Чому у жінок довге волосся

ЛЕКЦІЯ № З

Тема. Народні казки, легенди, перекази, притчі.

Мета: ознайомити студентів із тематичними групами казок, своєрідністю їх побудови;

розкрити педагогічну та морально-естетичну цінність жанрів УНТ.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: українська література, педагогіка, психологія, історія, методика.

План

1. Казки. Історичні джерела фольклорної казки.

2. Традиційні прийоми побудови композиції казки: зачин, повтори, кінцівка.

3. Класифікація казок за тематикою й стилістикою.

3.1. Казки про тварин. Особливості жанру. Виховне значення казок.

3.2. Чарівні казки. Особливості жанру. Боротьба за правду, справедливість як провідна риса чарівної казки. Моральний потенціал, гуманістичні ідеї чарівних казок. Виховне значення казок.

3.3. Побутові (сатиричні) казки. Особливості жанру. Відбиття повсякденного життя народу в казці. Основні теми казок. Мова і стиль сатиричних казок. Виховне значення казок.

4. Вплив народних казок на розвиток літературних жанрів.

Рекомендована література

1. Кіліченко Л.М., Лещенко П.Я., Проценко І.М. Українська дитяча література – К.: Вища школа, 1979. – С.29-51.

2. Українська дитяча література. Хрестоматія. /Упоряд. І.А.Луценко, А.М. Подолинний, Б.Й. Чайковський. – К.; Вища школа, 1992. – С. 33.

3. Українська дитяча література: Хрестоматія / Упоряд.: П.В. Вовк, B.C. Савенко. – К.: Вища школа, 1976. – С 3—37.

4. Іваннікова Л.В. Давні міфологічні образи у веснянках./ УМЛШ, № 5-6, 1992. – С.30-32.

5. Пабат В.В. Естетична палітра казок про тварин.// Початкова школа, № 5'94. – С.28-30.

6. Чумарна М. Мандрівка в українську казку.// Початкова школа, № 5'94. – С.49-54.

7. Кузьменко В.І. Словник літературознавчих термінів: навчальний посібник з літературознавства. – К: Укр. письменник, 1997.

8. Дитячий фольклор. Колискові пісні та забавлянки. — К.: Наук. думка, 1984. — 472 с.

9. Дитячий фольклор / Вступ, ст. Г.В. Довженок. — К.: Дніпро, 1986. — 304 с.

10. Довженок Г.В., Луганська KM. Українські народні колискові пісні та забавлянки.// Дитячий фольклор. Колискові пісні та забавлянки. — К.: Наук, думка, 1984. — С 11—44.

11. Закувала зозуленька: Антологія української народної поетичної творчості. – К., 1998. – С 529-560.

12. Український дитячий фольклор./ Вступ, ст. В.Г. Бойка. — К., 1962. — 247 с

13. Українські приказки, прислів’я і таке інше./ Уклав М. Номис. — К.: Либідь, 1993. — С 635—663.

14. Українська усна народна творчість: Навчальний посібник./ Лановик М.Б., Лановик З.Б. – К.: Знання-Прес, 2006.- 591 c.

1.Казки. Історичні джерела фольклорної казки.

Виникнення народних казок, легенд, календарно-обрядової поезії пов'язують із поняттям міфологія.

Міф – це стародавня оповідь про явища природи, історичні події, вірування або фантастичні оповідання про богів, обожнених героїв, уявлених істот. Українська міфологія розвивалася на основі загальнослов'янської. У ній за словами Г.Скрипник, "знайшли художньо-образне втілення і поєднання реального уявлення і знання з фантастично-релігійними образами і повір'ями." Тематика народних міфів має виразний національний колорит і художньо-образну своєрідність.

В українській міфології можна вичленувати кілька рядів фантастичних богів і персонажів. Це спілнослов'янські, східнослов'янські, язичницькі, християнські та власне українські міфологічні постаті та істоти. До перших трьох відносять богів Берешню, Білобога, Валеса, Дажбога, Дану, Дива, Живу, Коляду, Купала, Ладу та ін. Крім них, слов'яни поклонялися Зорі, Воді, Вогню, Місяцю. Існували також такі давні міфологічні персонажі, як Добро і Зло, Правда і Кривда, Котигорошко, Сонько.

Персонажами власне української міфології виступали, зокрема, Водяник, Болотяник, Тверджа, Антипко, Віха, Сумнів, Вереда, Злидні, а також демонологічні персонажі: відьми, чорти, упирі, потерчата тощо. Із часом міфологічні персонажі втратили своє первісне значення і набули характеру художньо-поетичних символів, образів фольклору.

Народна казка є чи не найпопулярнішим жанром фольклору, що розкриває безмежний світ людської уяви, полонить серця дітей і дорослих, прилучає до вічно юних категорій материнства і дитинства.

С.Ф. Русова в статті "В оборону казки" наголошувала, що в естетичному вихованні дітей надзвичайно велику роль має відігравати національний фактор, суть якого полягає у врахуванні, умов життя, історії, культури, звичаїв, побуту, світогляду того народу, тієї нації, серед яких народилася дитина і які знайшли чи не найповніше своє відображення в народних казках.

І.Я. Франко писав: "Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучної. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудьте до смерті".

Казка – один із найпоширеніших жанрів усної народнооповідальної творчості. За визначенням І.Березовського, відомого дослідника фольклору, це "епічне оповідання чарівно-фантастичного, алегоричного і соціально-побутового характеру із своєрідною традиційною системою художніх засобів, підпорядкованих героїзації позитивних, сатиричному викриттю негативних образів, часто гротескному зображенню їх взаємодій".

