Розділ 7 сопілка на світанку 4 страница

— Воно й справді було б диво, якби то я зробив сам, — просто пояснив Борсук. — Але в тому й річ, що я тут мало доклав зусиль — лише розчистив ті ходи й приміщення, які були мені потрібні. Тут їх безліч. Бачу, ти не зовсім здога­дуєшся, в чому тут справа, тож я поясню. Так от, колись дав­но на цьому місці, де нині шумить Старий Ліс, задовго до того, як він виріс і став тим, чим він є, було місто — місто людей, зрозумів? Тут, де ми зараз стоїмо, вони жили, ходили, розмовляли, спали, займалися своїми справами. Тут вони три­мали коней, тут бенкетували, звідси вирушали на битви й на торги. То був могутній народ, багатий, будівничий. Люди зво­дили місто на віки, бо вірили, що житимуть тут завжди.

— І що ж з ними всіма сталося? — поцікавився Кріт.

— Хто знає... — мовив Борсук. — Люди прийшли, вони на­довго тут лишилися, будували, благоденствували... А потім десь пішли. Така їхня доля. А ми зосталися. Мені розповіда­ли, що борсуки жили тут задовго до того, як з`явилося місто. А тепер знову тут живуть борсуки. Ми народ витривалий, мо­жемо, якщо треба, кудись перекочувати ненадовго, але вміємо й чекати, ми терплячі, і повертаємося. І так буде вічно.

— А коли люди звідси пішли, то... — знову заговорив Кріт.

— Коли люди пішли, — вів далі Борсук, — до діла взялися вітри й дощі. Вони працювали невтомно, безперервно, рік у рік. А втім, і ми, борсуки, по-своєму теж, певно, прилучилися до цього. Місто занепадало більше й більше — руйнувалося, йшло під землю, зникало. А потім тут усе стало потроху під­ростати — тягтися вгору і вгору: насіння давало пагони, вони росли, ставали деревами, лісом, помагати їм взялися папороть та ожина. Перегнивали нові й нові шари опалого листя, паводки наносили пісок та мул, які осідали й утворювали ро­дючий грунт. Минав час, і от настала пора, коли все було го­тове прийняти нас, і ми знов оселилися тут. Там, нагорі, на поверхні землі, відбувалося те саме. Ці місця приваблювали всіляких звірів, і вони, перебравшися сюди, споруджували со­бі житла, влаштовувалися, розселялися — словом, жили, не знаючи горя. Вони забули про минуле, їм було не до того: вистачало іншого клопоту. Місце тут горбкувате й пагористе, багато різних дірок; але це для звірят навіть дуже добре, їх не обходить майбутнє, навіть те, що колись тут знову, хоч І не назавжди, з’являться люди, а то дуже можливо. Старий Ліс тепер густо заселений; народ тут, звісно, різний — є хо­роші, є погані, є й такі собі, пальцем ні на кого не показува­тиму, Щоб світ стояв, треба, як то кажуть, усякої тварі по парі. Але, гадаю, ти й сам уже дещо про це дізнався.

— Авжеж, дізнався, — промовив Кріт, і йому аж мураш­ки по шкірі забігали.

— От-от, — Борсук поплескав його по плечу. — Розумієш, учора ти тільки вперше зіткнувся з ними. Насправді ж вони не такі вже й погані; ми всі мусимо жити й не псувати життя іншим. Завтра я передам свій наказ, і, гадаю, ти не ма­тимеш більше клопоту. Той, хто друг мені, може гуляти в цьому краї, де йому заманеться, а ні — то хай начуваються!

Повернувшись до кухні, вони побачили Щура, що неспо­кійно походжав туди-сюди. Підземне життя гнітило його, згуб­но впливало на настрій. Схоже, він і справді побоювався, що без його нагляду річка потече назад. Отож натягнув уже свою куртку й засунув за пояс пістолети.

— Ходімо, Кроте, — промовив Щур заклопотано, тільки-но їх побачив. — Нам треба вирушати завидна. Не хотілося б но­чувати в Старому Лісі ще одну ніч.

