Буремна затока виправдовує свою назву 5 страница

І ко­ли тяг­ну­ти далі бу­ло вже прос­то неп­рис­той­но, Ле­онід розп­ра­вив ви­ло­ги еле­гант­но­го піджа­ка й про­мо­вив:

- Чудовий обід, чу­до­вий… Дав­но вже я не мав на­го­ди так доб­ре по­поїсти… Еге ж,- він по­та­ра­ба­нив пальця­ми по сто­лу; крізь ска­тер­ти­ну звук вий­шов глу­хим і три­вож­ним,- але я не про те… Ок­са­но,- звер­нув­ся він до своєї візаві, яка після горілки де­що розімліла, на що­ках заг­рав рум’янець, а важ­кий пог­ляд по­ве­селів,- ти пра­цюєш, прав­да ж? Маєш Aus­we­is?

- Маю,- відповіла стар­ша сест­ра.

- А ти, Ори­сенько?

- Я теж маю,- підтвер­ди­ла мо­лод­ша і наст­рун­чи­ла­ся.

Льончик Дунін пок­рек­тав.

- Ми хотіли… Ми… цей…- він не­терп­ля­че по­вер­нув­ся до Лев­ка: - Сокіл кра­ще роз­повість.

Той нас­тов­бур­чив­ся змерз­лим пташ­ком.

- Завжди я! Еге ж!… Тільки зра­зу до­мо­ви­мо­ся: по-пер­ше, ніко­му, ніко­ли! Навіть між со­бою не об­го­во­рю­ва­ти!… По-дру­ге, як­що ви за­раз відмо­ви­те­ся, ми прос­то за­бу­де­мо про цю ба­лач­ку - і бас­та. Ми зро­зуміємо, прав­да…

- Говори,- підо­хо­ти­ла йо­го Ок­са­на.

- Всього не ска­жу. Прос­то у вас іще й досі ніхто не квар­ти­рується… От­же, спи­таю так: чи по­го­ди­те­ся ви раз на тиж­день, мо­же, рідше, ча­сом частіше, пе­рей­ти­ся на дру­гий кінець міста і пе­ре­да­ти інфор­мацію?… Не роз­пи­ту­ючи - що, як і навіщо…

- До нас навіду­ва­ти­муться нез­на­йомці? - за­пи­та­ла Ок­са­на, ніби відповідь «так» уже проз­ву­ча­ла.- Як ми зна­ти­ме­мо, що їм мож­на довіря­ти?

- Ні-ні,- Лев­ко-Сокіл не­терп­ля­че по­ма­хав ру­кою,- це хіба що у ви­нят­ко­вих ви­пад­ках… Та ні, та­ко­го не бу­де, про вас зна­ти­муть, крім нас, тільки… Ну, мо­же, форс-ма­жор… хо­ча ми та­ко­го не маємо до­пус­ти­ти!

Орися на­бун­дю­чи­лась.

- А чо­го ж це ме­не ніхто не пи­тає? Чи моя дум­ка нічо­го не ва­жить? Старші виріши­ли між со­бою, а ти, дівчин­ко, ли­шень ки­вай на зго­ду?

- Та ні… Та ми…- за­бур­мотів Сокіл.

- Та як ти мог­ла!…- за­дих­ну­ла­ся від обу­рен­ня

Оксана.

Орися сер­ди­то відвер­ну­ла­ся.

Льончик Дунін підхо­пив зі сто­лу пляш­ку, мет­нув до сер­ван­та, вис­та­вив на стіл чисті ке­лиш­ки замість тих, що пе­ре­ко­чу­ва­ли на кух­ню.

- Не йде роз­мо­ва, а ми її зак­ро­пи­мо!

Розлив хвацько, кілька кра­пель впа­ло на ска­тер­ти­ну: на білій тка­нині розбігли­ся сіру­ваті мокрі пля­ми. Орисі май­ну­ло в го­лові: поп­сує поліров­ку!… Та Ле­онід рішу­че ляс­нув до­ло­нею по сто­лу:

- Ну, вип’ємо за зла­го­ду та мир у ро­дині? По­тяг­ли­ся чар­ка­ми од­не до од­но­го, за­бо­бон­но справ­ля­ючи ри­ту­ал: го­лос­но цок­ну­ли­ся спер­шу дівча­та між со­бою, тоді вже й хлопці до­лу­чи­ли­ся.

І трісну­ла скля­на завіса нес­по­кою, неп­ра­вильної фор­ми шес­ти­кут­на кімна­та ви­пов­ни­ла­ся схвильова­ни­ми смішка­ми. Ори­ся підхо­пи­лась і зник­ла на кухні, а по­вер­ну­лась уже з чай­ни­ком. Чаю не бу­ло, за­па­ри­ла виш­неві й смо­ро­ди­нові гілоч­ки, і кімна­тою поп­лив лісо­вий за­пах. Пе­чи­ва теж не бу­ло, зреш­тою, нічо­го не бу­ло, та то дур­ниці; го­лов­не, що сьогодні Ори­ся зва­жи­ла­ся на щось та­ке, про яке не шко­ду­ва­ти­ме. Прав­да, ніко­ли не шко­ду­ва­ти­ме!…

