Розділ 7 сопілка на світанку 5 страница

— А ці хлоп’ята і п’єси ставлять, — сказав Кріт Щурові. — Отак збираються гуртом, репетирують, а тоді грають для всіх. І дуже гарно виходить, далебі! Торік вони показали чу­дову виставу — як одне мишеня захопив на морі жорстокий берберійський пірат і посадив на галеру; але воно втекло з полону, повернулося додому і тут довідалося, що його наре­чена пішла в монастир. Ось ти, здається, теж тоді грав, еге ж? Вийди-но сюди і почитай нам трохи з тієї п’єси.

Мишеня, до якого звернувся Кріт, підхопилося, ніяково всміхнулось, роззирнулося по кімнаті і... ні пари з уст. При­ятелі підохочували його, Кріт умовляв і підбадьорював, а Щур, підійшовши близенько, навіть трусонув за плечі; проте воно ніяк не могло побороти страху перед глядачами. Коли брязнула клямка, відчинилися двері й зайшло мишеня з ліх­тарем, згинаючись під вагою кошика, всі ще морочилися біля артиста, точнісінько як ревні рятувальники з Королівського товариства коло утопленика, до якого вони прибули надто пізно[3].

Звичайно, про декламування вже не згадували, бо на стіл викладалося все, що було в кошику, а там таки вистачало смачного й поживного. Керував усім Щур, і ніхто у нього не лишився без діла. За якихось кілька хвилин вечеря була го­това, і Кріт, сівши на чільне місце, не повірив своїм очам: ще недавно порожній стіл тепер був щедро заставлений всі­лякими стравами; господар з радістю дивився, як ясніли та променіли мордочки його маленьких друзів, коли вони заходи­лися їсти; Кріт дав волю й собі (він-бо сам мало не вмирав з голоду), ласуючи харчем, який з’явився таким незвичайним способом, і думав, що повернувся додому все ж таки щасли­во.

За вечерею згадали минулі часи; польові миші розказали йому тутешні новини й відповіли, як зуміли, чи не на сотню його запитань. Щур майже не говорив, лиш пильнував, щоб гості за столом їли що кому до смаку та побільше, тож Кро­тові не було чого непокоїтися й турбуватися.

Нарешті гості почали прощатися, розсипаючись у подя­ках і найкращих різдвяних та новорічних побажаннях; ки­шені їхні були повні гостинців для маленьких братиків та сестричок. Коли за останнім із них зачинилися двері й гомін надворі вщух, Кріт зі Щуром підкинули в камін дров, підсу­нули свої стільці ближче один до одного, приготували собі ще по чашці гарячого елю на сон грядущий і почали обговорю­вати події цього довгого дня. Аж ось Щур, смачно позіхнув­ши, промовив:

— Ой Кроте, друзяко, я вже ледве сиджу. Так і хилить у сон. То твоє ліжко біля стіни? От і добре, я зараз у нього й завалюсь. Яка чудова у тебе хатина! Все під рукою, і все так зручно!

Він заліз у ліжко, загорнувся в ковдру, і сон одразу ж підхопив його, як дбайливо підхоплюють скошене жито меха­нічні руки жниварки.

Натомлений Кріт і сам страшенно хотів спати. Незабаром він теж похилив голову на подушку, втішений і задоволений. Та перш ніж стулити очі, він іще раз окинув поглядом свою любу кімнату, таку затишну в червоних відблисках від вогню, які то вигравали, то завмирали на знайомих, милих серцю речах, що стали ніби часткою його самого, хоч досі він цього й не усвідомлював; вони прийняли його назад з лагідною ус­мішкою, без жодного докору. Він був зараз в тому настрої, який так непомітно й тактовно намагався викликати у нього Щур. Кріт добре бачив, яка невибаглива, проста й тісна ця оселя, але розумів і те, скільки вона важить для нього, та й взагалі яке велике значення має в житті ось така зичлива надія й підпора.

Він не відчував ніякого бажання зректися свого нового життя з його неозорими просторами, не збирав­ся тікати від сонця й чистого неба, від усього, що вони могли дати йому, й назавжди оселитись отут, у підземеллі. Той мо­гутній світ нагорі владно кликав його до себе навіть зараз, і Кріт знав, що знову підніметься туди. Але ж як приємно ус­відомлювати, що в тебе є місце, куди можна повернутися, місце, що належить тільки тобі, є речі, які так захоплено стрічають тебе сьогодні і які, безперечно, завжди вітатимуть з тою ж щиросердою гостинністю.

