IV. Свідчення Гілльбера де–Ланноа

Ось що писав французький лицар про свою дипломатичну подорож 1421 року. Текст наводимо мовою існуючого перекладу київського професора Ємельянова. Дослідимо текст надзвичайно прискіпливо.

«82. В 1421 году, 4–го мая, я выехал из Эклюза; меня сопровождало семь человек, именно: Галлоа дю–Боа, Коларбатар де–Маркетт, Батар де–Ланноа, Жан де–ла–Роэ, Агрежи де–Гем, Герольд д’Артоа и Копен де–Пук. И я отправил своих людей и вышеупомянутыя мои драгоценности морем в Пруссию, а сам, вдвоем, взявши с собою казну, поехал сухопутью. Я проехал: Брабант, Гельдрию, Вестфалию, епископства Мюнстер и Бремен, Гамбург, Любек, Висмар, Стральзунд, Росток, Грипсвальд, проехал через герцогства: Макленбургское, Бартское и Померанское и по епископству Каминскому. Наконец я прибыл в Данциг на Висле, где я нашел великого магистра прусского и начальников ордена, представил магистру драгоценности и вышеупомянутыя письма и исполнил свои посольския обязанности от королей французского и английского. Этот синьйор оказал мне болыпия почести, давши мне несколько обедов…»[8, с. 34].

Великим Магістром Тевтонского Ордену в 1421 році був Михайло Кухмейстер. Саме до Магістра Ордену привіз Гілльбер де–Ланноа таємні листи від двох королів. І хоча, звичайно, лицар знав, про що йшлося у листах, але утримався повідомляти нам королівську таємницю.

Мова у королівських листах велася про щось надзвичайно серйозне.

Подібні таємні листи лицар вручив усім правителям східноєвропейських країн.

Дослідимо спогади Гілльбера де–Ланноа без вилучень матеріалу, окрім особистого.

«83. Тоже. Из Пруссии я отправился к королю польскому через город Садову... в Руси. Я нашел короля в глубине пустынь Польши, в одном бедном месте, называемом Озимины, и исполнил в отношении к нему свое мирное посольство от 2–х королей вышеназванных и представил драгоценности короля Англии. Он оказал мне честь, выслал ко мне вперед с лишком за тридцать лье, чтобы проводить меня на его счет, и приказал в указанной пустыне сделать для меня очень хорошее помещение из зеленых листьев и ветвей для того, чтобы я пребывал около него. Король водил меня на свои охоты такия, на которых брали медведей живьем, дал мне 2 великолепнейших обеда: один нарочитый, на котором было более 60 пар блюд, посадил меня за своим столом и присылал мне постоянно живности. Король мне вручил письма, которые я просил у него; оне были адресованы к императору турецкому, с которым он находился в союзе против короля Венгрии, оне должны были для меня служить опасом в Турции. Но он мне сказал, что упомянутый император умер, вследствии чего вся Турция в войне, и туда нельзя проникать сухим путем. Я пробыл у него 6 дней… И так как король был там в пустынном месте, то, при моем выезде, он послал меня в один русский город, по имени Лемберг (Львів. — В. Б.), находящийся в Руси, для того, чтобы сделать мне хлебосольный прием. Там синьоры и горожане дали мне очень большой обед и подарили шелковую материю, а армяне, бывшие там, подарили мне шелковую материю, устроили для меня танцы и дали мне случай хорошо пообедать и побеседовать с дамами…» [8, с. 35–36].

Польським королем у ті роки був Ягайло. Мовиться про нього.

Звернімо увагу: в 1421 році європейці (Гілльбер де–Ланноа) чітко знали, що Львів та навколишні землі належали до Русі. І ні польський король Ягайло, ні його оточення іншого не стверджували ні про саме місто Львів, ні про сучасну Судову Вишню, ні про Дрогобич. Бо Озимини лежали ще з далеких пір між Судовою Вишнею та Дрогобичем.