Так, Ори­сю, вип­рос­туй­ся на весь свій не­ве­лич­кий зріст, відко­пуй у за­ка­пел­ках пам’яті, як пе­ред війною на­ля­ка­но ди­ви­ла­ся з-за фіран­ки у вікно, ко­ли сусідів че­рез до­ро­гу ви­во­ди­ли з ха­ти; як ки­ну­ла груд­кою вслід ма­шині, що заб­ра­ла від те­бе сусідських хлоп­чаків-близ­нят до при­тул­ку, як мовч­ки прок­ли­на­ла чорні без­жальні ко­ле­са, а хлоп­ча­ки не пла­ка­ли, ні, за­чаїли­ся, тільки змор­гу­ва­ли час­то, як по­тай­ки хрес­ти­ла їх невмілою ру­кою ти, ком­со­мол­ка й найк­ра­ща сту­дент­ка кур­су; при­га­дуй, як Ок­са­на в пи­ку німцям повіси­ла над ліжком Се­ме­но­ву світли­ну - ту, де її зник­лий на­ре­че­ний у військовій формі,- а ти зірва­ла й ки­ну­ла світли­ну в піч - сест­ра потім три тижні з то­бою не роз­мов­ля­ла; воск­ре­шай свої не­давні дум­ки: он і відоз­ви всі - ук­раїнською мо­вою, і га­зе­ти ви­хо­дять ук­раїнські, й офіцер той німецький, ко­ли пос­ту­кав у ха­ту, по­го­во­рив чем­но - та й ли­шив вас у спо­кої, і ти до­во­ди­ла, що гірше, ніж бу­ло, все од­но не мо­же бу­ти, а потім…

- Ти де заб­лу­ка­ла? - Дунін уже обіймав її за плечі, й Ори­ся з наг­ра­ним нев­до­во­лен­ням ски­ну­ла йо­го ру­ку.

- …Та ну,- роз­повіда­ла Ок­са­на щось своє,- цілий день та­ра­ба­ниш на ма­шинці, аж у ву­хах - дзвін і ви­ляск, а потім іще прий­деш до­до­му, а тут сест­ра шас­тає сно­ви­дою по хаті й пе­ре­ка­зує: пам’ятаєш Шур­ку з п’ятнад­ця­то­го до­му, так сьогодні на ба­зарі чу­ла, що її вчо­ра заб­ра­ли; прий­шов папір на стар­шу, а ма­ти ка­же: тобі шістнад­цять, ти їдь, а ця мені з мен­ши­ми по­мо­же… І ото щод­ня, щод­ня звістку про но­ву ха­ле­пу при­но­сить…

- А ти пам’ятаєш,- про­хо­пив­ся Ле­онід, й Ори­ся зав­ва­жи­ла, як зне­нацька посіріло йо­го об­лич­чя,- Віру Приткіну з на­шо­го кур­су? Во­на ж мені якось зізна­ла­ся, що з на­род­жен­ня бу­ла Ци­лею, а потім, як ро­ди­на до Києва пе­реб­ра­ла­ся, батьки ска­за­ли їй Вірою за­пи­са­ти­ся, ко­ли пас­порт одер­жу­ва­ла… Так її… її… вже не­ма. Ще в со­рок пер­шо­му. Розстріля­ли.

- Там? - спи­та­ла Ок­са­на глу­хо.

- Там.

За вікном швид­ко по­темніло: набігли хма­ри, бриз­нув до­щик, за­ше­лестів по бля­ша­но­му да­ху. Ори­ся ще раз пос­та­ви­ла чай­ник, бо горілка дав­но скінчи­лась, і крім бор­щу, зап­ро­по­ну­ва­ти гос­тям не бу­ло чо­го, а во­ни сиділи у вигідній шес­ти­кутній кімнаті, умліва­ли від оман­ли­во­го по­чут­тя за­тиш­ку й не зби­ра­ли­ся роз­хо­ди­ти­ся по тим­ча­со­вих, пе­ре­пов­не­них сусіда­ми, неп­ривітних домівках.

- А ти на ро­бо­ту,- поціка­вив­ся в Ок­са­ни Бу­ревісник і закліпав за­па­ле­ни­ми повіка­ми,- че­рез Ar­be­it­samt Ki­ew влаш­ту­ва­ла­ся?

- Ага. При­пер­ла­ся на біржу праці - не зна­ла ж, що й повістку в Райх мо­жуть вту­ли­ти,- але, Бо­гу дя­ку­ва­ти, по­щас­ти­ло. А моїх па­ра дівчат по­па­ла­ся на га­чок.

- Хоч пи­шуть? - спи­тав Сокіл.

- Та пи­шуть. Тільки хто йо­го знає, яка там цен­зу­ра… Досі іноді сид­жу на ро­боті, ду­маю: нев­же це прав­да? Нев­же війна? Нев­же та­ке з на­ми мог­ло ста­ти­ся? Відчу­ваю вто­му. Глупст­во, прав­да? Кру­гом смерть, і я знаю, що тре­ба щось ро­би­ти, а на­томість іду до­до­му спа­ти.

Льончик Дунін підморг­нув, зро­бив рух, на­че роз­тя­гує ба­ян, і заспівав:

Їде Гітлер на ко­няці,

Сталін на со­баці,

Гітлер Сталіну гу­кає:

Твоя вой­на в сраці.

Орися з сер­цем пхну­ла гульвісу в пле­че, аж той за­то­чив­ся і ма­ло не злетів із крісла.

- А пам’ятаєте,- рап­том прист­рас­но за­го­во­рив Шо­лу­ден­ко-Бу­ревісник,- як у перші дні війни по ба­за­рах хо­ди­ли плітки, буцім «іде ук­раїнський уряд на чолі з Вин­ни­чен­ком»? А мені са­ме повістка прийш­ла. Я тобі ніко­ли не ка­зав? - обер­нув­ся він до Ле­оніда.- Я не з’явив­ся. Уяв­ляю, що бу­ло б, як­би я тоді по­пав­ся. Ні, все-та­ки прав­ду ка­жуть: ду­рень дум­кою ба­гатіє… Нічо­го ми не до­мог­ли­ся тим, що ли­ши­ли­ся. «Но­ве ук­раїнське сло­во» я вже чи­та­ти не мо­жу…

