Етнографічне районування України

На появі етнографічних груп українців позначилося, безсумнівно, перебування їх на тих чи інших етапах історії у складі різних держав (Литви, Польщі, Росії, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Угорщини, Румунії), розлогість її етнічної території і наявність на ній таких природних перепон, як великі ріки, гірські хребти, природні умови. Територіальне роз’єднання українського народу стримувало його етнокультурну консолідацію, поглиблювало локалізацію культури. Таким чином, етнографічне районування – це поділ території на локальні культурно-побутові групи населення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв’язками з сусідніми народами. Сьогодні прийнято виділяти в Україні шість історико-етнографічних земель: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Південь та Слобожанщина.

Кожна з вищеназваних земель в свою чергу ділиться на декілька історико-етнографічних областей які складаються з регіонів, а ті – з історичних зон, на терені яких нерідко формувалися етнографічні райони. Однак слід зазначити, що всі ці поділи носять досить умовний характер. Сучасне життя веде до прискорення міжетнічної інтеграції, згладжує етнографічні особливості окремих регіонів.

Полісся

Почнемо з Полісся, яке поділяється на три історико-етнографічні області: лівобережну, центральну і західну. Кожна з них складається з декількох історико-етнографічних регіонів. Це північ Сумської, Чернігівської, Київської, Житомирської, Хмельницької, вся Рівненська і Волинська (крім південно-західної її частини). Літописна назва племені сіверян трансформується в пізнішу самоназву північних сумчан – «севрюки». На Чернігівщині населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Населення, що живе на північ від Ковеля, Луцька, Рівного і до кордону з Білоруссю називається поліщуками.

В центральному Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси, успадковані ще від племен древлян та сіверян. На жаль, чорнобильське лихо не обминуло як людей – носіїв цієї давньої культури, так і пам’яток, створених ними. Масове переселення в інші регіони України, змішування їх з місцевим людом має призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності.

Основні особливості Полісся виявляються в типі поселень: це переважно вуличні (без провулків) з невеликою кількістю дворів села. Хати з дерева і не мазані, з великими сіньми. В умовах ведення лісового скотарства розвинувся тип замкнутого двору, схожий до гуцульського.

Свої особливості мало і поліське землеробство; орали сохою-литовкою, яка в інших землях не збереглася. Північно-волинське ярмо теж не має аналогів в Україні, воно схоже на південнослов’янське. Тут застосовували також одноколісний плуг. Поліське ткацтво – найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем.

Одяг жінок відзначався головними уборами – білими хустками, які пов’язувалися на зразок найдавніших наміток. Чоловічі головні убори – повстяні шоломи, або смушкові шапки, які називали йолом. Чоловіки традиційно носили сорочку поверх штанів. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття – личаків, які носили і чоловіки, і жінки. На думку деяких дослідників це пояснюється порівняно великою бідністю населення.

Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини. Тут, як і на Полтавщині, жінки носили плахти, які не відомі на Волині. Одноколісний плуг затримався тільки на Чернігівщині.

Волинь

Цікавими етнографічними особливостями відзначається Волинь. З VІ ст. ці землі належали племенам дулібів, волинян, бужан. Волиняни були могутнім племенем, мали 70 міст типу замків із столицею в місті Волинь. Це єдиний район, мешканці якого зберегли свою назву ще з князівської доби.

Архітектура Волині зазнала значних змін, які тут відбуваються швидше, ніж в інших місцевостях: хата, кухня і присінок уже схожі з південними зразками. Дахи хат мають фронтони різної форми. Жінки носили кольорові вовняні спідниці-літники та кольорові фартухи. Деякі елементи одягу тут подібні до подільських та галицьких. Так жіноча сорочка і чоловіча шапка схожі на подільські. Архаїчний звичай відтинання коси у молодої на весіллі зберігався у західній Волині, як і в гуцулів та галичан, ще на початку ХХ ст.

Західна Україна

Галичина з прилеглими до неї Закарпаттям і Буковиною тривалий час були ізольовані від основної частини України. Тут помітні впливи культур поляків, угорців, словаків. Назву Галичина пов’язують з племенем Геродотових алазонів (галізонів). Геродот розмістив їх у межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Така гіпотеза була б правомірною, якщо припустити, що ці племена перемістилися на захід. Цікавою гіпотезою є думка Олексія Стрижака про кельтське походження назви і самого населення Галичини. Це підтверджується багатьма топонімами та етнонімами спільного походження як у Галичині, так і в Галлії у Франції, в Галатеї у Малій Азії, тобто на всьому шляху, який подолали ці племена. Греки називали кельтів галатами, римляни – галлами. Цікаво й те, що в південній Галлії є історична провінція Руссийон, столицею якої було місто Русцино, а трохи північніше – місто Рутени, населення якого ще і нині називає себе рутенами.

