Місце і роль музейної і архівної справи в збереженні культурної спадщини та розвитку української культури

Важливу роль в збереженні, вивченні та використанні культурної спадщини відіграють музейна та архівна сфера, діяльність державних і недержавних організацій, музеїв, архівних установ, громадян України, які піклуються про національне багатство. Законодавство України про музеї та музейну справу базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про культуру, відповідного Закону та інших нормативно-правових актів. Безпосередньо суспільні відносини в галузі музейної справи регулює Закон України „Про музеї і музейну справу” від 29 червня 1995 року № 249/95 – ВР (із змінами, внесеними до нього Законами України № 659 – XIV від 14.05.1999 р., № 2120-ІІІ від 07.12.2000 р., № 2905-ІІІ від 20.12.2001 р., № 380-IV від 26.12.2002 р., № 594-IV від 6.03.2003 р. Та № 1344 – IV від 27.11.2003 р.). Цей Закон встановлює правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духової культури, діяльності музейних закладів України. Музейна справа – це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури. Вона уособлює три складові: раціональну музейну політику, музеєзнавство і музейну практику. Національна музейна політика - це сукупність основних напрямів і засад діяльності держави і суспільства в галузі музейної справи. Стаття № 3 Закону України „Про музеї і музейну справу” визначає основні напрямки музейної політики: · збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність; · повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами; · забезпечення соціально-економічних, правових і наукових мозгов для ефективної діяльності музеїв; · сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи; · підтримка і розвиток мережі музеїв; · забезпечення підготовки та підвищення фахової кваліфікації музейних кадрів, їх правовий і соціальний захист; · бюджетне фінансування і пріоритетне матеріально-технічне забезпечення розробки і реалізації державних, регіональних і місцевих програм розвитку музейної справи; · забезпечення охорони музеїв; · підтримка фундаментальних і прикладних наукових досліджень, пов’язаних з музейною справою; · сприяння міжнародному співробітництву в галузі музейної справи. Чильне місце в галузі музейної справи посідають музеї – культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і освітньої історико-культурної спадщини. Усі музеї України складають її музейний простір. Станом на 2005 рік – це 400 музеїв, підпорядкованих Міністерству культури і туризму, 3265 – Міністерству освіти і науки, ще кілька сотень – іншим відомствам. До их слід додати майже півтори тисячі музейних закладів і підрозділів у громадянських організаціях, підприємствах, установах тощо. Класифікація музеїв може бути здійснена за різними ознаками (див. рис 1). Музеї можуть засновуватися на будь-яких формах власності. Засновниками музеїв можуть бути відповідні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи. Деяким державним музеям, які мають музейне зібрання пам’яток загальнодержавного значення, набули міжнародного визнання і є провідними культурно-освітніми та науково-дослідними закладами, надано статус національного музею України. Серед их Національний музей історії України, Національний художній музей України, Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр., Національний науково-природничий музей (у складі Археологічного, Геологічного, палеонтологічного, Зоологічного в Ботанічного музеїв) НАН України, Національний музей літератури України, Національний музей Т. Г. Шевченка, Національний музей бджільництва України та інші. На основі ансамблів, комплексів пам’яток та окремих пам’яток природи, історії, культури на території, що становлять особливу історичну, наукову і культурні цінність, створені історико-культурні заповідники і музеї-заповідники. Більшість з их поправу здобули визнання не лише в нашій країні. Батуринський державний історичний заповідник „Гетьманська столиця” (Чернігівська обл., Бахмачський р-н, с. м. т. Батурин); Національний заповідник „Херсонес Таврійський” (м. Севастополь); Національний заповідник „Софія Київська” (м. Київ), Національний заповідник „Хортиця” (м. Запоріжжя, о. Хортиця), Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник (м. Київ), Національний заповідник „Замки Тернополя” (м. Збараж, Тернопільська обл..), Національний історико-культурний заповідник „Качанівська” (Чернігівська обл., Ічнянський р-н, с. Качанівка), Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішні (Полтавська обл., Зінківський р-н, с. Опішня), Національний історико-археологічний заповідник „Ольвія” (Миколаївська обл., Очаківський р-н., с. Парутине), Державний історико-культурний заповідник „Трипільська культура” (Черкаська обл., Тальнівський р-н., с. Легедзене) та інші. Важливим показником ставлення до культурної спадщини і рівня розвитку музейної справи в країні є музейний фонд. Музейний фонд України – це сукупність рухомих пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, які мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, незалежно від їх виду, місця створення і форм власності, які зберігаються на території України, а також нерухомих пам’яток, що знаходяться в музеях України і облікованих в установленому порядку. До Музейного фонду України можуть належати також пам’ятки, що знаходяться за межами України і відповідно до міжнародних контрактів підлягають поверненню в Україну. Музейний фонд України складається з державної і недержавної частин. До недержавної частини Музейного фонду України належать музейні предмети, що не віднесені або не підлягають віднесенню до державної частини фонду, в тому числі пам’ятки, що є власністю громадських та релігійних організацій, окремих громадян та їх об’єднань. Музейний фонд України є національним багатством України, невід’ємною складовою культурної спадщини, яка охороняється законом (Див.: Закон України № 659-XIV від 14.05.1999 р.). Музеї, а також підприємства, установи, організації, громадяни, які є власниками музеїв, зобов’язані забезпечувати збереження Музейного фонду України та сприяти його поповненню. Слід звернути увагу на те, що унікальні пам’ятки Музейного фонду, а також ті, що мають виняткове художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, незалежно від форм власності і місця зберігання, заносяться Міністерством культури і туризму до Державного реєстру національного культурного надбання. На наш час в музеях України знаходиться більш 11 