Відмінності твердого і м'якого шанкра

Твердий шанкр — утворення, типове для інфікування блідою трепонемою, що викликає сифіліс.

М'який шанкр — утворення, типове для інфікування Haemophilus ducreyi, яка викликає канкроїд. Haemophilus ducreyi (33) — грамнегативна бактерія роду Haemophilus, що викликає венеричне захворювання, — м'який шанкр, широко поширене в країнах світу, що розвиваються. Захворювання починається з прищеподібних утворень на статевих органах, які з часом перетворюються на виразки, що кровоточать, з гнійним нальотом і нерівними краями.

Тверді шанкри зазвичай безболісні, м'які шанкри хворобливі.

Тверді шанкри зазвичай протікають без явищ ексудації, м'які шанкри зазвичай формують сірий або жовтий гнійний випіт.

Твердий шанкр має щільні краї, м'який шанкр — м'які.

Тверді шанкри спонтанно зникають впродовж 3-6 тижнів, навіть за відсутності лікування.

Тверді шанкри можуть утворюватися як в глотці, так і на статевих органах.

Ця підступна властивість (безболісність) видимих проявів сифілісу на шкірі та слизових оболонках заспокоює хворих, які виявили в себе твердий шанкр, хворі часто не виявляють хвилювання з цього приводу, не вважають серйозним захворювання, яке «не болить». Нерідко хворі самостійно починають «лікувати» ці шкіряні вияви різними дезинфікуючими засобами, присипками. Пізніше твердий шанкр зникає через деякий час зовсім без лікування - організм набуває сили для активної боротьби з інфекцією. І ще більше у хворого утверджується думка, що це в нього була звичайна інфекція. І не завжди шанкр доступний огляду, наприклад, твердий шанкр у жінок може розміщуватися на шийці матки й тоді його можна побачити тільки при гінекологічному обстеженні.

Поява шанкру супроводжується збільшенням лімфатичних вузлів, найчастіше пахвинних. Через 2-4 тижні після появи шанкру спеціальне дослідження крові хворого на реакцію Вассермана дає позитивний результат. Це і є одним важливим симптомом того, що в організмі оселилася сифілітична інфекція.

Названа на честь німецького імунолога Августа Вассермана (34) (21 лютого 1866, Бамберг — 16 березня 1925, Берлін)

Матеріалом для аналізу є кров пацієнта, яка береться з вени. В процесі дослідження крові відбувається реакція зв'язування комплементу (РСК), що дозволяє виявити наявність в крові антитіл до Treponema pallidum.

Застарілий метод діагностики сифілісу. Нині замінений реакцією мікропреципітації - скринінговий метод діагностики сифілісу, (походить від англ. screening «просіювання, фільтрація, відбір», з screen «відбирати, просіювати; обстежувати», тобто це перевірка, обстеження) за допомогою визначення реагінів - неспецифічних антитіл класу IgM і IgG, які утворюються проти антигенів ліпідного походження, що утворилися при ушкодженні клітин хворобливого сифілісом.

При відсутності лікування на шкірі та слизових оболонках виникає численний висип, котрий однак не викликає ніяких відчуттів. Лише в окремих хворих у цей період може з'явитися загальна слабкість, головний біль, ломота в кістках, суглобах, підвищення температури.

Такі симптоми сигналізують про початок другої, найбільш заразної стадії сифілісу. Через деякий час висип зникає. Хвороба переходить у прихований стан. Тільки відповідні аналізи крові свідчать про те, що недуга «не дрімає». Раптово, серед, здавалося б, повного спокою настає загострення хвороби. Знову з'являються висипи на шкірі та слизових оболонках. У декого в цей період починає посилено випадати волосся, на тілі виникають ділянки зниженої пігментації. Чергуванням прихованих періодів та загострень хвороби характеризується друга стадія, або вторинний сифіліс, що триває у середньому 2-3 роки (35-46).

