Текстологія: Датування, локалізація, атрибуція

Тепер текстолог ставить перед собою завдання визначити текст в часі та просторі, а також прив’язати його до певного суб’єкта усної традиції (або атрибутувати).

Датування тексту може здійснюватися, виходячи з внутрішніх прикмет його, відомих нам обставин його "зовнішньої" історії, а також шляхом вивчення його матеріального втілення, запису. Найбільш вірогідний час постання запису, деталі, варіанта, версії, редакції, твору знаходимо десь на перехрещенні двох допоміжних датувань – terminus ante quem, або дати, раніше котрої не могло з’явитися певне явище, та terminus post quem, або дати, пізніше котрої не міг виникнути текст.

Палеографічне (або неографічне) дослідження запису дозволяє отримати лише terminus post quem. Справді, коли на папері рукопису польового запису знаходимо водяний знак, повний відповідник котрого у певному альбомі філіграней датований 1832 роком, річ ясна, що даний запис міг бути створений тільки після цієї дати. Аналіз внутрішніх особливостей тексту та його "зовнішньої" історії може дати матеріал для обох допоміжних датувань. Найпростіший приклад. У славнозвісній збірці "руської трійці" "Русалка Дністровая" надруковано баладу про загибель Довбуша ("Гей по-під гай зелененький..."). Відомо, що цій книжці, котра вийшла 1837 р. "у Будим" (Будапешті), передувала спроба видати 1834 р. іншу збірку, під назвою "Зоря", з тими ж фольклорними текстами. Враховуючи молодий вік М. С. Шашкевича, І. М. Вагилевича, Я. Ф. Головацького, можна з певністю датувати цей запис часом не пізніше початку 30-х рр. XIX ст. З іншого ж боку, саму баладу, що зберігає деякі правдиві деталі відбитої в ній історичної події, створено було після вбивства О. В. Довбощука-Довбуша, яке сталося 1745 р., а той варіант, котрий знаходимо в "Русалсі Дністровій" – після арешту і страти в Чернівцях його товаришів.

Завдання встановлення місця запису, або локалізації виникає, головним чином, якщо текст не паспортизований або якщо паспортизація викликає сумнів. Завдання це надзвичайно складне, навіть складніше за датування. Щоправда, діалектні особливості дають можливість широкої локалізації, проте лише в тому випадку, коли їх не згладжено в запису. Іноді допомагають згадані в тексті географічні назви. Коли дія пісні відбувається в Києві або в Полтаві, це, як правило, нам мало що дає, проте якщо з’являються назви населених пунктів, відомих лише мешканцям певної місцевості, або такі ж назви гір, лісів, долин – та ще в незвичних контекстах, тоді сумніву у місцевим походженні варіанта не виникає. Коли, приміром, пісня починається словами "Загуду, загуду, у Щасновці не буду..." і має помітку "З Чернігівщини" (Чубинський. Т. 5. С. 451), не підлягає сумніву, що цей запис зроблено десь у теперішньому Бобровицькому районі, у самій згаданій Щасновці або неподалік.

У літературознавчій текстології наступне завдання, атрибуція, передбачає присвоєння анонімного твору певному авторові. Оскільки ж у фольклорі явище авторства дуже своєрідне (див.: 1.3), тому й наповнення терміна "атрибуція" тут ширше, а у дослідників більш вдалими і доказовими виходять атетези – доведення неможливості атрибувати твір певному авторові. Так, фахівці аргументовано доводять, що одна пісня не була складена гетьманом Іваном Мазепою, а інша – розбійником Устимом Кармелюком. Що ж до власне атрибуції, то у фольклористиці так називають і присвоєння певного варіанта думи в непаспартизованому записі тому чи іншому кобзареві або ж не менш копіткі дослідження, що дають можливість віднести певну групу пісень у збірнику до репертуару певного не названого публікатором співця. У російському ж епосознавстві атрибуцією називають навіть "визначення "вчителя" того чи іншого билинного співця" ³³.