Термін "казка" (від слова "казати" - розповідати) як рівнозначний поняттям "баснь", "байка" вперше тлумачиться у граматиці Лаврентія Зизанія "Лексись, сиръчь речення..." (1596р.) та в словнику Памви Беринди "Лексіконъ славеноросскій и ймень толъкованіе" (1627р.).

Дослідники вважають, що слово "казка" як означення фольклорного твору побуту воло у розмовній давньоруській мові задовго до появи у граматиці Лаврентія Зизанія.

Як вказує В. Гнатюк, «Казки належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину таких далеких від нас часів, якої не досягає жодна людська історія». Тому єдиного погляду щодо походження казок нема. Кожен із фольклористичних напрямів вирішує цю проблему по-своєму: прихильники міфологічної школи вважали основою казки міф та систему давніх уявлень; міґраційна школа розвинула теорію запозичень, поширення казкових сюжетів зі Сходу (зокрема Індії); представники антропологічної школи висловлювали думку про самозародження подібних сюжетів на певному етапі розвитку різних народів; дослідження в руслі ритуально-міфологічної школи поклали в основу виникнення казки систему Давніх язичницьких релігійних ритуалів...

Ф. Буслаєв — один з перших дослідників східнослов’янської казки 19 ст., що дав аналіз української казки з позицій міфологічного напряму, висловлював думку, що цей жанр тісно пов´язаний з народною епічною поемою, вважаючи казку модернізованою формою героїчної билини. М. Чумарна назву жанру теж виводить із праміфу, вказуючи на скіфський міф про Маная та його дружину Казку, яка навчила людей мови. М. Грушевський героїчний та казковий епос розглядав як паралельні явища, кожне з яких має свій специфічний характер, форму, шлях еволюції. На думку російського дослідника 20 ст. В. Проппа, казка виявляє зв’язок з системою давньої релігії (зокрема обрядом ініціації) та системою первісних суспільних інституцій: «Казка народжується, звичайно, з життя. Всяке архаїчне, сьогодні відмерле релігійне явище більш давнє, ніж його використання в сучасній казці»240. Але, на його думку, цей жанр генетично пов’язаний з древніми формами оповіді, «коли герой втрачає своє ім’я, а розповідь втрачає свій сакральний характер, міф і легенда перетворюються в казку».

У кожному з цих поглядів можна знайти раціональне зерно, оскільки казкова традиція пов´язана з багатьма явищами минулого, з іншими жанрами усної народної творчості. Тому в текстах зафіксовані елементи міфологічного, ритуально-обрядового, релігійного, історичного, соціального характеру, відголоски давніх епох, нашарування пізніших часів, запозичення та перегуки з ліричними героїчними чи іншими неказковими жанрами.

Безумовно, в ході свого розвитку казка значно видозмінилась, змінились її функції — якщо первісно вона виконувалася з магічно-заклинальною метою (накликати удачу на полюванні, вберегти від ворогів, забезпечити перемогу в битві тощо), то з часом, втративши ритуальне призначення, казка набуває виключно естетичного, рідше — повчально-дидактичного, розважального характеру. Змінюється і ставлення людини до казкової оповіді — вона вже не сприймається з точки зору її сакральності, віри в магічну силу сказаного слова, замовляння природних явищ та духів. Незвичайні події, герої та явища позбуваються магічного трактування.

Більшість сучасних вітчизняних дослідників визначає жанр як фантастичну розповідь, не вдаючись до його давнього історичного походження, коли все те, що зараз здається вигадкою, для первісної людини видавалось реальним, можливим. Інші фольклористи визнають: «Ймовірно, що казка була у ті далекі часи певною мірою пов’язана з міфами, з різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині». Як вказує Дж. Фрезер, «народні казки є зліпком зі світу в тому вигляді, в якому він поставав у розумі первісних людей, і не виникає сумніву, що всі уявлення, якими б абсурдними вони нам не здавались, у свій час були звичними догматами»243.

Казка — це епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра).

На думку дослідників, казка є найбільш древнім жанром, який застиг у той період, коли перестав відповідати пізнішим формам мислення. Від того часу перестали виникати нові сюжети, припинилась еволюція жанру. Казка набула естетичної функції та сталої форми, що до цього часу залишилась незмінною. Як підтверджують спостереження, це було не пізніше 16—17 ст. Усі трансформації жанру та зміни у сприйманні казкової оповіді пов’язані із втручанням дійсності у її сферу.

На сучасному етапі сформована та видозмінена під впливом багатьох нашарувань казка стала твором, побудованим на вимислі, тому, на відміну від інших жанрів народної прози, вже не сприймається як дійсність (тобто ні оповідач, ні слухач не вірять у правдивість розказуваного). Але не виникає сумніву щодо того, що казка певним чином пов’язана з реальним життям: «Що казкові сюжети породжені дійсністю... в науці утверджено досить міцно... сюжети створювались на різних стадіях первіснообщинного ладу і відображають форми праці і боротьби за існування, соціальне життя, форми мислення... У європейській науці перш за все цікавляться елементами історичного побуту, відображеного в казці... Напр., вивчались такі питання, як право, суд і покарання, поняття про вину і винність, вивчалися судді та суди у казці, кохання та шлюб, власність і крадіжка, уявлення про народження, смерть і безсмертя, про хвороби і зцілення, про тварин і рослин і т. д. Вивчалось відображення і ранньої історії людства у казці: соціальні інститути при родовому ладі, форми шлюбу і сімейного життя, тотемізм, каннібалізм, уявлення про потойбічні світи і т. д.».

