали дітей, що може свідчити не тільки про відсутність нащадків, які б продовжили рід, а й про те, що хани прийняли християнство і стали «невірними», а відтак перестали існувати для мусульманських істориків.

Хоча той же Мухаммед згадується у перських істориків ще й під іменем — Буре.

Але повернімося до пояснень професора М. Г. Сафаргалієва: коли зайшла мова про продаж землі у 1382 році, то продавав землю чомусь уже не Олександр Усеїнов, а Олександр Укович. І цим сказано все. Хан Чилаукун і був Уковичем! Бо в ті часи, продаючи земельні наділи, треба було обов’язково вказати її першого законного володаря. А в Золотій Орді першими законними володарями землі стали Чингісиди. Отож, Чилаукун у спотвореному вигляді російської історіографії став Уковичем.

7. Чилаукун — восьмий син Джучі. У російській історіографії подається ще як «Бахмет Усейнов сын» або Укович. Отримав для свого роду у володіння «Мещерські землі», тобто землі майбутньої Московії. Саме рід хана Чилаукуна — брата Батия, разом із татарськими родами, що відійшли до його удільного улусу, «заселив у 1238 році Мещеру» та «володів нею» довгі сотні років.

М. Г. Сафаргалієв наводить історичний документ про продаж землі в 1382 році Чингісидом Олександром Уковичем так званому Дмитрію Донському. Про що це свідчить?

Це може свідчити лише про те, що Дмитрій Донський теж належав до прямих нащадків роду Чингісидів. Купувати та продавати земельні наділи у Золотій Орді мали право тільки Чингісиди і ніхто інший.

Місцеві князі могли отримувати від хана земельні наділи на період служби хану. І тільки! Вони не мали права передавати ті земельні володіння навіть у спадок. Так веліла Яса Чингісхана — збірник законів Орди. Московити ніколи не були винятком тих законів.

У 1238 року до держави Чингісидів приєднали ще два нових улуси: Темниковський на чолі з Беркечаром і Мещерський на чолі з Чилаукуном, братами хана Батия.

Розподіл завойованих земель поміж братів хана Батия відбувався одразу ж після їхнього захоплення. Тобто хан Беркечар «посів Темниковську Мещеру» наприкінці 1237 року, а хан Чилаукун «воював і посів Мещеру» на початку 1238 року.

Аби брати могли переселити до своїх володінь виділені їм роди та облаштувати землі, хан Батий зробив перерву в подальших завоюваннях. Більше року (1238—1239) хани Батий, Берке, Беркечар, Шейбан, Тангут, Бувал, Чилаукун та інші облаштовували нові володіння: переселяли на них свої роди, зводили завойоване населення в десятки, сотні, тисячі, тумени (тьми), призначали нову адміністрацію тощо.

Достовірно відомо, що до «Мещери хана Бахмета» потрапили частина тюркських родів: ширинів, аргинів, татар, баринів, а до майбутньої «московської землі» була переселена частина родів: мангитів, найманів, дулатів та каракереїв, згодом багато інших, особливо до нового Московського князівства. Тобто так звані «татаро-монголи» приєднали всі землі майбутніх московитів до своєї держави, переселили на них значну частину одноплемінників, призначили своїх володарів.

Коли хан Батий зі своєю військовою армадою влітку 1240 року вирушив на Київ, то у цій армаді вже були тумени ханів Беркечара, Чилаукуна і всіх інших. Про цей похід дещо повідомив посол короля Франції до сина хана Батия Сартака знаменитий Вільгельм де Рубрук, який відвідав імперію Чингісидів у 1253—1255 роках. Виявляється, у тому поході брав участь «государ» країни Моксель, «другий князь Суздальський», який здався на милість хана Батия, про якого говорив угорський монах Юліан. І як відомо, «їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме татари вели їх разом із собою до вступу в Германію, тому Моксель (суздальці.—В.Б.) дуже прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар» [11, с. 88].

