Хвильова модель культурного розвитку

Слід зазначити, що окрім еволюціонізму та циклізму в культурології виділяють хвильову модель історичного розвитку, в основі якої - своєрідне поєднання ідей еволюціонізму та циклізму.

Хвильова модель розвитку культури була розроблена Питиримом Сорокіним (1889-1960). Беручи за основу ціннісний підхід і визначаючи у відповідності з ним культуру як “єдність…, усі складові частини якої пронизані одним основоположним принципом, виражають одну і головну цінність”, Сорокін виділяє періоди чуттєвого і надчуттєвого світосприйняття, що змінюють один одного. В залежності від того, яка цінність домінує, він поділяє усі культурні надсистеми на три типи: ідеаціональний, чуттєвий та ідеалістичний. Якщо переважає ідеаціональна культура, то вищою цінністю в ній стає Бог і віра, а до чуттєвого світу, його багатства, радощів і цінностей формується байдуже чи негативне ставлення. Прикладами такого типу є середньовічна культура, культура брахманської Індії, буддійська і лаоїстська культури, грецька культура з VIII по кінець VI століття до н.е.

У чуттєвій культурі переважає цінність почуттів: сенс має тільки те, що ми бачимо, чуємо, сприймаємо дотиком. Формування її починається в XVI столітті і досягає свого апогею в середині XX століття. Цінності релігії, моралі, інші цінності ідеаціональної культури витісняються немовби на периферію суспільної свідомості і набувають відносного характеру: вони або заперечуються, або люди до них зовсім байдужі. У такій культурі пізнання стає еквівалентом емпіричного знання, представленого природничими науками, які витісняють релігію, теологію і навіть філософію.

Ідеалістична система культури, на думку П. Сорокіна, займає серединне положення між ідеаціональною і чуттєвою. Її цінності – це цінності розуму, що раціоналізує об’єктивну реальність. Прикладом може служити західноєвропейська культура XIII—XIV сторіч, а також давньогрецька культура V – IV ст. до н.е. Теорія культури П.Сорокіна є однією із самих авторитетних в культурологічній теорії.

3.4. Нелінійна схема культурно-історичного розвитку

Останнім часом все більш популярнимстає синергетичний підхід. Синергетика – це новий напрямок міждисциплінарних досліджень. Об’єкт синергетики - процеси самоорганізації в різних системах: фізичних, хімічних, біологічних, кліматичних тощо. Засновники синергетики - бельгійський вчений, лауреат Нобелівської премії з хімії І.Р.Пригожин та німецький фізик Г. Гакен. Синергетичний підхід застосовується і в культурології для дослідження історико–культурних реалій. Хоча застосування синергетики до інтерпретації складних феноменів культурного розвитку поки що носить характер гіпотези, проте він дає плідну можливість по-новому розкрити механізми соціокультурних змін. Згідно синергетичному підходу, культура постає перед нами у вигляді нерівноважної відкритої нелінійної самоорганізуючої системи. Нелінійність системи означає множинність шляхів її еволюції. В процесах самоорганізації виявляється амбівалентна природа хаосу, який може виступати як руйнуючим, так і творчим началом. В ситуаціях, коли система досягає певного критичного рівня, вона стає нестійкою - в ній виникає як мінімум два і більше можливих напрямків розвитку, станів-атракторів. Цей стан системи називається точкою біфуркації або поліфуркації. І.Пригожин підкреслював, що поблизу точок біфуркації випадковість, окремі малі флуктуації (випадкові відхилення) можуть відігравати досить суттєву і навіть визначальну роль у визначенні долі системи. Тобто поблизу точок біфуркації, що відкривають поліваріантність розвитку системи, вирішальну роль починає відігравати випадковість. Виходячи з такого розуміння динамічних процесів випливає, що таким складноорганізованим системам як культура, не можна нав’язувати траекторії їх еволюції. Синергетика формує уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку складних систем. Це потенційно дає можливість вибору таких варіантів подальшого розвитку культури, які відповідали б цілям і інтересам людства і не були б згубними для природи.

Таким чином, якщо у ХІХ столітті конструктивною основою світогляду виступала біологічна наука (на її основі, наприклад, сформувався еволюціоністський погляд на культуру), то сьогодні подібну роль виконують математичні моделі, що розробляються в рамках синергетики. Вони вносять нове розуміння у можливості поведінки складноорганізованих систем, в тому числі і культури, і можливих способів управління ними. Синергетичні ідеї при дослідженні історико-культурного процесу застосував Ю. Лотман (у своїй роботі “Культура и взрыв»).