Орися підве­ла на Бу­ревісни­ка очі. Одк­ро­вен­ня спан­те­ли­чи­ло її. Оцей чор­ня­вий, скром­ний знех­ту­вав повісткою за­ра­ди при­мар­но­го «уря­ду Вин­ни­чен­ка»? Тю, чи дур­ний, чи ска­же­ний! Але дум­ка пос­ка­ка­ла далі: але ж і Ле­онід, і Да­ни­лець од­но­го з ним віку, вчи­ли­ся ра­зом, ли­бонь, і повістки од­но­час­но от­ри­ма­ли, але ж і во­ни тут… Чо­му тут? Теж на при­зов­ний пункт не з’яви­ли­ся? Ну, Льончик-Пе­ре­лес­ник - зна­ний ха­ла­мид­ник. А Лев­ко Да­ни­лець та­кий чем­ний, за­ко­нос­лух­ня­ний… Во­на пе­ре­ве­ла пог­ляд на ху­дор­ля­во­го пташ­ка, який сьогодні наз­вав­ся гор­дим псев­до Сокіл, і Льончик, мов про­чи­тав її дум­ки, по­яс­нив:

- А цього, не повіри­те, якась мо­ло­ди­ця з по­ло­ну заб­ра­ла. Птич­ка, ця­ця-мо­ло­дич­ка…- проспівав він, а Лев­ко по­чер­вонів.- Ви ж в ото­чен­ня на дру­гий день пот­ра­пи­ли, прав­да?… Сто­ять ото во­ни за дро­тя­ним пар­ка­ном, і підхо­дить якась місце­ва до офіце­ра німецько­го, ка­же: то мій чо­ловік. І заб­ра­ла…

- А потім? - заціка­ви­лась Ок­са­на.

- Ой, що бу­ло потім! - вишкірив­ся Ле­онід.

- А потім,- грим­нув Сокіл,- нічо­го не бу­ло! Ка­же мені: «Йди. Мо­же, мо­го теж хтось виз­во­лить». І пла­ка­ла. А я не знав, яки­ми сло­ва­ми роз­рад­жу­ва­ти… Чорт,- розх­ви­лю­вав­ся Лев­ко-Сокіл, аж ру­ки зат­ру­си­ли­ся,- яко­го біса ти це зга­ду­вав? Чорт!

- А ме­не,- оз­ва­ла­ся Ок­са­на,- на­чальник па­ру днів то­му в опе­ру зап­ро­сив. На «Та­ра­са Бульбу». І знаєте, де ми сиділи? У пар­тері, де самі німці. Всі офіце­ри в стро­ях - і тут я у сукні в го­ро­шок. Ідіотський, пев­но, виг­ляд ма­ла…

- А чо­го ж по­го­ди­ла­ся?

- А за штам­пик в Ar­be­it­s­kar­te,- не­лу­ка­во по­яс­ни­ла сест­ра.

Сокіл двічі змиг­нув. Не­озб­роєним оком вид­но бу­ло, що Ок­са­на нест­рим­но хви­лює па­руб­ка, але стар­ша сест­ра то­го навіть не поміча­ла - дум­ка­ми бу­ла десь да­ле­ко, зі зник­лим безвісти Се­ме­ном.

- А я з ва­шо­го доз­во­лу по­ку­рю,- зняв ми­мовільне нап­ру­жен­ня Бу­ревісник і вий­шов у пе­ред­покій.

Орися вибігла навз­догін, відімкну­ла двері. Ро­ман Шо­лу­ден­ко вже ви­бив із пач­ки угорських ци­га­рок «Екстра» од­ну, ла­пав по ки­ше­нях за сірни­ка­ми. За­па­лив, ук­ло­нив­ся це­ре­мон­но та при­чи­нив двері.

Орися роз­вер­ну­лась і без сло­ва зник­ла в хаті. Див­не відчут­тя стис­ло їй сер­це, ко­ли во­на за­хо­пи­ла у вітальні шмат нек­ра­си­вої роз­мо­ви.

- …А який він,- ка­за­ла Ок­са­на з ди­тин­ною без­по­се­редністю,- кап­ра­вий!

Орися спа­леніла.

- Сестро, тобі не со­ром­но? Він же по­чу­ти мо­же… Дунін за­го­готів у відповідь.

- Ви знаєте, що я - на­ща­док шля­хет­но­го польсько­го ро­ду Дуніних-Бор­ковських? А Ва­силь Бор­ковський, чернігівський пол­ков­ник за гетьма­на Іва­на Са­мой­ло­ви­ча, потім - ге­не­ральний обоз­ний за гетьма­на Іва­на Ма­зе­пи, був справ­дешнім… опи­рем! Ще й досі,- він підпус­тив містич­ності в го­лос,- у місько­му архіві Черніго­ва збе­рег­ли­ся свідчен­ня, як у маєтку Ва­си­ля Бор­ковсько­го ще­за­ли лю­ди, но­ча­ми з пансько­го бу­дин­ку чу­ли­ся мо­то­рошні кри­ки, а зго­дом зник­лих зна­хо­ди­ли де-не­будь у лісі цілком знек­ров­ле­ни­ми… Тож я бра­та-опи­ря за верс­ту чую! Не кап­ра­вий він, а очі чер­воні, бо всю ніч шас­тає, жи­вої крові шу­кає…

- Наговорив,- відмах­ну­лась Ори­ся,- на­ба­ла­кав уже сім мішків гре­ча­ної вов­ни!

Дунін-Перелесник шкірив зу­би:

- Усі не­повні… За­раз би ще по п’ятде­сят… за нев­ми­ру­щих ук­раїнських опирів, які віка­ми сто­ять на службі національній справі!

- А кра­ще по сто,- мо­вив Лев­ко Да­ни­лець на псев­до Сокіл, зміню­ючи те­му роз­мо­ви,- і пи­рогів із го­ро­хом.