Окрему проблему становить атрибуція запису певному фольклористові, що дозволяє, в свою чергу, зробити деякі важливі висновки – щодо якості запису, іноді місця, часу записування тощо. Інколи в цій ділянці фольклористичної текстології відбуваються маленькі, але справжні відкриття. Порівняно недавно з’ясовано було, наприклад, що О. О. Потебня не лише віддавав свої записи пісень до збірок А. Л. Метлинського, М. В. Лисенка і П. П. Чубинського, але й сам склав та підготував до друку збірку, в науці відому досі за ім’ям спонсорки – "Українські пісні, видані коштом О. С. Балліної" (СПб., 1863). Це видання серед трьох "вчених праць" молодого тоді філолога називає в офіційному поданні попечитель Харківського учбового округу К. Фойхт у відповідь на запит (з грифом "Секретно") Міністерства народної освіти про "моральні та вчені достойності п. Потебні" ³⁴. Запит викликано публікаціями в російській реакційній пресі про українофільські виступи О. О. Потебні під час закордонного відрядження; відгук К. Фохта про вченого був прихильний, водночас об’єктивно оцінював його політичні настрої. У такому контексті свідчення про авторство збірки сумніву не викликає.

ПИТАННЯ

Для самоперевірки. Локалізацією тексту у фольклористичній текстології називають...

1. ... встановлення його місця на хронологічній шкалі..

2. ... виправлення помилкових написань географічних назв на правильні.

3. ... встановлення місця запису.

4. ... кодування в шифрі рукописного запису місця його зберігання в архіві.

Відмінникові. Сучасна дослідниця доводить, що ім'я та прізвище Марусі Чурай в середині XVII ст. мали звучати як "Маря Чураївна" ³⁴. Чи можна це вважати аргументом на користь датування легенди про цю полтавську співачку XIX ст., коли форми "Маруся Чурай" відповідали ономастичній нормі?

Текстологія: Питання герменевтичні, кон’єктуральна

Критика і реконструкція

Прийшла нарешті черга головного, найвідповідальнішого прочитання тексту, що матиме за мету найадекватніше його розуміння – з одного боку, як певного етапу розвитку усної традиції, а з другого – як замкненої, цілісної знакової системи. Тут вже треба долати ті естетичні, звичаєві, світоглядні кордони, що відокремлюють носія усної традиції, інформанта, від читача-фольклориста – представника сучасної міської космополітичної культури.

Фактично фольклорист має тут справу з тією ж проблемою, що її вже кілька століть вирішує герменевтика – стара добра наука про способи вірного прочитання та інтерпретації Св. Письма, котра у XX ст. стала загальнофілософською. Ось одне із споконвічних її правил, що його живий класик герменевтики Х.‑Г. Гадамер формулює таким чином: "Ціле належить розуміти на підставі окремого, а окреме на підставі цілого". Йдеться про те, що первісне цілісне та інтуїтивне враження про текст, його "визначення наперед" (Vorgriff) має перевірятися аналізом його частин, а утворене таким чином уже достовірніше уявлення про ціле дозволить із цим новодобутим знанням повернутися до розуміння деталей. З іншого ж боку, самий текст можна адекватно зрозуміти лише як частку контексту, що його Х.‑Г. Гадамер розглядає як "традицію", цебто весь попередній розвиток даної культури.

У фольклористиці поняття герменевтичної "традиції" наповнюється дуже широким і багатим змістом – від історії тієї регіональної версії, до якої належить досліджуваний текст, і до поетичної надсистеми світового фольклору. Так, текст казки "Про козу, чарівне свистало й чудодійний макогін", що її від О. Івасюк у місті Кіцмані "записав та впорядкував" М. Г. Івасюк ³⁶, має розглядатися (а) в контексті репертуару цієї казкарки; (б) у контексті новелістичної казкової традиції Буковини; (в) серед західноукраїнських, (г) українських, (д) слов’янських, (є) євразійських втілень традиційного сюжету AT № 1539. Окрім того, щоб встановити, якою мірою при "впорядкуванні" збережено текст казкарки О. Івасюк, необхідно результати розгляду поетичної системи її казки порівняти з індивідуальною манерою письменника М. Г. Івасюка, автора романів, повісті, оповідань.