млн. експонатів, тисячі з яких по праву вважаються культурним надбанням всього людства. Таким чином, музеї виконують дуже важливі для суспільства функції, серед яких основними є вивчення, збереження і використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини. Вони беруть активну участь в поповненні музейних експонатів, поверненню на Україну нелегально вивезених пам’яток національної культури та міжнародному співробітництві в галузі музейної справи на основі багатосторонніх та двосторонніх угод, що дозволяє, з 1-го боку, пропагувати національну культуру в інших країнах, аз іншого – знайомити українців з визначними пам’ятками культур інших людів. Участь музеїв в міжнародному культурному співробітництві – провідна тенденція поглиблення співпраці в галузі культури. Музеї беруть участь: · у проведенні спільних наукових досліджень; · здійсненні взаємного обліку музейною інформацією, виставками; · вивченні міжнародного досвіду організації музейної справи; · проведенні міжнародних конференцій, конгресів, симпозімозгів, виставок; · організації спільної підготовки музейних працівників, розвитку видавничої діяльності. Центральним органом виконавчої влади у сфері музейної справи є Міністерство культури і туризму, яке реалізує національну музейну політику в Україні і здійснює організаційно-методичне керівництво у цій сфері. Сучасна соціокультурна реальність в Україні свідчить про постійне зростання мережі музеїв, збільшення загального Музейного фонду України та зростання визнання всієї галузі музейної справи як важливої для подальшого духовного розвитку нації, формування демократичної самосвідомості громадян. Однак поряд із позитивними тенденціями існує і чимало заморочек. Серед их доцільно звернути увагу на вкрай обмежене державне фінансування, нестачу музейних площ, аварійний стан деяких приміщень музеїв, застарілість експозицій, незадовільний стан охорони приміщень музеїв, зростання спроб вивезення пам’яток культури за межі України. Величезний внесок у справу збереження культурного досвіду вносять архіви. Архівні документи – це надзвичайно глибоке джерело інформації, роль якого в пізнанні історії є настільки значною, що її просто неможливо переоцінити. Розвиток архівної справи з 1990- х рр. супроводжується процесами розсекречення документів, надання вільного доступу до документної інформації, удосконаленням науково-дослідного апарату, зокрема на базі сучасних компьютер’ютерних технологій, появою серії різножанрових публікацій про склад і зміст фондів, окремих довідкових видань. Реформування і подальший розвиток архівної справи здійснюється з урахуванням позитивних здобутків її попереднього розвитку, зарубіжного досвіду та многообещающего прогнозування. Ця діяльність регулюється Законом України „Про Національний архівний фонд і архівні установи”, ухвалений верховною Радою України 24 грудня 1993 р. та іншими нормативно-правовими актами. Зазначений закон регулює суспільні відносини, пов’язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням документальної частини культурної спадщини та інформаційних ресурсів України. Національний архівний фонд – це сукупність архівних документів, незалежно від їх виду, виду матеріальних носіїв інформації, місця і часу створення та форми власності на их, що постійно зберігаються на території України, відображають історію духовного і матеріального життя українського народу та інших людів, мають культурну цінність, є визнаними такими відповідною експертизою і зареєстровані в установленому порядку. Гарантом ефективного функціонування архівної галузі виступає держава й архівна система України. У 1999 році було створено Державний комітет архівів України – спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства. Він є членом Міжнародної ради архівів – неурядової міжнародної професійної організації, що діє під егідою ЮНЕСКО. Під архівними установами маються на увазі архіви, інші заклади або структурні підрозділи, що забезпечують облік, зберігання архівних документів, формування і використання Національного архівного фонду або здійснюють управління, науково-дослідну та інформаційну діяльність у сфері архівної справи і діловодства. Мережа архівних установ, підпорядкованих Держкомархіву України включає 680 установ. Серед их – 7 центральних державних архівів України: · Центральний державний архів вищих органів влади та управління України; · Центральний державний архів громадських об’єднань України; · Центральний державний історичний архів України, м. Київ; · Центральний державний історичний архів України, м. Львів; · Центральний державний кінофотофоноархів України ім.. Г. С. Пшеничного; ·Центральний державний науково-технічний архів України; · Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. В складі архівних установ також діють Державний архів в Автономній Республіці Крим, 24 державних архівів областей, державні архіви міст Києва і Севастополя, 487 архівних відділів райдержадміністрацій та 153 архівних відділів міських рад. Важливою складовою мережі державних архівних установ є архівні підрозділи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій. Значна частина документів Національного архівного фонду зберігається в галузевих державних архівах СБУ, Міністерства оборони, МВС та ін. Цінні документальні масиви, унікальні писемні пам’ятки зосереджені в Інституті архівознавства та Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, в архівних підрозділах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, Інституту історії України, Інституту археології, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського та ін. Документи Національного архівного фонду зберігаються також в архівних підрозділах громадських і релігійних організацій, підприємств, установ і організацій, заснованих на недержавних формах власності, приватних архівних зібраннях. В архівних установах системи Держкомархіву України зосереджено понад 58 млн. одиниць зберігання різних видів документів Національного архівного фонду, які віддзеркалюють історичну долю України впродовж багатьох століть. Таким чином, слід наголосити, що збереження культурної спадщини є важливою складовою піклування про національне багатство України і потребує постійних зусиль не лише з боку державних органів, приватних організацій, але й кожного громадянина. Культура кожного наступного покоління буде набагато бідніша, якщо вона не знатиме культури своїх попередників та не матиме перед очима зразків нашої славетної культурної спадщини. [59]