Однак основною ознакою казки є її невідповідність з оточуючою Дійсністю (ця невідповідність відмінна від тої, що є в героїчному епосі — нереальне тут постає як гіперболізація; чи у баладах — незвичайне тут подається як потенційно можливе, згодом — як символ). У казках чарівне сприймається як магічне, «зачароване».

1.2 Тематичні групи. Особливості побутових казок:

У жанрі казки сформувалося своєрідне ставлення до дійсності, відтак — особливість хронотопу (часово-просторових зв’язків). Час у казці поняття умовне: ні вік, ні часові періоди не простежуються. Герой — сталого віку, це — або дитина, або юнак (хлопець, парубок), або доросла людина (чоловік), або старець. Зміна у віці відбувається не через перебіг років. Це швидше перехід з одного вікового стану в інший: «коли чоловік постарів...», «і виріс із нього красивий парубок...» тощо. Герой проводить у дорозі 3, 5, 7, 9, 12 років, але ніколи не вказується, що він змінюється, навпаки — він повертається додому таким, яким покинув свою оселю. Час відлічується лише дією героя, і ніколи не переривається, — а тому безперервно пов’язаний з простором.

Простір у казці теж величина умовна. Тут ніколи не подається детальних описів природи, житла, оточення. Це — тло, на якому відбувається дія, що завжди знаходиться у центрі уваги. У багатьох творах простір ділиться на два виміри — цей світ і той світ — реальність і «тридев’яте царство». Між цими вимірами плинна межа: змій з’являється із потойбіччя як вихор, викрадає царівну, забирає її у своє володіння за мить, а героєві доводиться іти туди кілька років. Простір і час тут нерозривно зв’язані між собою: «Концепція єдності простору, в якому відбуваються події, невіддільна від концепції єдності часу... Як є тільки емпіричний простір, є тільки емпіричний час, що вимірюється не числами, днями, роками, а дією героїв. Тільки відносно до цієї дії час існує як реальний фактор оповіді, але сам по собі ролі не грає».

Умовними є і казкові персонажі. Вони — типи, а не індивідуальності, відтак змальовуються загальними рисами, часто ідеалізуються, звеличуються, гіперболізуються. Головні образи тут завжди антагоністичні: один уособлює добро, прекрасне; інший є втіленням зла, потворного. Звідси — усі їх характеристики — дії, вчинки, наміри, мова тощо.

Відповідно до функцій, що виконують персонажі в казках, Л.Ф. Дунаєвська поділяє їх на добротворців, злотворців та знедолених. Їх кількісне співвідношення у різних творах може бути різним, але кожен образ, на думку дослідниці, повинен бути віднесений до однієї з трьох груп.

Споконвіку народ плакав і передавав нащадкам дивовижні мрії про непереможність добра, правди, про щасливе життя. Адже завжди, в усі часи, як писав один із перших дослідників українських казок видатний учений О.Потебня, потреба народу в щасті, достатку, благополуччі має задовольнятися хоча б у мріях.

Казок у світі (а відомі вони з найдавніших часів у всіх народів планети) не злічити. Але їхнє тематичне розмаїття доволі легко підлягає розподілу на казки про тварин, казки чарівні (героїко-фантастичні) та соціально-побутові.

За тематикою та художньо образною структурою жанр казки дуже різноманітний. Казкова традиція виробила та зберегла безліч сюжетів давньослов’янських та міґраційних, часто в текстах поєднуються елементи різних періодів та історичних епох, різнонаціональні нашарування, територіальні та регіональні впливи в межах українських земель. Це спричиняє труднощі класифікації казкового матеріалу.

Здавна дослідники вказували на різноманітність художніх форм казки як її суттєву жанрову ознаку. В. Пропп навіть висловив думку, що групи казок, об’єднані на основі особливостей їх форми і поетики, є не жанровими різновидами, а окремими жанрами.

І. Франко у своїй спробі класифікації виділив:

1. Казки звірині.

2. Казки властиві: а) казки чудесні; б) казки легендарного характеру; в) казки-новели; г) казки про дурного чорта або велетня.

3. Анекдоти. Але М. Грушевський критикував такий поділ, вважаючи основною помилкою те, «що він класифікує не прості мотиви, а доволі складні комбінації їх, і притім занадто притримується германських казкових тем...». М. Грушевський не подає класифікації казок, а виділяє головні казкові мотиви-образи чи «мікротеми». Тут розглядаються космічні сили чи космогонічні образи, образи змія, баби-яги, Кощія, тваринні персонажі тощо.

В. Пропп вважав, що види казок можна визначати за їх структурними ознаками (особливо для творів із чіткою сталою композицією) або за характером дійових осіб (у випадку, коли нема єдності композиції)248.

Традиційним, прийнятим в сучасній вітчизняній фольклористиці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах); чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні) з окремими розгалуженнями чи підвидами у кожній з названих груп. Така класифікація є цілком прийнятною, тому беремо її за основу в цій книзі, долучивши пласт казок з міфологічними мотивами (окрему групу яких виділяє М. Грушевський), умовно називаємо їх культово-анімістичні (міфологічні) казки.

Історично найдавнішими вважаються казки про тварин, головними персонажами в яких виступають звірі та птахи, що уособлюють певні людські риси: лисиця —хитрість, заєць - боягузтво, ведмідь - вайлуватість, осел -дурість, орел - силу і зухвалість тощо.