Оригінальна інтерпретація культурної динаміки представлена теоретиками постмодерністської традиції. Постмодерністська модель соціокультурних процесів ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження культурних процесів, які за своєю суттю позбавлені напрямку і регулярності: це своєрідний „рух бажання”. Для них динаміка культури не є зростанням або розвитком, а принципово відмінним типом руху, який можна позначити терміном “ризома”, запозиченим з ботаніки, де він означає певний спосіб росту рослин, що відрізняється як від розгалуження стебел з єдиного кореня (метафора системного, впорядкованого розвитку культурних процесів), так і від “пучкоподібного” кореня. Ризома – це невпорядковане розповсюдження множинності, що не має певного переважаючого напрямку, а йде вбік, вгору, назад, без жодної регулярності, яка б давала можливість передбачити наступний рух.

Питання для самоконтролю

1. Який смисл вкладається в поняття “культурна динаміка”?

2. У чому полягає відмінність культурної динаміки від культурних змін?

3. Які існують в культурології різнопланові підходи до побудови моделей соціокультурної динаміки?

4. Які основні схеми культурно-історичного процесу Ви знаєте?

5. Досягнення яких наук здійснили великий вплив на формування ідей культурного еволюціонізму?

6. У чому сутність еволюціоністського підходу до культурної динаміки?

7. Розробки яких дослідників відповідають лінійній моделі розвитку культури?

8. Чому концепція локальних цивілізацій з замкненим життєвим циклом сприяла подоланню європоцентризму?

9. Охарактеризуйте циклічні уявлення про соціокультурну динаміку.

10. Хто відноситься до представників циклічної моделі розвитку культури?

11. Хто розробив хвильову модель розвитку культури?

12. Які культурні типи виділяє у своїй концепції П.Сорокін?

13. У чому полягає специфіка синергетичного підходу до динаміки культури?

14. У чому сутність постмодерністської моделі соціокультурних процесів?

Тема 4. Класичні теорії цивілізацій

Зміст теми

4.1. Концепція культурно-історичних типів М.Я.Данилевського.

4.2. Філософія культури О.Шпенглера.

4.3. Концепція „круговороту локальних цивілізацій” А.Тойнбі.

4.1. Концепція культурно-історичних типів

М.Я. Данилевського

М.Я.Данилевський (1822-1885) – російський філософ, культуролог, автор концепції культурно-історичних типів, що була представлена в роботі „Росія і Європа”. Спираючись на значний історичний матеріал, М.Я. Данилевський відмовився від ідеї про єдину лінію розвитку світової культури та переосмислив сутність культурно–історичного прогресу. Він заперечує загальновизнаний в історичній науці поділ світової історії на давню, середню та нову і пропонує власне бачення розвитку людства. З цією метою М.Я. Данилевський вводить в культурологічну теорію нове поняття – „культурно-історичний тип як самобутня цивілізація», що виражає собою своєрідну соціокультурну цілісність, автономне культурне утворення. Кожний культурно-історичний тип, за М.Я. Данилевським, наділений певним своєрідним планом соціального, політичного, релігійного, наукового, художнього та історичного розвитку. Цивілізація, згідно його концепції, це пік розвитку, відносно короткий час, протягом якого народи виявляють свій духовний потенціал.

Вивчаючи світову історію культури, він виділив ряд культурно–історичних типів: єгипетський, китайський, давньосемітський, індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, аравійський, європейський. Мексіканську та перуанську культуру він вважав такими, що не завершили свій розвиток. Данилевський критично сприйняв ідею про особливе місце та роль європейського культурно-історичного типу в контексті буття світової культури, його виключного статусу в якості еталону для інших цивілізацій. На думку М.Я. Данилевського, в історії людства існували незалежні від європейської цивілізації культурно-історичні типи, які досягали значних успіхів в своєму культурному розвитку. Жодна із існуючих цивілізацій не може розглядатися в якості вищої точки культурного розвитку; крім того, більшість цивілізацій досягли значних успіхів не в усіх сферах культури, а лише в одній або декількох. Так, наприклад, римська цивілізація досягла висот в сфері права та політики, а грецька – в естетичній сфері.

