Зачарована Десна» - сповідь змученого митця, який гине в полум’ї Великої Вітчизняної війни

У преамбулі до кіноповісті О. Довженко причину її написання пояснює спогадами, викликаними «довгою розлукою із землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел» [ ].

В українській літературі можна знайти, чимало подібних оповідань, повістей про «босоноге дитинство». А от «Зачарована Десна» й нині залишається єдиним унікальним тво­ром у цьому жанрі.

Творче життя О. Довженка було надзвичайно складним і трагічним. Він перебував під постійним ідеологічним тиском. Хоча й розумів своє підневільне становище, але не в силі був протистояти злу, брехні, вирватися зі своєї позолоченої клітки (квартира в Москві, дача в Передєлкіно, державні премії) і ста­ти вільним Художником. Від цього багато страждав. Він неминуче мав прийти до своєї «Зачарованої Десни», яка в його творчій біографії означала щось значно більше, ніж автобіографічна повість про дитинство.

Працював над твором упродовж 14 років, щоразу вертаючись до нього з підсвідомого бажання напитися цілющої води. Так і тримався на світі з 1940 по 1956 рік. У березні 1956 р. журнал «Дніпро» видрукував повість, а наступного року, вже по смерті автора, вона з’явилась окремою книжкою.

«Зачарована Десна» була як сповідь змуче­ного митця, як надійна моральна опора для власного духу і свого народу, який гине в по­лум’ї Великої Вітчизняної війни, і як виправ­дання перед ним, Україною, людьми і самим собою.

Безперечно, це автобіографічний твір, над­звичайно ліричний, суб’єктивний. Письмен­ник вільно полинув за спогадами про своє раннє дитинство. Однак при тому не був об­межений цензурою, ідеологічними догмами, бо писав не для постановки фільму, писав для себе.

Дав волю і теперішнім своїм роздумам, почуттям, стаючи хоча б на короткий час чистим дитям природи, дитям світу, хай більше уявного, аніж реального. Внутрішнє авторське «Я» знайшло тут найповніше виявлення, а романтичне світовідчування отримало найоптимальніше втілення. За всіма жанровими ознаками твір правильніше було б назвати ліричною повістю.

Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «Я»: малий Сашко як головна ділова особа спогадів і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, свої страждання, узагальнюючи, збираючи їх у ху­дожні образи.

Малий Сашко сам по собі уособлює душу митця. Автор цим образом підсві­домо мовби говорить: подивіться, люди, ось моя душа перед вами чиста.

Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за звичкою, на нього прокльони, а тим часом «в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю. І поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я» [ ]. Всі грішні, у кожного своя провина. До цього часу «фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було трогати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж ме­ні буде?» [ ]. Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже в зрі­лому віці переживати подібні ситуації, почуття «поверженого з небес маленького ангела», каятися невідомо в чому, неві­домо перед ким…

Сашко залазить у старий човен і мучиться запитанням, що б таке зробити «для поновлення святості». Чи не підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть з усіх видань «Зачарованої Десни»: «Ні, один, мо, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити у світі?» [ ].

Це запитання постійно мучило Довженка-митця, воно спів­звучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Як жити у світі (де так багато несправедливості, зла?) Відповідь він шукав усе життя.

А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, який теж шу­кав усе життя. Дійсність брутальна й жорстока, він так хотів її змінити. Свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.

Малий живе в чарівному, поки що гармонійно прекрасному, сповненому несподіванок (як історія з левом) і манливих таємниць світі. Він для нього – докола хати, у городі, де безліч усякої живності, у саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усяким насінням, у якому так затишно спати, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу — солодкий сон у човні в клуні. Той сон поніс Сашка далеко-далеко.

Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійснених мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.

«Світло і чисто у мене на душі, люди» [ ], — голосом малого свого двійника промовляє дорослий Довженко. Звернімо увагу, як почувається Сашко, коли потерпає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво — чи сон, чи фантазія. Однак у цьому плетиві Сашкових видінь «проскакує» одна авторська фраза, фраза виправдання: «Заплюїцуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі» [ ]. Ці слова тут, здава­лось би, необов’язкові, вони — хіба що для нездогадливого читача. Адже самі по собі міркування Сашка про темряву і світло всередині себе «говорять» про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі. Для Довженка це, зрештою, закономірно: він страждав і внутрішньо каявся в тому, у чому був невинний, але був честолюбним, переживав часом безпідставно…

У «Зачарованій Десні» створено цілий мікрокосмос людського буття, як ду­ховного, так і матеріального. Той клаптик землі біля Десни — своєрідний земний рай, який Довженко не бачив більше ніде й ніколи у своєму дорослому житті. Цей рай наповнено живими, природними реаліями. Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепа­ють косу… Перегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він любить, а що ні — наче багато-багато картин проходить перед очима. І все то часточки великого світу «Зачарованої Десни», часточки того земного раю. Зі спогадів викликав їх до себе в гості втомлений, розчарований митець.

Сашкові, який наслухався розмов дорослих за кашею, так «робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє», поки він виросте, «не буде вже сінокосу тоді, ні риби» — митець не хоче бачити цей прекрасний світ споганеним і обікраденим. Недосконалість світу страшенно мучила Довженка. До цього додавалося бажання розбудити в українців національну свідомість і гідність,

«А ми хто? Ми хіба не руські?» [ ]— запитує Сашко в батька. «А хто там нас знає, – якось журливо проказує мені батько, — прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой.. мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось» [ ].

Однак Довженко-романтик щиро вірив, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд і намул з українського народу. Такий символічний зміст передає карти­на весняної повені в повісті.

Щороку Десна затоплює береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком ряту­ють на великому човні людей. Якраз на Великдень — світлий час Воскресіння Господнього (прикметна довженківська деталь): «Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — усе пливло, усе безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці» [ ]. Це символічна картина. Образ води – один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення. Як зрадів би митець очищенню й оновленню своєї України! То і в цьому його вина?

Світ «Зачарованої Десни» глибокий, невичерпний, він також безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника. У ньому — духовна опора кожного українця.