Давніми є також чарівні (героїко-фантастичні) казки, в яких органічно поєднані міфічне, фантастичне та героїчне начала.

На думку дослідників фольклору, більшість чарівних казок сформувалася ще в докласовому суспільстві, коли людина перебувала у великій залежності від сил природи і мріяла подолати численні перешкоди на шляху до щастя. їх героями виступають безстрашні народні богатирі Вернигора, Вернидуб, Котигорошко та інші.

Чи не найбільшу групу українських казок становлять соціально-побутові твори. В них розповідається про Правду й Кривду, про стосунки багатого і бідного братів, про злидні, про взаємини між батьками і невдячними дітьми тощо. У казках цієї групи звеличується гуманність, працьовитість, чесність, скромність і розсудливість, а висміються брехливість, зазнайство, неробство, скупість. Тут не так багато людей надмірної сили, але скільки розумних і мудрих. Мудрими є вчинки трударів, їх помисли (казки "Правда та Кривда", "Язиката Хвеська", "Мудра дівчина" тощо).

Цілком зрозуміло, що цей поділ казкового епосу на три основні масиви дуже умовний, здебільшого кожна казка має в собі ознаки всіх трьох категорій.

Найвизначальнішою рисою казки є вигадка, творча мрія, фантазія, якою більш чи менш інтенсивно забарвлено кожну/оповідку. Сюжет казки завжди викінчений, динамічний. Приваблюють українські казки виразністю і розмаїттям форм, неповторністю колориту. У них багато дотепного, смішного, мудрого і трагічного. Ця барвистість значною мірою пов'язана з багатою образністю, гнучкістю і милозвучністю української мови.

В.О. Сухомлинський вважав, що казка - це колиска думки, вона відіграє не заміниму роль у розвитку мислення і мовлення школярів, у їхньому вихованні. "Через казкові образи в свідомості дітей входить слово з його найтоншими відтінками; воно стає сферою духовного життя дитини, засобом висловлення думок і почуттів - живою реальністю мислення. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина вчиться мислити словами. Без казки - живої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттями дитини, - не можливо уявити дитячого мислення і дитячої мови як певного ступеня людського мислення і мови".

Більшість казок починаються і закінчуються однаковими словами ("Були собі дід та баба...", "Десь за горами, за лісами", "Десь -не-десь в тридесятому царстві", "Стали вони жить-поживать та добра наживать", "Живуть та хліб жують" та ін.).

Така композиційна структура називається зачином та кінцівкою.

Традиційними для казкового сюжету є трикратні повтори подій, речень, використання символічних чисел 3,7,9.

У казці все живе, все мислить, спілкується між собою, а тому й стиль казкової оповіді особливий, кожна дія детально описується. Імена казкових героїв теж чітко вказують на їхнє походження і призначення .

Українські казки рясніють прислів'ями та приказами, власне, і сам термін "приказка вказує на те, що найбільше цінувався влучний і точний вислів саме в казці. "Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться", - ця приказка натякає на відносність часу, на те, що в казці героєві буває рік за вік.

Отже, в казках відобразилися світогляд народу, його морально-етичні й естетичні принципи, педагогічний геній, багатовіковий досвід виховання підростаючого покоління.

2. Легенди, перекази, притчі. "Казка й неказка, чи художня й документальна проза, черпає сюжети й характери з дійсності, тільки робиться це в кожному із цих видів по-своєму. В казці маємо художньо трансформовану дійсність: фактична вірогідність зображуваного пройшла через колективний досвід творців і, зрештою, стала для них, а відповідно й для слухачів, естетично незалежною, відкріпленою. Саме тому про казкових героїв можна говорити як про символи з набором характерних усталених рис та функцій. Казковий персонаж не потребує детальної характеристики, – вона успадкована нами з дитинства разом з мовою. В образах-символах народ опосередковано узагальнює досвід поколінь – соціальний, класовий, психологічний та ін. Приблизно те ж саме маємо і в легендах, з тією тільки різницею, що легендарні постаті не вважаються плодом вимислу, а реальними, хоч

і з далекого минулого, постатями. Отже, образи легенди – це такі ж образи-символи, як і в казці, з набором усталених рис, тільки з установкою на їх реальне існування.

У переказах і оповіданнях інший принцип узагальнення, оповідач не може довільно творити події та предмети, характери й географічні реалії, розпоряджатися часом і простором, як казкар. Події дані йому самим життям, і в цих конкретних фактах і подіях він повинен відшукати їх приховану енергію історичних, філософських, етичних та естетичних узагальнень, наближаючи їх за рівнем художнього узагальнення до символів казки. Не всякий переказ чи оповідання можуть автоматично набути рис художнього твору. Тільки талановиті оповідачі можуть прокласти шлях від конкретного предмета, факту, події до їх ширшого узагальнення, до віднайдення аналогій, які роблять ці факти й події подібними до багатьох інших, роблять їх суспільно значимими явищами» (Степан Мишанич).

"Легенда (лат. Legenda – те, що належить прочитати) – 1. Найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з VІ ст.), що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам'яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали "Патериком" <…> 2. Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх – біблійні сюжети».

"Якщо термін "переказ" народного походження, то слово "легенда" – книжне. У давнину легендами називали писемні твори з релігійними сюжетами або книги про житія святих тощо. Книги ці призначалися для обов'язкового прочитання ченцями, служителями культу. Легендами називали ще написи на монетах, фортечних брамах, географічних картах, малюнках тощо. Переписувачі житій святих вносили в канонічні тексти свої зміни, використовуючи при цьому елементи усної оповідної традиції. Так виникала апокрифічна література, твори якої разом з багатьма сюжетами церковних книг почали проникати в народний побут, змішуючись тут з усними легендами та переказами язичницької міфології".