Розділ 6 ПАН ЖАБА

Був погожий ранок початку літа; річка вже ввійшла в бе­реги й текла, як звичайно, а сонце мовби якими линвами тяг­ло із землі вгору все, що було на ній зеленого, гіллястого, буйнолистого. Кріт і Водяний Щур з самого ранку поралися біля човна, готуючись до відкриття човнярського сезону: фар­бували й лакували борти та лави, лагодили весла, латали по­душки на сидіннях, шукали причальні гаки, які раптом ку­дись поділися — роботи вистачало. Потім сіли снідати у ма­ленькій вітальні й саме жваво обговорювали сьогоднішні плани, як зненацька розлігся гучний стукіт у двері.

— Ото ще! — буркнув Щур: він щойно розбив собі сире яйце. — Кроте, будь другом, поглянь, хто там. Ти ж поїв уже.

Кріт пішов відчиняти, і Щур почув, як той аж скрикнув з подиву. Тоді розчахнув двері вітальні й урочисто виголосив:

— Пан Борсук!

То справді було дивовижно. Щоб Борсук та відвідав їх або ще когось! Сам! Якщо вже він бував комусь конче потрі­бен, то його доводилось підстерігати рано-вранці чи пізно вве­чері, коли він нечутно скрадався повз огорожі, або ж шукати у його власній оселі серед густого лісу, а це вже не так просто.

Борсук важко ступив до кімнати й зупинився, дуже сер­йозно поглядаючи на обох друзів. Щур аж упустив на ска­тертину ложечку, якою їв яйце, й так і сидів, роззявивши рота.

— Година пробила! — мовив нарешті Борсук найповажні­шим тоном.

— Котра година? — стривожився Щур і мимоволі глянув на годинника, що стояв на каміні.

— Чия година, краще б спитав, — відповів Борсук. — Так от: Жабина година! Година для Жаби! Я ж обіцяв прибра­ти його до рук, тільки-но скінчиться зима. І сьогодні виконаю свою обіцянку!

— Ну так, Жабина година! Ура-а! — у захваті заволав Кріт. — Я згадав! Ми навчимо його бути розважливим Жа­бою!

— Як я дізнався вчора увечері з вірогідних джерел,— вів далі Борсук, поклавши лапи на Спинку стільця, — саме сього­дні вранці до Терема Жаб прибуде на обкатку ще один но­вий надзвичайно потужний автомобіль. Певно, зараз Жаба зайнятий тим, що чіпляє на себе те гидотне вбрання, за яке він так дорого заплатив і яке перетворює його з порівняно добропорядного Жаби в Нікчемну Потвору; сам вигляд його викликає напад шаленства у кожної нормальної тварини, як­що вона пройде поблизу. Ми повинні бути непохитними і дія­ти, поки ще не пізно. Отож збирайтеся, і ми негайно підемо разом до Терема Жаб і доведемо діло до кінця.

— Хай буде так! — виголосив Щур і підхопився на рів­ні. — Ми врятуємо бідолашне, безталанне звірятко! Ми навер­немо його на путь істини! Він стане праведним Жабою, ми дамо йому раду!

І вони вирушили виконувати свою славну місію. Борсук ступав попереду. Звірі в гурті завжди пересуваються найдо­цільнішим і найрозважливішим способом — один за одним, вервечкою, а не поперек дороги, бо тоді вони не зможуть ні­чого зарадити в разі якоїсь скрути чи небезпеки.

Підійшовши до Жабиної каретні, вони справді побачили, як і казав Борсук, розкішний новий автомобіль — величезну яскраво-червону (улюблений Жабин колір) машину, що стоя­ла перед будинком. Коли вони підступили до парадних две­рей, ті розчинились, і сам пан Жаба у великих окулярах, каш­кеті, крагах та довгому шкіряному пальті чванькувато зійшов з ганку, на ходу натягуючи шоферські рукавиці.

— Агов! Ідіть-но сюди, хлопці! — весело гукнув він, поба­чивши їх. — Ви якраз вчасно. Зараз ми вирушимо у незрівнян­ну... у незрівнянну... у... е-е... незрі...