Якщо хворий не лікується, то через кілька років після і зараження хвороба переходить у найбільш злоякісний третинний період. У глибоких шарах шкіри й підшкірній основі утворюються невеликі тверді горбики або великі, розміром з куряче яйце, вузли, так звані гуми, які згодом розпадаються і перетворюються на грубі, спотворюючі рубці (47-48).

У третинний період процесом уражаються внутрішні органи, зокрема серцево-судинна система, печінка, нирки, легені, травна система. Особливо часто страждає серце й найбільша кровоносна судина - аорта. Уражена стінка її під дією великих динамічних навантажень розтягується, на місці розтягнення утворюється аневризма, яка своїм тиском іноді руйнує грудину й виникає над поверхнею у вигляді великої пульсуючої пухлини.

Сифілітична аневризма аорти - дуже тяжке ускладнення. Внаслідок раптового розриву стінки аневризми виникає велика кровотеча, яка може бути смертельно небезпечною.

Третинний період характеризується також не менш тяжкими ураженнями нервової системи, які залежать від розміщення вогнищ інфекції. Найхарактернішими є ураження спинного мозку (спинна сухотка) і головного мозку (прогресуючий параліч).

При спинній сухотці поступово порушується координація рухів, настає атрофія зорового нерва й сліпота, розладнується статева функція до повної імпотенції, з'являється нестерпний біль, так звані табетичні кризи. Внаслідок прогресуючого паралічу в головному мозку виникають острівки розм'якшення і змертвіння, які призводять до тяжкого психічного захворювання: хворий поступово втрачає інтерес до всього, здатність критично оцінювати свої вчинки. Врешті, недуга закінчується недоумством, хворі стають інвалідами.

Слід згадати про вроджений сифіліс, коли бліді спірохети переходять від хворої матері до плоду через пупкову вену й лімфатичну систему. Плід, який бурхливо розвивається, активно постачається кров'ю, і бліді спірохети буквально наповнюють його внутрішні органи (якщо в матері активний сифіліс). У таких випадках плід здебільшого гине, трапляється пізній викидень або народження мертвого плоду. Іноді дитина народжується живою, і хвороба виявляє себе на 4 - 5 році життя (ранній вроджений сифіліс) або пізніше. Пізній вроджений сифіліс звичайно буває у тих випадках, коли хвороба в матері має стерту форму.

Ознаки захворювання при ранньому вродженому сифілісі можуть з'являтися уже в перші тижні життя дитини. На долонях, ступнях та інших ділянках тіла утворюються пухирці, облямовані мідно-червоним віночком. Навколо природних отворів спостерігаються тверді темно-червоні ділянки шкіри, які згодом покриваються тріщинами (дифузний сифілітичний інфільтрат). Печінка й селезінка в таких дітей збільшена, а на рентгенівських знімках кісток виявляються структурні зміни в ростковій зоні. Для цієї форми сифілісу характерний стійкий нежить. Іноді в дітей виникають плямисті й вузликові висипи, які найчастіше локалізуються на слизових оболонках ротової порожнини. Згадана стадія хвороби дуже заразна. Іноді діти з раннім сифілісом народжуються недоношеними. При ураженні мозкових оболонок спостерігаються такі менінгіальні явища, як безпричинний крик, неспокій, судоми, слідом за якими формується сифілітичний менінгіт.

Принципи лікування і профілактика сифілісу. У багатьох виникає питання: «Чи виліковується сифіліс?» Досвід вітчизняної та зарубіжної медицини дає змогу з усією категоричністю сказати, що сьогодні сифіліс виліковується. В руках лікарів є для цього могутні ліки. Й зрозуміло, лікування значно ефективніше та і легше на ранніх стадіях хвороби, коли немає значних змін у внутрішніх органах, нервовій системі.

Лікування сифілісу в нашій країні регламентоване й проводиться всюди єдиними методами. Для кожної форми захворювання визначена певна кількість курсів лікування і дози протисифілітичних препаратів. Чіткому дотриманню тривалості курсів лікування і перерв між ними надається велике значення. При свіжих формах сифілісу проводять безперервне лікування. У заразній формі хвороби перший курс лікування обов'язково проходять у стаціонарах, а наступні курси, коли хворі перестають бути небезпечними для оточення, - амбулаторно.