Галицьке Прикарпаття є перехідним етнографічним районом між Карпатами та Поділлям. Зберігаючи основні риси культури, спільні з населенням Карпат, воно має і свої оригінальні особливості. До наших днів в Чернівецькій області збереглися хати-мазанки, які можна вважати поліпшеним варіантом трипільських будівель: стіни, стеля, підлога для спання, двері і лави – все це виплетене з лози. На Тернопільщині переважають садиби на кількох терасах: на верхній – хата, на нижній – господарські будівлі. Такого типу забудови характерні також і для Поділля.

Одяг жінок відрізнявся від одягу інших регіонів тим, що жінки тут не носили корсета, замість нього була коротенька безрукавка з перехватом на талії – камізелька. Чоловічий одяг – полотнянка, опанча з відлогою схожий на подільський. Жіночий кожушок – кабат, кофто подібний одяг приталеного крою, близький до закарпатського сіряка. Дівчата заплітали коси в дрібушки. Головним убором у дівчат був вінчик.

Мешканці гірських районів Карпат зберегли архаїчні риси культури. Ще до 40 рр. ХХ ст. тут зберігалися залишки ручного землеробства (в Закарпатті залишки підсічно-вогневого землеробства), а в деяких місцевостях обробіток землі з допомогою рискаля і сапи (на Івано-Франківщині). У гірському скотарстві багато спільних рис зі степовим, проте воно має свої особливості: тільки в гірських скотарів жінки не допускаються до роботи на полонинах, тільки вівчарі зберегли обряди, пов’язані з культом вогню. Пастухи полонин вдягалися в сорочки, прокип’ячені в лою, змішаному з іншими жирами. Архаїчні риси збереглися також в обрядах по покійнику, які вірогідно залишилися ще з княжої доби.

У гірських районах і влітку, і взимку носять кептар (це куртка до пояса, часто багато вишита ,вдягалась через голову і була без рукавів. Його подальшим розвитком став кожух. І той, і інший робили з овчини. Потрібно зазначити, що вишивка на заході і півночі України носить геометричні форми, а на всій іншій переважає рослинний орнамент. Щоб уже закінчити з вишивкою зазначимо, що на цій землі використовувались чорні, жовті, зелені, червоні кольори. На Поділлі переважали чорні барви ниток, а на Слобожанщині більше полюбляли червоні і чорні, менше сині і білі. Причому, чим більше вишивки і чим вона яскравіша, тим молодший вік господаря.

Давні типи житла з коморою, розміщеною позаду хати, характерні також і для поляків. Житло також має галерею, в інших районах вона поширилася значно пізніше.

У цьому регіоні можна виділити дві етнографічні області: Буковину і Покуття, які мають свої локальні особливості. Назва Буковини походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з Х1V століття, коли ця територія підпала під владу Молдавії. В господарстві Буковини переважає землеробство, був поширений безколісний плуг, який застосовувався аж до початку ХХ ст. Хати частково нагадували гуцульські, частково мазались як на Правобережжі. Чоловіки-буковинці носять широкі шкіряні пояси та кольорові торбинки через плече, як і гуцули. Жіночі сорочки двох типів: тунікоподібна та волоська. Запаска називається горбатою. Вона схожа на гуцульську, але має горизонтальний крій, як молдавська катринца. Верхній одяг – кирея або манта.

Назва Покуття походить від назви смт. Кути Косовського району Івано-Франківської області. Нині Покуттям прийнято вважати рівнинну частину Івано-Франківщини між Дністром і Прутом.

Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Буковиною та Гуцульщиною, проте є й оригінальні риси. Подвір’я має своєрідне планування типу «дворядної зв’язі». Інтер’єр хати відзначається великою кількістю барвистих тканин, вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих подушок, на жердках вивішують рушники, а над ліжком – одяг. Мальовнича кераміка також була окрасою покутської хати: миски, глечики різної форми і різного призначення. Одяг відрізняється від гуцульського і буковинського переважно візерунками, вишивками, а не кроєм. Чоловіки носять сорочку поверх штанів, одягають торбинку через плече. Жінки підтикають запаску, як на Буковині. Сердак тут носили довгий, опанчу – подільського типу.

У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули. Розглянемо особливості культури і побуту кожної з них. Лемки живуть по обидва схили Бескиду, між річками Саном та Попрадом. Це автохтонні жителі Карпат: перші згадки про них у писемних джерелах заявляються в VІ ст. До лемків за етнографічними особливостями культури належать русини, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав: Угорщини, Польщі, Словаччини, України. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням. Так, у Словаччині їх було близько 200 тис., нині лишилося близько 40 тисяч. У Польщі під час операції «Вісла» в 1947 р. русинів було примусово вивезено з рідних земель і розселено по всій країні. Тому визначити місця їхньої локалізації нині важко.

