Місце та роль позбавлення волі, як виду кримінального покарання в каральній політиці в Україні з середини XVII до кінця XVIII ст..

В каральній політиці російського уряду позбавлення волі до кінця XVIII ст. не могло одержати належного розвитку. Каральне значення тюремних установ було досить низьким. Це змушувало уряд видавати перевагу іншим заходам кримінальної кари більш простим і дешевим, а саме смертну кару або тілесні покарання.

В’язниця того часу була не більш як місцем тимчасового утримання винних до засідання суду або виконання покарання. В’язниця того часу не переслідувала, та і не могла переслідувати ніяких виправних цілей. Виданні центральним урядом законодавчі акти того часу (Литовський статут, Соборне Уложення 1649 р., Військові Артикули Петра І, “Права, за якими судиться малоросійський народ ” й ін.) розширили сферу застосування позбавлення волі. Саме слово “в язниця” щільно увійшло до обігу. Був введений новий вид позбавлення волі – каторжні роботи, які включали в себе позбавлення волі на певний або довічний строк, а також обов’язкове залучення до роботи. Однак у цілому роль позбавлення волі як покарання за різні злочини у цей період була абсолютно мізерною у порівнянні з іншими покараннями. Позбавлення волі не відігравало суттєвої ролі в каральній політиці польського уряду на західно – українських землях не кажучи про Запорозьку Січ і Крим. [1]

У питаннях призначення і виконання позбавлення волі держава у той період обмежувалася лише ізоляцією злочинців, передбачаючи, перш за все, завданням припинення їх злочинної діяльності, а також залякування. Для реалізації цих цілей були прийняті деякі норми, що стосуються режиму утримання ув'язнених. Зокрема, вперше з'являються норми кримінально-виконавчого характеру. Проте побут ув’язнених, правове положення віддавалося на відкуп місцевій владі, що часто породжувало свавілля. В'язні нерідко голодували й помирали. Ув'язнені були вимушені самі піклуватися про свій прожиток. Висловлене свідчить також про те, що з першої чверті XVIII ст. в пенітенціарній практиці активно розвивається інститут залучення до примусової праці засуджених до покарань, пов'язаних з позбавленням волі. В державі вже почав формуватися кримінально-виконавчий апарат з виконання тюремного ув’язнення.

1.2 Виникнення політико – правових ідей в питаннях кримінального покарання в останній чверті XVIII ст..

Існуюче кримінальне законодавство к кінцю XVIII ст. не тільки гальмувало розвиток продуктивних сил у країні, не лише суперечило суспільним буржуазним відносинам, що тоді зароджувалися, але й суперечило правосвідомості громадян нового часу. Статті Уложення та Військового Статуту з санкціями позбавлення волі втратили свою силу вже в другій половині XVIII ст. [2]

З кінця XVIII ст. у Європі почалася швидка ломка старих форм суспільного життя. Колишній підхід у вигляді остраху в покаранні піддавався суворій науковій критиці й під впливом нової ідеї виправлення злочинців слабшав. Це була епоха урочистого визнання прав особистості, у тому числі особистості в‟язня, коли вперше похитнули вікові засади старих каральних систем. Загальні тенденції гуманізації не могли не вплинути відповідним чином і на в‟язниці того часу, зважаючи на те, що вона поступово посідає все важливіше місце у загальній системі покарань. Багате значення у розповсюдженні цих ідей внесли представники західно – європейської наукової думки, як І. Беккарія, Дж. Говард, І.Бентам. Немалий вплив на розвиток тюремної справи у Європі і Росії надав приклад США, де у кінці XVIII ст. виникла перша тюремна система, так звана Філадельфійська система одиночного ув‟язнення. У другій половині XVIII ст. помітні відбуваються зміни російського кримінального законодавства у сторону пом‟якшення покарання, коли в “кодексах” з‟являється термін “покарання виправні”. Сама Катерина ІІ, знаходячись під впливом французьких й англійських просвітителів, за прикладом Єлізавети планувала на початку 80-х рр. скасувати смертну кару, замінивши її довічною каторгою. При неї на практиці дещо упорядкувалося управління в‟язницями, які були підпорядковані Сенату. Були введені два нових виду позбавлення волі – ув‟язнення в “робочому” та “смирительному” будинках. Окремі її накази прагнули регламентувати життя у в‟язниці, розпочати класифікацію в‟язниць за родом участі в злочині і ступені вини. Перебуваючи під впливом прогресивного тюремного руху кінця XVIII ст., імператриця мала намір провести тюремну реформу у котрій була дана перша спроба нормативного визначення режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Однак він так і не отримав законодавчого підтвердження. Проект повторив долю переважної більшості прогресивних законодавчих ініціатив катериновської епох однією з характерних рис якої була декларативність намірів влади.[3]

1.3 Розвиток кримінального законодавства у сфері покарань, пов’язаних з позбавленням волі, та тюремне питання в першій половині ХІХ ст.

Значним кроком уперед стала поява на початку ХІХ ст. наукових досліджень російських криміналістів з кримінального права, де значне місце відводилось інституту позбавлення волі, досліджень, заснованих на матеріалах вітчизняного законодавства і провідних наукових методах XVIII ст. (О.Горегляд та ін.). У державі почали друкуватися твори зарубіжних дослідників кримінального і пенітенціарного права (І.Бентама, Ч.Беккарія, Блекстона, Дж.Говарда, В.Венінга), видаватися перші юридичні журнали. Передова російська громадськість уже в першій чверті ХІХ ст. звернула свою увагу на становище в‟язниць в країні. Вперше виник попит на літературу з тюремного питання, а в друге представники російської інтелігенції прагнули під час подорожи за кордон особисто ознайомитися зі становищем в‟язниць у тих країнах, які вважалися передовими у розвитку своїх пенітенціарних систем (Англія, США). Практичними наслідками всього цього стало створення у 1819 р. “Товариства піклувального про тюрми”. Ця організація, що знаходилася зовні системи державних органів протягом багатьох десятиріч надавала провідний вплив на тюремну систему держави. Діяльність Товариства сприяла формуванню нового, більш демократичного напрямку у вітчизняному тюрмознавстві. З цього часу громадська ініціатива робить спроби поліпшення положення арештантів. [4]

В 20 – 30-х рр. ХІХ ст. “Товариство піклувальне про тюрми” відкрило свою діяльність у всіх губернських центрах України. К 50-м рокам Товариство втратило свій тюремно – філантропічний приватний характер, розпалось на ряд тюремних комітетів і відділень, перетворившись у структуру формально – бюрократичного характеру, а в 1855 р. воно було приэднано к МВС (міністру було присвоєно звання президента товариства). Значний інтерес викликає діяльність в 1802 – 1808 рр. малоросійського генерал – губернатора князя О.Б.Куракіна. З його іменем пов‟язують початок будівництва в Україні в‟язниць нового типу, які пізніше почали називати “тюремний замок”. І все ж таки необхідно відокремити і ще не значну роль в‟язниці, “смирительних” і “робочих” будинків, арешту серед більш складної системи каральних засобів передбачених в виданому у 1832 р. Зводу законів Російської імперії, зокрема його ХV-го тому “Уложення про покарання кримінальні та виправні”. Значні зміни у погляді законодавця на позбавлення волі здійснювались в “Уложенні про покарання” 1845 р. Свою каральну систему це Уложення передбачало вже майже виключно на цьому покаранні, різноманітність його виду та строків, становлячи на перше місце серед них виправні арештантські роти цивільного відомства.[5]