Лікувати хворого на сифіліс повинен тільки лікар-венеролог. І велику помилку роблять ті, хто, виявивши на статевих органах прищі, садна, виразки, вдаються до самолікування. Цим вони затушовують недугу, заважають лікарю своєчасно поставити правильний діагноз, що таїть у собі небезпеку для розвинення через кілька років тяжких уражень внутрішніх органів, нервової системи, кісток тощо.

Після закінчення протисифілітичного лікування хворих залишають під диспансерним наглядом протягом 2-10 років (залежно від періоду сифілісу).

Протягом цього періоду хворий один раз у кожні 3-6 місяців відвідує диспансер для медичного обстеження та поставлення серологічної реакції.

Серологія (від лат. serum — сироватка), наука про властивості сироватки крові. Зазвичай під серологією розуміють розділ імунології, що вивчає взаємодію антитіл сироватки з антигенами. Серологічні реакції можуть бути прямими (двокомпонентними) — аглютинація, пасивна гемаглютинація, преципітація та ін., і непрямими (трикомпонентними) — реакція нейтралізації (наприклад, мікроба), реакція гальмування гемаглютинації. З декількох «простих» складаються складні серологічні реакції: бактеріоліз, реакція зв'язування комплементу та ін.

А на завершальному етапі хворого обстежують терапевт, окуліст, рентгенолог. Лише після комплексного обстеження визначають ефективність лікування і роблять висновок про видужання.

У нашій країні широко проводяться профілактичні огляди певних груп населення. Комплекс серологічних реакцій роблять у поліклініках і диспансерах хворим, які лікуються у шкірно-венерологічних, терапевтичних, неврологічних та інших стаціонарах, вагітним жінкам. Ухилення від таких оглядів нерідко загрожує не тільки самим хворим, а й іншим людям.

Обов'язковому стаціонарному та серологічному огляду підлягають донори. Це необхідно для запобігання так званому трансфузійному сифілісу, коли бліда спірохета може потрапити в організм з донорською кров'ю.

Велике значення в боротьбі з венеричними недугами має морально-етичне та гігієнічне виховання населення, насамперед молоді. Боротьба з венеричними хворобами не є тільки медичною проблемою. У її розв'язанні повинні брати участь державні органи, громадські організації, вихователі, учителі й усі члени нашого суспільства.

Гонорея

Таку назву хвороби запропонував Гален (II ст. н.е.); означає вона буквально «сім'ятеча» (грец. Gonos - сім'я, rhoia - течу): саме так розцінювали характерні для гонореї виділення із сечівника. Іншу назву хвороби - трипер - уживають значно рідше; раніше гонорею називали ще «перелоєм».

Указівки на «заразливі слизотечі» зі статевих органів є у Біблії та інших стародавніх джерелах, у працях Гіппократа, Авіцени та ін. Під час розкопок Помпеї було знайдено металеві бужі - інструмент для усунення стриктури (звуження) уретри, яка здебільшого буває гонорейного походження.

Тривалий час гонорея не привертала уваги лікарів, оскільки не давала епідемічних спалахів, не спричиняла таких тяжких наслідків, як сифіліс. Саме необхідність боротьби із сифілісом стимулювала також і вивчення інших венеричних хвороб. Деякий час їх плутали, вважаючи ознаки кожної з них — сифілісу, гонореї, м'якого шанкру — різними стадіями однієї і тієї ж самої хвороби. Проте нагромадження клінічного досвіду сприяло виробленню більш правильних уявлень, і ці три хвороби поступово почали вважати самостійними. Щоправда, у той же час цей погляд не міг бути підкріплений ні вивченням збудників хвороби, ні спеціальними лабораторними дослідженнями, і питання лишалося до середини XIX століття спірним.