Бадьора промова зашпортнулась, а тоді й зовсім урвалася, бо Жаба завважив, які суворі та невблаганні стояли його дру­зі, тож щире запрошення так і лишилося незакінченим.

Борсук ступив до Жаби кілька кроків.

— Заберіть його в дім, — рішуче звелів він своїм супут­никам. А коли Жабу силоміць, бо він пручався і протестував, затягли в дім, Борсук повернувся до шофера розкішного но­вого авто:

— Боюся, що сьогодні ви не будете потрібні. Шановний пан Жаба змінив свої наміри. Автомобіль йому не знадобить­ся. Прошу зважити — це рішення остаточне. Чекати вам не слід.

І теж пішов до будинку, грюкнувши дверима.

— Так от, слухай мене! — догнавши у вітальні всіх трьох, мовив він до Жаби. — Насамперед зараз же скидай ці сміхо­винні лахи!

— Не хочу! — відчайдушно зойкнув Жаба. — Як розуміти таке свавілля? Я вимагаю пояснити мені!

— Зніміть з нього все це, негайно! — наказав Борсук.

Вони удвох повалили Жабу на підлогу, хоч як той вири­вався і обзивав їх найпослідущими словами, і тільки так змогли виконати наказ. Щур сів на Жабу верхи, а Кріт стя­гував з нього одне по одному все автошмаття. Потім вони знову поставили його на ноги. І, здавалося, разом із тим роз­кішним обладунком з Жаби злетіла вся його пиха. Тепер це був просто Жаба, а не Пострах Великих Доріг. Він жалісно хихотів і запобігливо заглядав то одному, то другому в очі. Схоже, таки зрозумів своє становище.

— Ти знав, Жабо, що до цього дійде рано чи пізно, — по­вагом заговорив Борсук. — Ти нехтував нашими застереження­ми, розтринькував гроші, які залишив тобі батько, ти ство­рював кепську славу нам, звірям, тою своєю шаленою їздою, тими аваріями та сутичками з поліцією. Воно, звичайно, доб­ре — незалежно жити, але ми, звірі, навіть найближчим дру­зям ніколи не дозволимо клеїти дурня, переступати межу, а ти цю межу давно переступив. Нічого не скажеш, загалом ти непоганий хлопець, і я б не хотів бути надто суворим до тебе. Хочу тільки ще раз спробувати привести тебе до тями. Зараз ти підеш зі мною до бібліотеки і там почуєш кілька правди­вих слів про себе; побачимо, чи вийдеш ти звідти таким, яким зайшов.

Він міцно схопив Жабу за лапку, повів до бібліотеки й зачинив за собою двері.

— Пусте! — зневажливо кинув Щур. — Розмовами Жабу не проймеш. Він патякатиме казна-що.

Вони зручно вмостилися у кріслах і стали терпляче жда­ти. Крізь зачинені двері їм було добре чути довге, безугавне Борсукове бубоніння, яке то спадало, то гучнішало; невдов­зі вони відзначили, що його проповідь час від часу перери­вається голосними риданнями, які, безсумнівно, вихоплювалися з грудей Жаби: він був добросердий і вразливий хлопець, йо­го зовсім неважко було — хай і ненадовго — розчулити до сліз і схилити до чого завгодно.

Не минуло й години, як двері відчинились, і на порозі з’я­вився Борсук; він урочисто вів за собою засмученого й поник­лого Жабу. Шкіра на тому обвисла, ноги запліталися, на що­ках ще не просохли сльози, викликані зворушливою Борсуко­вою проповіддю.

— Сядь сюди, Жабо, — лагідно мовив Борсук, показуючи на стілець. — Друзі мої, — провадив він далі, — мені приємно повідомити, що Жаба зрештою усвідомив хибність свого спо­собу життя. Він щиро засуджує свою колишню негідну по­ведінку і хоче назавжди викинути з голови всякі автомобілі. Щодо цього він дав мені урочисту обіцянку.

— Приємна звістка, — похмуро погодився Кріт.

— Авжеж, дуже приємна звістка, — обізвався Щур, не при­ховуючи сумніву, — якщо тільки... якщо тільки...

Кажучи це, він пильно дивився на Жабу, і йому здавало­ся, що в очах цього нещасного звірятка зблискує якийсь гост­рий вогник.

