Присвячую своїм рідним та друзям 5 страница

— Ага, очухався! - почувся голос поряд. – Ну, давай, приєднуйся до нашого славного товариства.

Миколин батько хотів було підняти голову та подивитися голосу в очі, але не зумів. Тіло зовсім не слухалося свого хазяїна та відмовлялося виконувати бодай елементарні функції. Чоловік спробував сказати щось у відповідь, але оступився и тут, прошамкавши неясно собі під ніс.

Натомість усі інші селяни, котрі сиділи зв’язані на землі, цілком і твердо бачили навколо жертовного стовпа три десятки високих дужих вершників, з ніг до голови закутаних у чорні плащі Навпроти Григорія лежали а вівтарі двоє вбитих ним воїнів. Поряд стояв Бжид. Він і говорив з батьком Миколи.

— Ти непогано показав себе, селянин, сьогодні вночі, - після довгої мовчазної паузи, знов звернувся до Григорія Бжид. - Правда, непогано. Але перестарався. Не знаю що й робити з тобою.

Григорій захрипів, що є сили намагаючись протистояти черговому нападу ознобу, що от-от мав би настати. Слова Бжида він майже не чув, а ті що чув - не розумів. Натомість сам темний володар продовжував вести свою показову переможну промову.

— Убиті тобою воїни, чоловіче, були моїми вірними слугами. І сьогодні вони мали б разом зі мною та всіма іншими смакувати цю першу перемогу північної армії над вашою нікчемною країною. Натомість, їх холодні нерухомі тіла лежать тут, поруч, готуючись відійти до царства тіней.

Бжида розпирала гордість. Йому вже зараз здавалося, що винищенням цього першого села на своєму переможному шляху до Південного міста, вів поклав початок відмиранню людей моря, як виду. Вже давно він зарікся особисто встромити ножа у груди кожній людини, яка чинитиме найбільший супротив темній армії. Надто ж гордовитим південним виродкам, їх скаліченій мові та культурі.

— Тому сьогодні і зараз, перед очима моїх воїнів, я покараю тебе. Покараю так, щоб усі інші знали, що чекаю на них. А вже зовсім скоро, ця мила квітуча країна буде належати мені, а ваш Великий князь стоятиме навколішки перед і мною, вимолюючи прощення.

Бжид неквапливо підійшов до Григорія і, нахиливши голову до вуха, сказав пошепки, як наостанок:

— Нажаль твоє поїдене псами тіло буде висіти тут і не побачить цього кінця.

Потім він зареготав у все горло і батько Миколи одразу ж відчув мерзенний сморід, що долинав звідти. Піднявши віки, Григорій побачив зовсім поруч його бридке лице, просмалену неохайну бороду і скажені нелюдські очі. Мабуть так виглядає смерть. Принаймні такою її впізнав наш герой.

— В тобі живе зло, - з останніх сил видавив з себе він. – І цьому злу колись прийде кінець.

— Так, мабуть я злий, - прокричав у все горло Бжид.

Засміялися й усі вершники, підтримуючи свого правителя. Григорій вже був безсилий щось відповісти. Зібравши увесь біль за вбиту дружину та майже повністю перерізане село, він повним ротом плюнув Бжидові на лице. Григорій вже змирився з думкою про смерть, бо він надіявся, що його син обов’язково помститься за ці вбивства. Плюнув же він з гордості - хотів, щоб останнє слово було за ним.

Так і сталося. Бжид мовчки відійшов від прив’язаного чоловіка, із огидою у виразі витираючи лице рукавом. До нього одраз ж під’їхав один із генералів і спитав:

— Що робити з іншими, ваше темне величносте?

Бжид скоса подивився на купку зв’язаних переляканих людей.

— Цих лиши, - холодно відповів він. - Якщо не подохнуть, то розкажуть усім, хто новий господар на цій землі.

Генерал погордливо вклонився і відійшов. Бжид взяв у руки два короткі мечі і знов підійшов до Григорія. Стояла вранішня тиша: жахлива і мертва. Навкруги димили рештки хат, тліли обгорілі людські тіла. Несамовита агонія охопила всіх, від побаченого вдень.