"Легенди – це оповідання із церковно-релігійним підкладом та моралізаційним напрямком. Вони спираються звичайно на книжні джерела, розсновують мотиви, зачерпнуті з християнської біблійної, легендової та апокрифічної літератури, сплутуючи дійсне з чудовним. Легенди основуються переважно на мандрівних темах, які на українському ґрунті підлягають переробці під впливом місцевих культурно-історичних обставин" (Філарет Колесса).

"Народна легенда – це прозова художня розповідь, поширена в народі, зміст якої прямо чи опосередковано пов'язаний з панівною релігією. Для легенди характерний зв'язок не з тотемічною чи іншою добожеською релігією (такий зв'язок мають первісні міфи) чи з релігією багато божеською (античні міфи), а з релігією єдино божеською, якою в Європі є християнство" (Володимир Пропп).

"У широкому розумінні фольклорна легенда – це прозовий твір, який фантастично осмислює (на основі поширених у народному середовищі міфологічних, релігійних, етичних, соціальних, утопічних, історичних та інших поглядів) події, що стосуються явищ природи, стихій, фауни, флори, міфологічного або історико-героїчного минулого племен, народів, окремих осіб, котрі відігравали вирішальну роль у становленні тієї чи іншої етнічної групи, надприродних явищ та істот (Бог, Ісус Христос, Богородиця, святі, янголи, нечисті духи). На відміну від казок легенда сприймалась в народі як достовірна розповідь" (Григорій Бостан).

"…Дослідники вважають народними легендами епічні малосюжетні фантастичні оповідання історико-героїчного, міфологічного та апокрифічного змісту з обов'язковою установкою на достовірність зображеного факту, явища" (Лідія Дунаєвська).

"Легенди – малосюжетні фантастичні оповіді міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов'язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів і явищ природи та ін.). Їм притаманні драматизм, стійкість і завершеність сюжету" (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).

"Окрему жанрову групу оповідальної творчості українського народу становлять легенди. Умовно їх поділяють на міфологічні легенди, легенди апокрифічного змісту, історичні легенди.

До міфологічних легенд відносять короткі фантастичні оповідання про чудодійні перетворення людей у звірів, птахів, у різні квіти й рослини, оповідання про домовиків, водяників, перелесників, русалок, вовкулаків і т. ін…

Під апокрифічними легендами розуміють усні оповідання, в яких досить вільно (не канонічно), а часом пародійно, трактуються біблійні та євангельські теми…

Історія українського народу, його світогляд і характер найбільш яскраво та повно відображені в героїчних легендах" (Галина Сухобрус).

Класифікація легенд Михайла Драгоманова у праці "Малорусские народные предания и рассказы. Свод М.Драгоманова" (1876):

"1) природа; 2) міфологія, мерці; 3) люди, наділені чудесною силою; 4) скарби; 5) родинне і суспільне життя; 6) особи й події історичні; 7) місцевість; 8) бувальщини".

Класифікація легенд Георгія Булашева у праці "Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування" (на основі етнографічних матеріалів М.Драгоманова, П.Куліша, П.Чубинського, Б.Грінченка, теоретичної праці М.Костомарова "Слов'янська міфологія"):

"Українські легенди про створення світу.

Українські легенди про створення Адама і Єви.

Українські легенди про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю.

Українські легенди про життя перших людей по вигнанні їх з раю та про рукописання Адамове.

Українські легенди про «триблаженне древо», смерть Адама та главу його.

Українські легенди про походження та характеристичні особливості деяких народностей.

Українські легенди та перекази про житло, господарські будівлі, знаряддя й деякі винаходи.

Українські народні оповіді та перекази про легендарних людей і народи.

Українські легендарні оповіді про надприродних істот:

І. Доля.

ІІ. Злидні.

ІІІ. Уособлення хвороб.

ІV. Уособлення днів тижня:

1. Святий Понеділок.

2. Свята Неділя.

3. Свята П'ятниця.

Українські легенди та перекази про небо і світила небесні.

Українські легенди та перекази про різні атмосферні явища.

Українські легенди та перекази про землю.

Українські легенди та перекази про воду, вогонь і початок винокуріння.

Українські космогонічні легенди та перекази про різні трави, квіти, хлібні злаки і городину.

Українські легенди та перекази про дерева й кущі.

Українські легенди та перекази про свійських тварин.

Українські легенди та перекази про диких звірів.

Українські легенди та перекази про свійську птицю.

Українські легенди та перекази про диких птахів.

Українські легенди та перекази про риб і раків.

Українські легенди та перекази про гадів.

Українські легенди та перекази про комах».

Поділ легенд на групи Філарета Колесси залежно від тем апокрифів, із яких вони виникли:

"1) легенди старозавітні (про початок світу, Бога й сатану, Адама і Єву, Давида, Соломона та ін.);

2) новозавітні (про Христа, Богородицю, Петра й Павла, їх мандрівки й чуда);

3) про святих (Миколу, Варвару та ін.);

4) про позагробове життя й кінець світу;

5) легенди-притчі на теми роздумів про щастя, долю, гріх, смерть, вічність, віру й т. ін.".