— Усе обійдеться, любий мій хлопче, — сказав Видра. — Я піду з вами, я ж тут кожну стежку знайду навіть із зав’я­заними очима. А треба буде комусь дати потиличника, то по­кладіться на мене: дістане по заслузі.

— Тобі справді нічого хвилюватися, Щурику, — заспокоїв його й Борсук. — Ти навіть не уявляєш, куди ведуть мої ходи. Я маю запасні виходи аж на краю лісу в усіх напрямках, і мені байдуже, чи знає про них іще хто. Коли ви справді за­хочете вирушити, то підете найкоротшою дорогою. А поки що, друже, заспокойся і посидь собі.

Щур, одначе, так страшенно поривався до своєї річки, що Борсук мусив запалити ліхтар і повести їх через вогкий, душ­ний тунель, звивистий і похилий, місцями склепінчастий, а місцями пробитий у грубій скелі; вів довго, аж гості втоми­лися; їм здавалося, що вони пройшли не одну милю. Нареш­ті попереду заясніла пляма світла, що несміливо пробивалося крізь навислі над входом густі зарості. Борсук дуже чемно побажав звірятам щасливої дороги, легенько підштовхнув їх до отвору, потім замаскував його хмизом та гіллям і подався додому.

Вибравшись із підземелля, звірята побачили, що стоять край Старого Лісу. За ними безладно переплуталися між ко­рінням дерев та валунами кущі ожини, а попереду широко розстилалися мирні поля, огороджені плотами, що різко чор­ніли на тлі білого снігу, а ще далі — від самого обрію, над яким нависало непривітне червоне сонце, їм холодно блисну­ла до болю знайома рідна річка. Видра, що знав тут усі стеж­ки, був за провідника, і вони посунули напрямки до дальньо­го перелазу.

Зупинившись на хвилину й оглянувшись, поба­чили громаду Старого Лісу — щільна, загрозлива й похмура, вона темніла серед безкрайнього білого простору; тоді вони мерщій повернулися й заквапилися додому, до домашнього, вогнища, до звичних речей, на які воно кидає грайливі від­блиски, до веселих гомінких голосів під їхнім вікном — голо­сів річки. Вони ж добре її знали, беззастережно довіряли їй,

і вона ніколи не лякала їх чимось незрозумілим.

Поспішаючи і щиро прагнучи скоріше опинитися вдома, се­ред добре знаних і любих речей, Кріт раптом усвідомив, що він — мешканець полів і живоплотів, міцно прив’язаний до борозни, до вигону, до польових стежок, до виплеканих са­дів. Злигодні, тяжкі випробування чи й щоденна боротьба, без чого, на перший погляд, неможливе життя з Природою, — то все для інших. Він же повинен бути розважливим, трима­тися уподобаних місць, визначених йому долею, тих місць, де й своїх пригод вистачить на все життя.

Розділ 5 ДІМ ЖАДАНИЙ[1]

Вівці збивалися докупи біля загородки, роздували тонкі ніздрі, перебирали тендітними ніжками, закидали голови. Над переповненою кошарою в морозному повітрі кучерявилася легенька пара. Саме в цей час повз кошару чимчикували, ве­село перемовляючись та сміючись, двоє наших друзів. Вони навпростець через ріллю поверталися додому — цілий день гуляли з Видрою. Вибігали вздовж і впоперек широке узгір’я, звідки стікали маленькі струмки, які трохи далі зливалися в притоки їхньої рідної річки. Короткий зимовий день згасав, і сутінки вже підступали з усіх боків, а їм ще треба було чима­ло пройти.

Простуючи полем, вони почули овече мекання, звер­нули до кошари і тут натрапили на втоптану стежку, якою бу­ло зовсім легко йти і яка до того ж цілком заспокоїла сумні­ви такого собі маленького запитайка, що сидить у всіх звіря­тах, бо він одразу визначив: «Так, ця стежина веде додому!»