Але найцінніша для нас заява лицаря Гілльбера де–Ланноа — є свідчення про львівські танці 1421 року. Вдумаймося в це явище! Його не можна недооцінювати! Це ж не просто молодий француз 1421 року у Львові запрошував та танок молоду дівчину (українку, вірменку, польку). Ні! Уже на початку XV століття, скоріше — раніше, танцювальна культура існувала на теренах України (Русі). Танці існували як явище, в сучасному розумінні цього слова, тобто були музики, були вчителі танців, існували якісь неписані правила поведінки для танцівників. А це вже елементи великої культури людства.

Задумаймося: коли навколо, за описами того ж таки Гілльбера де–Ланноа панували дикість, варварство і примітивізм, львів’яни уже знали, що таке натхнення, потреба в музиці й танцях, опоетизовували образи жіночої краси.

Недаремно московська держава сотні років забороняла вивчати та друкувати в повному обсязі давні європейські джерела. А те, що потрапляло на сторінки російських журналів, зазнавало такої страшної цензури і таких вилучень, що годі було їх впізнати.

«84. Тоже. Оттуда я [отправился и] поехал в один русский город по имени Бельц, к княгине Мазовецкой… Она была сестра короля Польского. Я проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду (Витовту. — В. Б.), великому князю и государю Литовскому, которого я нашел в Каменце на Руси, вместе с женой и в сопровождении татарского князя и многих других князей, и княгинь, и рыцарей (бывших в большом количестве). Я исполнил свое мирное посольство относительно князя Витольда со стороны 2–х королей и представил ему драгоценности короля Англии. Этот государь оказал так же болыния почести мне, отлично угостил меня — дал мне три обеда, на которых посадил меня за своим столом, где сидела княгиня, его жена, и сарицинский князь Татарин, вследствии чего я видел, что за столом ели мясо и рыбу в пятницу..» [8, с. 36–37].

Автор розірвав оповідь лицаря Гілльбера де–Ланноа, щоби деталізувати і пояснити свідчення.

Отож, за словами королівського посла, землі від Львова до Бельця (сучасне містечко Белз на північному заході Львівщини) і далі — до Кам’янця, ще у ті давні часи належали до руських (українських) земель. Не забуваймо ці свідчення.

Цікаво зазначити, що польські й російські, як і українські, професори ніяк не могли визначити, про який Кам’янець, де навесні 1421 року перебував двір князя Вітовта, йшла мова у Гілльбераде–Ланноа. Подібне чинилося свідомо, аби приховати підлеглість Берестя (Бреста) Львівським (руським) князям. Довелося шукати згаданий лицарем Кам’янець суто математичним і аналітичним шляхом.

У Гілльбера де–Ланноа є таке повідомлення: «Из Каменца я возвратился во Львов, до которого 50 лье…». Оскільки королівський посол користувався німецькими милями, що можна визначити за його попередніми описами подорожей (миля дорівнює 7,4204 кілометра), то не важко підрахувати відстань, яку подолав де–Ланноа від Львова до першого Кам’янця — вона становить 371 кілометр.

Якщо врахувати, що Гілльбер де–Ланноа вирушив до Великого князя Вітовта зі Львова на північ, а відвідини княгині Мазовецької — сестри Ягайла — Олександри, були попутні, то в тому напрямку лежав тільки Кам’янець на річці Лісна (Брестська область сучасної Республіки Білорусь).

Зазначимо: ще Літопис Руський розповів про заснування Кам’янця Волинським князем Володимиром (сином князя Василька) у 1288 році. Послухаємо:

«У рік 6796 (1288)… Князь же Володимир за княжіння свого багато городів поставив, після отця свого. Він поставив Берестя, а за Берестієм поставив город на пустому місті, що називається Лосна, і назвав його ім’ям Каменець — тому що [там] була кам’яна земля. Спорудив він також у нім башту кам’яну, заввишки сімнадцять сажнів, гідну подиву всім, хто дивиться на неї, і церкву поставив Благовіщення святої Богородиці, і прикрасив її іконами золотими, і начиння служебне викував срібне, і Євангеліє апракос, оковане сріблом, [і] Апостола апракос, і Паремію, і Соборник отця свого тута ж положив, і хреста воздвежального положив» [18, с. 447].