Бжид без жодних вагань і докорів сумління що є сили замахнувся і відтяв Григорові обидві руки. Кров хлинула рікою. Батько скрикнув від болю і від надмірної втрати сил миттєво помер.

Володар витер мечі від одежу чоловіка і повернувся до коня. Тепер можна було іти далі, чекаючи відповіді Аскольда.

* * *

Посланець, немов блискавка в нічному небі, пронісся крізь брами Великого міста. Відчуваючи скору загибель від поранень і довгого шляху, він що є сили гнав коня до княжого палацу. В’їхавши на Гору, на головну площу перед Аскольдовими хоромами, знесилений та у кінець виснажений посланець впав на землю і, вже на останньому подиху, крикнув:

— Війна!

За мить до чоловіка підбігли вартові. Хтось із них миттєво зорієнтувався й наказав:

— До князя. Швидко до князя.

Посланця облили водою, дали напитися і, вхопивши за руки, понесли до палацу. Там поклали його на лавку і послали за Аскольдом. Коли князь спустився за першим покликом, чоловік міцно схопив його за руку та зі сльозами на очах тихо мовив:

— Біда, княже! Велика біда!

— Що сталося, чоловіче? - перепитав стриножений князь, тримаючи ослаблу долонь посланця. - Кажи вже!

Чоловік сильно втомився, його полишали останні сили, хоча він і досі дивився на Аскольда твердим поглядом. І знов так само тихо промовив:

— Як і наказали люди, передаю з уст в уста, тобі особисто. Дмухнув північний вітер, а разом із ним прийшли воїни у темних одежах. В одну ніч спалили село наше і перерізали всіх людей, а голови на городах полишили. Вижили тільки ті хто в ту ніч на звіра пішов. Я і ще шестеро, а всі інші вбиті...

Посланцю знов перехопило подих і з очей полилися сльози. Аскольд і вартові, преклонивши голови над бідолахою, мовчки із сумом і болем у душі слухали ті останні слова. Від страшної звістки в усіх відняло мову.

— Ними керував, як розказують, потворний на лице і безжалісний чоловік. Він очолював вершників у темних плащах - свою бездушну армію зла...

Після цих слів рука чоловіка зовсім ослабла. Останні промінці вогню в очах згасли, зіниці потускніли і стали скляними. Аскольд приклав руку до мужнього серця чоловіка, потім обережно прикрив йому віки й підвівся. Охоронці, хто стояв зараз поряд, безпорадно мовчки дивились, хто на князя, хто на померлого. Чекали.

Аскольд же вклонився людині, яка принесла страшну звістку, тихо пройшов до дверей і зник у темряві.

Події останніх кількох тижнів князь пам’ятав погано. Ці спогади були наче не живі, а вигадані кимось. Стільки усього сталося в житті міста, що все минуле життя спадало за якийсь казковий сон. Слідом за вдачею в країну прийшли негаразди, години неясності та смутку. Зараз тільки Аскольд відчув наскільки тендітним і крихким є людське життя, скільки небезпек ховається поряд і які таємниці воно в собі має.

Тепер же стало ще важче. Північний правитель проголосив війну Аскольдові, коли вбив невинних людей і спаплюжив настанови предків. Князю ж випала доля самому розповісти народові про вчинок Бжида і брати клятву кровної помсти. Маленький прицільний постріл, але який болючий.

Від злості кров, здається, кипіла в Аскольдових жилах, але коли він нарешті піднявся наверх до своєї світлини це відчуття згасло і зникло. Вже давно більше ні про що князь не міг думати, окрім Анни і ось знов… Він мав би впасти у відчай, рвати волосся на голові, бити меблі й посуд, кричати від болю. Але ні. Тілом володіло інше відчуття, наче прозрів Аскольд, наче сам помер у тому селі та наново відродився.

Попри все пережите вночі, Аскольд спав дуже міцно – це багатоденна втома далася в знаки. А коли прокинувся наступного ранку, то не відчув себе у своєму тілі. І кімната була не та, і сонце світило не так, і не було вранішньої тиші за вікном.