Отже, лемки є найзахіднішою групою українців. Назву свою, вірогідно, отримали від сусідніх народів за вживання поширеної тут діалектної частки лем, що означає «тільки», «лише». Самоназва їх – русини або лемаки.

Народний одяг Лемківщини має специфічні риси, що сягають коренями князівської доби. Це плащоподібна чуга з широким коміром та шнурками. Інші стародавні види одягу: сіряк, лейбик, опанча, сірманя (одяг з пелериною). Тільки у лемків лишився обрус, який накидається (а не пов’язується) на голову, а також чоловіча сорочка з розрізом іззаду.

Жінки лемків носили фарбан – спідницю з безліччю складок. Катанка по формі була схожа на кептар, але шилась із вовняної тканини. Лемки любили синій колір. Всього лемками себе вважають 250 тис. українців в Америці, скільки ж в Галичині, 150 тис. в Закарпатті, 50 тис. в Сербії, інші в Словаччині і Угорщині. Отже, разом усіх лемків-українців живе в світі більше 700 тис.

Бойківщина – історико-етнографічний регіон на заході України, який охоплює гірські райони сучасної Львівської та Івано-Франківської областей між верхів’ями річок Сяну і Лімниці та Закарпатської області між річками Уж і Торець, а саме південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський район Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського, більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Між гірського, Великоберезнянського та Воловецького районів Закарпатської області. Сьогодні частина етнографічної Бойківщини входить до складу Польщі, Словаччини. Територія розселення бойків складає близько 8 тис. кв. км. Походження назви Бойківщина пов’язують з найменуванням корінних жителів бойків, які часто вживали в мові слово «бойе» в значенні «так». Самі бойки цю назву не люблять, дехто вважає її глузливою, тому віддають перевагу назві «верховинці».

Для поселень бойків дуже характерний замкнутий двір, де будівлі розташовані в одну лінію. Клуня називається боїско. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так, щоб воно спускалось на груди. На свята ж волосся повністю розпускалось на спину, навіть якщо воно було довшим, ніж до пояса. Розпущене волосся покривали півкою, давнім видом намітки (прямокутне полотно або перкаль з вишивкою на одному з країв). Чоловіки також носили довге розпущене волосся, яке іноді заплітали в дві коси – це було дуже архаїчне явище, зафіксоване тільки у бойків. Бойки любили темно-сірий колір. У бойків як і у лемків верхня і нижня частини сорочки були відокремлені, верхня була дуже короткою, нижня називалась подолкою. Чоловічий сердак був довший від гуцульського і був більше схожий на свиту. Взагалі, одяг бойків відзначається біднішою гамою кольорів порівняно з лемками і гуцулами. Для чоловіків був характерний бриль (широкий капелюх), личаки (легке міцне шкіряне взуття) і черес (широкий шкіряний пояс). Головним заняттям традиційно було землеробство і скотарство, лісові роботи, нафтові промисли, художні ремесла.

Гуцули проживають в сучасних Верховинському, Косовському, Надвірнянському районах і Припрутських селах Коломийського району та територія Яремчанської міськради Івано-Франківської, Винницький і Путильський райони Чернівецької, Рахівський район Закарпатської областей. Їх територія становить 9200 кв. км.. Тут у 6 містах, 13 містечках та 243 селах проживає 470 тисяч мешканців.

Походження назви гуцулів досі викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези – від молдавського гуц, гоц, що означає «розбійник». У ХVII - ХVIII ст. серед гуцулів було чимало опришків – повстанців, народних месників, благородних розбійників, які вели партизанську війну з гнобителями. Мовознавці пов’язують цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо. Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї назви від назви тюркського племені уци, або давньоруського племені уличі. Отже, назва досі лишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим словом, яке, можливо, в давнину було для їхніх предків образливим.

В. Шухевич писав: «Всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід. Зокрема, гуцульський костюм являє собою особливе й видатне явище; більш за все він відзначається великою кількістю металічних прикрас, що дуже красиво виділяються на темно-червоному фоні їхнього одягу».

Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями (Ф.Вовк), або фракійців. В. Січинський знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із культурою давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір’ї – своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, Різьбою, вишивками, художнім розписом тощо.

Традиційно-побутова культура гуцулів характеризується багатьма особливостями. Вони були єдиними у складі українців, у кого скотарство, а не землеробство, було провідною галуззю господарства. Але живучи в горах, гуцули не забули землеробства, тим більше, що в жнива вони спускалися в долини на заробітки. Землеробська термінологія гуцулів уся слов’янського походження, тоді як термінологія тваринництва має багато слів волоського (молдавського) походження бербениця – діжка, бриндзя, будз – назва сирів, деякі назви рослин і тварин.