— Схоже, скоро прийдемо до села, — трохи невпевнено мо­вив Кріт і притишив ходу, бо стежка, яка спочатку була ву­зенька, потім перейшла у путівець, а далі перетворилася на справжню дорогу, тепер вивела їх на широкий мощений тракт. Звірята не дуже полюбляли села, а їхні, так би мовити, влас­ні стежки, якими вони звичайно ходили, пролягали осторонь, далі від церков, поштових заїздів та шинків.

— Ет, хай це тебе не турбує, — сказав Щур. — У цю пору року, та ще в таку пізню годину всі вже поховалися по ха­тах і сидять біля вогню; чоловіки, жінки й діти, собаки, ко­ти — геть усі. Ми спокійно прослизнемо тут, без будь-якого клопоту і неприємностей, ще й зазирнемо, як захочеш, у вік­на, поглянемо, що вони поробляють.

Швидкоплинні грудневі сутінки зовсім огорнули село, коли звірята непевною ходою ступили на його вулиці, вкриті тон­ким шаром пухнастого снігу. Вже майже нічого не було вид­но — тільки тьмяні оранжево-червоні квадратики вікон, крізь які з кожного будиночка у вуличну темінь сіялося світло ка­мінів та ламп. На гратчастих вікнах здебільшого не було ві­конниць, тож для стороннього ока кожен з мешканців, котрі зібралися за столом до чаю, або захопились рукоділлям, чи ве­село перемовлялися, розмахуючи руками, здавався втіленням тієї непідробної природності, до якої так прагне навіть найталановитіший актор — природності невдаваної, можливої ли­ше тоді, коли не здогадуєшся, що тебе спостерігають. Двоє наших глядачів переходили від одного вікна до другого, і, коли бачили, як господиня гладить кота чи бере на руки й укладає в ліжечко сонну дитину або як чоловік втомлено вибиває люльку об край поліна в каміні, на очі їм наверталися сльози невимовної туги, бо їхня власна домівка була дуже далеко.

Та було одне віконце, з якого особливо принадливо со­тався дух домашнього тепла, якоїсь самодостатності малень­кого світу, що чотирма стінами відгородився від обтяжливого світу зовнішньої Природи, мовби нехтуючи його і не пускаючи до себе.

Віконце те було завішене і серед непроглядної ночі скидалося на екран тіньового театру. Біля самої білої запо­ни висіла пташина клітка, і все в ній було видно до наймен­ших подробиць: кожну дротинку, сідальце, начиння, навіть грудочку цукру; все-все вимальовувалося дуже виразно, і все легко було розрізнити. Пухнаста жителька клітки глибоко сховала голівку під крило й сиділа на жердинці так близь­ко від них, що, здавалося, досить простягти лапу, і можна погладити її. На ясному екрані чітко окреслювалася кожна пір’їнка розкішного, витонченого пташиного вбрання. Поки звірята зачаровано дивилися на маленьке сонне створіння, во­но раптом неспокійно заворушилось, пробудилося, стрепену­лось і підвело голівку. Вони побачили, як дзьобик пташки ши­роко розкрився й вона знуджено позіхнула, подивилася в один бік, у другий та й знову сховала голівку під крило. На­стовбурчене пір’ячко поволі спадало, влягалося. Зненацька різкий подмух вітру ввірвався звірятам під комір, гостре жало крижаних сніжинок повернуло їх до життя, й вони відчули, як змерзли в них пальці, як натомилися ноги і як далеко ще їм до рідної оселі.

Одразу ж за селом, скоро тільки скінчилися будинки, дру­зі крізь темряву знову відчули запах знайомих полів обабіч дороги. Вони зібрались на силі, щоб подолати хоч і довгий, але останній уже відтинок дороги — дороги, яка, певна річ, рано чи пізно, але неодмінно приведе додому: забряжчить за­сувка на дверях, весело спалахне вогонь у каміні, і добре зна­йомі речі вітатимуть прибульців, ніби славних мандрівників, які щасливо повернулися з тривалої подорожі за сім морів. Вони йшли мовчки і вперто, і кожен думав про своє. Кріт думав здебільшого про вечерю. Навколо було дуже темно, а місцевість, наскільки він міг судити, зовсім незнана, Тому він покірливо ступав слідом за Щуром, цілком поклавшись на нього. Що ж до Щура, то він трохи забіг наперед — така вже була в нього звичка, — зсутулив спину і втупив очі в сіру до­рогу перед собою. Тож і не зауважив він, коли бідолашного Крота раптом щось мовби штовхнуло, вразило, як електрич­ним струмом.