Жодного сумніву щодо належності Кам’янця (на Лісній) до української землі у 1421 році (Велике Галицько–Волинське князівство до 1349 року) бути не може, що не бажали визнавати пізніше, як поляки, так і росіяни, а сьогодні — ще й брати білоруси. Якщо ж заміряти відстань від Львова до сучасного Белза, а далі — Холм (столиця князя Данила Галицького) — Берестя (сучасний Брест) — Кам’янець (на річці Лісна),то й матимемо відомий 371 кілометр. Що цікаво, шлях королівського посла від Львова до Берестя (Бреста) постійно тримався напрямку річки Західний Буг, а з Берестя до Кам’янця — його притоки Лісна. Саме так пролягали дороги (шляхи сполучення) у давні часи.

Так було визначено місце розташування ставки Великого Русько–Литовського князя Вітовта у липні місяці 1421 року — Камянець на річці Лісна.

Щодо визначення особи «татарського князя», що сидів за особистим столом Вітовта, то, скоріше, ним був останній Великий хан Золотої Орди — Улу–Мухаммед, який 1421 року посів золотоординський царський престол за допомогою Вітовта. Саме присутність у Вітовта «многих других князей… и рыцарей (бывших в большом количестве)» свідчить про готовність до воєнного походу на Золоту Орду.

А за особистим столом Вітовта, крім рівного йому та державних послів і дружини Великого князя, ніхто не мав права сидіти під час офіційних банкетів. Це принижувало честь Великого князя — володаря держави.

У XV столітті (й пізніше) за правилами етикету пильно стежили. Звернімо увагу: навіть брати та сини Великого князя не сиділи за його столом під час банкету, хоча були присутні в залі. Пам’ятаймо: справжня історія не базується на винятках із правил.

Послухаємо Гілльбера де–Ланноа далі: «(продовження пункту 84. — В. Б.). И на одном торжественном обеде, который он дал для двух посольств, — одного из Новгорода, а другого из Пскова, — которыя тогда прибыли и, целуя землю (вклоняючись. — В. Б.), предлагали много удивительных подарков, как–то: невыделанныя куны, шелковыя платья, шубы, меховыя шапки, штуку шелковой материи, зубы кураков — рыбы такой, золото и серебро; всего до 60 родов подарков. Великий князь принял подарки от Новгорода, а от Пскова нет. Раз даже в гневе приказал принять долой со своих глаз…» [8, с. 37].

Свідчення королівського посла є неоціненні, настільки вони правдиві та достовірні. Скільки би російська так звана історична наука не волала про приналежність Новгорода і Пскова до Московського князівства, та Гілльбер де–Ланноа своїми свідченнями у 1413–1414 роках і 1421 року перекреслив те волання назавжди, показавши справжній стан речей. З часів появи Великого Литовсько–Руського князівства, а це середина XIV століття і до 1471 року — року першого походу Івана III (він же син останнього царя Золотої Орди Улу–Мухаммеда — Якуб) на Новгород, Московія абсолютно ніякого впливу на Новгород і Псков не мала. Не забуваймо, що за часів тверського князя Беклемиша, він же — Михайло Тверський, Новгород і Псков підпорядковувалися саме йому. А до 1272 року Москви взагалі не існувало.

Перед нами постає зовсім інша історична дійсність, ніж та, яку впродовж трьохсот років нам вбивала в голови Москва, коли звертаємося до незалежних європейських джерел.

Пояснюють джерела й гнів Вітовта на псковичів у 1421 — вони не розірвали договору з Лівонським орденом, як того вимагав їхній покровитель — Великий князь. Можна не читати московські вигадки.

Автор змушений повідомити, що йому вдалося знайти тільки у трьох російських науковців виклад, досить–таки скорочений, доповідей Гілльбера де–Ланноа про поїздки на терени майбутньої Російської імперії у 1413–1414 роках та в 1421 році. Першим до цієї теми звернувся знаменитий археолог Петро Савельев, але він проаналізував поїздку лицаря тільки до Новгорода та Пскова і, звичайно, не наводив тексту оригіналу доповідей.