Типові гуцульські прикраси клокічки – намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно було ритуальним або оберегом. Нараквиці – чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця – налобні прикраси. Згарди – литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки, не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плащевидний ритуальний одяг нареченої гуля, який нагадує давньоруське корзно.

Особливі і гуцульські штани: холоші вишиваються із зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (капчурі) вишиваються по краях. Жінки носили доколінниці – ногавиці з білого сукна (в холодну пору року). Доколінниці – стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні перемітки – убруси. Безрукавний одяг називався: гуля, гуня, манта, чуга.

Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці і була святковою. Її готували всі дівчата і жінки для старшої дочки: поки старша не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір.

Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати: волохи – молдавани, а валахи – румуни). На Закарпатті до початку ХХ ст. збереглися будівлі кількох сімей в одному подвір’ї, відомі ще з описів ХVIII ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу гуня, який має плащеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу уйош, сірак, кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косиці) над вухами – традиційна прикраса. Набедреник одягом жінок є лише фартух (плат), який закриває сорочку тільки спереду. З їжі тут цікаві ячні коржики. Землеробство, як і в горах, підсічно-вогневе.

Поділля відоме в українських літописах під назвою Пониззя, тобто «Русь нижня», а з ХIV ст. ця назва оформилась як Поділля, тобто «Русь долішня». З кінця ХVIII до початку ХХ ст. тут була Подільська губернія, до якої входило 12 повітів. Нині це території між Південним Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернівецької й Тернопільської областей.

Поділля

Особливості культури та побуту Поділля зумовлені історичною долею цього краю. На рубежі ХVI - ХVII ст. постійні напади татар призвели до руйнування поселень, господарства, занепаду економіки та культури. Крім того, тривале проживання на Поділлі поляків спричинилося до взаємовпливів у культурно-побутовій сфері. За свідченням деяких етнографів польські жінки запозичили в українок чимало прийомів та візерунків вишивок, крою сорочок та інших елементів одягу.

Поділля умовно можна поділити на три етнографічні області: Західне, Східне Поділля та Подністров’я. Кожне з них має свої локальні особливості. Пагористий рельєф цієї місцевості створив неповторну картину подільських поселень: житла розташовують на різних рівнях, щось схоже до карпатських сіл. Іноді садиби вивищуються над вулицею на 10 метрів. Подільські житла мають дуже мальовничі настінні розписи, нанесені на свіжо вимазані глиною і побілені стіни, піч, сволок тощо. Стіни також прикрашаються різноманітною розписною керамікою. Одяг подолян надзвичайно барвистий і, мабуть, найбагатший у різноманітності візерунків. Жіноче вбрання складалося з таких елементів: сорочка, плахта, а пізніше спідниця, фартух, пояс або крайка. Фартухи, на відміну від польських вже в ХVII ст. вишивалися. Голову жінки пов’язували наміткою, рантухом, які кілька разів складали і обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, а обидва кінці опускали через плечі. Як на Гуцульщині і на Західній Волині, заміжні жінки мали втяте волосся, тому вони одягали кибалку – дерев’яний обручик, що гарно тримав хустку. Чоловічі сорочки були тунікоподібні з високим стоячим коміром. Взимку жінки і чоловіки носили кожухи з приталеною спинкою, вишиті кольоровим шовком. Нашийними жіночими прикрасами були пацьорки (скляне намисто). Ланцюжки, ґердани (плетені з бісеру прикраси), монети, хрестики.

Середня Наддніпрянщина

Цей регіон ще називають Центральною Україною, або Подніпров'ям (хоча остання назва може стосуватися всієї течії Дніпра). Тому точнішою назвою краще вважати саме Середня Наддніпрянщина. Мова йде як про Лівобережжя, так і про Правобережжя. Сюди належать південні райони Київщини й Чернігівщини, південно-західні райони Полтавщини, північні Кіровоградщини, Черкащина та північно-західні райони Дніпропетровщини. Це території, де найактивніше відбувалися процеси етнічного формування українців.

Середня Наддніпрянщина завжди відігравала провідну роль у політичному і культурному житті України. Тут виростали значні центри торгівлі як внутрішнього ринку, так і зовнішнього, міцніли міста, що особливо вплинуло на розвиток матеріальної культури. Здавна ці терени України були густо заселені, адже сприятливі умови для життя створила сама природа краю: рівнинний, спокійний рельєф, чорноземні родючі грунти, повноводні ріки.