Лише французький вчений, глава французької школи венерологів Філіп Рікор (1) (1800 — 1889 рр.) неприпустимими дослідами на ув'язнених, яких він заражав сифілісом і гонореєю, переконливо довів самостійність цих двох захворювань, він вводив гній хворих гонореєю декільком сотням людей, і ні у одного з них не розвинувся сифіліс. Навіть його учень, видатний сифілідолог Альфред Жан Фурньє (2)(1832-1914), найрішучішим чином засудив ці неприпустимі досліди на людях. Таким чином, Ф. Рікор переконливо довів, що сифіліс і гонорея — різні захворювання.

Остаточно питання про самостійність різних венеричних хвороб було вирішене після відкриття їх збудників. У 1879 р. німецький вчений, дерматовенеролог Альберт Людвыг Нейссер(1855-1916)(3) виявив збудника гонореї — гонокок (розробив спільно з Августом Вассерманом (4) метод серологічної діагностики сифілісу.) У 1885 р. італійський лікар П.Феррарі відкрив збудника м'якого шанкра, етіологічне значення якого пізніше було доведене російським професором Оскаром Володимировичем Петерсеном, а також зарубіжними лікарями Дюкреєм, Крефтінгом і Унной. Нарешті, в 1905р. німецькі вчені - протозоолог Фріц Шаудін і Еріх Гоффман відкрили збудника сифілісу — бліду трепонему.

Епідеміологія.

Збудник хвороби – грамнегативний диплокок — гонокок лат. Neisseria gonorrhoeae, вид грамнегативних диплококів роду Neisseria (5-9). На відміну від збудника сифілісу, гонокок більш стійкий до факторів зовнішнього середовища. У теплій воді він зберігає свою життєдіяльність потягом декількох годин, у білизні, яка забруднена гноєм, він залишається життєдіяльним до повного висихання білизни. Найдовше гонокок живе у вологих предметах - губках, рушниках. Тому при гонореї можливість зараження побутовим способом більш реальна, ніж при сифілісі.

Часто це стосується маленьких дівчаток, батьки яких не дотримуються елементарних правил гігієни. І все ж статевий шлях зараження гонореєю - основний у теперішній час.

Джерело інфекції - хвора людина. Основний спосіб передачі - проникнення гонокока в організм людини через слизові оболонки.

Але є такі випадки, коли гонокок проникає через шкіру (явище рідке).

Найбільш часта локалізація місцевого хворобливого процесу – статеві органи й сечовидільна система людини. При нетрадиційних статевих зв'язках гонорея може розвинутись і в ротовій порожнині, і в прямій кишці. У новонароджених гонококове зараження слизової відбувається під час проходження пологових шляхів хворої матері. Можливе ураження слизової очей і в дорослих (10-15).

Клініка.

Інкубаційний період від 3 - 5 днів до 2 - 3 тижнів. Ознаки гонореї дещо різняться у чоловіків та жінок.

Гонорея у чоловіків. У чоловіків захворювання починається гостро. Слизова зовнішнього отвору сечовидільного каналу (уретра) стає червоною і набряклою, а з каналу з'являються гнійні виділення (16-27). Усе це супроводжується болем, який посилюється при сечовипусканні, у кінці якого біль стає ріжучим. Сеча каламутніє, у ній плавають пластівці гною. Гонокок виділяє отруту, а тому через це, крім місцевих уражень, у хворого спостерігається слабкість, втрата апетиту, головний біль. Такий класичний варіант початку гонореї у чоловіків.

Коли з'являються такі ознаки, хворі звертаються до лікаря. Але нерідко є винятки. При несерйозному ставленні до свого здоров'я хворий відкладає свій візит до лікаря, а тим часом клінічні ознаки поступово зникають і все менше турбують хворого. Через декілька тижнів біль зникає повністю, лише вранці з уретри з'являється невелике виділення, а якщо далі не лікувати захворювання, то воно переходить у хронічну форму. Очевидна симптоматика зникає. Хвороба залишається, викликає більш глибокі ураження сечостатевих та інших органів.