Класифікація легенд Володимира Проппа:

"1) книжні легенди (в основі яких сюжети Біблії та апокрифічної літератури);

2) легенди казкового походження, які виникли шляхом переробки і переосмислення казок;

3) космогонічні, чи легенди про творення світу, які відрівані і від Біблійної, і від міфологічної традиції і є самостійним фольклорним утворенням, продуктом народної фантазії;

4) легенди про мандрівне божество (мандрівки і діяння Христа);

5) легенди про святих, де діє не Христос, а Його апостоли і святі".

Класифікація легенд Михайла Грушевського у праці "Історія української літератури":

"1) космогонія;

2) перші люди;

3) старозавітні легенди;

4) Христологія;

5) апостоли і святці;

6) легенди, прив'язані до України;

7) святкування (геортологія);

8) про кінець світу (есхатологія);

9) моралістичні теми".

Класифікація легенд О.Дея та за виданням "Легенди та перекази" (Київ: Наукова думка, 1985):

"1) міфологічні;

2) антропоморфічні;

3) апокрифічні;

4) топонімічні;

5) історико-героїчні;

6) соціально-побутові;

7) космологічні;

8) гідронімічні;

9) зоологічні;

10) етіологічні та інші".

"Легенди та перекази – споріднені жанри народної прози, які відрізняються від казок насамперед посиланням на вірогідність зображуваного. Якщо в переказах зображуване не виходить за межі дійсного, реального, можливого, то основу легенди становить вигадка і фантастика. На відміну від казкової фантастики у легендарну вигадку та фантастику вірили як у можливу. У народному побуті легенди й перекази не мають чіткого розмежування, перекази часто насичені легендарними мотивами, а дивовижне та неможливе у легенді виступає в органічній єдності з повсякденним і звичайним. Фантастика і вимисел легенди були тими чинниками, за допомогою яких неясне ставало зрозумілим, неможливе – досяжним".

"Перекази – це невеликі усні оповідання про визначні історичні події та їх героїв" (Лідія Дунаєвська).

"Перекази – усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов'язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва – переказ)" (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).

"У порівнянні з легендами, перекази відзначаються більшою документальністю змісту, більшою реалістичністю художніх засобів. Якщо в легендах типовим художнім засобом змалювання образу героя і його діяльності є поетичний домисел, який найчастіше виявляється в такому засобі, як гіпербола, то в переказах гіперболічне зображення майже відсутнє. Створювані по гарячих слідах подій перекази містять в собі насамперед достовірні дані про події, і тому змальована в них дійсність підпорядковується історичній конкретності" (Галина Сухобрус).

"Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виділяються такі головні цикли переказів: топонімічні (про походження географічних назв), етимологічні (походження назв предметів та явищ), ономатологічні (походження імен), етнонімічні (походження назв національних груп) та ін." (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).

Хронологічна класифікація переказів:

1) перекази староруських часів і Київської Русі (княжого періоду);

2) перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів;

3) перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648-1654 рр.;

4) перекази періоду руїни та національно-визвольних змагань 18 ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух);

5) перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА, УПА; події Першої та Другої світових воєн)" (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).

"Переказ історичний – жанр, у якому оповідається про події та особистостей, що зафіксовані в письмових історичних джерелах. Однак характерною рисою переказу історичного є те, що в ньому вимисел переважає над фактами… До переказів історичних відносять оповіді про предків, династичні перекази та перекази про етнологічний родовід. Останні, часом, набувають міфологічного характеру…" (Ігор Зварич).

"Переказ місцевий – жанр, який дуже близький за своїм змістом та жанрологічним характером до переказу історичного. Різниця між ними полягає в більшій широті побутування переказу історичного. Окрім цього, звичайно, події та історичні постаті переказу місцевого рідко коли фіксуються в історичних письмових джерелах. Їх значення локальне. Вони відомі лише в якомусь окремому населеному пункті чи невеликому регіоні… Перекази місцеві охоплюють собою також всі оповіді, які пояснюють назви місцевих географічних та етнічних об'єктів" (Ігор Зварич).

"Переказ міфологічний – різновид жанру переказів, головні персонажі якого міфологізовані народною уявою. Ця міфологізація відбувається згідно зі своєрідністю архетипного міфологічного мислення того чи іншого етносу. Як правило, перекази міфологічні присвячені видатним постатям та великим подіям далекої давнини. Характерною особливістю таких переказів є те, що вони претендують на історичність та правдивість. Останнє є важливою ознакою цього жанрового різновиду переказів, бо міфічність завжди передбачає беззастережну віру в розказувань. Дії героїв переказів міфологічних завжди глобальні та гіперболізовані й здебільшого ідеалізуються" (Ігор Зварич).

Отже, перекази - подібні до історико-героїчних легенд усні оповідання про вигадані події минулого. Але від легенд вони відрізняються більшою достовірністю і документованістю змісту, відсутністю фантастики та гіперболізації подій і образів. Перекази склалися переважно по слідах подій.

Притча - давня назва коротких дидактично-повчальних алегоричних оповідань із чітко висловленою мораллю. За змістом притча є близькою до байки. Але в притчах немає традиційних для байки персонажів тварин ("Три хлібини").

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Що називається казкою?
2. На які тематичні групи поділяються казки?
3. У чому особливість сюжетопобудови казки?
4. Доберіть приклади казок.
5. Зробіть порівняльну характеристику легенд, переказів та притч.
6. Визначте виховне значення прозових жанрів УНТ для дітей.