Хати будувалися з дерева, каменю, очерету, лози, вкривалися соломою, обмазувалися глиною. Широко застосовували фарби для створення чудових розписів на причілках хат, а також всередині: фризи, сволоки, печі. На Уманщині такі розписи були поширені ще на початку XX ст. Як і на Поділлі, в Середній Наддніпрянщині любили керамічний посуд, який виставляли у відкриті шафи. На Полтавщині будувалися хати з рундуками – своєрідними ґанками. Часто вікна обмальовувалися різними візерунками, що створювало надзвичайно барвисту картину поселення. Подекуди залишалися хати-мазанки, глинобитні хати (в Хорольському та Миргородському районах Полтавщини). На Київщині ще до XIX ст. зберігалися хати з плетеними стінами, обмазаними з обох боків глиною – залишок трипільської традиції. Лише з кінця цього століття почали ширше застосовувати новий будівельний матеріал – цеглу. Міські будинки не відрізнялися від сільських, проте з XIX ст. було запроваджено кілька указів уряду про дотримання єдиного стилю в приватному будівництві.

На Подніпров'ї представлена майже вся різноманітність сільськогосподарських знарядь: плуги, соха, борона, волокуша, мотика, серпи, коси, лопати тощо. Це свідчить про високий рівень плужного землеробства, який Україна виробила з давніх часів. Жіночий одяг тут класичний: свита, юпка (верхній одяг типу довгої керсетки з рукавами), кирея, кожух, кофта, плахта, запаска. Чоловічий одяг: жупан, безрукавка, різного роду куртки. Ще до XIX ст. затрималися широкі козацькі штани – шаровари. Дівчата заплітали волосся переважно в дві коси; на Правобережжі носили вінки зі штучних квітів як святковий або весільний головний убір, щедро прикрашаючи його стрічками.

Придніпров’я відзначалося багатством тканих виробів: килимів, ряден, якими застелялася долівка, лави, скрині, піл. Традиційними тут були й розписні скрині, в яких зберігали святковий одяг та цінні речі, які були в родині. На Київщині, Полтавщині, Черкащині широко побутував настінний розпис, який робився спочатку мінеральними та рослинними барвниками, а з початку ХХ ст. використовувались анілінові барвники фабричного виробництва. Орнаментами підкреслювались деталі та виступи печі: призьба, причіпок, лежанка, комин. У композицію входили квіткові орнаменти або букети у вазонах (дерево життя), а також улюблені сюжети з птахами: півнем, зозулею, казковою жар-птицею тощо. Дерев’яні деталі інтер’єру часто прикрашалися різьбленням, особливо сволок – поперечна балка, яка стягувала дві протилежні стіни хата (на стелі). На сволоках найчастіше вирізьблювалися обереги у вигляді хрестів, кружечків – сонячних знаків, які сприяли добробуту родини і оберігали хату від нечистої сили.

Південь України

До південного етнографічного району належать Запорізька, Херсонська, Миколаївська, південь Дніпропетровської та Одеської областей, а також Крим. Південь, або Степовий етнографічний район можна поділити на три групи: південно-східна (Приазов’я), нижньоподніпровська, південно-західна.

Історичний розвиток південних теренів України, як і Слобожанщини, зумовив яскравий вияв різних культур – і кочових народів, і еллінської Середземноморської цивілізації, і кавказців, і слов'ян. Тут поруч з українцями, білорусами, росіянами живуть болгари, серби, молдовани, греки, німці, вірмени, татари та ін. Проте переважає все ж українська традиція. Хати будувалися з товстими стінами, глибокими амбразурами для вікон і дверей, вкривалися високими дахами з соломи або очерету. Причілки хат виходили на вулицю, тому вони найкраще оздоблювалися розписом. На фронтонах встановлювався дерев'яний кінь (вершило) або голуб, в деяких районах – різьблене зображення змії, що є дуже архаїчним елементом у культурі південних українців. Подвір'я обгороджувалося кам'яними мурами, за якими було видно всі господарські будівлі: погріб із високим накриттям і дверима, плита (кабиця), на якій готували їжу влітку. Біля причілку хати обов'язково був квітник (палісадник), де росли мальви, нагідки, чорнобривці, бузок.

В інтер'єрі хати значну роль відігравали домоткані доріжки (ряднинки), настінні килими, налавники, а також вишиті хрестиком і гладдю рушники; вікна прикрашалися мережаними фіранками, ліжка – вишитими і мережаними простирадлами, край яких виглядав з-під ковдри, а також вишитими подушками.

На Дніпропетровщині широко побутував декоративний розпис: всередині хати розписувалося все – комин, верхні фризи стін, припічок, навіть стеля. Дуже поширеним був також керамічний посуд.