Маємо незаперечні свідчення про загибель обох «суздальських князів» Ростовсько-Суздальської землі у 1238—1241 роках: одного — на річці Сіть (московські загальноросійські літописні зводи), а другого — «в Германії» (Вільгельм де Рубрук). Немає найменшого сумніву щодо достовірності цієї інформації. Проте російська історіографія подає цей матеріал зовсім в іншому контексті. Немовби той другий «суздальський князь», який присягнув ханові Батию на вірність ще восени 1237 року, не загинув, а залишився у своїй землі та їздив у Каракорум в 1246 році.

Отож, пропонуємо прискіпливіше придивитися до подій того часу.

* * *

Досліджуючи військову стратегію князя Данила Галицького під час навали на Русь (Україну) хана Батия у 1240—1241 роках, слід зазначити, що князем була обрана найдоцільніша стратегічна поведінка. Це передусім засвідчили подальші події та взаємини між Великим Галицько-Волинським князівством і Золотою Ордою впродовж 1240—1250 років.

За царських і більшовицьких часів Російської імперії заборонялось порушувати це питання, бо навіть його часткове висвітлення завдавало руйнівного удару по московській офіційній історіографії.

В українській історичній літературі не має аналізу військового походу хана Батия через північні терени Київської Русі, маємо тільки спрощений опис того походу в «Літописі Руському» (він же Іпатіївський літопис).

Отже, наводимо скорочений запис напрямку руху війська хана Батия за «Літописом Руським». Військо пройшло смугою завширшки 100—150 км, тримаючись лінії: Київ — Колодяжин (південь сучасної Житомирської області) Ізяслав (північ Хмельницької області) — Кременець (північ Тернопільської області) — Володимир (Волинська область) — Берестя (сучасне місто Брест), із можливим відхиленням на північ чи південь для руйнування окремих міст (фортець). Як бачимо, Данило Галицький, застосував тактику оборони міст у смузі наступу війська хана Батия. І лише таким чином протидіяв чужинському війську.

Цілком очевидно, що князь Данило ще до підходу військової армади Батия до Києва, а столиця Русі в 1240 році належала йому, знав про кількість і наміри татар. Не могла військова потуга із 100—120 тисяч вершників підійти до Києва несподівано. Тим більше, що кожен татарин у такому поході мав при собі не менше трьох коней. Отож, до Києва наближалась армада майже пів- мільйона коней.

Про те, що Данило Галицький зі своїми полководцями знали мету походу війська Батия, свідчить «Літопис Руський»: «Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила, сказав Батиєві: “Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся, — то земля (та) єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою”» [3, с. 398].

Ось вона страшна таємниця російської історіографії: хан Батий у 1240—1241 роках не завойовував Київську Русь! Він проходив Русь військовим походом, прямуючи до Центральної Європи. Саме «угри», які дали прихисток половцям після 1222 року, стали головними ворогами політичної доктрини Чингісидів, які взяли за мету об’єднати усі тюркські племена в єдину державу. Половці були одними з перших серед одноплемінників, які вчинили жорстокий опір, а пізніше відкочували до угорців.