- Може, ліпше з м’ясом?

- Хто б відмо­вив­ся!

Буревісник ти­хо зай­шов до вітальні, але йо­го ви­дав тю­тю­но­вий за­пах, і всі на мент при­мовк­ли, на­че він піймав їх на га­ря­чо­му, тільки Ок­са­на сиділа з бай­ду­жим ви­ра­зом об­лич­чя.

- То ми вже, ма­буть, піде­мо? - пер­шим схо­пив­ся Лев­ко-Сокіл.- Сьогодні мені аж ніяк не хо­четься засвіти­ти­ся.

Льончик хвацько підморг­нув, ляс­нув се­бе по коліну:

За сто­лом сиділа кра­ля,

Їла з мис­ки де­ру­ни.

У сю мо­лодьож поб­ра­ли,

Полишались се­ру­ни.

- Тьху на те­бе,- нез­лос­ти­во вис­ва­ри­лась Ори­ся. Ще не встиг­ла во­на опус­ти­ти во­йов­ни­чо нас­тав­ле­ний па­лець, як троє па­рубків роз­та­ну­ли в сутінковій імлі, і при­мар­ним до­ка­зом то­го, що сьогодні у хаті по­бу­ва­ли-та­ки гості, ли­шив­ся тільки нез­вич­но лег­кий аро­мат за­кор­дон­них ци­га­рок.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

ЛЕГЕНДИ КОЙОТА

Поцуплена в по­меш­канні Ро­ма­на Да­нильця книж­ка - гру­бенький то­мик, де на палітурці на яс­но-синьому тлі ба­виться й че­бе­ряє ніжка­ми жов­то­га­ря­чий ко­йот-ве­се­лун.

У міфо­логії північно­аме­ри­канських ав­тох­тонів ко­йот - пос­ла­нець мо­гутнього На­на­бо­жо, шту­кар і жартівник, яко­му вільно пе­реміща­ти­ся між цим і тим світа­ми, кеп­ку­ва­ти зі звірів і лю­дей - та че­рез витівки й до­теп вис­лов­лю­ва­ти національну філо­софію.

Запаривши чаю, я залізла під ковд­ру й роз­гор­ну­ла книж­ку. Ав­тор її був оче­ви­дяч­ки з місце­вих - мав нез­вич­не ім’я Ади­зу­кан. Пер­ший розділ - про те, як трикс­тер-ко­йот сот­во­рив зем­лю: на по­чат­ку світу ку­ди не кинь оком пе­ре­ко­чу­ва­ла хвилі не­озо­ра во­да, у небі ши­ряв орел, на хви­лях гой­да­ла­ся че­ре­па­ха, а на спині у неї при­мос­тив­ся ко­йот. Ор­лу та ко­йо­ту наб­рид­ло, що на­ок­руж - са­ма во­да, й во­ни відпра­ви­ли че­ре­па­ху на дно оке­анське - діста­ти трош­ки землі. Че­ре­па­ха пірну­ла гли­бо­ко-гли­бо­ко, хап­ну­ла жме­ню землі - й вип­лив­ла на­зовні. Але по­ки во­на ви­бор­су­ва­ла­ся з во­ди, зем­ля май­же цілком ви­ми­ла­ся з її ла­пи. Про­те хит­рий ко­йот доб­ре роз­ди­вивсь і знай­шов трош­ки землі, що прик­леїла­ся під кігтя­ми,- та ство­рив із цього ве­ли­ку зем­лю…

Кіт Яр­ко, мов бла­кит­на хма­ри­на, скру­тив­ся у ме­не на по­душці. Ко­ли він ли­шав­ся но­чу­ва­ти в моїй кімнаті, зве­чо­ра мос­тив­ся ніби­то збо­ку на ве­ли­ко­му ліжку, та заз­ви­чай до ран­ку це вже я ту­ли­ла­ся на са­мо­му краєчку мат­ра­ца, а він ле­жав вип­рос­та­ний рівно по­се­ре­дині пос­телі, вільгот­но пок­лав­ши ве­ли­ку го­ло­ву на по­душ­ку…

Другий розділ книж­ки мав сим­волічну наз­ву: «До доб­ра не до­ве­де». І справді, хай де б з’явив­ся ве­се­лун-ко­йот, там че­кай­те прик­рощів, беш­кетів і роз­гардіяшу. А що вже ка­за­ти про ко­йо­тові амурні по­хо­деньки! Та іноді й ко­йо­ту не­пе­ре­лив­ки: то йо­го пе­ре­муд­рить кро­лик, то об­ве­де круг пальця ли­си­ця…

Чимало з цих оповідок про нев­том­но­го сміхо­ту­на я вже зна­ла, а от третій розділ книж­ки ме­не заціка­вив: тут бу­ли зібрані ле­ген­ди й пе­ре­ка­зи про Бу­рем­ну За­то­ку та її око­лиці. Бу­ли ле­ген­ди і про Спля­чо­го Ве­лет­ня та срібну ко­пальню, і про Гніздо Бу­ревісни­ка. Ко­ли Птах Бу­ревісник круж­ляє над своїм гніздом і б’є кри­ла­ми, то гри­мить грім, а ко­ли він розп­лю­щує очі, то в зем­лю вда­ря­ють блис­кав­ки: так він по­лює на китів. Ко­ли ж Птах Бу­ревісник воює з гри­му­чою змією, на землі здіймається жах­ли­вий бу­ревій…

Перегорнувши сторінку, я поміти­ла жов­тий са­мок­лей­ний папірець, який хтось зос­та­вив у книжці замість зак­лад­ки. Тон­ким, ледь помітним олівчи­ком на по­лях сторінки бу­ли зроб­лені помітки: стрілоч­ки, зна­ки пи­тан­ня й один знак ок­ли­ку. Нев­же ці ре­мар­ки ли­шив Ро­ман Да­ни­лець? Я про­чи­та­ла відзна­че­ну ле­ген­ду двічі - й мені стра­шен­но за­кортіло по­ба­ла­ка­ти з Пет­ри­ком.

