Розділ IV. Наш край у «Журналі» та епістолярній спадщині Кобзаря

З приходом до влади більшовиків почалися спроби видати спадщину Тараса Шевченка. Перша спроба академічного зібрання у 8-10 томах завершилася випуском 3 і 4 томів, що вийшли за редакцією С.Єфремова і тривалий час зберігалися у спецфондах, тобто були під забороною. Над підготовкою цих томів, а саме епістолярної спадщини та «Журналу» Тараса Шевченка, крім Єфремова працювали ще й М.Новицький, Д.Ревуцький, П.Филипович. Але сталінські репресії та ув’язнення "шевченкознавців–націоналістів" перешкодили закінченню такого довершеного видання.

Починаючи з ювілейної дати 1934 р., за редакцією вчених-комуністів В.Затонського, А.Хвилі та Е. Шабліовського знову планувалося академічне видання творів Т.Шевченка у 14 томах. Та вдруге, через сталінські репресії згаданих вище редакторів, які недавно допомагали розправлятися зі своїми попередниками – найавторитетнішими шевченкознавцями, їхнє видання залишилося незавершеним (вийшли лише 2 перші томи).

30-ті роки в Україні – чорна смуга у виданні творів Т.Шевченка. 1933 р. був конфіскований увесь тираж 3-томного видання за редакцією О.Дорошкевича через його арешт і заслання. І якщо 1932 р. «Кобзар» друкувався накладом 100000 примірників, то 1937 р. – 6500, і переважно для школярів.

У той же час шевченкознавці львівської школи досягли неперевершених досі успіхів у дослідженні й коментуванні творів Т.Шевченка.

Вершиною шевченкознавства XX ст. слід вважати «Повне видання творів Шевченка» у 16-ти томах, яке здійснив у Варшаві – Львові 1934–1938 рр. колишній київський вчений Павло Зайцев, а перевидав 1959 – 1961 рр. у Чикаго М.Денисюк. П.Зайцев згуртував навколо себе велику групу авторитетних дослідників різних галузей – літературознавців, істориків, фольклористів, мистецтвознавців, бібліографів, – залучив зарубіжних вчених, письменників. Серед них імена Д.Антоновича, Л.Білецького, І. Брика, Д.Дорошенка, М.Кордуби, Б.Лепкого, О.Лотоцького, Є.Маланюка та інших, яких радянське літературознавство відгородило від українського читача глухою стіною спецфондів, чіпляючи їм всілякі ярлики. Через брак оригіналів поезій Шевченка, його прози, епістолярної і малярської спадщини, видання із оголошених 16 вилилось в 14 томів. Наклад першого тому, в якому була надрукована біографія Т.Шевченка, знищено в друкарні радянськими військами, які у 1939 р. увійшли до Львова, а повторно цей том випущено як окреме видання 1955 р. в Мюнхені.

Епістолярна спадщина Тараса Григоровича Шевченка дає змогу не тільки поглибити і значно розширити біографічні свідчення про нього, а й розкрити його погляди на явища суспільного, літературного й морального характеру.У лаконічних, а подекуди доволі розлогих листах поет ділиться враженнями від перебування далеко за межами рідного краю, про свою художню та мистецьку творчість, роздумує про долю України.На сьогоднішній день епістолярний доробок митців слова став предметом ґрунтовних досліджень [12, с.131].

У листах до різних адресатів (1839-1849 р.р.) Тарас Шевченко зрідка порушує актуальні проблеми, пов’язані із суспільно-політичним, культурно-освітнім і літературним життям. У основі його листів – образ людини, якій не байдужа доля рідної країни, рідного слова, родини. Перебуваючи далеко від рідного краю, поет страждав, про що свідчать ностальгійні нотки його кореспонденції. Він з ніжністю і любов’ю згадує у листах Україну, використовуючи епітети: «рідна», «моя», «наша», «своя».

У листі до брата Микити від 15 листопада 1839р. із Санкт-Петербурга Т.Шевченко пише: «Микито, рідний брате! Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому, бо

Москалі чужі люди,

Тяжко з ними жити;

Немає з ким поплакати,

Ні поговорити.

Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському» [45,с.301.].

Рідне слово для Т.Шевченка було тим лагідним промінчиком, який зігріває душу, додає наснаги і терпіння, заспокоює у слушний момент. Настільки тема рідного слова була близька поету, що він часто повторює своїм адресатам по можливості писати йому «не по-московському». Такою думкою пройнятий і лист до Г.Ф.Квітки-Основ’яненка від 8 грудня 1841р. із Санкт-Петербурга: «І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше» [45, с.304].