Саме про це свідчать арабські, перські та тюркські історики від Рашид-ад-діна до М. Г. Сафаргалієва і Л. М. Гумільова. Зрозуміло, що знаючи головне стратегічне завдання походу хана Батия, Данило Галицький не мав права застосовувати фронтальне протистояння, не маючи достатніх сил на перемогу. Проте тактика опору міст давала змогу стримувати ворога, концентруючи його увагу навколо них, і змушувала їх триматися напрямку руху. Тому погром хана Батия майже не зачепив українського Полісся, більшої частини Галичини і Поділля — земель, які станом на 1240 рік теж належали Великому Галицько-Волинському князівству. Крім того, дотримуючись саме такої тактики опору ордам Батия, Великий Князь давав змогу більшості сільського населення покинути військову зону і відійти на північ, південь чи захід. Ця можливість відходу з охопленої чужинським військом землі врятувала переважну більшість населення Русі (України). Цієї думки раніше дотримувались і українські історики, зокрема професор Київського університету Микола Молчановський (1885): «Думка про спустошення Поділля під час першого походу Батия на захід ґрунтується на простому непорозумінні та недостатньому знанні місцевих назв на Волині… Татари могли у своєму першому стрімкому наступі пройти, хоча і з перешкодами, Київську, Волинську, Галицьку землі, нашвидкуруч пограбувати землі, зруйнувати укріплення багатьох міст; але вони все ж таки відчували, що становище їхнє хитке, що їм неможливо раптово закріпитись у тимчасово захопленому краї…» [25, с. 144—146].

М. Молчановський, як і «Літопис Руський», досить чітко зафіксував «стрімкий наступ» війська хана Батия через Київську, Волинську та Галицьку землі. І, як бачимо, йдеться не про завоювання тих земель, а саме про «стрімкий» перехід через їхні терени.

Зверніть увагу: Київ був узятий 6 грудня 1240 року, а вже 9 квітня 1241 року те саме військо хана Батия розгромило дружину польсько-німецьких князів біля Лігниці. Друга ж половина війська татар 11 квітня 1241 року розгромила угро-хорватські полки короля Бели IV на річці Шайо.

Надзвичайно цікаві факти, з яких московська історіографія, як і українська, ніколи не робили аналітичних висновків. Шкода! Бо коли вилучити з періоду від 6 грудня до 9 квітня час на здобуття фортець: Колодяжина, Ізяслава, Кременця, Володимира, Берестя та інших, і підрахувати темп руху армії хана Батия від Києва до Лігниці та Шайо, то дізнаємося, що армада Батия змушена була щоденно проходити відстань у 20—25 кілометрів. І це за суворої зими з глибокими снігами та хуртовинами, а потім, навесні, долаючи потужні повені рік, та ще й серед густих, малопрохідних лісів і скелястих Карпат.

Для порівняння нагадаю, що князь Ігор у «Слові о полку Ігоревім», за «Літописом Руським», просувався голим степом з 24 квітня до 7 травня не швидше ніж 28 кілометрів на добу. Відкрийте «Літопис Руський» 1989 року видання на сторінці 337 та переконайтесь!

Дуже багато, як говорив М. М. Карамзін, «доважків брехні» понакидали до української науки непутящі історики, як українські, так і російські. Усе те чинилося під впливом «московської зверхності».

Землі Київської Русі не були завойовані ханом Батиєм у 1240-1241 роках. «Літопис Руський» свідчить, що князя Данила під час походу чужинського війська через землі Русі не було в державі. Хоча, звичайно, князь знав після падіння Чернігова про рух Батия на Київ:

«Перед цим (навалою татар.—В.Б.) поїхав був Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним…» [З, с. 398].

Повернувшись у свої землі, Данило Галицький зустрів протидію своїй волі галицького боярства та відвертий колабораціонізм так званих болохівських князів. Миритись зі смутою в державі у такий відповідальний час він не став і жорстокою рукою навів лад у Великому князівстві.

«Данило ж, почувши (про) прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту (Поділля.—В.Б.), відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав… Данило тим часом, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він (такі) городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків… Звідти ж він (Данило, пішов назад), пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо зоставили їх (болохівських князів) татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [3, с. 399].

За М. Молчановським, такі землі належали до Болохівщини у 1241 році:

«На думку п. Дашкевича (автора «Літопису Литви і хроніки Руської», Вільно, 1827.—В.Б.), Болохівська земля займала приблизно південну частину сьогоднішнього Новоград-Волинського повіту, східну частину Старокостянтинівського і Проскурівського, весь Летичівський повіт та, можливо, південно-західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів» [25, с. 121].