— Тепер лишилося тільки одне, — вдоволено підсумував Борсук. — Жабо, я хочу, щоб ти урочисто повторив перед на­шими друзями те, що казав мені в бібліотеці. По-перше, що ти жалкуєш про свої витівки і розумієш, які вони безглузді!

Запала довга мовчанка. Жаба розпачливо зиркав спідлоба навсібіч, а інші завмерли в напруженому чеканні. Нарешті він заговорив.

— Ні! — мовив похмуро, але рішуче. — Ні про що я не жалкую. І все це було зовсім не безглуздо! То було просто неповторно!

— Що? — скрикнув Борсук. Його обуренню не було меж. — Віроломна тварино, хіба ж ти не казав мені щойно там...

— Атож, атож, там, — перебив його Жаба. — Там я міг ка­зати що завгодно. Ти ж умієш так говорити, любий Борсуче, так розчулювати, переконувати, так страшенно правильно ви­словлювати свої розумні думки... Тож там можеш робити зі мною, що захочеш, і ти це знаєш. Але потім я заглянув собі в душу, перебрав там усе і впевнився, що насправді зовсім не жалкую і не каюся. То хіба ж я можу, коли щиро, чинити всу­переч собі? Хіба так можна?

— Отже, ти не обіцяєш нам, — з притиском мовив Бор­сук, — назавжди облишити свої автомобілі?

— Авжеж, ні! — запально вигукнув Жаба. — Навпаки, від­верто заявляю, що перший же автомобіль, якого я побачу, — бі-і-бі-і! — буде мій!

— А що я казав? — шепнув Щур Кротові.

— Ну що ж, чудово, — процідив Борсук і підвівся з кріс­ла. — Якщо ти опираєшся, не хочеш зрозуміти, доведеться вда­тися до сили. Я сподівався цього з самого початку. Жабо, ти не раз запрошував нас трьох погостювати в тебе, у цьому чу­довому маєтку; отож тепер ми приймаємо запрошення. Коли навернемо тебе на путь істини, вважатимемо себе вільними, але не раніше. А тепер відведіть удвох його нагору й замкніть у спальні. А потім сядемо і все гарненько обміркуємо.

— Це все задля твого добра, Жабочко, — лагідно казав Щур, коли двоє друзів силоміць вели Жабу вгору по сходах, а той пручався відчайдушно й хвицав ногами. — Тільки уяви, як веселитимемося разом, а ми ж це вміємо, коли у тебе нареш­ті минеться ця... ця небезпечна недуга!

— Ми дбатимем про все, доки ти одужаєш, Жабо, — сказав Кріт. — Пильнуватимемо, щоб не розтринькувалися твої гро­ші, як досі бувало.

— І ніяких тобі прикрих пригод з поліцією... — додав Щур, коли вони вкладали Жабу в постіль.

— І жодного тижня в лікарні, щоб там, Жабо, тобою не попихали різні няньки, — мовив Кріт, повертаючи ключа у две­рях спальні.

Вони спускалися по сходах, а Жаба крізь замкову щілину лаяв їх останніми словами. Потім уся трійця засіла обгово­рювати становище.

— Певно, доведеться з ним поморочитися, — зітхнув Бор­сук. — Такої затятості я від Жаби не сподівався. Та хоч би там що, а ми повинні довести діло до кінця. Його не можна залишати самого ні на хвилину. Будемо по черзі чатувати тут, поки та отрута не вийде з його душі й тіла.

Вони домовились, як опікуватимуть Жабу. Кожен мав но­чувати на зміну в Жабиній спальні, і вони одразу визначили для себе найближчі дні. Спочатку Жаба не приховував, що його страшенно дратують їхні невсипущі чати. Бувало, що його поймали шалені напади, і тоді він майстрував у спальні із стільців якусь подобу автомобіля, хапався за передній сті­лець, нахилившись уперед і пильно вдивляючись удалину, й видавав пронизливі звуки... І так, аж доки знесилювався.

То­ді, перевернувшись через голову, падав на підлогу й простя­гався поміж розкиданих стільців, знетямлений від задово­лення, хоч і недовгого. Однак з часом ті страхітливі напади траплялися все рідше, а Жабині друзі намагалися дати його думкам новий напрямок. Проте ніщо інше так і не викликало в нього цікавості — він був млявий і до всього байдужий.