Одяг південного регіону України відзначається поєднанням найкращих рис народного вбрання з елементами міської моди. Так для пошиття одягу як чоловічого, так і жіночого, тут використовували переважно фабричні тканини, адже в цих районах не вирощувався ні льон, ні коноплі. Жінки носили приталені кофти з вузенькими комірцями або традиційні українські сорочки з пишно зібраною горловиною, дуже рясні й довгі спідниці з нашитими на подолі декоративними смугами з плису, оксамиту чи атласу. Носили також вишиті або кольорові фартухи з фабричних тканин, безрукавки. Чоловічі сорочки були вишиті спереду, їх, як правило, заправляли в штани, тільки в Криму була поширена чоловіча тунікоподібна сорочка, що носилася поверх штанів. Верхнім одягом для чоловіків і жінок були пальта різного крою, з хутряними комірами, хоча також побутували й традиційні свитки, кожушки. Типовим чоловічим одягом став у XVIII - XIX ст. піджак, який тут називали твинчиком. Жінки також носили й плахти, але переважно як святкове вбрання, головним убором був шовковий очіпок, на який вдягалася намітка, а пізніше хустка. чоловіки носили смушкові з хутра шапки, а весною и восени — картузи. Типовим взуттям для холодної пори року були жіночі й чоловічі шиті на ваті «валянки», які взувалися в гумові калоші.

Господарство півдня переважно землеробське. Тут була поширена молотьба котком з допомогою диканів та гарманування. Садівництво займає значну частину південних земель, поширене також виноградарство, особливо на Миколаївщині й Одещині. Скотарство південних районів має багато спільних рис із східними регіонами: шкіряний одяг чабанів, гирлига, гаман, де зберігалися лікувальні інструменти, ножі, ріжки тощо. З сільськогосподарського транспорту тут були поширені вози (підводи), а також гарбаз високими бортами, що використовувалась для перевезення сіна або соломи, інших громіздких сільськогосподарських продуктів.

Через відсутність у степах прісної води тут мало криниць. Тому в південних районах населення будує в кожному подвір'ї спеціальні ями для збирання дощової води, яка використовується для поливання городини. Дно і стінки таких басин (місцева назва) звичайно цементується. Це дає змогу зберігати чисту питну воду, яку привозять з інших районів. Часто в одному подвір'ї є по дві басини: для дощової та для питної води.

Слобожанщина

Однією з земель України є Слобожанщина. Хто ж такі слобожани? Відповідь на це запитання знаходимо у творах М. Сумцова та Д. Багалія. Перший досліджує світогляд слобожан. При цьому вчений наголошує на тому, що про світогляд народу можна дізнатися із письмових джерел, записаних рідною мовою: казки, пісні, оповіді, звичаї.

На думку М. Сумцова слобожанин як українець: бажає дійти до всього своїм розумом, обмірковуючи все ґрунтовно; щира допитливість риса українця; свято вірять, що добродійство краще знайти в душі убогого, ніж багатого; життя людини залежить від позаземних сил, яким треба коритися, причому кожен має свою долю чи недолю.

На Слобожанщині свята були у великій пошані і пов'язувалися, головним чином, із релігійними потребами. Головні два свята – Різдво та Великдень, для яких особлива їжа, пісня, примова, новий одяг. Із святами пов'язували повір'я, приказки, легенди. Слобожани поділяли календар за святами: «Після Різдва, перед Великоднем, на Другий спас». Перші поселенці особливо цінували три постові свята – понеділок, середу і п'ятницю.

Крім свят, увесь життєвий цикл слобожан – народження - хрещення -заручини - весілля - смерть – був позначений певними обрядами, їх справляли гучно та витрачали купу грошей. Переселенці від початку свого життя на нових землях зберегли свої звичаї та обряди, з пошаною святкували релігійні свята. На жаль, на кінець XIX ст., як писав М. Сумцов, «все типове під впливом міської, сучасної цивілізації міняється».

Побут слобожан. У цьому питанні розглядається житло, одяг та нарядні страви слобожан – що, власне, і є побутом кожної спільноти.

Житло слобожан протягом XVII - XIX ст. було здебільшого дерев'яним, зрідка кам'яним. У середині та ззовні обмазувалися глиною. Слобожани, як писав автор «топографічного опису Харківського намісництва 1785 р.», любили в усьому чистоту, особливо в хатах, «у хатах були просторі стіни і призьба, курних хат, як у росіян, не було – груби обкладалися кахлем. Часто хати білили».

Національний одяг Харківщини – як мистецтво, тісно пов'язане із народними звичаями, фольклором, побутом. Нажаль, до нашого часу, як зазначив М. Сумцов, дійшло мало зразків малюнків народного одягу. Проте і на наявному можна визначити регіональні особливості: перевага світлих відтінків тканини, верхнього одягу; багатовізерунчатість оздоблення одягу з перевагою рослинних мотивів; вишивка мала підкреслювати вік людини; основне взуття – чоботи та черевики, а лапті (личаки) – особливо в непошані, хоча і відомі (Д. Багалій)

Слід наголосити, що окремі частини хати слобожанина були оповиті піснями, повір'ями, казками, звичаями. Це, перш за все – піч, покуть, поріг, сволок. В старовину хата складалась з одної кімнати та сіней; потім через сіни будували другу хату, чистішу, святкову, а поруч з сіньми комору. Так двохкамерна хата стала найбільш розповсюдженою. В нові часи стали будувати домівки на 3,4,5 світлиць з великими вікнами, настеляли дерев'яну підлогу, замість старої земляної мазаної глиною долівки.