Спершу я наб­ра­ла те­ле­фон­ний но­мер - і аж тоді зирк­ну­ла на го­дин­ник. Бу­ло пів на тре­тю. Пер­ший гу­док, дру­гий… Пок­лас­ти слу­хав­ку? Пет­рик, пев­но, уже де­ся­тий сон ба­чить. Третій гу­док, чет­вер­тий… Чо­го ж я зволікаю, не хо­чу ж я лю­ди­ну отак не­чем­но роз­бу­ди­ти? П’ятий гу­док…

- Алло! - зас­па­ний го­лос.

- Професоре Аніт, це вас тур­бує ва­ша асис­тент­ка… На то­му кінці дро­ту - гли­бо­ка ти­ша.

- Петрику, у книжці, яку я по­зи­чи­ла в хаті Ро­ма­на Да­нильця, є од­на нез­ви­чай­на ле­ген­да. Тут на сторінці - ку­па поз­на­чок. На цілу книж­ку - тільки од­на ле­ген­да відміче­на…

Напружена па­уза.

- Петрику, я тобі точ­но ка­жу, це якось пов’яза­но зі смер­тю Ро­ма­на і зник­нен­ням Ожа­ваш­ко!

- Завтра по дев’ятій я заїду по те­бе,- мо­вив Пет­рик і пок­лав труб­ку.

Червона ма­ши­на з’яви­ла­ся ко­ло мо­го бу­дин­ку о чверть на де­ся­ту. Я сто­яла під по­ро­гом вже повністю зібра­на, а під пах­вою ма­ла охай­но за­гор­ну­ту в поліети­ле­но­ву тор­бин­ку до­ро­гоцінну книж­ку. Щой­но Пет­рик підніс смаг­ля­ву ру­ку до кер­ма, щоб по­сиг­на­ли­ти мені, як я про­чи­ни­ла вхідні двері й по­ма­ха­ла йо­му.

- Шапку вдяг­ни! - крик­ну­ла мені навз­догін пані Іри­на, моя гос­по­ди­ня.- Сьогодні на вечір обіця­ють мінус де­сять!

Яро ку­лею ви­ко­тив­ся мені поміж ніг і зник за ро­гом бу­дин­ку. Я всілась у ма­ши­ну, і Пет­рик бурк­нув:

- Мені ще тре­ба в шко­лу заїха­ти.

Школою, як ви пам’ятаєте, у Бу­ремній За­тоці кли­чуть Універ­си­тет.

Ми пе­рет­ну­ли місток че­рез Ро­со­ма­ху, обігна­ли ав­то­бус, у яко­го на боці сіри­ми ве­ли­чез­ни­ми літе­ра­ми бу­ло на­пи­са­но «Хорт» (са­ме на та­ко­му ав­то­бусі я впер­ше при­манд­ру­ва­ла в містеч­ко на Ве­ли­ко­му озері) і виїха­ли на прос­пект, який з’єдну­вав дві час­ти­ни міста - ко­лишні Форт і Порт - та вів на північ до Універ­си­те­ту. З ліво­го бо­ку від нас темнів гус­тий праліс. Крізь нього ви­лась річеч­ка Ро­со­ма­ха, вздовж якої бу­ла прок­ла­де­на доріжка для ве­ло­си­пе­дистів. За­раз тут хіба мож­на бу­ло прой­ти на лиж­вах, а от на­весні, десь так у травні, ко­ли при­ро­да Бу­рем­ної За­то­ки по­чи­нає розквіта­ти під пе­ку­чим сон­цем, тут ней­мовірно гар­но.

- Цьому лісу,- мо­ви­ла я, підкру­чу­ючи пічку в

Петриковій ма­шині,- ма­буть, років двісті…

- Не більш як п’ятнад­цять. Це вже дру­гий засів на моїй пам’яті. Не ба­чиш хіба, що ліс од­норідний, не міша­ний?

Що на­зи­вається, вік жи­ви - вік учись, а дур­нем пом­реш.

В Універ­си­теті, по­ки Пет­рик за­ла­год­жу­вав власні спра­ви на ка­федрі, я по­пи­ла чаю в кабінеті сту­дентів-магістрів. Сул­та­на пе­ревіря­ла пош­ту на єди­но­му тут комп’ютері, а Джеклін го­ту­ва­ла­ся до семіна­ру. Я не втри­ма­лась і роз­повіла ко­ле­жан­кам про вчо­раш­ню при­го­ду з Ожа­ваш­ко. Джеклін слу­ха­ла ме­не ду­же уваж­но.

- А знаєш,- мо­ви­ла во­на по па­узі,- я зна­ла то­го хлоп­ця, Ро­ма­на Да…

- Данильця,- до­по­мог­ла я.

- Так-так. У ме­не шаф­ка в ме­дич­но­му кор­пусі, но­мер 356. Так у нього бу­ла шаф­ка но­мер 357, по­ряд із моєю. Ми якось зіткну­ли­ся біля ша­фок, він ска­зав, що з Ук­раїни, і я ще по­ду­ма­ла, що те­пер знаю аж двох лю­дей з Ук­раїни…

Петрик за­зир­нув крізь скляні двері, я зро­би­ла ос­танній ков­ток чаю, і Джеклін кив­ну­ла на гор­нят­ко:

- Лиши, я по­мию.

Я по­ма­ха­ла ко­ле­жан­кам ру­кою і вис­ко­чи­ла в ко­ри­дор.

- У Ро­ма­на Да­нильця бу­ла шаф­ка в ме­дич­но­му кор­пусі,- од­ра­зу повідо­ми­ла я.- Чис­ло 357.