Данилевський зробив припущення, що життя цивілізації обмежене, один культурно-історичний тип змінює інший. Буття кожної цивілізації неповторне, деякі з них існували виключно ізольовано від інших, деякі проявили себе як „спадкоємниці” ранніх культурних традицій. Він вважав, що ізольованість не сприяє реалізації прогресивних ідей в культурі - саме ізольованість китайської та індійської культур стала підґрунтям східного традиціоналізму та консерватизму.

За Данилевським, історичне буття культури обумовлене наступними періодами: етнографічним (відбувається формування народу, його мови); політичним (створюються атрибути державності); цивілізаційним (період розквіту творчої діяльності народу). Деякі із народів, на його думку, ще не досягли цивілізаційного рівня, наприклад, слов’яни. В наші дні прийшов час для розвитку слов’янської раси в самобутній культурний тип.

М.Я.Данилевський у своїй роботі “Росія і Європа” сформулював п’ять основних законів виникнення, розвитку та загибелі культурно–історичного типу:

– будь-який народ, що належить до однієї мовної групи, утворює культурно-історичний тип, якщо він духовно здатний до історичного розвитку та пройшов стадію дитинства;

– для справжнього культурного розвитку народ повинен досягти політичної незалежності;

– основні засади одного культурно-історичного типу не передаються іншому типу; кожний культурний тип створює власні засади розвитку;

– цивілізація тільки тоді досягає розквіту, коли різні народи, які складають її, утворюють федерацію або політичну систему держав;

– розвиток культурно-історичних типів за своєю сутністю нагадує життя рослин, у яких період зростання є невизначеним, проте період цвітіння та період плодоносіння відносно короткі.

Заслуга Данилевського полягає в тому, що він одним з перших досліджував цивілізації під кутом зору їх множинності, а не в контексті розвитку західноєвропейської цивілізації. Теоретичні здобутки М.Я. Данилевського були позитивно оцінені О. Шпенглером, який створив свою оригінальну концепцію локальних культур.

4.2. Філософія культури О. Шпенглера

Культурологічна концепція О. Шпенглера (1880-1936) вважається однією з найяскравіших в системі філософського знання ХІХ–ХХ століть. Основна праця О. Шпенглера – „Присмерк Європи”. Саме в ній автор представив основні положення нової теорії культури. Вивчаючи особливості соціокультурної ситуації кінця ХІХ – початку ХХ століть, він виступив із різкою критикою європейського раціоналізму та теорії безперервного прогресу людства. Для О. Шпенглера світова історія не є єдиним процесом, що невпинно розвивається. В такому загальному вигляді її взагалі важко осягнути. Тому, на думку О. Шпенглера, історія культури може бути представлена лише як сукупність локальних культур, що виникають послідовно. Кожна з них у своєму розвитку підпорядкована чітким закономірностям. Закономірність проявляється в тому, що кожна культура проходить стадії народження, розвитку, розквіту та занепаду. Саме ця ідея складає ядро концепції історичних циклів. Таким чином, О. Шпенглер заперечує лінійно-прогресистський підхід до розуміння світової історії та пропонує нову модель культурного буття людства. Фундаментальними категоріями в його концепції стають „культура” і „цивілізація”, які набувають специфічного звучання: він розділяє та протиставляє ці поняття.

Розкриваючи особливості культури, О. Шпенглер підкреслює, що культура – це органічна система духовно–соціальних орієнтирів, що мають здебільшого ціннісну основу, завдяки чому вона здатна піднести людину над буденністю. Існуючи як локальна, кожна культура є унікальною та неповторною, вона має свою національну основу. Локальна культура ізольована від інших локальних культур, її своєрідність визначається присутньою в ній „душею”. „Душа” – це генетичний код культури, саме вона обумовлює винятковість кожної конкретно існуючої культурної форми. Культура стає своєрідним символічним вираженням душі, саме через культурні феномени душа може себе реалізувати та проявити.

Визнання локального характеру культури дозволило Шпенглеру зробити висновок про відсутність загальної спрямованості історичного процесу та наголосити на абсурдності самого поняття „людство”. Життя культури, за Шпенглером, – це безперервний процес народження та загибелі ряду культурних форм, що являють собою своєрідні надбіологічні організми, неповторні та унікальні за своєю сутністю. Кожна локальна культура після народження та розквіту починає вичерпувати внутрішні резерви своєї душі, і на цьому етапі культура переходить в цивілізацію.