Отже, повновладними господарями Галичини, Волині, Київщини та Поділля у 1241 році залишились Великий Князь Данило Галицький зі своїм братом Васильком. Бо під час наведення ладу в Болохівській землі «…Василько-князь зостався стерегти землі (своєї) од Литви…» [З, с. 399].

Поза сумнівом, у 1241 році Болохівська земля знову була підпорядкована Великому Князеві Данилу Галицькому. Поновив він свою владу і на Пониззі, одночасно приборкавши галицьких бояр. Ось як про те свідчив М. Молчановський:

«…До певної пори володарем цієї сторони (Пониззя.—В.Б.) вважав себе Данило, і до… 1255 р. Татари тут не мали ніякої сили… Відчувши під собою надійну опору, Данило залишає старе гніздо боярства Галич і пересиляється в Холм, тоді як його син сідає у заново побудованому Львові. Становище Данила щодо Татар на деякий час було відносно незалежне» [25, с. 147].

Вірно обравши стратегічну лінію опору, Галицько-Волинський князь Данило зумів зберегти незалежність своєї держави. Одночасно діючи рішуче і жорстоко проти внутрішніх ворогів, він зумів ще на ранній стадії випалити заколотників огнем і мечем. Звісно, внутрішній безлад завжди діяв на державу руйнівніше, ніж зовнішні загрози.

І на цьому етапі загроз Данило Галицький вчинив історично правильно і стратегічно бездоганно. Він цілком свідомо знищив Болохівських князів та випалив їхні землі у другій половині 1241 року, коли військо хана Батия ще перебувало у Центральній Європі. Це при тому, що Болохівські князі на той час присягнули на вірність Батию і перебували під його опікою та захистом.

Українська історіографія ніколи не розглядала це питання з таких позицій. Це заборонялося Москвою. Бо в Московії у ті часи нічого подібного бути не могло.

І хоча у «Літописі Руському» в 1243 році є згадка про «богатирів Манмана і Балая», яких нібито Батий відсилав «шукати Данила», певно, аби покарати за болохівських князів, та подальших наслідків не було.

Слід мати на увазі, що поверталась військова армада хана Батия у 1242 році через Причорноморські степи, тож особливого впливу на Велике Галицько-Волинське князівство ця подія не мала.

За «Літописом Руським» хан Батий тільки у 1250 році прислав своїх послів до Данила Галицького з вимогою: «Дай Галич!» На що той відповів: «Не дам я пів-отчини своєї, а їду до Батия сам» [З, с. 404].

Маємо визнати, що ця поїздка князя Данила до хана Батия у подачі московської історіографії повністю сфальшована. Московитам дуже хотілося величі для свого Олександра, так званого Невського, аби знівелювати велич постаті першого короля Русі Данила Галицького. Отож, брехали потужно: мовляв, і Київ тоді належав їм, «і був плач через образу його», себто Данила, в Орді і таке інше.

Слід розуміти: всі ці вимисли є звичайними московськими «доважками брехні» до «загальноросійського Іпатіївського літопису», немовби знайденого М. М. Карамзіним у 1809 році «в Академії Наук поміж Дефектами». Усі вони спростовані у тритомній праці «Країна Моксель, або Московія» [135]. У кого є бажання, може звернутись до цього історичного дослідження.

Історик Олександр Юрченко у своїй праці «Русский князь на монгольском пиру» подав інтерпретацію літописної розповіді про перебування Данила Галицького у ставці хана Батия так: «…отрицательным моментом такой интерпретации будет ее поверхностный характер и полное несоответствие исторической реальности XIII века» [26, с. 3].

І це справді так, хоча історик говорить тільки про невеликий аспект цього питання.