При різних провокаційних умовах (інші хвороби, які послаблюють організм, уживання спиртних напоїв, гостра їжа, сильне статеве збудження, зміна статевого партнера та ін.) може виникнути загострення захворювання, яке мало чим відрізняється від гострої та хронічної стадій гонореї. Так, останнім часом збільшилися випадки малосимптомної або безсимптомної течії гонорейної інфекції, коли із самого початку у хворого зникають виражені клінічні ознаки гонореї. Загальний стан, температура тіла, статева функція незмінені.

Гонорея у жінок. У жінок гонорея проходить не так, як у чоловіків: при гострому свіжому зараженні гонорейний процес здебільшого не має тих виражених, демонстраційних хворобливих виявлень, які характерні для чоловіків у цьому періоді захворювання.

Відсутність суб'єктивних відчуттів при значних виділеннях із статевих шляхів дезорієнтує жінку стосовно причини захворювання, а швидке зникнення виділень (самостійно або під впливом місцевих процедур - підмивань, спринцювання) і зовсім заспокоює її. Гонорея, яка в жінок із самого початку проходить в'яло, з мало вираженою симптоматикою, дуже часто переходить у хронічний процес.

Хвора жінка, продовжуючи статеве життя, стає джерелом зараження чоловіків, не підозрюючи в собі цього тяжкого захворювання.

Найсумнішим є те, що при гінекологічному обстеженні такі жінки можуть бути визнані здоровими, і тільки при спеціальних лабораторних обстеженнях, часто неодноразових, у них можуть бути виявлені гонококи, що дає змогу правильно встановити діагноз (28-32).

Хвора на гонорею жінка є небезпечною не тільки для самої себе, а й для свого статевого партнера, для дитини. Насамперед, для новонародженого під час проходження пологових шляхів матері, яка хвора на гонорею, потрапивши на слизову очей дитини, гонококи викликають запалення, яке в подальшому може закінчитися повною сліпотою.

Під час пологів гонококи можуть проникнути в статеві органи новонародженої дитини й викликати там гонорейний процес із усіма наслідками хвороби, які випливають звідти.

При гонореї можуть уражатися суглоби, серце, можливий гонококовий сепсис (зараження крові). Уражаючи повністю статевий апарат жінки та чоловіка, гонорея тим самим призводить до тяжких ускладнень - безпліддя та позаматкової вагітності. Встановлено, що більше 60% безпліддя і близько 10% позаматкової вагітності - наслідки перенесеної гонореї.

При переході гонореї у хронічну форму процес стає локалізованим і може спричинитися до сполучнотканинного переродження уражених ділянок, внаслідок чого в сечовипускному каналі можуть утворюватися звуження уретри - стриктури.

Лікування. Гонокок, який викликає гонорею, не так легко перемогти. При самолікуванні він здебільшого лише притупляється, симптоми на деякий час зникають, а потім «бешкетує» за всіма правилами - швидко та жорстоко вражає організм.

Лікують від гонореї швидко: декілька відвідувань лікаря. Всесвітня організація охорони здоров'я рекомендує венерологам усіх країн спеціально розроблений засіб, який полягає у лікуванні внутрішньом'язово та перорально відразу декількома препаратами, котрі чергуються між собою.

Називати ліки не можна, а ось чому. На думку фахівців, гонорея не тільки венеричне захворювання, але й соціальне. Носії та інфіковані намагаються приховати свій маленький «грішок». Вони, зазвичай, прагнуть вилікуватися самі (що в більшості випадків є фікцією чистої води), та при зникненні явних симптомів продовжують статеве життя, заражаючи інших.

Профілактика. Працівники шкірно-венерологічних диспансерів лікують хворих та обов'язково знаходять джерело зараження незалежно від того, чи звертається цей носій хвороби в диспансер, чи ні. Обстежують також усіх, хто був у контакті з хворим. З профілактичною метою регулярно обстежують працівників сфери обслуговування, харчових підприємств, дитячих закладів: дитячих садків, ясел, шкіл-інтернатів та ін., оскільки їхнє захворювання може завдати оточенню особливо великої шкоди.