ДОДАТОК А.1

Легенда про створення землі

Старі люди розказують, що колись у повітрі колихалося щось таке, ніби шар-м'яч. Хтось його штовхнув і він розірвався; полетіли куски цього шару в різні сторони й утворилися земля, сонце, місяць, зорі. З одного куска утворилася земля, що ми на ній живемо. Завдяки китові, який підмостив свого хвоста, затрималася наша земля, а то була б полетіла в бездну. Цьому китові довго лежать обрида і починає ковилять хвостом, а земля починає ворушитись.

***

Здавна, як землі ще не було, всюди вода була. Не було і нас ще. А чорт жив десь так у хатах, хто зна де жив. Дак бог прийшов до чорта та й повів чорта до Дніпра, щоб пурнув да виніс піску в руці. Він пурнув, так не винесе — вода вимиє: оце що набере піску, то вода й вимиє з руки. Дак бог повів його до другого, до мільшого, дак він відтіля виніс піску. Дак бог тим сіяв тут усюди по тих водах, дак стало вже сухо і світ став... Кажуть люди старі, що так було.

***

Як уже бог схотів посіять землю, так послав нечистого, щоб землі достав з моря. Воно тоді не можна було, бо скрізь вода була. І сказав, щоб собі не брав землі, а щоб усю оддав богові, скільки дістане.

А він там скільки достав, може, усю взяв, то оддав, а у роті собі сховав. А бог як посіяв землю, так у чорта в роті начала рости земля, начала рвать. А він де пирхав, так там болото стало, де пирхне — коняка; чхає і ригає — чоловік, кінь, собака, кіт.

ДОДАТОК А.2

Чому у жінок довге волосся

Як бог сотворив світ, постановив довершити своє творення чимось шляхетнішим і сотворив чоловіка Адама. Жив собі Адам -в раю, та хоть мав усього по достаткам, то все за чимось банував. Пізнав пан бог, чого Адам банує — за жінкою, бачите! — і замислив йому сотворити жінку і зробити з неї Адамові несподіванку. Коли раз Адам заснув, підсунувся до нього пан бог на пальцях, отворив йому груди, виймив з них одно ребро, положив за себе, а сам почав дірку в грудях залатувати. Тим часом надбіг пес (занюхав осхабину!) і нім пан бог спостерігся, вхопив ребро та й втік із ним. Бог пустився собаку доганяти, але собака розумний: до плота та й гон! через нього. Ледве вспів пан бог злапати 'го за хвіст, але якось так потяг нещасливо, що хвіст лишився йому в руках, а пес з ребром уйшов.

Що мав пан бог робити? Адже не мав ще друге ребро Адамові виймати! Тому взяв і з хвоста собачого сотворив Єву. Тому-то у жінок таке волосся довге, як собачий хвіст.

Як мати стала зозулею

Були собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона застудилася і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Вже й у неї пересохло в горлі, мовила тихо до дітей:

— Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестись самій, а пити так хочеться.

— Нема в хаті води,— одказують діти.

— Візьміть глечик,— каже мати,— підіть до річки та й наберіть води Одізвався старший хлопець:

— Я не маю чобіт, нехай іде сестра.

Мати до дочки:

— Піди, доню, принеси мені води.

— Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший.

Просить мати меншого сина:

— Піди, Івасику, принеси мені водички.

— Я не маю в що вдягнутися,— одказує той.

Так ніхто і не приніс хворій матері води.

Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір'ям. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить — мати вже стає зозу­лею, став гукати до брата і сестрички:

— Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для неї.

Схватили діти хто що: глечик, кружечку, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать навперебій:

— Мамочко, мамочко, пий воду.

А мати вже вся обросла пір'ям, стала зозулькою, одлітає од хати:

— Ку-ку, ку-ку... Пізно, ді-ти, пі-зно... Ку-ку, ку-ку...

І стала одлітати. А діти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих.

А мати назавжди відцуралася рідних дітей і донині літає зозулею.

1. Чим початок легенди нагадує казку?

2. Перечитайте вголос діалог між матір'ю і дітьми. Зверніть увагу на пестливі слова. Що можна сказати про ставлення членів родини один до одного?

3. Перечитайте уривок від слів: « найменший хлопчик саме вбіг у хату» до — «стала облітати». Інтонацією передайте почуття і переживання дітей.

4. Чому діти змінили своє ставлення до матері? Як вони були покарані за душев­ну черствість?

5. Чим схвилювала вас легенда? Які роздуми викликала?

6. Чому твір «Як мати стала зозулею» ми відносимо до легенд? Які основні ознаки цього фольклорного жанру?

Криничка

Було, кажуть, це в роки останньої війни. Звісно, в горах багацько джерел, багато й переказів є про цілющі гірські води. Так, є одна невеличка криничка під лісом, край дороги. Розповідають, що з неї пили турки й татари, австрійські барони і румунські бояри. І по-різному вдовольняло спрагу це джерельце. Одним голоси відбирало, іншим голови скручувало, а деяким навіть дух запирало. Та криничка навіть говорити вміла, до подорожніх зверталася. Коли їй важко було, коли кришталеву її воду кров'ю заб­руднювали людською, вона благала облегшити її води, зробити чистими, щоб добрі люди могли користатися нею.

...Довгими ланцюгами йшли фашистські валки на схід. Пси-рицарі позадирали носи, було в них що їсти і пити, не відчували того разу потреби у воді з гірського джерела. Але коли зупинилися, кілька фриців підійшли до криниці, хотіли вмитися водою. Один нахилився, запустив черпак, а звідти долинув голос:

— Промий мої стіни, почисть від бруду водицю мою, вилучи кров людську!