Аскольд проспав цілий день, тому довго не міг прийти до тями. Спогади й усе пережите вчора вночі, у купі з нічними кошмарами залишили відбиток на тілі та обличчі князя. В нього опухло лице, очі запали, борідка й вуса неохайно стирчали у різні боки. Ноги і руки викручував страшенний біль, кістки на кулаках обвивали сині розпливчасті плями. Його вранішня сорочка лежала на підлозі прямо під ногами, трохи далі загадково виблискував меч, виглядаючи з піхов. А поряд, о боги, лежав той самий згорток паперу, що його вчора так і не наважився розкрити князь.

Чому все це відбувалося саме зараз Аскольд не знав і навіть не намагався дізнатися. Усе його тіло забилося в одному ритмі, а серце виплигувало з грудей. Він поспіхом підняв з підлоги клаптик паперу і, тремтячими від нервування руками, підніс його до грудей. Без сумніву, це була вісточка від Анни. Незрівнянні ні з чим відчуття та спогади вихором пронеслися в його пам’яті. За якусь мить Аскольд змужнів, зібрався з силами та, зірвавши печатку, заглянув усередину.

Лист і дійсно був присвячений йому…

«Благаю богів, милий мій княже, щоб ця вісточка потрапила до твоїх теплих і мужніх долонь, бо інакше очікує мене смерть за зраду. Знаю, що не маю права писати про всі свої почуття й переживання до тебе, зраджуючи чоловіка, але благаю тільки зрозуміти. Не забула я твій казковий поцілунок у міцних обіймах, твій палкий погляд і твою щирість. А сама весь час молюся й надіюся, щоб ти не забув мене. І якби не зло, що оселилося поряд зі мною, чи зустрілися б ми. Але тепер, коли ти розвіяв у моєму серці всі страхи та сумніви, я готова зробити свій вирішальний крок, підкоритися долі. Отож, любий мій княже, ти розпалив вогонь кохання у моєму холодному серці. Тепер я готова піти заради нього на будь-яку жертву. Як от зараз, попереджаючи тебе про злі наміри Бжида, який зібрав війська під стінами палацу і рушив війною на тебе. Нехай захистять тебе боги, коханий мій.»

Підпис Анна не поставила. Власне, він був і не потрібен. Усі свої думки та почуття, що вона хотіла передати Аскольдові, успішно дісталися адресату. В перші секунди після прочитання листа князь сидів непорушно, мовчки і намагався пояснити собі й усвідомити, що всі його мрії та думки стосовно Анни збуваються. Тут згадалися й слова Степана – посланця богів, - який пророкував князеві вісточку від коханої.

Але хіба міг Правитель уявити собі наскільки глибоко й сильно зачепив він своїм поцілунком молоде дівоче серце північної красуні. І сама Анна, б’ючись у здогадках і сумнівах, думає зараз про Аскольда та його почуття.

Зізнання Анни поміж строк листа було настільки щирим та відкритим, що в Аскольда не виникло навіть і сумніву в правдивості написаного. Єдине, в чому себе корив князь – це те, що сам не наважився і не зміг передати таку ж вісточку – зізнання коханій.

Проте, навіть це не врятувало б від неминучої війни. Хай би й прийшла раніше за посланця. Розумів Аскольд, що не одним, так іншим чином Бжид все рівно завдав би цього болісного удару по традиціях, по устрою, по всьому мирному життю людей моря. Не мечем , так прокляттям знайшов би північний правитель шпаринку, слабке місце в серцях наших. Усе, що відбувалося прямо на очах в Аскольда могло цілком трапитися на рік раніше, або на рік пізніше. Ціна ж війни при цьому ані трохи не змінилася б – Бжид волів бачити Південь під своєю владою, а народ – під сталевою рукою…

І сьогоднішній ранок багато у чому дав пізнати Аскольдові сенс життя. Те, із якими думками прокинувся Великий князь, з яким настроєм – це все миті, пов’язані в єдиний нескінчений потік. Країна від сьогодні виходила на стежку війни з хижим невідомим звіром. Попереду чекали тижні безсонних ночей очікування, надій, страждань.