Другим до цієї теми звернувся одеський історик Ф. К. Брун. Він навів маленьку дещицю оригіналу праці Гілльбера де–Ланноа, та тільки ту, яка веде розповідь від міста «Бельцы» до «Константинополя», пропустивши все інше.

А київський професор Ємельянов хоча й навів майже весь текст перекладів доповідей Гілльбера де–Ланноа за 1413–1414 і 1421 роки, але повністю проігнорував оригінали. Тому перевірити тексти перекладу неможливо. Це давня практика російської так званої історичної науки — приймати на віру слова.

На думку автора, все те чинилося свідомо цензурою і російськими авторами. Українським історикам вже давно слід звернутися до оригіналів праць Гілльбера де–Ланноа і прискіпливо з ними попрацювати.

Підемо далі за київським професором, «(продовження пункту 84. — В. Б.). Князь вручил мне такия письма, которыя нужны были мне, чтобы проехать при его содействии в Турцию; они были написаны на татарском, русском (українському. — В. Б.) и латинском языках. Князь дал мне в проводники двух татар и 16 человек русских (українців. — В. Б.) и волохов (румунів. — В. Б.). Впрочем, он так же сказал мне, что не следует переезжать через Дунай, потому что во всей Турции была война после смерти императора. Он был в союзе с государями польским и татарским против венгерского короля» [8, с. 37–38].

Розповімо про взаємини того часу між східноєвропейськими країнами, про які згадує королівський посол Гілльбер де–Ланноа. Вони були надзвичайно заплутаними і залежали, переважно, від думок та вчинків керівників держав. Велике Литовсько–Руське князівство у ті роки очолював Великий князь Вітовт, який посідав престол з 1392 по 1430 рік. Вітовт був двоюрідним братом польського короля Ягайла. Обидва походили із литовського князівського роду Гедиміна. Союз Великого Литовсько–Руського князівства і Королівства Польща був започаткований династичною Кревською унією 1385 року, коли Ягайло прийняв католицьку віру та одружився з польською королевою Ядвігою. Змушений, під тиском литовських та українських князів, поступитися титулом Великого князя Вітовтові, Ягайло примусив Вітовта визнати умови Кревської унії та зверхність Польського короля над Великим князем, що згодом призвело до об’єднання двох держав. Тому Вітовт, бувши володарем держави, постійно озирався на польського короля Ягайла. Ці взаємини слід враховувати.

Угорським королем у ті роки був Сигізмунд І, імператор Германський, який із 1419 року став ще й королем Богемським. Головною причиною ворожнечі між Великим Литовсько–Руським князівством та Угорським королем (він же імператор Германський) було надання руськими (українськими) князями допомоги чехам у так званих гуситських війнах. І хоча військову допомогу чехам надавали руські князі, але Германський імператор ворогував із Вітовтом, з дозволу якого та допомога надавалася.

З південного сходу на Угорського короля, він же Германський імператор, наступала молода потужна Османська імперія заснована Османом І Газі, який правив у 1300–1326 роках. Османська імперія, ще з часів своєї появи в першу чергу посягала на землі Візантійської імперії та Угорського королівства. Тому зрозуміло, чому Османи постійно ворогували з ними усіма.

У Гілльбера де–Ланноа йдеться мова про смерть Османського султана Магомета І. Владу, після смерті батька, успадкував син Мурад II. Але в Османській імперії, так у ті віки називалася сучасна Туреччина, Мурадові II протистояли його дядько Мустафа та брат Мустафа. Саме про те внутрішнє протистояння в Османській імперії вели мову князь Вітовт і Гілльбер де–Ланноа. Чому князь Вітовт не радив королівському послу добиратися до Константинополя, на ті часи ще столиці Візантійської імперії, сушею, через Дунай. Там уже були турки. Так коротко можна охарактеризувати взаємовідносини та геостратегічне становище країн Східної Європи. Як бачимо, жодної проблеми у ті часи без участі Великого Литовсько–Руського князівства вирішити було неможливо. І що цікаво — руські (українські) князі у тій, русько–литовській державі, мали неабияку вагу.