Одного чудового ранку Щур, якому випала черга варту­вати біля Жаби, піднявся нагору й змінив Борсука; тому вже не терпілося розім’ятися, прогулятись у лісі, поблукати по знайомих норах та ходах.

— Жаба ще спить, — сказав він Щурові, покликавши його за двері. — Знаєш, він усе однієї співає: «Та облиште мене, нічого мені не треба, мені, може, скоро Стане краще, все ми­неться само собою; навіщо вам морочитись?» — і таке інше. Тож ти, Щуре, нині пильнуй! Бо коли він тихий та сумирний, прикидається цяцінькою з недільної школи, то від нього мож­на сподіватися чого завгодно. Він напевне щось замишляє. Я його знаю. То я пішов...

— Ну, друже, як ти сьогодні? — весело запитав Щур, під­ходячи до Жабиного ліжка.

Досить довго не було ніякої відповіді, а тоді кволий голос озвався:

Дякую, любий Щурику! Добре, що ти цим цікавишся! Але спершу скажи мені, як поживаєш і ти сам, і шановний Кріт?

— О, в нас усе гаразд, — відказав Щур і необачно до­дав: — Кріт і Борсук збираються на прогулянку. До обіду їх не буде, тож ми з тобою можемо чудово провести час; я вже постараюся якнайкраще розважити тебе. Мерщій вставай, будь гарним хлопцем! Негоже валятись і нудьгувати, коли на­дворі такий чудовий день!

— Любий, добрий Щуре, — мовив Жаба, — як же погано ти уявляєш собі моє становище! Де вже. мені вставати, та ще «мерщій», Може, колись і дасть бог... Тільки не пережи­вай так за мене. Мені дуже неприємно обтяжувати друзів, але, гадаю, не завжди так буде. Авжеж, сподіваюся, що не зав­жди.

— І я сподіваюся, — признався Щур. — Останнім часом ти нам завдав чимало клопоту, і я радий чути, що це скоро скін­читься. Поглянь, яка погода! І саме починається човнярський сезон. Жабо, з твого боку це просто неподобство! Ніхто не боїться мороки, якщо це треба, але ми вже й так стільки прогавили через тебе!..

— А по-моєму, ви якраз боїтеся мороки, — мляво озвався Жаба. — Я можу це зрозуміти. Це цілком природна річ. Ви втомилися панькатися зі мною. Тож мені не слід ні про що вас просити. Знаю — набрид вам страшенно.

— Ти набрид, — признався Щур. — Але, скажу тобі, я зго­ден морочитися скільки завгодно, аби тільки з того була ко­ристь для тебе.

— Якби я знав це напевне, — заговорив Жаба зовсім кво­лим голосом, — то просив би, ні, благав би тебе, може, вос­таннє, чим скоріше поспішити в село і, навіть якщо буде вже надто пізно, привести лікаря. Але ти не турбуйся. То все ж морока, а нам, може, не слід втручатись у хід подій.

— Навіщо, до біса, він тобі здався, той лікар? — Щур під­ступив і пильно глянув на Жабу. Той лежав тихий, мов не­живий, говорив ледь чутно й був сам на себе не схожий.

— Ну от, ти помітив тільки тепер, — прошепотів Жаба. — А чому, власне, ти повинен був помічати це раніше? Щось по­мічати — теж морока. Завтра ти, може, дорікатимеш собі: «Якби ж то я помітив раніше! Якби ж то я щось зробив!» Та ні, це знову морока. Отож краще не звертай уваги. Я тобі нічого не казав.

— Слухай, хлопче, — Щур стривожився не на жарт. — Я, звичайно, приведу лікаря, якщо ти справді вважаєш, що він тобі потрібен. Але мені здається, тобі не так уже погано. По­говорімо про щось інше.

— На жаль, мій любий друже, — промовив, сумно всмі­хаючись, Жаба, — хоч би про що ми говорили, зараз мало допоможе, та й лікарі теж, як на те пішло. І все ж іноді хапаєшся й за соломинку.

До речі, коли вже зайшла про це мова, я зовсім не хотів би завдавати тобі зайвої мороки, але згадав, що ти все одно виходитимеш звідси, то чи не була б твоя добра ласка заразом покликати сюди нотаріуса? Ти б дуже прислужився мені: бувають же такі хвилини, точніше — така хвилина, коли мусиш стати, хоч як це важко для підупалого організму, перед лицем неприємного обов’язку.