Професор Аніт гля­нув на ме­не підозріли­во, але не спи­тав, звідки та­ка обізнаність.

- Це точ­но?

- Абсолютно.

Ми спус­ти­ли­ся на підвальний по­верх, дов­гим ко­ри­до­ром пе­рейш­ли з гу­манітар­но­го кор­пу­су в ме­дич­ний і опи­ни­ли­ся са­ме там - пе­ред ря­дом ме­та­ле­вих боксів, які орен­ду­ють собі ліниві сту­ден­ти, щоб не тя­га­ти­ся щод­ня з підруч­ни­ка­ми. Шаф­ка 357 нічим не вирізня­ла­ся поміж інши­ми.

Петрик по­тор­гав руч­ку, але за­мок, звісна річ, був замк­не­ний.

Тоді Пет­рик рішу­че роз­вер­нув­ся, прой­шов крізь двері в ко­ри­дор і по­дав­ся до цент­рально­го кор­пу­су. Я лед­ве за ним всти­га­ла. У цент­рально­му кор­пусі, на пер­шо­му по­версі, місти­ла­ся охо­ро­на, і я з по­ди­вом за­ува­жи­ла, що Пет­рик пря­мує ту­ди.

Юний біля­вий охо­ро­нець ліни­во ди­вив­ся у те­левізор - ка­ме­ра бу­ла вста­нов­ле­на над цент­ральним вхо­дом, і на ек­рані раз по раз ляс­ка­ли двері, хто-не­будь за­хо­див і ви­хо­див.

- Доброго дня,- ввічли­во привітав­ся про­фе­сор Аніт, який на виг­ляд анітро­хи не відрізняв­ся від сту­ден­та мо­лод­шо­го кур­су.

Охоронець відірвав­ся від те­левізо­ра й пог­ля­нув на нас. Я про всяк ви­па­док за­хо­ва­ла­ся за спи­ною сво­го су­пут­ни­ка.

- Справа в то­му,- по­яс­нив Пет­рик,- що я за­гу­бив ключ од шаф­ки.

- Який но­мер?

- 357.

Охоронець ви­су­нув шух­ля­ду, де скла­дені бу­ли за­пасні ключі. Дістав потрібний, підпи­сав якийсь папірець, пос­та­вив на ньому штам­пик і мо­вив:

- Двадцять до­ларів.

Петрик прос­тяг­нув йо­му зе­ле­ну двад­цят­ку. Нав­замін він от­ри­мав ключ, але не ру­шив од­ра­зу до ша­фок, а на­томість зно­ву спус­тив­ся на підвальний по­верх, знай­шов там майс­тер­ню ви­го­тов­лен­ня ключів, пред’явив папірець і ключ - і за де­сять хви­лин мав но­ве­сенький дублікат. По­вер­нув­ши ключ охо­рон­цю (двад­цят­ка, я так ро­зумію, ли­ши­ла­ся як пла­та за дублікат), він поп­ря­му­вав у ме­дич­ний кор­пус.

Я не мог­ла повіри­ти в те, що відбу­вається. Охо­ро­нець не тільки не ви­ма­гав у Пет­ри­ка посвідчен­ня осо­би - навіть не спи­тав, як йо­го прізви­ще!

- У вас завж­ди так? - не вит­ри­ма­ла я.- Ну, ключ від ха­ти під ки­лим­ком на по­розі - то ще півбіди. Але ж так будь-хто мо­же от­ри­ма­ти ключ від чу­жої шаф­ки! Хіба мож­на бу­ти та­ки­ми довірли­ви­ми?

Професор Аніт тільки гмик­нув у відповідь.

Коли ми вдру­ге опи­ни­лись у підвалі ме­дич­но­го кор­пу­су, я ще зда­ле­ку поміти­ла, що в прис­мер­ко­во­му ко­ри­дорі хтось є. Пет­рик прит­ри­мав ме­не; ми спос­теріга­ли, як лю­ди­на діста­ла з бок­су якісь підруч­ни­ки, а на місце схо­ва­ла щой­но зняті кросівки. Ко­ли во­на зак­лац­ну­ла двер­ця­та, май­ну­ла гри­ва ру­до­го во­лос­ся - і я впізна­ла Джеклін. Бо­са, в са­мих шкар­пет­ках, Джеклін поп­ря­му­ва­ла на семінар. Я вже не ди­ву­ва­ла­ся виб­ри­кам місце­вих сту­дентів.

Тільки-но Джеклін щез­ла за ро­гом, як Пет­рик у два ско­ки опи­нив­ся пе­ред шаф­кою но­мер 357 і відімкнув за­мок. Звідти війну­ло затх­лим за­па­хом за­дав­не­но­го по­ту. Схо­же, як і Джеклін, Ро­ман Да­ни­лець та­кож зберігав тут взут­тя. Крім че­ре­виків, у шафці висів піджак, а на по­личці ле­жав товс­тий підруч­ник та кар­та Бу­рем­ної За­то­ки й око­лиць. Точ­но та­ка са­ма кар­та, як у ме­не.

Петрик пе­ревірив ки­шені піджа­ка. Не бу­ло нічо­го, крім круг­лої срібної мо­нет­ки у двад­цять п’ять центів із порт­ре­том ко­ро­ле­ви Єли­за­ве­ти на аверсі й оле­нем на ре­версі - у Бу­ремній За­тоці мо­нет­ку на­зи­ва­ють «чверт­кою»; до ювілеїв ви­пус­ка­ють «чверт­ки» з різни­ми ма­люн­ка­ми на ре­версі, тільки ко­ро­ле­ва ли­шається незмінною, і я зібра­ла для ко­лекції вже з дю­жи­ну різних «чвер­ток».