Послухаємо Гілльбера де–Ланноа далі.

«85. Тоже. Один князь и русская (українська. — В. Б.) княгиня из числа его подданных дали мне обед и пару русских (українських. — В. Б.) вышитых перчаток…, а его рыцари (українські. — В. Б.) дали мне другие подарки, как–то шапки и перчатки, подбитыя куньим мехом и татарские ножи, особенно–же Гедигольд, капитан Плюй в Подолии. Я был у Витовта 9 дней и уехал оттуда» [8, с. 38–39].

Ми процитували надзвичайно цікаве і важливе свідчення посла Англії і Франції із далекого 1421 року. То не прості слова, то далека і славна історія України (Русі). Жоден український історик ще не осмислював цього свідчення абсолютно незалежної європейської людини. Про що ж ці слова свідчать? Подумаємо разом.

Якщо український князь влаштував прийом королівському послу, то він був державною особою і мав на те право. Звернімо увагу, на прийомі у руського князя та його дружини були присутні виключно українські — «Його рицарі», з яких Гілльбер де–Ланноа виділив «Гедігольда». До лицарської спільноти на Заході належали тільки особи дворянського походження. За умов тодішньої України (Русі) до такої категорії належали князі та бояри.

Та навіть серед князів і бояр руських (українських), королівський посол виділив «подарунки «Гедігольда».

Попередньо ми уже говорили, що у Великому Литовсько–Руському князівстві існувала державна субординація. Отож князь, який влаштував прийом для королівського посла, був у 1421 році головним серед руських князів держави, як за посадою, так і за впливом у Великому князівстві. А таким у ХV–ХVІ століттях був рід князів Острозьких.

Без сумніву, «Князь и княгиня русские» (згідно з перекладом історика Ф. К. Бруна) були українцями (русичами) Федором та Агафією Острозькими. Саме вони в липні 1421 року влаштували обід і прийом послові англійського та французького королів. Цьому є й ще один доказ.

На обіді у Федора та Агафії Острозьких був присутній «рыцарь Гедигольд». Але лицар належав до руських лицарів, і аж ніяк не до найманців. Це підкреслив посол. А ще він звернув нашу увагу, що найкращі подарунки отримав після прийому саме від «Гедігольда». Такого не міг допустити жоден руський князь чи боярин, присутній на прийомі. Але таке міг собі дозволити син Федора і Агафії Острозьких. А в них був саме такий син, якого звали—Василь Красний!

Послухаємо першого ректора Київського університету професорам. О. Максимовича(1804–1873):

«Синів у Федора Даниловича було два, Василь та Данило. Першого з них сучасники називали Василем Красним» [49, с. 13].

Пропоную разом дослідити, чому посол двох королів до Великого князя Вітовта пойменував князя Василя Красного (Острозького) — Гедігольдом.

Гілльбер де–Ланноа написав свій звіт королям (спогади) французькою мовою, додаючи до нього голландські слова. Тобто він одночасно володів французькою та фламандськими мовами. Бо голландська (фламандська) мова є звичайним відгалуженням «західно–германської групи індоєвропейської сім’ї мов» [25, том 17, с. 574].

Як освічена людина, він знав латинську мову. Певно, знав іспанську та англійську мови, бо воював в Іспанії та служив англійському королю.

На початку XV століття людей ще величали одним іменем, інколи додаючи уточнюючий прикметник чи якусь іншу ознаку.

З грецької Василь — це Василіус — володар (імператор, цар, король, князь, хан, султан тощо). Слово «Красний», в нашому розумінні, англійською мовою кажуть — «гольд» — золотий.

Та назвати Василя Красного — Василіус–Гольд Гілльбер де–Ланноа не міг. Це не відповідало дійсності. Василіусом (Великим князем) Великого Литовсько–Руського князівства був Вітовт.

Певно, французові пояснили, що назвати Василя Красного одним словом Гольд буде неправильно. Тому й з’явилося — Гедігольд. І з’явилося в Європі давно.