Лише єдиний промінець надії на щасливий кінець цієї історії, що Аскольдові подарувала Анна, змусив князя вже вкотре зібрати волю в кулак і рушити далі. Бо до війни ще треба було підготуватися не тільки морально, а й фізично. Рішучих дій Аскольда чекав весь люд, усі горяни й дружина. Бо ж військо поведе саме він. Тому його витривалість, благородна мужність та непохитність у бою стануть вирішальними чинниками…

Отож, доволі довгий час князь сидів один у спочивальні, то подумки спілкуючись із Анною, знов і знов перечитуючи її лист, то просто мислив про щось віддалене, космічне. Невдовзі, проте, настала мить коли Аскольд підвівся, вдягнув коштовні обладунки, заховав під сорочку послання княгині, притуливши його до серця, сильно вдихнув, наповнивши легені чистим повітрям, і вийшов зі світлини геть. Рушив до тронної зали на військову раду.

* * *

Як і все погане, що траплялося в житті родини, звістка про смерть батьків застала Миколу, Феону й Радиміра у найбільш святковий момент. Щойно відбулося весілля, щойно почала вимальовуватися картина нового сімейного життя, тільки-но щастя та радість наповнили цей дім, як усе раптом розбилося ущент. Розвіялося мільйонами пилинок, які ніколи більше не вдасться зібрати докупи.

Страшну звістку з площі приніс Радимір. Вже другу за останні місяці. І в ній, як кожен патріот, винив у першу чергу себе. Карав себе, бо поки він не думав про лихе – це не могло трапитися, але Радимір порушив те правило. Думки про смерть постійно закрадалися до його голови. Він кожного разу щосили відганяв їх, але вони не полишали свого. І все було насправді й сталося насправді, от тільки думки не вказували ні на що, ніби просто так кружляли поряд, вичікуючи момент.

Скорбота охопило усе місто. Швидкими темпами розпочалася підготовка до війни. Збиралися рекрути та військові, обози зі спорядженням. Кожен двір давав худобу, коней, їжу. Місто не засинало навіть уночі, коли люди мали б валитися з ніг від постійної напруги та втоми. Працюючі, люди трохи забували про все і їм було значно легше.

В останню ніч перед походом не спала й хата Радиміра. Там у кожному з сердець вирували свої страхи. Микола, Феона й голова сім’ї сиділи на кухні, зігріваючись світлом єдиної свічі. Це була пафосна, виразна мить. З таких митей складається історія.

Було по-мертвому тихо, порожньо. Час плив повільно, розтягуючи страждання. Впиваючись тупим монотонним болем у скроні. Микола і Феона сиділи на лаві біля вогню, узявшись за руки. Їм, молодим, було страшно. Радимір стояв навпроти вікна, майже у темряві. Його страх був інший. Він бачив кришталеві сльози доньки, рідкі чоловічі – сина. Та й сам Радимір ледь стримувався, бо ж на ранок мав покинути свій дім.

Як воїн, він добре розумів гнів та біль Миколи, його жагу помсти, потяг до війська, але у той самий час батько волів будь-що уберегти шлюб дітей. Адже Микола ще й військову підготовку не завершив, ще зовсім без досвіду. Він цілком міг би загинути у бою – цього допустити Радимір не міг.

— Я розумію тебе, сину, - тяжко промовив батько, не відводячи очей з вікна. – Добре розумію. І я багато пережив…

Феона голосно схлипнула. Микола було відкрив рота, щоб вблагати Радиміра змінити своє рішення, але вже не наважився. Все було вирішено.

— Я піду! – твердо промовив Радимір, відчуваючи, як тіні минулого поглинають його думки. – За батьків твоїх та за країну я покараю злодіїв, відімщу неодмінно. Ти ж тепер станеш хазяїном цього дому і твоя доля – захищати дітей та дружину в майбутньому. Берегти цей найбільший скарб…

— Тату! – нарешті не витримала й Феона.