Внутрішня обстановка в хатах усюди однакова: праворуч, коли ввійти, проста піч, ліворуч – невеличка шафа – мисник для тарілок, чашок і іншого посуду; між піччю та причілком піл, або ліжко для спання; над ліжком одне віконце на одну шибку, а під стелею простягнутий од печі до стіни дрючок -жердка, на яку скидають кожухи й іншу одежу; попід стінами лави і коло покутя – стіл; по стінах «боги», або ікони, поруч з ними малюнки, здебільше релігійного змісту, далі іноді невеличке дзеркало з шитими рушниками по боках.

Протягом усього свого розвитку одяг відтворював певну еволюцію світогляду окремої людини, нації, суспільства: їхнє ставлення до різних навколишніх явищ, формування й розвиток звичаїв, обрядів, вірувань тощо.

Отож, вивчаючи одяг, можна простежити особливості духовної культури народу. Крім того, в одязі втілюються потяг людини до прекрасного , її художньо-естетичні погляди й смаки, що робить одяг вагомою частиною мистецтва.

Отож дослідження такого виду матеріальної культури, як одяг, допомагає пізнанню й духовного світу народу.

У процесі розвитку суспільства, зростання потреб людини змінювалися і вимоги до одягу; його функції з часом набували дедалі більшої складності, багатогранності, як відомо, найголовнішою вимогою до одягу, яка супроводжувала його початку існування, був захист тіла людини від негативних впливів зовнішнього середовища. Захисна функція безпосередньо пов'язана з географічними та кліматичними особливостями конкретного району Земної кулі і створює необхідні умови для існування людського організму. Залежно від клімату окремих географічних територій захисна функція набувала різного значення, що зумовлювало появу великої кількості видів та форм одягу, виконаних із різноманітних матеріалів. Так, у той же самий історичний період у країнах з різними кліматичними умовами одяг відмінний за своїм характером.

Інша найдавніша вимога людини щодо одягу була тісно пов'язана з захисною і водночас відбивала світогляд первісної людини, «допомагаючи» їй у боротьбі з незрозумілими силами природи, «захищаючи» від злих духів, наврочень і т. ін. Це так звана оберегова (магічна, талісманна) функція, котра, переходячи від покоління до покоління, набувала традиційно-побутових рис, втрачаючи своє первинне значення. Не вміючи пояснити явища навколишнього світу, людина часто наділяла окремі елементи свого побуту, в тому числі одяг, певними обереговими властивостями. Особливо стійкою ця функція була тому, що одяг безпосередньо пов'язаний з тілом людини, яке нібито є носієм або провідником магічної сили. Оберегова функція, що простежується в народному одязі протягом майже всієї його історії, свідчить про дуже давнє походження тих або інших елементів убрання, які зберігали її навіть до недавніх часів.

На Слобожанщині побутували жіночі сорочки переважно полтавського типу, які називали українськими або малоросками. Наприкінці XIX ст. на Харківщині та Луганщині на відміну від Полтавщини заявляються сорочки з високими стоячими вишитими комірами, накладною нашивкою на пазусі та вишитими манжетами, а пізніше – сорочки на кокетці (до талійки), з великим викотом горловини та рукавами, пришитими безпосередньо до кокетки. Іноді за російським зразком на рукави жіночих сорочок нашивали червоні стрічки, робили кумачеві вставки та ластки.

Крім описаних варіантів крою полтавських чоловічих сорочок, на Слобожанщині парубки почали впроваджувати широкі кумачеві сорочки навипуск, підперізуючи їх шовковим поясом.

Наприкінці XIX ст. натомість традиційних дерг і кольорових запасок на Слобожанщині поширюються спідниці з фабричних кубових тканин –сарафани, поділ яких звичайно обшивався у декілька рядів позументом.

Підперізували сарафан широким червоним поясом. У східних районах Харківщини побутували також спідниці-саяни на лямках, шиті переважно з синьої китайки.

Нагрудний безрукавний одяг – корсетки – були до трьох-дев'яти вусів, довжиною трохи нижче стегон, обшиті кольоровою тасьмою-висічкою. Під впливом міста на селі з'являється нагрудний одяг з рукавами – кофти, круглопілки, черкасинові кофти, куфайки, баски, холодати, стяжки, гусарки, матроски та ін. Шився такий одяг із фабричних тканин, мав різноманітний крій, довжину та оздоблення.