Для О. Шпенглера цивілізація є необхідним завершальним етапом розвитку культури. Перехід культури в цивілізацію знаменує собою перехід від творчості до механізму. Основними ознаками цивілізації стають: закостеніння суспільства, послаблення традицій та релігії, урбанізація, засилля техніки, занепад мистецтва, формування масової культури.

Отже, цивілізація – це культура, яка реалізувала свої цілі. В масштабах світової культури О. Шпенглер виділив вісім великих культур, які досягли зрілості: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську, візантійську, майя, західноєвропейську. Історія, таким чином, розпадається на низку незалежних, неповторних замкнених локальних культур, які мають виключно індивідуальну долю. Шпенглер відмовився від ідеї європоцентризму, підґрунтям якої була теза про Європу як центр світового культуротворення. Історія культури – це єдність розмаїття усіх проявів життя.

Ідеї О. Шпенглера сприяли розвитку нового напрямку в культурології, саме його теоретичні положення утворюють фундамент для більшості сучасних культурологічних досліджень.

4.3. Концепція „круговороту локальних

цивілізацій” А.Тойнбі

Англійський історик і філософ А. Тойнбі (1889–1975) розробив інший варіант теорії циклічного розвитку різноманітних культур. Його основна робота – „Осягнення історії”, в якій він стверджує, що теза про єдність всесвітньо-історичного процесу є хибною.

Для А. Тойнбі всесвітня історія постає у вигляді сукупності історій самостійних „цивілізацій”. В межах світової культури Тойнбі виділив 21 цивілізацію, з яких сьогодні продовжує існувати сім. Цивілізації – це своєрідні „культурно-історичні монади”, тобто автономні культурні утворення, що в своєму розвитку проходять стадії виникнення, зростання, надлому та розпаду, після чого вони гинуть, поступаючись місцем новій цивілізації. Проте, на відміну від О. Шпенглера, А. Тойнбі вважав, що в житті цих цивілізацій є спільні моменти, які і забезпечують процес поступального розвитку людської спільноти, її духовного вдосконалення.

Однією із найбільш значимих проблем, які намагається вирішити А. Тойнбі, є пошук механізмів, за допомогою яких здійснюється перехід суспільства із статичного стану в динамічний рух, що власне і зумовлює процес народження та функціонування цивілізації. Один із таких механізмів виражається в законі „Виклик–та–Відповідь”. Відповідно до цього закону кожен крок вперед в розвитку цивілізації пов’язаний з адекватною відповіддю на „Виклик” історичної ситуації. Тойнбі констатує здатність людської особистості впливати на перебіг історичних подій тому, що адекватна „Відповідь” за своєю сутністю – досягнення „творчої меншості”. Саме „творча меншість” стає носієм містичного „життєвого пориву”. Своєрідність Виклику і Відповіді визначає специфіку кожної цивілізації, її ціннісні орієнтири та світоглядні засади.

У випадку, коли творча еліта не здатна вирішити поставлене завдання, вона перетворюється в „пануючу меншість”, яка утримує свою владу не авторитетом, а силою. Основна маса населення в цьому випадку стає „внутрішнім пролетаріатом”, який і знищує цивілізацію, якщо вона ще не загинула від військових поразок чи природних катаклізмів. Отже, історія будь-якої цивілізації підпорядкована дії закону „Виклику–та–Відповіді”, який сягає джерел цивілізації.

Теоретичні положення А. Тойнбі перегукуються із концепцією О. Шпенглера. Проте значним досягненням А. Тойнбі, безумовно, є спроба виявити дієві сили історико-культурного процесу та визначити механізми, що здатні як породити цивілізацію, так і знищити її.

Питання для самоконтролю

1. Як здійснюється, згідно з М.Я. Данилевським, культурний розвиток людства?

2. Які періоди в історичному бутті культури виділяє М.Я.Данилевський?

3. Що таке “культурно-історичний тип” в концепції М.Я. Данилевського?

4. Що є підставою для типології культури в концепції О.Шпенглера?

5. Які культурно-історичні типи виділяє О.Шпенглер?

6. Що являє собою згідно з О.Шпенглером, „душа культури”

7. Як співвідносяться культура і цивілізація в концепції О.Шпенглера?

8. Які сучасні цивілізації виділяє А.Тойнбі?

9. В чому сутність концепції „Викликів-та-Відповідей” А.Тойнбі?