Петрик роз­гор­нув кар­ту.

Червоне нерівне ко­ло - відмітка фло­мас­те­ром - од­ра­зу впа­да­ло в око. У центр йо­го пот­ра­пив шмат лісу та два на­пи­си: Сма­раг­до­вий потік і Сма­раг­до­ве озе­ро.

- Так і є! - ви­гук­ну­ла я.

Розвинувши поліети­ле­но­ву тор­бин­ку, я обе­реж­но діста­ла книж­ку «Ле­ген­ди ко­йо­та», знайш­ла потрібну сторінку й прос­тяг­ну­ла Пет­ри­ку. Ле­ген­да ма­ла наз­ву «ЯК З’ЯВИ­ЛИ­СЯ СОН­ЦЕ І МІСЯЦЬ». Пет­рик заг­ли­бивсь у чи­тан­ня. Я ж уже зна­ла зміст ле­ген­ди чи не на­пам’ять.

«Обабіч го­ри, на вер­шеч­ку якої Бу­ревісник звив своє гніздо, лю­ди збу­ду­ва­ли два се­ли­ща. Ко­йот меш­кав у Тем­но­му се­лищі. Ко­ли лю­дям у Тем­но­му се­лищі тре­ба бу­ло ви­хо­ди­ти на по­лю­ван­ня або на ри­бо­лов­лю, во­ни відсу­ва­ли ве­ли­кий камінь, який за­ту­ляв прохід до аме­тис­то­вої ко­пальні, й тоді все навк­ру­ги освітлю­ва­ло­ся ме­рехт­ли­вим срібним сяєвом. Від лю­дей ко­йот не раз чу­вав, що з то­го бо­ку го­ри роз­та­шо­ва­не Світле се­ли­ще, у яко­му на­ба­га­то ясніше, ніж навіть все­ре­дині аме­тис­то­вої ко­пальні, але ко­йот не міг повіри­ти, що та­ке бу­ває. Од­но­го ра­зу він вирішив навіда­тись у Світле се­ли­ще. Він ви­дер­ся на го­ру аж до гнізда Бу­ревісни­ка, а потім спус­тив­ся з то­го бо­ку. Опи­нив­ся він у людсько­му по­се­ленні май­же та­ко­му са­мо­му, як і йо­го влас­не. Тут бу­ло зовсім тем­но, і ко­йот роз­ча­ро­ва­но впев­нив­ся, що лю­ди на­ду­ри­ли йо­го і ніяко­го Світло­го се­ли­ща не існує.

І рап­том він по­ба­чив, як із-під землі випірнув яск­ра­вий промінь - і все навк­ру­ги за­ясніло не­чу­ва­ним світлом. Ко­йо­ту ста­ло ней­мовірно ціка­во, і він поп­ря­му­вав на світло. Що ближ­че він підхо­див, то нес­терпнішим ста­ва­ло сяй­во. Ко­ли він наб­ли­зив­ся до пер­шо­го людсько­го жит­ла - вігва­ма, то по­ба­чив, що лю­ди вийш­ли на по­лю­ван­ня. До­че­кав­шись, за­ки лю­ди по­вер­нуться з по­лю­ван­ня, ко­йот підгледів, як вождь за­ту­лив ве­ли­кою бри­лою вхід у пе­че­ру, з кот­рої ся­яло світло, а кожній ро­дині роз­дав по ма­ленько­му зе­лен­ку­ва­то­му камінцю, і во­ни заб­ра­ли їх до­до­му, щоб освітлю­ва­ти свої вігва­ми. Ко­йот підслу­хав, що лю­ди на­зи­ва­ють пе­че­ру сма­раг­до­вою ко­пальнею. Нас­туп­но­го ран­ку вождь зно­ву відчи­нив сма­раг­до­ву ко­пальню - і лю­ди пішли на ри­бо­лов­лю. Тоді ко­йот, зам­ру­жив­шись, прок­рав­ся в пе­че­ру і нав­по­мац­ки схо­пив найбільший камінь, який тра­пив­ся йо­му під ла­пу, й за­хо­вав йо­го у мішок. Ко­ли він тікав із пе­че­ри, то хвос­том за­че­пив бри­лу, кот­ра за­ту­ля­ла отвір, каміння по­си­па­ло­ся - й за мить і сліду не ли­ши­ло­ся від вхо­ду в пе­че­ру.

Перелякавшись, ко­йот стрімго­лов пом­чав до­до­му,

у Тем­не се­ли­ще. За­хе­ка­ний, він підбіг до вігва­ма вож­дя і нічо­го не міг по­яс­ни­ти, тільки розв’язав мішок - і рап­том яск­ра­вий камінь ви­пурх­нув на не­бо. Так над зем­лею пос­та­ло сон­це. Ко­ли над­вечір сон­це зму­чи­лось і за­ко­ти­ло­ся на захід відпо­чи­ва­ти, муд­рий вождь відчи­нив аме­тис­то­ву ко­пальню і ви­ки­нув на не­бо найбільший камінь - і так пос­тав місяць. І те­пер сон­це і місяць зміню­ють од­не од­но­го, освітлю­ючи зем­лю. З тої по­ри лю­ди не раз шу­ка­ли вхід до сма­раг­до­вої ко­пальні, але досі не змог­ли йо­го знай­ти».

Петрик закінчив чи­та­ти і віддав мені книж­ку.

- Стривай,- він зап­ра­вив за ву­хо чор­не з чер­во­ним відли­вом пас­мо.- Я чув та­ку ле­ген­ду. Але там бу­ло трош­ки не так. Аме­тис­то­ва ко­пальня - діюча, ми з то­бою, зга­дай, зовсім трош­ки до неї не доїха­ли, во­на не­по­далік на­шої ре­зер­вації…

«Темного се­ли­ща»,- по­дум­ки вип­ра­ви­ла я.