Ми, люди, давно вже втратили ту витонченість чуттів, і в нас навіть нема підхожих слів, щоб точно назвати взаємини, які мають звірята з навколишнім світом, живим і неживим; ми користуємось, наприклад, тільки словечком «нюх», нама­гаючись позначити ним усю гаму найніжніших тріпотань, які не вщухають у носі звіра день і ніч — кличуть його, засте­рігають, підохочують, відряджають. Оце й був саме один з не­видимих, непояснимих поштовхів хтозна-звідки; він зненацька настиг Крота темної ночі й примусив затремтіти всім тілом від напрочуд знайомого благання, якого він поки що не міг навіть збагнути. Кріт ураз закляк на місці й водив носом туди й сюди, намагаючись знов уловити ту тоненьку цівочку, той повітряний струмочок, який так сильно зворушив його. Ще мить, і він таки впіймав його. Водночас на нього стрім­ким потоком наринули спогади.

Рідна домівка! Ось про що вони волали, оті ніжні благан­ня, ті невловні дотики, що прилинули до нього через прос­тір, ті крихітні промінчики, що вабили його кудись! Ні, пев­но, вона зараз десь поруч, його люба хатина, яку він так поспішно кинув і якої не бачив з того дня, коли знайшов собі Річку! І тепер та хатка посилала своїх розвідників, послан­ців, щоб упіймали його й привели додому. Відтоді, як одного сонячного ранку Кріт утік звідси, він чи й згадав хоч раз про неї, так його захопило нове життя, з усіма тими радо­щами, несподіванками, незвичайними пригодами. А тепер, огор­нутий любими серцю спогадами, він раптом ясно побачив свій дім, хоч навколо була непроглядна пітьма! Непоказний, тіс­нуватий і скромно опоряджений, та все ж свій, власний. Кріт сам його, зробив і завжди з великою радістю повертався до нього, натрудившись за день. І дім, звісно ж, завжди радів йому, нудився без нього, ждав господаря, а тепер ніби про­мовляв до нього мовою запахів, промовляв засмучено й до­кірливо, але без гіркоти чи гніву; лише тужливо нагадував, що він є, що він чекає.

Поклик був зрозумілий, виразний. Кріт мусив скоритися йому.

— Щурику! — гукнув він, сповнений радісного збуджен­ня. — Стривай! Зажди мене! Маю тобі щось сказати!

— Ходімо, ходімо, Кроте! Мерщій! — бадьоро відповів Щур, не стишуючи ходи.

— Щурику, ну зупинися! — благав Кріт, захлинаючись від душевного болю. — Ти не розумієш! Це ж мій дім, мій любий дім! Я щойно відчув його запах. Мій дім десь тут, близько, зовсім близько. І я мушу йти до нього, мушу, мушу! Ой, зажди, Щурику! Прошу, благаю тебе, зажди!

Та Щур уже був далеко попереду, надто далеко, щоб по­чути, що там гукає Кріт, надто далеко, щоб уловити тривогу й біль у його благанні. До того ж Щура непокоїла погода, бо й він дещо нанюшив — підозріло схоже на близьку хур­товину.

— Кроте, нам не можна зупинятися, повір мені! — гукнув він, повернувши голову назад. — Завтра прийдемо й подиви­мось, що там таке. А зараз ніколи, не можна гаяти часу — вже дуже пізно, ось-ось почнеться сніговій, а я погано розби­раю дорогу! Мені потрібен твій нюх, Кроте, тож біжи мерщій сюди, ти ж хороший хлопець! — І Щур, не чекаючи на відпо­відь, заспішив далі.