Зазначимо, що з першою частиною слова «Геді» лицар Гілльбер де–Ланноа поводився надзвичайно вільно. Коли автор дослідження звернувся до мовного оригіналу праці де–Ланноа, а її частково навів професор Ф. К. Брун, то тільки на двох сторінках наведеного тексту, знайшов три різних його написання: Guedigold, Gheldigold, Gueldigold. Звичайно, це могла бути й помилка друкарні, а не Гілльбера де–Ланноа. Але професор Ф. К. Брун, бувши людиною педантичною та уважною, на ці розбіжності не звернув уваги. Щось в цьому приховано. Хоча зазначимо, що польські та російські імперські історики, які працювали в минулі століття зі спогадами Гілльбера де–Ланноа, були не зацікавлені вносити істину до цього питання. Жодна з цих імперій не бажала бачити володарем великого Поділля руського (українського) династичного князя, рід якого сягав у IX століття, до Святого Володимира та пізнішого — Данила Галицького.

Особливо цього не бажали польські історики, які почали працювати з матеріалом першими, одразу ж по його публікації у 1840 році «Обществом библиофилов в Монсе». Тому що Польський король Казимир, посягаючи на Галицьке князівство, ще у 1350–ті роки у листі до Константинопольського патріарха писав неправду:

«До первопрестольного всеосвященнішого Патріарха, Вселенського Собору, уклін і биття чолом багато разів від сина твого Краля Казимира землі Ляхії й… Русі, і від Князів Русі, які в Християнську Віру вірують, і від Бояр Русі чолом б’ємо поклони… Князі Русі були мої родичі і сії Князі залишили Русь… і земля осиротіла. І після того я, Краль Ляхії, придбав землю Русі…» [48, с. 148].

Як бачимо, польський король Казимир у листі до Константинопольського Патріарха блудив словом, бо нащадки славних володарів Русі — Острозькі, на ті часи були живі.

І саме князі Дмитро і Данило, як представники давнього роду Рюриковичів, у 1340 році розгромили польського короля Казимира Владиславича, що зазіхнув на Галицьку землю та Львів.

Послухаємо професорам. О. Максимовича:

«… В 1340 году Краковский король Казимир Владиславич посягнул в первый раз на завладение землею Галицкою или Львовскою — но был разбит Данилом» [49, с. 7].

То як же могли польські історики спростовувати свого «Краля Ляхії», засвідчуючи в 1411–1423 роках князювання Василя Красного (Острозького) на Поділлі, коли із 1430 року уже новий «Краль Ляхії» Ягайло розпочав захоплення Поділля?

Тому й вигадали міфічного найманця «Гедігольда»! А московити й не думали цю вигадку заперечувати, хоча її видно неозброєним оком.

Шкода тільки, що й українські історики підспівували огидній облуді довгі роки.

Що стосується першої частини слова Геді–гольд, то, на думку автора, це є пом’якшене скорочення від слова — герольд — в перекладі з латини — носій герба. Отож — золотий носій давнього княжого герба України (Русі). Таке дослідження для польської та російської історичних наук вкрай небажане.

Було би надзвичайно доцільно Академії наук України дослідити оригінали праці Гілльбера де–Ланноа і перші їхні видання в Англії та Франції. Врешті–решт — це обов’язок українських істориків. Годі співати польських і московських пісень про вигаданого найманця «Гедігольда».

Після відкриття Рюриківського князівського роду на Волині (Острозьких), а це по суті у Великому Галицько–Волинському князівстві, немає права на існування історична теза про згасання роду Данила Галицького на початку XIV століття. Це вигадка польської імперської історіографії, що виправдовує польську агресію та завоювання спочатку Галичини, а потім — Поділля.

Як уже говорилося, перша відома особа із князівського роду Острозьких — князь Данило 1340 року вщент розгромив польського короля Казимира, який зазіхав на Львівську землю. Тобто він протистояв польському королеві свідомо, не дозволяючи зазіхати на чужий спадок.