Віддалившись у такий спосіб від тексту, треба якось і повернутися до нього, або, як про це слушно нагадує нам Х.‑Г. Гадамер, "необхідно розуміти текст на підставі його самого". Проте тепер фольклорист повертається до аналізу тексту, вже збагачений інформацією про ту традицію, що спричинилася до створення цього неповторного, індивідуального явища. Це останнє прочитання тексту можна назвати феноменологічним. На цьому етапі текстолог остаточно встановлює текст, відповідно до свого розуміння його розставляючи пунктуацію, розбиваючи його на абзаці – якщо текст прозовий, а у віршованому ще й змінюючи, коли є потреба, розбивку на вірші та пропонуючи свої виправлення помилок (кон’єктури).

Виправлення помилок становить уже перехід до наступного завдання, що встає перед фольклористом-текстологом. Це емендація. Тут, насамперед, необхідно чітке розмежування таких операцій емендації, як кон’єктура (в старій термінології – divinatio) та реконструкція.

Висунення кон’єктур до тексту або його кон’єктуральна критика складає найскладнішу і найвідповідальнішу частину праці фольклориста-текстолога. По-перше, тут необхідне ясне розуміння, на якому етапі історії тексту зроблено те механічне викривлення, ту помилку, що до неї доречно запропонувати кон’єктуру. Треба відрізняти, наприклад, помилку в тексті запису від помилки у тексті природного варіанта виконання (див.: 2.5).

Ось у найстаршому, 1805 р., записі думи "Втеча трьох братів...", зробленому, як гадають, В. Ломиковським від кобзаря Івана, читаємо:

Самъ собh козацh думае-гадае,

Что его безъ хлhбья, безъ ведья знемогае.

В інших варіантах маємо "безхліб’я" та "безвіддя". Немає сумніву, що й Іван рецитував так само, але помилився записувач, котрий у слові "безвіддя" замість "h", що у нього передає, як правило, українське "і", написав "е". Отже, це помилка запису, а не виконання, і кон’єктура має пропонуватися до тексту запису. Останній ж існує як об’єктивна давність, як пам’ятка культури, і певна помилка в ньому або втрата тексту (лакуна) є його невід’ємною рисою. Отже, в даному випадку при виданні тексту фольклорист повинен вирізнити своє виправлення в ньому (наприклад, курсивом), а в підрядковій примітці до цього фрагменту повторити читання запису (в даному випадку рукопису, виданого П. Г. Житецьким).

А тепер придивимося до рядка вже цитованого іншого запису цієї ж думи, зробленого П. Кулішем від А. Никоненка: "Опрані кульбаки, добич із коней скидайте..." Поставивши після слова "кульбаки" позначку, П. Куліш подав "Пр.[имечание] п.[евца]": "Хто його знає, що то було таке!" Таким чином, безумовно помилкове й незрозуміле "опрані" належить до тексту виконання. П. Куліш переклав словосполучення "опрані кульбаки" російською мовою як "дорогие седла" (бо випрані?). Б. П. Кирдан зрозумів "опрани" як іменник ("опрани, кульбаки"), не знаючи, мабуть, про вдалу кон’єктуру, що її наводить Б. Д. Грінченко: "Опраний, а, е. В думh: вм. оправний..." (Грінченко. Словарь... 3. С. 60). Отже, лірник не зрозумів словосполучення "оправні кульбаки", тобто сідла, оправлені тисненою шкірою або сап’яном, коштовні турецькі сідла, недаремно названі поруч із "здобиччю". Що ж реконструює тут кон’єктура, наведена Б. Д. Грінченком? Той текст, що його засвоював колись, не все у ньому розуміючи, лірник Никоненко від свого вчителя.