Бідолашний Кріт залишився на дорозі сам-один. Серце йому краялося, він відчував, як десь глибоко в ньому визрі­ває плач, щоб за хвилю вихопитися назовні нестримним ри­данням. Але навіть це не похитнуло його відданості другові. В нього ні на мить не зринула думка покинути Щура. А від рідної оселі линули струми, вони благали, заклинали, зреш­тою, владно наказували. Та він більше не затримувався в їх­ньому зачарованому колі. З болючою тугою, що розтинала душу, Кріт похилився до дороги й покірливо затюпав слідом за Щуром, а ледь чутні запахи ще довго переслідували його, дотикалися ніздрів і ніби дорікали йому за зрадливість та безсердечність.

Він насилу догнав незворушного Щура, який одразу завів безтурботну балачку про те, що вони робитимуть, коли по­вернуться додому, як він запалить камін у вітальні і що при­готує на вечерю; він навіть не помічав, який задумливий та невеселий його товариш. Нарешті, коли вони чималенько вже пройшли, Щур зупинився біля кількох пнів край діброви, що тяглася вздовж дороги, і лагідно мовив:

— Кроте, голубе мій, ти, схоже, добряче втомився — все мовчиш і ледве ноги тягнеш. Сядьмо на хвилинку, спочинь­мо. Сніг уже перестав, а додому рукою подати.

Кріт знесилено сів на пеньок, намагаючись узяти себе в руки, бо відчував, що от-от не витримає. Ридання, з яким він досі боровся, рвалося з грудей. Воно підступало до горла й таки вихопилось, і бідолашний Кріт зрештою перестав опира­тися й заплакав — нестримно, безпорадно й щиро, бо раптом зрозумів, що втратив те, чого по-справжньому ще й не зна­йшов.

Щура здивував і налякав цей несамовитий напад розпачу, він якусь мить навіть не наважувався заговорити. А тоді про­мовив дуже тихо, заспокійливо:

— Що з тобою, хлопчику? Що сталося? Відкрий мені своє горе — може, я чим зараджу?

Сердешному Кротові несила було вимовити хоч слово, йо­го тіпало від ридань, що рвали груди, перехоплювали подих, душили мову.

— Я знаю, що то вбога, темна халупа... — простогнав він нарешті. — Їй далеко до твоєї затишної хати... до прекрасно­го Жабиного палацу... чи до Борсукової диво-оселі... Але це моя, моя люба хатка... і я не можу без неї... а я втік і зовсім забув її... І раптом почув її запах... там, на дорозі, коли я кликав тебе, Щуре, а ти не слухав... І все відразу наплинуло на мене... Вона ж мені потрібна! Ой лишенько, лихо!.. А, ти не слухав, Щурику... І я мусив іти за тобою, хоча весь час чув той запах... я думав, от-от серце розірветься... Якби схо­дити туди й глянути хоч раз, Щурику, — лише один раз... Во­на була зовсім близько... Але ти не послухав, Щурику, не послухав! Ой лихо мені, лихо!

Від тих згадок нова хвиля розпуки заплюснула Крота, ри­дання знову здушили йому горло, і він більше не зміг вимо­вити й слова.

Щур тільки дивився перед собою і мовчав, лагідно по­плескуючи Крота по спині. Тоді похмуро пробурмотів:

— Тепер мені все ясно! Яка ж я свинюка! Просто свиня, справжнісінька!

Він зачекав, поки Кротові ридання трохи вщухли; той по­волі заспокоївся і вже тільки схлипував та тяжко зітхав. То­ді Щур підвівся зі свого пенька й безтурботно сказав:

— Ну тепер нам, хлопче, пора вирушати!

Він вийшов на дорогу і попрямував назад, туди, звідки вони щойно прийшли.

— Куди ти... гик!.. Куди ти зібрався... гик!.. Щурику? — стривожено підняв Кріт зарюмсану мордочку.