«Нотаріуса! Еге, та в нього таки погані справи!» — поду­мав Щур, виходячи з кімнати, але не забувши, одначе, замк­нути двері.

Надворі він спинився у задумі. Борсук з Кротом зараз десь далеко, нема з ким навіть порадитись.

«Треба бути обережним, — міркував він собі. — Я ж бо знаю, які чудні химери находять на Жабу без усякої на те причини. Але досі він ще не просив привести нотаріуса! Як­що справді нічого страшного, то лікар просто скаже йому, щоб не прикидався, узяв себе в руки, та й годі. Краще я вже догоджу йому цього разу. До того ж це не забере багато часу». І Щур подався в село виконувати свою милосердну місію.

А Жаба, ледь тільки у дверях дзвякнув ключ, мерщій ско­чив з ліжка, підбіг до вікна й нетерпляче провів очима Щура, почекавши, доки той зник за каретнею. А тоді, радісно збуд­жений, почав квапливо натягати на себе перший, що попав під руки, костюм, напхав кишені грошима, витягши їх з шух­лядки в туалетному столику. Потім, схопивши з ліжка кілька простирадл, прив’язав їх одне до одного й закрутив кінець навколо середнього бруса розкішного вікна, яке так прикра­шало спальню, тоді виліз на підвіконня, миттю ковзнув на землю, насвистуючи веселу пісеньку, безтурботно почимчи­кував зовсім не в той бік, куди пішов Щур.

Якою ж сумною видалася Щурові обідня пора, коли на­решті повернулися Борсук із Кротом і йому довелося розпо­вісти за столом цю ганебну й майже неймовірну історію! Борсукових дошкульних, якщо не сказати нищівних, реплік можна було сподіватись, і він сприйняв їх спокійно. А от Кріт завдав Щурові справжньої муки, бо, хоч і захищав приятеля як міг, а все ж не втримався й докинув:

— Цього разу ти, Щурику, таки пошився в дурні! І хоч би хто інший тебе ошукав, а то — Жаба!..

— Як спритно він це утнув! — бідкався зажурений Щур.

— Спритно він утнув, обвів круг пальця тебе, — відрубав розгніваний Борсук. — Однак балачками тут не зарадиш. Те­пер він утік надовго, це ясно. А найгірше те, що Жаба, певно, забрав собі в голову, який то він кмітливий та розумний, — отож дуже легко може накоїти казна-яких дурниць. Єдина втіха, що тепер ми вільні й не марнуватимемо дорогоцінного часу на чергування. Але давайте й далі ночувати тут, у Теремі Жаб. Жабу можуть приставити сюди будь-коли — якщо не на ношах, то з поліцейськими.

Так говорив Борсук, не відаючи, що наготувало майбутнє і скільки каламутної води збіжить у їхній річці, перш ніж Жа­ба своїм ходом знову повернеться до рідного дому.

Тим часом Жаба, веселий та безтурботний, хвацько просту­вав широким шляхом уже далеко від дому. Спочатку він про­бирався вузькими кружними стежками, перетнув кілька горо­дів, не раз міняв напрямок, остерігаючись погоні. Та невдовзі не тільки усвідомив, що ніхто його не переслідує, а й відчув світлосяйну усмішку сонця; здавалося, сама Природа дружно, хором підхопила ту величальну пісню, яку виспівувала йому власна душа, і тепер мало не витанцьовував по дорозі, сам не свій бід задоволення й пихи.

— Оце спритна робота! — сміючись, вихваляв він сам се­бе. — Ясний розум проти грубої сили. І ясний розум узяв го­ру — та інакше й бути не могло! Любий мій, бідолашний Щуре!.. Лишенько! Ото буде йому прочуханка, як повернеть­ся Борсук! Чудовий хлопець той Щурко, в нього ціла купа чес­нот, але йому трохи бракує кмітливості та й освіченості. Треба буде взятися за нього, може, вийде щось путнє.

Так Жаба і прямував далі, набундючившись і поринувши в приємні думки, аж поки дістався до невеличкого містечка: там, пройшовши головною вулицею, він побачив вивіску «Чер­воний Лев», почеплену поперек дороги. Тут Жаба згадав, що сьогодні ще й не снідав, а мандрівка була така довга, тож він добряче вже зголоднів. Жаба зайшов у трактир, замовив найкращих страв із тих, які могли подати одразу, й сів обі­дати.