Трихомоніаз

За повідомленнями Всесвітньої організації охорони здоров'я, трихомоніазом кожний рік хворіють близько 200 млн. осіб. За різними оцінками поширення трихомоніазу серед жінок коливається в межах 5 - 30%, а серед повій перевищує 70%.

Поширеність цього захворювання серед чоловіків також досить висока. 6- 15% чоловіків є носіями, у 2,5 - 4% - практично відсутні клінічні вияви захворювання.

Трихомоніаз довгий час відносили «до хвороб брудних рук» і тільки в кінці 50-х років XX століття було остаточно доведено, що ця хвороба в основному передається статевим шляхом, часто разом з гонореєю.

За статистикою в Україні 25% дорослого населення хворіли трихомонозом.

Епідеміологія.

Збудник трихомоніазу — трихомонада - паразитує тільки в організмі людини (1-2). Трихомонади менш стійкі проти несприятливих факторів, ніж Гонококи, і швидко гинуть при висушуванні, під прямими сонячними променями, при нагріванні понад 45°С. Вони можуть існувати лише на слизовій оболонці сечостатевих органів, а поза організмом швидко гинуть. Тому їх не можна виявити у відкритих водоймах (озеро, ставок) і навіть у місцях значного скупчення людей (наприклад, у стічних водах громадських лазень). Заразитися на трихомоніаз під час купання не можна, заражаються звичайно статевим шляхом. Іноді, щоправда, можливе й побутове зараження: так, маленькі дівчатка заражаються через предмети догляду (губки, мочалки тощо), забруднені виділеннями хворих матерів.

Трихомонади добре співіснують з гонококами. Більше того, приблизно в 30 -50% усіх випадків гонорея поєднується з трихомоніазом. Помітили, що зараження гонореєю загострює перебіг трихомоніазу, який до цього був у прихованій формі. Поєднання гонореї і трихомоніазу ускладнює й перебіг гонореї. Цікаво, що трихомонади можуть фагоцитувати гонококи, але гонококи всередині них не гинуть, а навпаки, стають неприступними для впливу протигонорейних засобів, що заважає лікуванню гонореї.

Природженої несприйнятливості до трихомоніазу немає, але залежно від стійкості організму трихомонади можуть спричиняти або характерне запалення сечостатевих органів, або короткочасне носіння їх, яке припиняється внаслідок загибелі трихомонад.

Залежно від ступеня стійкості організму трихомонади можуть лишатися на місці початкового проникнення або поширюватися на інші відділи сечостатевої системи - у чоловіків практично на ті самі, що й при гонореї (яєчко, передміхурова залоза), у жінок - у піхву та зовнішні статеві органи (на відміну від гонореї), у канал шийки матки (лише зрідка проникаючи в порожнину матки), спричиняючи, на відміну від гонореї, й інфекцію сечовивідних шляхів (цистит, пієлонефрит).

При трихомоніазі, як і при гонореї, імунітет не виробляється: у крові з'являються лише антитіла - «свідки», й одразу після видужання від трихомоніазу можливе нове зараження.

Клініка.

Інкубаційний період у середньому 5-10 днів, але може коливатися від 3 днів до 3 - 4 тижнів. Гострий трихомоніаз як у чоловіків, так і у жінок трапляється рідко. Частіше процес проходить малосимптомно, протягом багатьох років. У жінок трихомоніаз виражається сильніше, ніж у чоловіків і тому діагностується легше й раніше.

При гострій формі захворювання жінки скаржаться на сильний біль, пінисто-гнійні виділення білувато-жовтого кольору й значне свербіння зовнішніх статевих органів, пекучість і болючість при сечовипусканні. При огляді хворої видно різке почервоніння шкіри й слизових оболонок зовнішніх статевих органів. Слизова оболонка піхви та піхвової частини шийки матки теж яскраво-червона (3-4).