Тарас Шевченко був щиро радий кожному листу від друзів по перу, від яких відчував дружню підтримку на чужині. Він старався бути морально вищим за середовище, яке його оточувало. Інтуїтивно відчував близькість душі. Проте відсутність поряд плеча близької людини гнітила його, бо серце було завжди на рідній землі «на Вкраїні милій».

У листі до Г.Ф.Квітки-Основ’яненка від 19 лютого 1841р. із Санкт-Петербурга поет ділиться своїм душевним переживанням:

«...і на Україні

Я сирота, мій голубе,

Як і на чужині.

Тілько й рідні, що ви дні... Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю. Далебі правда, частенько сижу собі один в чужій хаті та й думаю – гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком спіткнеться. Що то якби благословив милосердний Бог нам з вами зострінуться» [ 45,с.302].

Україна жила у його снах, мареннях, мріях, уяві. Поет не відчував, не уявляв себе поза нею, якою б страдницею вона не поставала у реальності. Він вірив у її нове народження, її безхмарну долю, щиро молив Бога послати їй щасливу долю. Його не покидала надія повернутися у її лоно при будь-яких статках і за будь-яких обставин. Він важко переживав, захворівши. Переважав песимістичний настрій, душевний дискомфорт, спричинений відсутністю близької людини.

У листі до П.М.Корольова від 18 листопада 1842р. із Санкт-Петербурга Т.Шевченко зазначає: «...як не хочеться кидать землю, хоч вона’ й погана! а треба буде, хоч воно ще й рано. Молю тілько милосердного Бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб хоч умерти на Україні... Хоч би Бог привів подивиться на свої сльози, докупи зібрані. Не забувайте мене, будьте ласкаві, напишіть, коли матимете час, швиденько до мене, бо вже з півроку, як не чую нічого із рідної моєї України, може, вже й ніколи не почую...» [ 45,с.312].

Туга за рідним краєм завжди переслідувала поета. Він з любов’ю і трепетом у душі згадував про нього далеко на чужині. І як би йому не жилося, хто би його не оточував: нові друзі чи неприятелі, отчий край був для нього дорожчим над усе. Про це часто він наголошував у листах до рідних та друзів.

Зокрема, у листі до Г.С.Тарнавського від 25 січня 1843р. із Санкт-Петербурга поет зазначає: «А я... чортзна-що, не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхать до солов’я, весело б було, та не знаю...» [45,с.314].

Відвідавши Україну, Т.Шевченко був дуже вражений від побаченого. Переповнені ріки від сліз і горя, сумні, замучені люди, опечалене сонце, стурбована природа, стьмяніла її краса. Це настільки негативно вплинуло на поета, що він ще довго не міг прийти до тями. І через рік враження від поїздки на Україну у нього не стерлися. Він ділиться своїми враженнями від побаченого у листі до Я.Г.Кухаренка від 26 листопада 1844р. із Санкт-Петербурга: «Був я уторік на Україні – був у Межигорского Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав. Сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися.

Заходився оце, вернувшися в Пітер, гравировать і іздавать в картинах остатки нашої України» [45,с.315].

Ностальгійні нотки звучать і в листі до А.І. Лизогуба від 29 грудня 1849р. з Оренбура: «На самий Святвечір сижу собі один-однісінький у хатині та журюся, згадуючи свою Україну і тебе, мій друже єдиний. Думаю: от Бог дає і свято своє велике на радість добрим людям, а мені нема з ким слова промовить...» [45,с.346].

Досліджувався один з аспектів епістолярію Т.Г.Шевченка (1839-1849 р.р.)

– образ України – рідної, дорогої серцю і в той же час далекої і чужої. На підставі здійсненого дослідження робимо висновки:

−листи Т.Г.Шевченка слугують засобом передачі певної інформації, прагненням поділитися враженнями від перебування далеко за межами України;

−образ України у епістолярній спадщині поета особливо дорогий йому;

−у листуванні відчутне поєднання об’єктивного і суб’єктивного, пережитого і вимріяного.

У його листах відчувається щира любов до України, вболівання за її долю, прагнення завжди бути на рідній землі, чути її мову і далеко від рідного краю, на чужині. Це щире бажання талановитого митця слова, справжнього патріота-українця. Читання й дослідження листів Т.Г.Шевченка допомогло зрозуміти видатну особистість ту добу, у яку він жив, особливість та специфіку тогочасної мови. Не про багатьох можна сказати, як про Т.Шевченка: він зробив у житті свою справу! Щастя у житті було не для нього, – його чекало інше, посмертне щастя – слава…