Ось як ті далекі події трактують сучасні історики знаменитої Острозької академії:

«Першим відомим нам представником династії Острозьких є князь Данило з Острога… Про Данила збереглося дуже мало свідчень. Життя його припало на часи розпаду Галицько–Волинської держави (середина XIV ст.). Він боровся з експансією польського короля Казимира Великого на території Галичини, використовуючи допомогу татар. У принципі, нічого тут дивного немає. Його попередники, галицько–волинські правителі, не раз вдавалися до татарської допомоги, воюючи з поляками… Відомо, що князь Данило мав свою печатку з гербом, який містив основні елементи «великого» герба Острозьких. Останній дійшов до нас, і він добре відомий дослідникам… мав він і власні збройні… (сили. — В. Б.), які використовував у боротьбі з поляками. Імовірно, саме Данило почав формування князівського домену на південних землях Волині…» [46, с. 11].

Автор ще раз привертає нашу увагу до того факту, що землі південної Волині, куди входив Острог, у 1290–1360 роках не належали до володінь Золотої Орди та володінь її сателітів, хоча князь Данило й користувався допомогою ханів у протистоянні з Польщею та Угорщиною, як його попередник Лев Данилович (1269–1301). Це ще раз засвідчує, що князь «Данило з Острога» належав до князівського роду та мав спадкові права на Львівську землю. Історія Золотої Орди не знає випадків, щоби хани надавали допомогу якійсь внутрішній «боярській олігархії», яка б виступала проти князів.

Отакі факти довелося наводити, аби зрозуміти, чому польські та російські історики приховали правду про Василя Красного (Острозького), не розшифрувавши слово Гілльбера де–Ланноа — Гедігольд. Це було вчинено свідомо, щоби приховати справжнього спадкоємця Галицької та Подільської земель — князя Данила, який, скоріше за все, 1310–1315 року народження. Нагадую про обережне ставлення до польських та російських так званих офіційних історичних джерел. Чимало їх свідомо сфальшовані.

Але повернімося до королівського посла.

«86. Тоже. Из Каменца (на р. Лісна. — В. Б.) я возвратился во Львов, до которого 50 лье, и вот сколько кругу дал я, вне моей дороги, чтобы найти князя Витовта. А из Львова, проехавши верхнюю Русь, я приехал в другой Каменец, удивительно расположенный город, принадлежащий упомянутому князю. Здесь я нашел одного рыцаря, капитана Подолии, Гедигольда, который пышно принял меня, дал мне прекрасные подарки, жизненные припасы и отличные обеды» [8, с. 39].

Знову переконуємося, що Поділля у 1421 році, певне, й пізніше, перебуваючи у складі Великого Литовсько–Руського князівства, мало свого князя–управителя («капітана Подолии») — Гедігольда, інакше — Василя Красного Острозького, із роду давніх руських (українських) князів.

Поляки не мали права, навіть за законами тих часів, на Кам’янець та Поділля. Тому, завоювавши ті землі 1434 року, вигадали міф про відсутність спадкоємців та мирне приєднання.

Звернімо також уваїу на неякісний переклад праці Гілльбера де–Ланноа російською мовою, коли у тексті фігурують Львів і Лемберг, Вітовт і Вітольд тощо. І хоча зрозуміло про кого та яке місто йде мова, однак посол так словами не розкидався. Що зобов’язує українських істориків звернутися до оригіналу праці де–Ланноа. Там можна знайти багато цікавого.

Зазначимо ще один надзвичайно цікавий факт: у першій чверті XV століття Гілльбер де–Ланноа засвідчив інші імена руських (українських) земель, ніж ті, які уже сотні років усім нав’язує московська історіографія. Так, руські землі від Львова до Берестейщини (Кам’янець на річці Лісна) поіменовані не «Білою Руссю», а «Нижня Русь». В той час, як землі від Львова до Кам’янця (на Поділлі) поіменовані не «Червоною Руссю», а «Верхня Русь».

Кожен розуміє — чужоземець не міг особисто визначити тлумачення земель Русі (України). Він про ті назви земель дізнався від господарів землі. Тобто саме такі назви у 1421 році мали території Русі, про які вів мову Гілльбер де–Ланноа. Цей висновок також підкреслює і те, як чітко посол подавав назви земель і міст, якими мандрував. Він жодного разу не схибив і не вжив своєї особистої вигадки.