Кон’єктуральна критика тексту – це "вищий пілотаж" текстології, вона вимагає від науковця не лише глибоких і різноманітних знань, а й чутливості до естетичних особливостей тексту, яка дає можливість здійснити, коли використати термін герменевтики, "вчування" у нього. Текстолог змушений маневрувати між Сціллою побожної естетизації помилок невправного виконавця і Харибдою гіперкритики. І все ж таки шляхетніше вдаватися до принципу "презумпції естетичності" та, перш ніж зважуватись на кон’єктуру, спробувати зрозуміти неясні явища тексту як результати свідомої естетичної діяльності. Важко, наприклад, і перелічити непотрібні кон’єктури, що пропонувалися до тексту "Слова о полку Ігоревім" протягом двох століть його вивчення!

А ось приклад гіперкритики. Запис думи "Федір безрідний, бездольний", зроблений М. А. Цертелєвим 1814 р. в Полтавській губернії, містить таку деталь похорону козака:

У семип’ядні пищалі гримали,

У суремки жалобно вигваляли!

Б. Д. Кирдан у цитованій антології ставить після слова "вигваляли" позначку і коментує: "Тут викривлено, треба: вигравали". На перший погляд, і справді "треба": в думі "Івась Коновченко", записаній тоді ж і від того ж невідомого співця тим же збирачем, ця деталь тієї ж формули була: "У суремки жалібно вигравали". Проте відомо, що формули варіюють, навіть у одного виконавця. Само ж "вигваляли" можна розглядати як фонетичний варіант слова "виквиляти", що його із значенням "издавать жалобные звуки" наводить у своєму словнику Б. Д. Грінченко та подає ілюстрацію: “Щоб барабани та не вибивали, щоб і пищалочки та й не виквиляли”.

Можна зрозуміти, що епічний співець побажав підсилити жалісне звучання формули, замінивши нейтральне, а то й недоречно веселе "вигравали". Виправлення не потрібне. Але звернемо увагу й на те, що Б. Д. Кирдан цілком етично запропонував його в примітці, залишивши текст непорушним.

Друга операція емендації, реконструкція, передбачає відтворення творів фольклору або якихось етапів їх усної історії, що не були свого часу зафіксовані. Так, І. Я. Франко на основі чеського запису XVI ст. "Пісні про Штефана-воєводу" (див.: 2.2) спробував реконструювати її усний текст. Реконструкції не лише яскраво відбивають творчу індивідуальність їх автора, але й застарівають швидше, ніж інші результати наукової діяльності фольклориста, бо послідовніше втілюють історично обумовлену обмеженість наукових знань його доби.

Варто також згадати, що досі в практиці світової текстології ще не було випадку, щоб реконструкція підтвердилася при несподіваній знахідці тексту, який намагався відтворити її автор. Але, незважаючи на помітне упередження сучасних текстологів проти реконструкцій, до них ще обов’язково доведеться повернутися українській фольклористиці. Справа в тому, що пізнання ранніх етапів історії українського фольклору неможливе без наукового відтворення давньокиївського стану билинного епосу (див.: 6.1).

ПИТАННЯ

Для самоперевірки. Спробуйте виправити помилку. Кому, як на вашу думку, вона належить – співачці, записувачеві чи видавцю?

Коли б знала моя рідна мати,

Вона б мені вечерять прислала,

Хоч місяцем, хоч жрицею,

А хоч братом, хоч сестрицею.

(Українські народні пісні: Родинно-побутова лірика. К., 1964. Ч. 2. С. 250).

Г. К. Сидоренко, упорядниця збірки, на джерело цієї пісні "Ой у матінки та й на отході..." дає таке посилання: "Матеріали студентської наукової експедиції по Шевченківських місцях. Фонди Кабінету шевченкознавства Київського університету" (с. 493).

Відмінникові. У підрозділі 2.5 знайдіть атрибуцію варіанта думи певному кобзареві. Чи можливі інші пояснення особливостей цього тексту?