Радимір обернувся на цей поклик доньки. Вони подивилися одне на одного. По щоках в обох стікали сльози.

— Не йди! – заревіла Феона. – Благаю!

— Я мушу, доню. Відчуваю, що потрібен я там. Сон у мене був.

Феона скочила з лави і кинулася батькові на шию.

— А раптом ти загинеш? А раптом боги заберуть тебе?

Радимір підняв зважнілі втомлені віки до Миколи. На тому й лиця не було. Картина суцільного страждання. Хлопець не заслуговував на це.

— Тож, краще мене заберуть… Я не можу допустити, щоб це сталося з Миколою… Ніколи б цього собі не пробачив… Ви повинні бути щасливі разом…

Радимір обійняв Феону і поцілував. Вже ніхто з трьох не приховував сліз.

За містом спалахнули вогні, почувся бойовий клич та звуки барабанів. Князь збирав дружину на пагорбі.

Прийшов час прощання. І з цього моменту спогади Радиміра майже перервалися. Якісь марення душили біль. Він більш-менш прийшов до тями вже за містом, коли запах крові з жертовника та промова князя розбудили свідомість героя.

Для Аскольда та його воєвод на пагорбі було приготовлене окреме місце. Це була найвища його точка та сама помітна. Навколо стояв заслін із гриднів, тут же й палали вогнища та жерці били у свої барабани, призиваючи богів дати мудру пораду князеві. Усе інше військо стояло далі. Ніхто не говорив, усі мовчки і з трепетом душі чекали знаку з небес.

І знак з’явився. Тільки-но Аскольд підняв над собою меча, як у далині при ясному зоряному небі промайнула блискавка. А князь заговорив:

— Народе мій! Славні люди моря! Велика біда прийшла на нашу землю, у наші дома. Не дарма говорили мудрі люди, що північні посли принесуть із собою зло. Так і є… Але із тим злом явилося в наші серця розуміння, прозріння, як на мене. І я караю себе за недбалість та легковажність та в у душі несу важку ношу, і ми усі… Але не час впадати у відчай й тужити. Борімося!

Аскольд говорив палко й лаконічно. Усе що він казав, було чути ледь не за річку – таким щирим був князь сьогодні. Що й казати, якщо старі воїни були здивовані тим, що почули з вуст молодого князя. Він промовляв словами й голосом предків. Це філософія душі, котру зрозуміти не можна, а можна тільки прийняти та жити з нею.

— Багато славних імен ховає наша земля, - продовжив своє слово Аскольд. – Про деяких із них, як от сьогодні, люди дізнаються та будуть пам’ятати ще довго. Ті ж, чиї імені оминуть залу слави, неодмінно простять нам цю недбалість, якщо ми вшануємо їх не фанфарами й гучними промовами, а ділом. Піклуванням про безцінну спадщину, що вони передали нам у вічне користування…

— Багато горя знали ми, але разом переживаючи ті негаразди ми виходили звідти сильнішими. Так нехай буде так і на цей раз…

Після останніх слів, за Аскольдовою спиною блиснув перший яскравий промінь сонця. Вогні кострищ згасли, лише розстилаючи по полю рідкий дим. На мить затихла усяка тварина й птиця. Замовкли й люди. Це була мить народження нового дня, а з нею усіх наших надій.

Аскольд мовив:

— Встаньте ж на коліна, браття, у цю вирішальну хвилину. Присягніть перед лицем богів до смерті стояти…

— Клянемося, - загуло навкруги. – Клянемося…

* * *

До Аскольда під’їхав Хорол – його вірний командир. Відчувши, як князь дивно споглядає з гірки за підходом військ Бжида, він поцікавився:

— Бачиш ворогів?

— Бачу квіти навколо, – романтичним голосом, відповів Аскольд. – Бачу країну свою, поля безмежні, бачу річку…

— Військо підготовлене, княже, – твердо сказав Хорол. – Можна рушати.

— Як бойовий дух у воїнів? – спокійно спитав Аскольд, намагаючись не виказувати свого хвилювання, щоб воно ненароком не передалося всій дружині.