Таким чином, підсумуємо висновки, отримані із наведених свідчень Гілльбера де–Ланноа — посла англійського і французького королів до Великого Литовсько–Руського князівства у 1421 році.

Перше. На початку XV століття руська земля не ділилася на складові частини: Біла Русь, Червона Русь, Мала Русь і т. д. Землі на північ від Львова йменувалися Нижня Русь, землі від Львова до Кам’янця (на р. Смотрич) — Верхня Русь. Все інше — вигадки московитів на підтримку російського націонал–шовінізму.

Друге. Влітку 1421 року в Кам’янці, на Берестейщині, у Великого Литовсько–Руського князя Вітовта перебував останній хан Золотої Орди — Улу–Мухаммед, який того ж таки року посів престол Великого хана Золотої Орди.

Не викликає сумніву, що він зайняв престол за підтримки Великого князя Вітовта.

Трете. Починаючи від середини XIV століття до 1471 року Новгород і Псков залежали від Великого Литовсько–Руського князівства. А з 1238 року до середини XIV століття — від Мещерського (Тверського) улусу Золотої Орди. Москва і Московський улус Орди до 1471 року не володіли Новгородом і Псковом і не контролювали їх.

Четверте. У кінці XIII — на початку XIV століття не перервалася династія Данила Галицького. З середини XIV століття вона почала йменуватися — Острозькою. У 1421 році Федір Острозький був другою людиною за посадою у Великому Литовсько–Руському князівстві, а його син Василь Красний посідав пост правителя Подільської землі. Щоби приховати володіння родом Острозьких—Галицьких у 1421 році Подільською землею, польська та російська історіографії фальшували ім’я князя Василя Красного за допомогою того, що де–Ланноа називав його Гедігольдом, на основі чого створювали образ невідомо звідки прийшлої сторонньої людини.

Не будемо зараз робити остаточних висновків із праці Гілльбера де–Ланноа. Залишимо таку можливість майбутнім дослідникам. Автор закликає майбутніх науковців обов’язково звертатися до першого видання праці, виданої в 1840 році в Монсі. Тому що у тому виданні наведена карта, яка не перевидавалася в Російській імперії, зрозуміло з яких причин. Та карта сьогодні є вагомим доказом великої московської брехні щодо викладу російської історії за XIV–XV століття.

Звернімо увагу: у двох книгах російського академіка В. Г. Тизенгаузена, виданих в Російській імперії (царській і радянській) у 1884 та 1941 роках як копії, зняті ним із перських та арабських історичних праць XIII–XVI століть, не наведено жодної карти, жодної географічної праці. А щоби шановні читачі не думали, що це мої домисли, послухаємо російських професорів із II тому «Сборника материалов относящихся к истории Золотой Орды», виданого «Издательством Академии наук СССР» у 1941 році:

«В первый том “Сборника” не включены два важных географических сочинения — Ибн Саида (XIII в., не издано) и Абу–л–Фиды (XIV в., существует издание и французский перевод Рено)» [4, с. 11].

Між іншим, радянські, більшовицькі професори та академіки були не кращі за царських: у II томі «Сборника» теж немає жодної географічної карти, жодної фундаментальної географічної праці з описом території.

Та повернімося до Гілльбера де–Ланноа. Ось що писав російський історик Ф. Брун у 1852 році про видану книгу де–Ланноа: «В 1840–м году Общество библиофилов в Монсе обнародовало означенное сочинение в 100 экземплярах пущенных в продажу. Эта книга была издана г. Серрюромпо рукописи, хранящейся в его библиотеке. Кроме некоторых примечаний на полях книги, к ней присоединены в конце словарь и карта» [7, с. 153].

В перекладі Ф. К. Бруна книга має назву: «Путешествия и посольства господина Гилльбера де–Ланнуа, кавелера Золотого Руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Болона, Вачени; в 1399–1450 годах». Моне, тип. Эм. Гоща» [7, с. 153].