У Золотій Орді Данила Галицького зустрічали як справжнього володаря Київської Русі — самостійної, незалежної держави. Хан Батий усіх володарів покорених, завойованих земель направляв до Великого Хана в Каракорум. Так він вчинив із Суздальським князем, вірменським і грузинським царями та іншими. А от із Данилом Галицьким та Михайлом Чернігівським усі питання взаємовідносин вирішив особисто. Тобто руські (українські) князі не були частиною Золотої Орди, а тільки його сусідами, хоча і залежними від Батия. У той час як Ростовсько-Суздальська і Рязанська землі стали рядовими улусами (князівствами) імперії Чингісидів.

Якщо у Галицько-Волинському князівстві влада Великого Князя передавалась у спадок і князь володів своєю землею особисто, то у Ростовсько-Суздальському і Рязанському улусах земля стала власністю ханів Золотої Орди, а намісники до неї призначались Великими Ханами.

Незалежність теренів Київської Русі стала основним стратегічним здобутком Данила Галицького в 1240—1250 роках, що не давало спокою можновладцям Московської імперії, яка повстала із уламків колишньої Золотої Орди та сповідує її ідеологічні постулати дотепер. Отож, до московської історичної науки постійно вносились «доважки брехні».

Аби заперечити сам факт появи хана Бахмета у Мещері в 1238 році, московити вдались до звичайної маніпуляції роками. Так, «лето 6706 (1198)», коли хан Бахмет «Мещеру воевал, и засел ее», почали відносити до 1298 року, бо, мовляв, «хан Батий не міг нас воювати в 1198 році». Під дату 1298 року підвели цілу теорію.

Ось що пише професор Д. І. Іловайський у книзі «История Рязанского княжества»: «Князья Ширинские подняли брань на царя Большой Орды и в 1298 году ушли из нея кочевать на Волгу. Один из них Бахмет Усейнов сын пришел в Мещеру, взял ее войною и остался здесь княжить [41, гл. V].

Хоча необхідно зазначити, що вперше ця вигадка з 1298 роком була запущена князем Петром Володимировичем Долгоруким (1816-1868) у його праці «Российский родословный сборник» (СПб., 1841, кн. IV, с. 17).

Цим хитрим кроком московські науковці збирались приховати правду — факт появи на теренах Ростовсько-Суздальської землі у 1238 році правлячої династії Чингісидів, хана Бахмета, він же Чилаукун. Та забули, що людська пам’ять і національна гідність вимагають правди. А вона ж бо лежить на поверхні, зверху, дещо припорошена московськими вигадками. Отже, приберемо це історичне московське сміття.

До 7190 (1682) року в Московській державі існували чіткі місницькі й розрядні правила, за якими встановлювались взаємовідносини князівських та боярських родів. За цими правилами, нова царська династія Романових у взаємовідносинах із справжніми Чингісидами посідала далеко не перше місце. Тобто справжні нащадки Чингісхана могли просто не виконувати доручень нової царської династії, ігнорувати її.

Тому: «В лето 7190 (1682) Генваря в 12 день блаженные и вечнодостойные памяти Великий Государь, Царь и Великий Князь Феодор Алексеевич, всея Великая и Малыя и Белыя России самодержец, ревнуя по Господе Бозе Вседержителе и желая во благочестивом своем царствии сугубаго добра, и в своих Государственных ратных, и в посольских, и во всяких делах лучшаго и пристойнаго устроения и совершенной прибыли, и мирному в своей Царской Державе всему Христианскому множеству пребывания и жительства, а бывшей между Христианских родов вражде разрушения… указал разрядные случаи и местничества… разрушить и вечно искоренить… и впредь никому ни с кем никакими случаи и местничествы не щитаться, и никому ни на кого мимошедшими находки не возноситься…» [24, с. 1—3].

Так була знищена пам’ять про потомків Чингісхана: вони стали «служивими людьми царя».

«А впредь им и будущих их родом… быти в розряде родословной книге родам их… и для того взять (изъять.—В.Б.) у них росписи за руками» [24, с. 3].