Самотня трапеза добігала тільки середини, коли з вулиці долинув напрочуд знайомий звук, від якого Жаба стрепенувся й аж затремтів. Бі-і-бі-і! Гудіння все ближчало, тоді почуло­ся, як авто заїхало на задвір’я трактиру й зупинилося. Щоб перебороти те непогамовне хвилювання, Жаба щосили вче­пився в ніжку стола. За хвилину до трактиру ввалилася го­мінка й голодна компанія, жваво обговорюючи сьогоднішні пригоди й безсумнівні достоїнства своєї чудової колісниці, якою так приємно подорожувати. Спочатку Жаба жадібно при­слухався до розмови; але зрештою у нього не стало сили витримувати цю муку. Він нишком вислизнув з кімнати, розра­хувався з трактирником і за мить уже недбало, мовби про­гулюючись, виходив на задвір’я. «Нічого не станеться, — під­бадьорював він себе, — якщо я тільки зиркну на неї!»

Машина стояла посеред двору без нагляду, бо трактирні конюхи та їхні підручні якраз обідали. Жаба повільно обі­йшов навколо автомобіля, пильно обдивляючись та оцінюючи все. Глибока задума огорнула його.

— Цікаво, — невдовзі пробурмотів він,— цікаво, чи легко машина такої марки заводиться?

В наступну мить, — він і не стямився, як то сталося,— йо­го лапка вхопила ручку мотора й крутнула її. Тільки-но дви­гун чмихнув і загудів, колишнє завзяття охопило Жабу, ово­лоділо всім його єством, і він уже нічого не міг вдіяти з собою. Наче у сні, опинився раптом за кермом; наче у сні, натиснув на важіль і пустив машину спершу по колу в дворі, а тоді спрямував у ворота; і, наче у сні, всяке чуття добра і зла, всякий страх перед можливими наслідками раптом десь пропали. Жаба збільшив швидкість, і коли автомобіль, мов хижий звір, одним махом поглинув вулицю, вистрибнув на шо­се і помчав у чисте поле, відчував лиш одне: він тепер знову тон самий Жаба, найкращий і найвищий, Жаба-Пострах, Во­лодар швидкості, бог далеких доріг, якому кожен мусить по­ступитися дорогою, інакше буде зметений у небуття, у вічний морок. Він аж співав у тому казковому леті, і двигун втору­вав йому лунким гудінням. Машина ковтала милі, а Жаба все мчав, не відаючи куди, піддавшись самому тільки інстинкту. Він переживав свою зоряну годину і нехтував будь-яку не­безпеку.

— На мою думку, — весело сказав голова судового засі­дання, — єдиним ускладненням у цій з усіх поглядів цілком яс­ній справі є те, як зробити, щоб вона стала повчальною для отого затятого негідника й невиправного хулігана, що кулиться зараз на лаві підсудних. Давайте поміркуємо: на підставі не­заперечних доказів він визнаний винним, по-перше, у викра­денні автомобіля; по-друге, у порушенні правил керування ав­томашиною, що становило загрозу для життя громадян; і, по-третє, в зухвалій непокорі представникам сільської поліції. Пане секретар, будьте ласкаві, поінформуйте нас, яке покаран­ня можна застосувати за кожне з цих правопорушень? Зро­зуміло, без надання підсудному права скористатися пільгою сумніву[4], оскільки ніяких сумнівів немає.

Секретар почухав пером кінчик носа і проказав:

— Дехто вважає, що викрадення автомобіля — найтяжчий злочин, і це справді так. Але зухвала поведінка щодо поліції, безсумнівно, тягне ще суворіше покарання. Можна визначити рік ув’язнення за крадіжку, і це буде ще м`який вирок; три роки за шалену їзду, це теж досить легка кара; і п’ятнадцять років за зухвальство, яке в даному разі прибрало найнеймовірнішу форму, судячи з того, що ми тут почули від свідків, навіть коли взяти до уваги, що з їхніх свідчень тільки десята частина правдива (сам я ніколи не вірю на більше); отже, якщо скласти, виходить рівно дев’ятнадцять років...