— До твоєї оселі, друже! — весело відказав Щур. — Ході­мо, бо нам, певно, доведеться трохи пошукати. А без твого носика не обійтися.

— Ой, не треба, Щурику, не треба! — скрикнув Кріт і, зі­рвавшись на ноги, підбіг до нього. — То недобре, кажу тобі! Вже пізно, вже зовсім темно, а туди неблизький світ, та й завірюха он знову починається! І... і взагалі я зовсім не хо­тів, щоб ти побачив, що на мене отаке найшло... Це якась ма­на, якась нісенітниця!.. Згадай про Високий Берег, про нашу вечерю!

— До біса Високий Берег разом із вечерею! — спересердя вигукнув Щур. — Хай усю ніч, а я шукатиму те місце! Тож тримайся, хлопче, і давай лапу. Скоро ми будемо там.

Сопучи, засмучений Кріт неохоче скорився своєму наполег­ливому товаришеві й вийшов за ним на дорогу. А той жва­вою балаканиною та смішними історіями намагався розвесе­лити друга і полегшити далеку путь. Коли нарешті Щурові здалося, що вони підійшли до того місця, Де Кріт був «ук­ляк», він сказав:

— А тепер годі балачок. До діла! Ану, де там твій ніс?

Вони мовчки пройшли ще трохи, і раптом Щур своєю лап­кою, якою підтримував Крота, відчув, як усе Кротове тіло на­че пронизало струмом. Щур одразу відпустив друга, той сту­пив крок назад і застиг у напруженому чеканні.

Так, він уловив сигнал! Якусь хвилину Кріт стояв непо­рушно, тільки його задертий ніс ледь тремтів, принюхуючись.

І раптом сіпнувся... Ні, схибив, згубив слід!.. Знову принюхування; а потім повільний, мірний, впевнений рух уперед.

Схвильований Щур Ішов слідом за ним, а Кріт, мов сно­вида, перетнув сухий рівчак, продерся крізь чагарі, а далі нюх повів його через відкрите поле без доріг і стежок, голе під тьмяним світлом зірок.

Зненацька, не промовивши жодного слова, Кріт пірнув під землю; Щур був насторожі й шаснув за ним у нору, до якої привів Крота його незрадливий нюх.

Там було тісно й душно, страшенно пахло землею, і Щу­рові здалося, що минуло багато часу, поки нарешті прохід скінчився й він зміг випростатись і обтруситися. Кріт запа­лив сірника, і при тому світлі Щур побачив, що вони стоять на досить широкому майданчику, чисто підметеному й поси­ланому піском; прямо перед ними були маленькі парадні две­рі, на яких готичними літерами написано «Кротів куток»; збоку видніла ручка дзвоника.

Кріт зняв з цвяшка ліхтар, засвітив його, і Щур, розглядівшись, побачив, що це ніби подвір’я. З одного боку дверей стояла садова лавка, а з другого — трамбівка. Бо Кріт, який тримав оселю в чистоті, терпіти не міг, коли інші звірята, бі­гаючи нагорі по його земляних купках, засипали йому підзем­ні ходи. На стіні висіли дротяні кошики з папороттю, видніли гіпсові статуї — Гарібальді, пророк Магомет, королева Вік­торія та інші уславлені особи сучасної Італії. В одному кінці подвір’я було влаштовано кегельбан, біля нього стояли осло­ни й дерев’яні столи, вкриті круглими плямами — певно, то були сліди від пивних кухлів. Посеред двору — маленький круглий басейн із золотими рибками, оточений бордюром з черепашника. В центрі басейну здіймалася якась химерна спо­руда, облицьована великими черепашками й увінчана сріб­лястою кулею, що відбивала все в кумедному, спотвореному вигляді. То неабияк веселило!

Побачивши дорогі своєму серцю речі, Кріт аж засвітився. Він мерщій провів Щура у двері, запалив у сінях лампу й окинув поглядом жаданий дім. На всьому лежав товстий шар пилу, і Кріт побачив, яка ж безрадісна та сумна стала ця оселя, надовго забута хазяїном, яка вона тісна та нікчемна, яка занедбана і занехаяна. Затуливши очі, Кріт упав на сті­лець.