- Але в тій ле­генді,- про­дов­жив Пет­рик,- не сма­раг­до­ва ко­пальня, а срібна! Кот­ра ко­ло Спля­чо­го Ве­лет­ня. І вхід до неї зак­ри­тий, бо ко­пальню за­ли­ває во­да, і до­би­ти­ся ту­ди не­мож­ли­во. Білі вже не­од­но­ра­зо­во на­ма­га­ли­ся відка­ча­ти во­ду, тільки мар­но.

- Але ж срібна ко­пальня не з дру­го­го бо­ку Гнізда Бу­ревісни­ка! З там­то­го бо­ку як­раз Сма­раг­до­вий потік і Сма­раг­до­ве озе­ро! Звідкись же во­ни взя­ли­ся? Гніздо Бу­ревісни­ка - рівно по­се­ре­дині між па­пе­ро­вою фаб­ри­кою і Сма­раг­до­вим озе­ром, як­що ди­ви­ти­ся по карті…

Петрик дов­го роз­див­ляв­ся кар­ту, тоді звів на ме­не очі:

- Ти шу­каєш зв’язку там, де йо­го не­має і бу­ти не мо­же. Я доб­ре знаю місцевість, ту­ди їздять по­лю­ва­ти на ло­ся. Дикі нетрі, де ніхто не жи­ве…

- Але це ж не зна­чить, що там не мог­ли меш­ка­ти лю­ди ко­лись дав­но - або що ту­ди зовсім не мож­на про­дер­ти­ся.

- Ну, зна­ючи звірині стеж­ки, про­дер­ти­ся мож­на ку­ди зав­год­но.

- Професоре Аніт, ви хотіли до­по­мог­ти Ожа­ваш­ко? Зня­ти з неї підоз­ри? Тре­ба з чо­гось по­чи­на­ти. На- прик­лад, із Гнізда Бу­ревісни­ка. Хіба ту­ди важ­ко діста­ти­ся? А з місци­ною точ­но пов’яза­на таємни­ця! Не мо­же бу­ти, щоб Ро­ман Да­ни­лець прос­то так відзна­чив ле­ген­ду і пос­та­вив чер­во­не ко­ло на карті.

- До Сма­раг­до­во­го озе­ра під’їха­ти мож­на тільки в об’їзд, че­рез Од­жиб­ве-парк,- су­во­ро по­пе­ре­див Пет­рик.- Як­що ж че­рез Гніздо Бу­ревісни­ка - то хіба що звіри­ни­ми стеж­ка­ми. Ти го­то­ва па­ру кіло­метрів лізти навп­рос­тець крізь хащі по коліно в снігу?

- Завжди го­то­ва,- відса­лю­ту­ва­ла я.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

ГНІЗДО БУРЕВІСНИКА

Петрик повіз ме­не зви­вис­тою до­ро­гою - повз па­пе­ро­ву фаб­ри­ку, крізь тубільне се­ли­ще - і вго­ру, до Гнізда Бу­ревісни­ка. Я ще ніко­ли не бу­ва­ла в ко­лишній індіанській ре­зер­вації, і за­раз ме­не най­пер­ше вра­зив конт­раст. Ми виїха­ли за місто, і я мов­би пе­ремісти­лась у прос­торі й пот­ра­пи­ла до­до­му, в Ук­раїну: на до­розі ями й лат­ки, ма­ши­на ска­че на них і сер­ди­то чми­хає, а обабіч до­ро­ги сто­ять темні мов­чазні де­рев’яні ха­ти. Миттєва ма­на розвіялась - і я уздріла, що де­які ха­ти не ма­ють вікон. Зовсім.

- Як це так? - зди­ву­ва­лась я.- Де вікна?

- А,- Пет­рик мах­нув ру­кою,- то старі бу­дин­ки. Ми раніше так бу­ду­ва­ли - без вікон. Знаєш, як доб­ре спа­ти в темній-тем­нющій кімнаті? Ні світло, ні шум за вікном те­бе не три­во­жать, дум­ки впо­ряд­ко­ву­ються, і тобі сняться фан­тас­тичні кольорові сни… У моєї тітки та­кий дім, без вікон. Я ду­же лю­бив вилізти на дру­гий по­верх і мріяти в цілко­витій тем­ряві.

Лишивши тубільне се­ли­ще по ліву руч, роз­би­та до­ро­га заг­ли­би­лась у ліс, і нас зусібіч обс­ту­пи­ли дикі нетрі. У Бу­ремній За­тоці нав­ко­лишні хащі не звуть ліса­ми, тільки ча­га­рем, і справді: не­ви­сокі де­ре­ва, пе­ре­важ­но сос­ни, рос­туть ней­мовірно щільно, а поміж ни­ми пре з землі гус­те підшерс­тя ча­гар­ників, і навіть узим­ку че­рез без­лис­те віття не вид­но вже й на два мет­ри упе­ред.

Завиваючи розд­ро­че­ним звіром, Пет­ри­ко­ва чер­во­на ма­ши­на ви­дер­ла­ся на го­ру і різко за­гальму­ва­ла. Сніг здійняв­ся хмар­кою і май­же зра­зу влігся, і щой­но розвіялись ос­танні сніжин­ки, очі засліпи­ло ней­мовірне ви­до­ви­ще: біле озе­ро, круг­ле як таріль, спа­ло в уло­го­вині. До вес­ни, до пер­ших гро­мо­виць, по­ки­ну­те гніздо Бу­ревісни­ка че­кає сво­го гос­по­да­ря, а щой­но він при­ле­тить, тріпне кри­ла­ми, жбур­не в зем­лю кілька блис­ка­виць - як озе­ро роз­мерз­не, і з йо­го синьої во­ди пи­ти­ме чарівний птах…