— Чудово! — мовив голова.

— ...але для круглої цифри краще взяти двадцять років, і це буде цілком справедливий вирок, — підсумував секретар.

— Прекрасна пропозиція! — схвально вигукнув голова. — Підсудний! Візьміть себе в руки й станьте прямо. Цього разу вам випало двадцять років. Але затямте, якщо ви ще коли-небудь попадете до суду, за яку б то не було провину, нам доведеться поставитися до вас куди суворіше!

І тоді нещасного Жабу схопили невмолимі слуги закону, закували в кайдани та й потягли із зали суду — марно він верещав, благав, протестував; його вели через ринок, де не позбавлені гумору простолюдці, які завжди дуже суворі до викритого злочинця, зате співчувають та допомагають тому, кого поки що тільки «розшукують», закидали його ущипливими жартами, образливими вигуками й морквою; повз гурт шко­лярів, що улюлюкали на нього, а їхні невинні личка аж сяяли від утіхи, яку вони завжди відчувають, коли бачать порядну особу в кайданах; по лунких дошках підйомного мосту в на­суплену арку похмурої старої фортеці, чиї предковічні вежі здіймалися аж до неба; повз караульні приміщення, з две­рей яких скалили зуби вільні від служби солдати; повз вар­тових, що глузливо й презирливо покахикували, бо де ж іще стражник може так показати свою зневагу та огиду до зло­чинців, як на посту; рипливими крученими сходами вгору, повз лицарів у сталевих шоломах та латах — вони кидали на в’язня гострі погрозливі погляди крізь заборола; через внут­рішні двори, де величезні пси рвалися з ланцюгів, зводячись на задні лапи, щоб ухопити його; повз старих тюремників, чиї алебарди стояли під стіною, а самі вони дрімали над кус­нем пирога й великою флягою чорного пива; все далі й далі, повз камери з дибами й лещатами для тортур, через прохід, у кінці якого стояла потайна шибениця. Аж ось нарешті ді­йшли до дверей найпохмурішої темниці в самому серці таєм­ної вежі. Тут Сидів, перебираючи в’язку здоровенних ключів, старий, аж замшілий наглядач; тут вони й зупинилися.

— Х-ху, бож-жі р-рани! — прогарчав поліцейський сер­жант, скидаючи шолом і витираючи піт з лоба. — Очапайся, ти, стара колодо, й прийми від нас злочинця Жабу, винного у найтяжчих лиходійствах, неперевершеного хитруна й сприт­ника. Наглядай і стережи його недремно; і закарбуй, сивобо­родий, собі на носі: коли скоїться щось, ти відповіси за ньо­го своєю голомозою макітрою — і чума на вас обох!

Тюремник понуро кивнув і поклав висхлу руку Жабі на плече. Іржавий ключ заскреготів у замку, масивні двері бряз­нули за його спиною, і Жаба став безправним в’язнем найвіддаленішої темниці у надійно пильнованій вежі прадав­ньої фортеці — найміцнішої в усій старій добрій Англії.

Розділ 7 СОПІЛКА НА СВІТАНКУ

Десь у гущавині прибережної зелені веселим тоненьким щебетом заливалася пташка Волове Очко. Хоча минула вже десята вечора, небо ще тримало, не хотіло відпускати остан­ні відблиски меркнучого денного світла. Але гнітюча спекота жаркого дня вже спадала, наче її розвіювали легкі прохолодні помахи пальців короткої липневої ночі. Кріт лежав на березі біля самої води, віддихувався після напруги несамовитого дня, коли на небі з ранку й до пізнього вечора не було жодної хмаринки, лежав і чекав на повернення свого друга Щура. Сам він весь день провів на річці у товаристві звірят, дав­ши Водяному Щурові можливість побути з Видрою, а як по­вернувся додому, в хаті було темно й порожньо — Щур ще не приходив. Певно, затримувався в давнього приятеля. Було ще надто душно, щоб сидіти у хаті, тож Кріт улігся на про­холодний щавель і став перебирати в думці минулий день з усіма його подіями, такими приємними для нього.

Незабаром почулася легка хода Щура. Той підходив по висхлій траві.

— Ох, нарешті блаженна прохолода, — мовив Щур і сів по­руч, задумливо дивлячись на річку, мовчазний і чимось наче стурбований.