Хорол, уже давно будучи головним княжим радником, відчув сумніви та переживання Аскольда. І хоча воєвода розумів, що князь втаює якусь правду про свої взаємини з княгинею Анною, все рівно він безмежно вірив у вроджений лідерський хист і характер, який Аскольд успадкував від батька. Вони повинні були неодмінно проявитися і допомогти у скрутний момент. Такий, як зараз, наприклад.

— Воїни готові іти за тобою, княже, крізь вогонь і лід. До самого кінця, хоч яким би він не був. І ваша промова до того ж…

Вперше з часу перебування на місці битви, Аскольд відволікся від думок про Анну і тверезим оком поглянув на Хорола.

— А що промова? – усміхнувся він.

— Вона була просто дивовижна, – доказав Хорол усе, що хотів.

— У такому разі – командуй побудовою.

Хорол, як почув наказ, миттю пустився згори-вниз до рядів воїнів, щоб виконати волю князя. Аскольд же лишився стояти на тому самому місці.

Війська Бжида були вже близько: ще один вигін річки лишилося пройти ненависній армії зла, щоб опинитися безпосередньо на полі бою, ще один крок лишався й Аскольду. І як би сильно не хотів він відвернути біду, нічого подіяти не міг. Занадто мало у світі залежало від нього і занадто багато – від волі небес.

Князь, власне, дивився не на тактичну побудову ворожого війська чи його міць. Він і досі не міг полишити хоч на мить думки про Анну, а тому шукав у чорній масі людей її білу хустину. Попри все, зараз він хвилювався не за себе, не за країну, а за життя коханої. На мить Аскольду навіть здалося, що він просто боїться і сильно закортіло втекти. Але то була тільки мить, а після неї князь поспішив униз до війська…

Ранок у день битви видався вологим та затяжним – по-справжньому осіннім. Сонячні промені вже не переблискували на кришталево чистій росі, що безмежним покривалом укрила поля густої пожовклої трави. Рідкі деревця, що росли понад річкою, стояли безмовно й тихо, понуро опустивши листя. Мовчав вітер, ніби спостерігаючи здалеку за тим, що відбувається сьогодні на цих просторах.

Князь, як спустився вниз, побачив вишикуване в ряди військо, як і було задумано на раді. Попереду із щитами та довгими пиками стояли могутні гридні – кращі з кращих воїнів, які перебували на службі у князя. За інших обставин серед них був би й Микола. Керувати цією найсильнішою ланкою війська Аскольд доручив саме Хоролу, бо довіряв йому – як собі.

Одразу за спинами піших воїнів непомітно затаїлася друга ударна сила княжого війська – лучники. Саме вони своїми стрілами зроблять надійний захист від неочікуваних і масових ворожих атак, збиваючи ритм та розріджуючи їх ряди.

Аскольд прийняв командування кіннотою – третьою ланкою війська. Вона ж за задумом і повинна буде забезпечувати велику маневреність війську, швидко реагуючи на всі зміни подій у ході битви, прикриваючи ті місця, де допомога буде потрібна найбільше.

Загалом Аскольд виставив перед ворогом таке ж військо, тактичну побудову якого вигадав ще його батько під час походів на Південь. Прямолінійна та невигадлива, проте дуже стійка і надійна, перевірена часом. Але й Аскольд не був би самим собою, якщо не застосував би додатковий таємний хід – останню четверту ланку війська, яка спробує нанести ворогові несподіваний тиловий удар.

Складалася вона зі старих та досвідчених воїнів, і стояла неподалік у великому яру, вичікуючи слушної миті для нападу. Саме у цій ланці, закутавшись у теплу ковдру, перебував Радимір…

— Дарма ви, дядьку, дома не лишилися, - раптом промовив він до сусіда, що лежав поряд на траві. – Краще б за господарством пригляділи, чим по походах штани протирати. Ми ж усе одно в резерві. Того й дивись, що всю битву тут пролежимо.

Дядько Панас повернувся з боку на бік і тільки угукнув:

— Воно то може й так, а може й ні. Не дарма, я чую, князь нас із собою на війну взяв – резерв, бач.