Верхній осінньо-весняний одяг слобожанок представляли куртки до трьох-семи вусів, куртини, куцини. Низи рукавів обшивали червоним сап'яном. Носили також довгі кофти з талією. Свити та юпки шили з пояркового сукна або тонкого сукна поліпшеної

Верхній одяг Слобожанщини визначається багатством оздоблення, що виконувалось техніками вишивки та аплікації. Особливо пишно прикрашалися охтирські та богодухівські кожухи, розшиті барвистим гарусом на полях, спині та комірі. Головні убори слобожан – малахаї з суконнім верхом, на вушками та потиличником. На сході Харківщини носили так звані пиріжкові шапки. Були поширені й високі каракулеві шапки. Влітку носили картузи або традиційні брилі.

Чоловічим взуттям слугували виворітні чоботи, підошва яких пришивалася або густо (просом), або рідко (вівсом). Взували також постоли-витяжки. взимку – валянки. Пізніше парубки починають носити чоботи з високими вистроченими халявами, а чоловіки – чоботи з низькими халявами (чирики).

В цілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею духовної культури народу, що притаманними їй специфічними способами відбиває його національний характер.

Їжа українських слобожан, як пише Д. Багалій, була кращою ніж у великоросіян. Рідко у кого не було паляниць та книшів, а житній хліб був у всіх. Страви основної маси були прості, але поживні, тобто висококалорійні, і дозволяли виконувати важкі сільськогосподарські роботи. Узимку слобожанський селянин їв 3 рази, а літом – 4. Заможні прошарки населення мали більш вишукані страви. Основна страва – борщ заправлений салом та каша.

Найвизначнішим серед усіх названих страв є саме український борщ, що став маркірованим елементом в українській етичній культурі. Не випадково, що він особливо часто згадуються в українському фольклорі, до того ж, не рідко разом з іншим вагомим маркером етичної матеріальної культури – хлібом: «Що до чого, а борщ до хліба», «Борщ та каша – добра паша». Український борщ – надзвичайно складний за виготовленням, включав в себе понад 50 компонентів, мав складну технологію приготування та суворо виважене дозування інгредієнтів. Останні визначили не лише смакові якості, а й робили борщ достатньо сильним фітотерапевтичним засобом. Недаремно в українській родині готували не частіше одного разу на тиждень.

Загальна схема етнографічного районування України за даними досліджень і етнографічного матеріалу др. пол. XIX – пер. пол. XX ст., коли локальні особливості традиційно-побутової культури певних районів і етнографічних груп населення простежувалися ще досить виразно.

Відзначаючись більш чи менш виразними регіональними особливостями побуту і традиційної культури, корінне населення етнографічних районів України й етнографічні групи українського народу і в минулому і, тим паче, у новіший час усвідомлювало себе не відособлено, а складовими частинами єдиного українського етносу. Ця свідомість здавен основувала основувалася на спільності етногенетичного походження, історичної долі мови, тісних економічних і культурних зв'язках населення різних частин України, утверджувалося і розвивалося в про процесі боротьби проти соціального і національного поневолення. Хоч і як неоднакова була доля поодиноких частин України, то все-таки населяючий її народ і досі проявляє дивну етнографічну одноцілість. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одяг і помешкання, а врешті мова при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів – в основних обрисах однакові.

Запитання для самоконтролю

1. Як історико-етнографічний регіон впливає на самоусвідомлення населення? Покажіть своєрідність етнічної історії українців.

2. Визначить політичні та культурні чинники виникнення етнографічних груп українців.

3. Охарактеризуйте локальні групи українців.

4. Розкрийте специфічні риси у мові, культурі й побуті Українського Полісся. Доведіть, що етнічне ядро козацтва є «Руська земля» (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина).

5. Покажіть особливість Покутя як окремого історико-етнографічного регіону України.

Термінологічний словник

Етнографія– це наука (від гр. етнос – народ, графо - пишу), яка вивчає етногенез, культуру, побут народів світу, їх національний характер, розселення та культурно-побутові взаємозв’язки.

Етнологія – (етнос – народ, логос –наука, вчення) теоретична наука, яка вирішує загальні суспільно-філософські народознавчі проблеми.

Історико – етнографічний регіон– Етнотериторіальне утворення в рамках всього етносу, який за своєю історичною долею та етнічним обличчям його населення є самобутнім, що зафіксовано в історичних документах і відтворено в крайовій символіці та людській пам’яті.

Література

1. Вівчарик М. М. Україна: від етносу до нації. – К., 2004.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. –Харків, 2005.
3. Гошко Ю. Г. Населення Українських Карпат ХV-ХVІІІ ст. – К., 1976.
4. Етнографія України / за ред. С. А. Макарчука. -Львів, 1994.
5. Полісся: мова, культура, історія. – К., 1996.
6. Українська минувшина / за ред. А. П. Пономарьова. – К., 1993.
7. Українське народознавство: Навчальний посібник. – К., 2006.