У чоловіків головка статевого члена червоніє, рідше набрякає й покривається виразками. Виділень із сечовивідного каналу зранку значно більше, ніж в інші години дня (5-9).

І жінки, і чоловіки скаржаться на головний біль, підвищення температури тіла, у жінок порушується менструальний цикл.

При малосимптомній формі трихомоніазу суб'єктивні відчуття можуть бути повністю відсутніми. При огляді слизової оболонки піхви й зовнішніх статевих органів вони мають нормальний колір або незначне почервоніння, виділення з піхви молочного кольору в невеликій кількості.

Гостра й підгостра течія трихомонадного уретриту в чоловіків спостерігається рідко. У більшості випадків хвороба із самого початку має в'яло текучу форму з невеликими виділеннями, яких хворі не помічають. Такі чоловіки не здогадуються про своє захворювання і не звертаються до лікаря й надалі ведуть активне статеве життя й поширюють інфекцію.

Для малосимптомної форми уретриту трихомонадного характеру є скудність об'єктивних та суб'єктивних симптомів чи їх повна відсутність. Часто, особливо при хронічних формах, які в'яло проходять, трихомонадна інфекція поширюється у задню уретру, у результаті чого виникає тотальний уретрит. В таких випадках з'являються часті поклики до сечовипускання, біль у кінці сечовипускання, поява гною у сечі, свербіння.

У жінок трихомоніаз виявляється у вигляді:

- вульвовагініту в 45-52% (Вульвіт (vulvitis) - це запальний процес в області великих, малих статевих губ, передодня піхви. Вагініт (кольпіт) vaginitis(colpitis) - це запальний процес піхви. Вульвовагініт (vulvovaginintis) - під цим терміном мають на увазі одночасне запалення і вульви і піхви, яке, до речі, і зустрічається у більшості випадків.),

- цервіциту й ендоцервіциту в 20-30% (Цервіцит - це запалення слизової оболонки шийки матки. Екзоцервіцит - запалення вагінальної частини шийки матки. Ендоцервіцит- запалення слизової оболонки каналу шийки матки.)

- циститу, ендометриту, аднекситу у 8-9% (Цистит - це запалення сечового пузиря. Ендометрит - запалення слизової оболонки матки (ендометрія). Аднексит - запальне захворювання придатків матки),

- безпліддя - 9%.

У чоловіків можливі:

- ускладнення простати 19-28% (передміхурова залоза),

- епідидиміт - 10-20% (епідидиміт — запалення придатка сіменника)

- везикуліт - 8% (запалення сім’яних пухирців, які відповідають за накопичення і зберігання сперматозоїдів),

- цистит, пієліт - 5% (пієліт - запалення ниркових лоханок) та інші ускладнення.

У дівчаток трихомоніаз перебігає за типом вульвовагініту гостро, напівгостро чи малосимптомно. Суб'єктивно: невелика болючість чи пекучість при сечовипусканні, свербіння геніталій, гіперемія слизової оболонки піхви, жовто-білі чи жовтого кольору виділення. Отже, клініка трихомоніазу принципово нічим не відрізняється від гонореї та інших запальних процесів сечостатевої сфери, спричинених іншими збудниками. Діагноз встановлюється тільки за допомогою лабораторних досліджень. Особливості перебігу трихомоніазу в останні роки: схильність до переходу в хронічну форму без суб'єктивних відчуттів, часті рецидиви, збільшення кількості ускладнень.

Профілактика. Профілактичні заходи при трихомоніазі насамперед повинні бути спрямовані на своєчасне виявлення і лікування хворих трихомоніазом, обстеження і лікування статевого партнера, обстеження пацієнток з хронічними захворюваннями сечостатевих органів, періодичне обстеження осіб, які працюють у дитячих колективах.

Необхідно акцентувати увагу молоді на:

1. Утриманні від статевих стосунків.

2. Взаємній вірності подружжя, чи сексуальних партнерів.

3. Використанні презервативів.

4. Дотриманні правил особистої гігієни.