Так «служивий люд» Чингісидів — Романови — посіли перше місце в «Родословной книге князей и дворян», а знамениті роди нащадків Чингісхана втратили свої великоханські титули і перетворились на звичайні російські князівські роди.

Про це засвідчила «Бархатная книга», відредагована особисто царем Петром І та видана М. І. Новіковим у 1787 році. Ось запис початку роду хана Чилаукуна:

Глава 38.

Род Князей Мещерских

В лето 6706 (1198) Князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш.

И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андрееве городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей…» [24, кн. 2, с. 239].

Розглянемо тільки ті факти, які безпосередньо висвітлені у матеріалі, редагованому особисто московським царем Петром І.

1. «Бахмет Усейнов сын» походив із тюркського (казахського) роду ширинів, і саме хан Бахмет разом зі своїм родом, після завоювання Мещери залишився її володарем.

2. Як бачимо, хан Бахмет, володіючи «Мещерською землею», не прийняв християнської віри, а залишився у своїй язичницькій (тенгріанській). За її законами, як батько — хан Джучі, брат — хан Батий та інші Чингісиди, він мав багато жінок і дітей, зокрема синів. -

3. Син хана Бахмета — Беклемиш, був християнином, як його мати, і в хрещенні отримав ім’я Михайло.

4. З дня хрещення Беклемиш носив титул князя. А це на теренах Золотої Орди (ні в кого не залишилось сумніву щодо цього, бо «Мещеру воевал, и засел ее «хан Бахмет Усейнов сын» означало, що він походив із роду Чингісхана. «У Золотій Орді від народження ставали князями-огланами тільки Чингісиди».

5. Князі будували у своїх столицях храми. Так, після хрещення князь Михайло (він же Беклемиш) побудував храм «Преображения Господня» у своїй столиці «Андреевом городке».

6. «Бархатная книга» чітко засвідчила, що хан Беклемиш змусив переважну більшість свого роду ширинів прийняти християнську віру.

Із попереднього викладу зрозуміло, що «Бархатная книга» була укладена в 7190 (1682) році. Доповнення до неї вносились і за часів Петра І, про що у книзі є згадки за 1686,1687 роки. Тобто на час створення «Бархатной книги» не існувало жодного так званого «загальноросійського літописного зводу», тому укладачі могли користуватись тільки старими церковними джерелами, Розрядними книгами та «Книгой Степенной Царского родословия», скомпільованій за часів Івана IV (Грозного). Розрядні книги та «Книга Степенная Царского родословия» не писали за датованими подіями, крім «Патриаршей (Никоновской) летописи», яка видана першою. Тобто конкретні дати до «Бархатной книги» могли потрапити лише із архівів Московської церкви, де замінили 1238 на 1198, а 1253 — на 1213 роки.

Московський історик А. В. Пушкарьову своїй праці: «XV век. Ханы и катаклизмы» дуже чітко визначив:

«А вот что написано в Никоновской летописи: “Тогда в Орде (6721—1213) царь Батый умер, а новый царь… сел на царство”» [42].

Як бачимо, хан Батий помер через 15 років після завоювання Мещери та передачі її своєму братові Чилаукуну (1198 рік), за московськими джерелами, — Бахмету (Уковичу). І тут вигадки «великоросів» про 1298 рік — недоречні, бо обидві «помилки» у написанні дат допустила Московська церква, ймовірно, не випадково.

Нагадаємо про надзвичайно цікавий факт: у 1514 році Кримський хан Менглі-Гірей вимагав у Великого Московського Князя Василя III повернути Кримському ханству «8 мещерських міст», переданих раніше ним Івану III «из милости»:

«Престарелый хан Менгли-Гирей уже не мог противостоять (а может, и не хотел) напористости своего сына Мухаммед-Гирея… и в 1514 году потребовал вернуть Крыму 8 (мещерських.—В.Б.) городов… даных великому князю Ивану III из милости» [34, с. 230-231].