Висновки

Охорона об’єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що закріплено в Законі України "Про охорону культурної спадщини", де визначаються основні положення національної політики в цій сфері. Проте насправді збереження спадщини не тільки не гарантовано державою, але знаходиться під ризиком постійного руйнування, і ця тенденція набула за останні 5-10 років масового розповсюдження.

В Україні на державному обліку знаходиться більше 140 тисяч пам’яток, з яких 17 тисяч – пам’ятки архітектури, містобудування та садово-паркового мистецтва. Проте до Реєстру занесено лише дві тисячі об’єктів, і жоден з них, крім пам’яток Всесвітньої спадщини, не забезпечений необхідною документацією, а саме: охоронним договором, паспортом об’єкту, а для містобудівних пам’яток – ще й планами управління та організації території. Не захищені документацією пам’ятки безперервно знищуються. Щороку Україна втрачає більше 100 об’єктів культурної спадщини.

Спадщина перебуває за межами економічного життя держави. Не існує ніяких соціальних програм, направлених на її оновлення, реставрацію, а найголовніше – адаптацію до сучасного життя із залученням широких верств населення.

Держава не надає інвесторам жодних стимулів для дбайливого відношення до збереження пам’яток або регенерації середовища. В більшості випадків збудувати новий об’єкт значно дешевше, ніж реставрувати існуючий, навіть державні будівельні норми адаптації та реконструкції старовинних будинків не передбачають якогось особливого ставлення до них – збереження існуючих дерев’яних конструкцій, сходів, перекриттів, деталей фасадів стає неможливим через систему протипожежних та інших будівельних норм.

Разом з тим втрати культурних цінностей, нерухомої спадщини, історичного вигляду наших міст є незворотніми і непоправними. Будь-які втрати культурної спадщини неминуче відображаються на нинішньому та прийдешніх поколіннях, приводячи до духовного жебрацтва, фальсифікації історії, втрат історичної пам’яті, знищення інтелектуального та творчого потенціалу суспільства в цілому. Вони не можуть бути компенсовані ані створенням нових визначних творів, ані розвитком культури в цілому.

В Україні її культурно-історична пам'ять невідривно пов’язана з об’єктами нерухомої спадщини, що несуть в собі етнічні коди нації, втілюють її ідентичність, ідеали та надбання. Вся новітня історія України свідчить, що періоди окупації, тоталітаризму та насильницьких змін нашої історії пов’язані в першу чергу із руйнуванням та фальсифікацією історичної пам'яті народу, знесенням аутентичних об’єктів культурної спадщини, що призводить до асиміляції, моральної деградації, аж до повного знищення нації. Невипадково культурні, інтелектуальні та історичні цінності суспільства є об’єктами національної безпеки (Закон «Про основи національної безпеки України»).

Авторитет України як держави у світі значною мірою залежить від того, наскільки дбайливим буде ставлення в країні до своєї історико-культурної спадщини, збереження та розвиток культурної спадщини є однією з умов реальної євроінтеграції України.

Не слід забувати, що історичне середовище, нерухома спадщина України стає нині також об’єктом соціального захисту, та її права повинні враховуватись в соціальних програмах так само, як соціально незахищених верств населення - інвалідів, дітей та людей похилого віку. Немає більш безправних об’єктів в оточенні людини, ніж об’єкти культурної спадщини.

В державі знищено навіть реставраційну галузь; бюджетне фінансування, що і донині проводилось за залишковим принципом, в умовах економічної кризи та військового стану стає зовсім неможливим.

Отже, наразі найбільш актуальними стають соціальні програми збереження, обліку та популяризації культурної спадщини із залученням широких верств населення.