Фашисти поставали, мов стовпи укопані. А один з них замість того, щоб вико­нати просьбу, жбурнув туди гранату, розкаламутив, ще гірше обідрав і до того за­недбане джерельце.

Але не дали занепасти криничці народні месники-партизани. З'явилися вони в лісах Карпатських. Сіли спочивати в лісі, а відтак і водиці шукати почали. Надибали на ту саму криничку, що з неї фашистські головорізи позбиткувалися. Вона заросла, засипалась глиною і камінням, кістки людські дно давили.

— Хлопці-молодці! Змилуйтесь наді мною, вичистіть мене,— заговорила скрив­джена криничка.

І хлопці-молодці випустили з неї брудну калюжу, вичистили стінки, повиймали кісточки, захоронили їх у лісі, зробили могилу братську. Криничка наповнилась враз чистою, як сльоза, водицею і запросила хлопців напитися. Напились — і сила в них з'явилася. На дорогу ще й у фляги понабирали й далі в похід важкий вирушили пар­тизани. А водичка їм все придавала і придавала сили.

Минув ще рік. Фашистські орди тікали різними дорогами на захід, шукали поря­тунку. І знову не обминули Карпат, довелося повертатися тією ж дорогою. Але теперки без їжі, без питва. На мить зупинилися біля джерела. Нагнулися, як колись, черпаком водиці хотіли набрати.

— Не напою, не зцілю я вас, ворогів проклятих,— заговорила Криничка. А собою така гарна водичка, мов сльоза, чистенька.

І чим далі вглиб сягали руками фашисти, тим далі віддалялася вода. Вони тоді на гачки черпаки поначіпляли, жердинами намагалися дістати воду. Але дно криниці нараз стало сухим...

1. Що було відомо людям про криничку під лісом? (Відповідаючи, вживайте слова з тексту).

2. Розкажіть, як ви уявляєте картину розправи фашистів з криничкою.

3. Як поставилися до прохання кринички партизани? У чому виразилася вдячність кринички своїм рятівникам?

4. Чим ви поясните різне ставлення до кринички фашистів і партизанів?

5. Як помстилася криничка над кривдниками?

6. Що в цьому творі фантастичне, надприродне? Виявіть у ньому ознаки легенди.

Місто См і л а

Колись Сміла була в руках у польських панів. Володіли нею Любомирські, Потоцькі й інші вельможі. Козаки невпинно вели з ними війну за місто. Важкі були бит­ви. Багато разів брали вони смілянський замок і кожного разу поляки відбирали "його назад.

Козаки вже почали занепадати духом. Та ось до них у табір прийшла незнайома жінка-козачка. Молода, красива й відважна. Вона виступила із закликом продовжува­ти боротьбу з поневолювачами краю:

— Що ви за лицарі, що не можете витурити якихось зайд, що прийшли на землю, политу кров'ю і потом, засіяну кістками наших славних предків! Нехай ганьба впаде на голови малодушних! Смерть катам!

І полум'яна українка кинулась на приступ фортеці. Козаки всі, як один — за нею. Після короткої кривавої сутички замок був узятий, а польський гарнізон — знищений до нога.

З тих пір і почали називати місто Сміла на честь сміливої козачки, ім'я якої так і залишилося невідомим.

1. Чому козаки не могли побороти загарбників?

2. З якими словами звернулася до козаків молода жінка, що прийшла в табір? Як її заклик вплинув на воїнів?

3. Які вчинки молодиці свідчать про її рішучість і сміливість? Відповідаючи, ви­користовуйте текст.

4. Що хотів виразити народ, давши місту назву — Сміла?

5. Чого навчає нас переказ «Місто Сміла»?

Двобій

У прадавні часи на Київ та прилеглі до нього села нападали войовничі племена, що жили по довколишніх диких степах. Вони грабували мирний люд, кіньми топтали малих діток, убивали кожного, хто боронився від їхнього полону.

Надто допікали печеніги. Якось посунули вони на Київ страшною грозовою хмарою. І наказав своїм воїнам київський князь Володи­мир, прозваний у народі Красним Сонечком:

— Вірна дружино! Поспішімо назустріч поганцям. Ми перепинимо їм дорогу.

І зійшлися два війська на ріці Трубіж. І стали грізним муром одне проти одного біля броду. Зблискують під сонцем шоломи. Погойдуються над ними гострі списи. Тривожно іржать коні під сідлами. Ще мить — і спалахне люта січ. Коли це відділився од поганської орди червоно­пикий патлатий велетень. Шия — наче в бика — тримітка. Кулачиська — як пудові гирі. Погляд обпікає вогнем. Пройшовся він перед київським військом і хвалькувато вигукнув:

— Егей, чи знайдеться між вас, заячі душі, хоч один, хто не побоїться помірятися ЗІ мною молодецькою силою?

І тоді ступив наперед білочубий, усміхнений крем'язень. Він був кожум'яка — в мирний час у Києві шкури на постоли та чоботи м'яв.

— Я,— каже,— поміряюсь.

Ухопили воїни один одного, та так, що аж кістки в обох затріщали. Довго змагалися, кривавим потом умивалися. І здолав таки кожум'яка поганина. Згріб обіруч, вдарив що­сили об землю і наступив на груди ногою.

Покотився по лавах печенігів сполоханий гук. Бачать, не перемогти їм дружини, де е такі лицарі.

Повернули своїх низькорослих коней і пода­лися назад у дикі степи.