— Застарі ми з вами для таких походів, - майже пошепки відповів Радимір. – Це я тільки тепер зрозумів, коли поряд із молодими хлопцями став. Вони треновані та сильні, а ми з тобою – оті два дохляки. Аж пісок сиплеться…

Панас відкинув голову назад, щоб було краще видно лице друга.

— Як не згодимося, так тому й бути. А поки чуба поправ не плямкай, як оте дитя.

— Вибач, Панасе, що розмову таку завів, - тяжко видихнув Радимір. – Досі з голови не виходить ця трагедія, що із батьками Миколи трапилася.

— І на нашу долю випадало багато страждань, - теж із деяким тягарем спогадів промовив Панас. – Знов лихі години прийшли на нашу батьківщину, як колись давно. Хоча тут твоя правда – смерть близької людини завжди переживаєш значно сильніше. Правий ти…

Ще кілька хвилин Панас із Радиміром лежали тихо, прислуховуючись до підступної хижої тиші. А за яром, на протилежному краю поля, в цей час нарешті зійшлися око в око два війська. Тепер воїнів відділяла одне від одного якась сотня кроків. Здавалося, що вже от-от пролунає клич дудок і розпочнеться різанина. Але проходила хвилина, друга, а ні Бжид, а ні Аскольд не наважувалися першим зав’язати бій. В обох таборах, як виявилось, планували провести зустріч один-на-один із супротивником, де в очній словесній дуелі і пред’явити військові вимоги. Принаймні, цього будь що бажав педантичний у справі дипломатії Аскольд.

Гордовито піднявши голову вверх, у супроводі Хорола, який тримав у руках стяг війська, князь Південного міста рушив уперед. З протилежного боку Бжид із двома вірними охоронцями вийшов назустріч. Вперше за багато років добро і зло знову зійшлися, схрестивши списи, на вічну криваву трапезу, яку регулярно влаштовують собі боги.

— Бачу сьогодні буде гуляння для земного стерва, - голосно, із усмішкою на вустах звернувся до Аскольда Бжид, коли той зупинив коня навпроти.

Аскольд мовчки роздивився Бжида з ніг до голови. Перед тим, як заговорити він волів спочатку подивитися в очі демону, який згнітив його душу та принизив честь народу. Але за густими бровами, довгою чорною бородою і маскою зі шрамів та рубців нічого розгледіти не зміг. Бжид відгородив себе, наче стіною, від зовнішнього світу цим гримом. І вид його викликав у Аскольда, не інакше, як огиду та зневагу. На тому місці, де мав стояти ворог, Аскольд побачив тільки купу лайна, помпезно прикрашену золотою короною.

— Так, сьогодні проллється багато крові, - промовив зрештою Аскольд. – Але то буде кров твоїх людей і твоя…

— Облиш ці гарячі південні промови при собі, - перервав його слова Бжид. – Поміркуй краще, невже ти гадаєш я зустрівся з тобою, щоб обмінюватися погрозами. Тобі мало того, що я вже зробив?

— Ворога потрібно знати у лице. Не розумію, які ще можуть бути причини.

Почувши ті останні слова Бжид голосно зареготав. Аскольд зціпив кулаки, але промовчав.

— Віддай те, що поправу належіть мені, - різко викрикнув Бжид. – Тоді повернешся додому живим і далі будеш насолоджуватися спокійним життям… Хоча, навряд воно буде солодким без неї…

Темний володар дістав з-за пояса білу хустину та обволік нею праву руку, потім підніс її до носа і глибоко вдихнув, намагаючись насолодитися ароматом..

— Ти скривдив мою дружину, а вона належить тільки мені. Хоча, - Бжид різко змінився в обличчі, - я можу віддати її тобі, якщо приймеш мою пропозицію… Га?

— Ти без лоскоту в душі торгуєш людьми, нехтуєш законами предків, вбиваєш і калічиш, та ще й хочеш добра?

Аскольд перевів дух, його серце калатало так сильно, що ось-ось ладне було розірватися. Він не міг більше стримувати себе перед ворогом. Мовив:

— Хто б не стояв за тобою – всі згинуть.

Після цих слів благородний князь розвернув коня і поїхав геть. Бжид дивився йому услід, хижо та нервово посміхався. Того дійсно забавляли всі ці ігри з вогнем, він поки не усвідомлював усієї серйозності ситуації, до якої потрапив. Пробудивши в Аскольдові лють, Бжид накликав на себе скору смерть.

— Їдь! – голосно викрикнув він князеву у спину. – Повертайся до своїх людей, але по дорозі поміркуй: чи потрібна тобі така війна, від якої ти нічого не отримаєш собі, окрім безсмертної слави облізлого невдахи…

Аскольд зупинив коня та став до Бжида півобертом.

— Подивись за мою спину! – знов викрикнув Бжид. – Воно удвічі більше за твоє. На моєму боці сила. Як ти здолаєш її?

Аскольд витримав паузу, щоб потримати супротивника у напрузі, а потім спокійно відповів:

— На моєму боці правда – вона переможе.

Бжид оскалився і плюнув убік:

— Правда! – мерзенно скривив він голос Аскольда. – Все рівно здохнеш…

І один і другий князі знали чим закінчиться цей діалог але кожен вивів для себе щось своє. Таке, що могло б допомогти вловити хід думок і тактику наступальних дій. Принаймні, все це прийняв до уваги Аскольд.

Одначе, більшу частину шляху назад він їхав мовчки. До Хорола звернувся вже потім.

— Встиг розгледіти побудову?

— Тільки перші ланки, - одразу ж відповів воєвода, давно чекаючи цього запитання.

— А жінку не розгледів?

— Ні!

— От і я, ні, тяжко здихнув Аскольд.

— Може позаду десь, - поміркувавши, висловився Хорол. – В ар’єргарді з припасами та награбованим добром…

З цими словами вони під’їхали до першої ланки війська. Там Аскольд сказав:

— Надіюся, що так і є. А поки накажи воєводам триматися утвердженого плану. Спочатку буде перестрілка, потім вийди вперед, вимани їх на себе, зав’яжи бій. Тоді вже я кіннотою поможу.

— Так, Великий княже! Усе зроблю, як велено.

— Тоді почнемо, - Аскольд обійняв вірного воєводу за плече. – Вдачі у бою!

— І тобі, княже!

Аскольд повернувся до війська, підняв кулак догори, підбадьорюючи воїнів, і швидко понісся вбік до своєї ланки. Час вирішальної битви настав…

Радимір аж здригнувся, коли почув вій княжого горну, що символізував наступ. Все його тіло миттю охопив незвичний, давно забутий стогін. Тисячі маленьких мурашок, наче добре треновані рисаки, пробігли по всьому тілу з голови до ніг. Легку дрімоту зняло, як рукою.

Радимір, незрозуміло навіщо, прибив до лисої голови чубі і, трохи піднявшись, турнув діда Панаса.

— Здається, почалося! – полохливо гукнув він у його бік. – Прокидайтеся вже! Годі чекати!

— Що, вже й ми виступаємо? – нервово захрипів дід, перегортаючись на живіт, аби легше було встати.

— Поки, ні, але ось-ось маємо…

З-за пагорба, що височів над яром, самої битви видно не було. Як не старався, як не витягував шию – марно. Лишалось сидіти й чекати наказу про наступ.

Потроху спливали хвилини. Усі, хто знаходився зараз поряд Радиміра, разом із воєводою, затаївши подих, прислухалися до найменших звуків та вигуків зовні. А досить довгій час їх майже не було. Коли раптом удалині почувся чийсь короткий пронизливий скрик від болю. Воїни було зрушились з місць, але загальне оціпеніння миттю розвіялося і всі ще пильніше нагострили вуха.

Потроху воїни призвичаїлися до скриків, стогонів і постійного лязкоту мечів. Шум битви наростав сильніше й сильніше. Складалося враження, що бій крок за кроком підходив ближче до яру, чим викликав ще більший запал, жагу старих воїнів до сечі.