— Ой Щурику! — забідкався він — Ну, навіщо я це зробив? Навіщо привів тебе до цієї вбогої, незатишної хатини, та ще вночі... Ти ж міг уже бути на Високому Березі й грітися біля яскравого вогню, тебе оточували б знайомі, рідні, улюблені речі!

Щур не звернув уваги на таке ремствування. Він одчиняв двері, оглядав кімнати й комірчини, запалював лампи та свічки, розставляв їх тут і там.

— Чудова хатина! — радісно гукав він. — Як тут усе ощад­ливо та зручно влаштовано! Як по-хазяйському! Усе є, і все на своєму місці! Ми чудово проведемо тут вечір. Насамперед треба розпалити вогнище; це зроблю я, я вмію. А то — твоя вітальня? Розкішно! Це ти сам придумав такі маленькі ліж­ка у стіні? Незрівнянно! Гаразд, так я збігаю по дрова та вугілля, а ти, Кроте, візьми ганчірку — вона в тебе у скринь­ці під столом на кухні — й наведи тут маленький марафет, бо пилюки он скільки. Ану, друже, хутко!

Підбадьорений товаришем, Кріт наче ожив, він почав за­взято підмітати, протирати й чистити; а Щур тим часом носив оберемками дрова, і незабаром у каміні весело гуготіло по­лум’я. Він покликав Крота погрітися, але на того знову щось найшло. В безмежному розпачі він опустився на лаву і вткнув­ся носом у брудну ганчірку.

— Щуре, — квилив він. — А як же ти повечеряєш, моє бі­долашне, голодне, холодне, стомлене звірятко? У мене ж не­має чим навіть пригостити тебе!

— Ой, хлопче, як же ти легко піддаєшся, — дорікнув дру­гові Щур. — Я щойно бачив на кухонному столі консервний ніж; а це значить, що десь недалечко є й сардини. Ану, вста­вай! Гайда разом на пошуки.

І вони почали шукати — зазирнули в буфети й комори, ви­сунули всі шухляди. І таки дещо знайшли: бляшанку сардин, майже повну коробку галет та шмат копченої ковбаси у сріб­ній фользі.

— У нас буде справжній бенкет! — мовив Щур, накриваю­чи на стіл. — Я певен, що чимало звірят дали б собі вуха від­різати, аби тільки повечеряти з нами.

— Нема хліба! — зітхав засмучений Кріт. — Ані масла, ні...

— Ні паштету з гусячої печінки, ні шампанського!.. — на­смішкувато підхопив Щур. — А це нагадало мені... Стривай, а що там за дверцята в кінці коридора? Та це ж твій погрі­бець! Ще б пак — квартира з усіма вигодами! Зажди-но хви­линку...

Він заквапився до погрібця й невдовзі повернувся, хоч і добряче запорошений, але з пляшкою пива у кожній лапі й під кожною пахвою.

— А ти, шалапуте, схоже, звик потурати своїм примхам, — докинув він. — Не відмовляєш собі ні в чому. У тебе й справ­ді пречудова хатинка, я в таких ще не бував. Слухай, а де ти придбав оті гравюри? Вони додають затишку оселі, їй-богу! Не дивно, Кроте, що ти так любиш своє кубельце. Розкажи-но про нього все-все, — і як ти зумів зробити його таким?

І поки Щур діставав тарілки, ножі та виделки і замішував гірчицю в чарочці для яйця, Кріт, котрий ще не заспокоївся після всіх недавніх переживань, розповідав — спершу несмі­ливо, а потім, дедалі більше захоплюючись, невимушено, з подробицями, — як він усе планував, задумував, як те неспо­дівано дісталося йому від доброї тітоньки, а те пощастило купити випадково, а щось інше вдалося придбати лише зав­дяки суворій ощадливості, коли доводилося, як то кажуть, «класти зуби на полицю».

Зрештою настрій у нього зовсім поліпшав, і Кріт навіть відчув потребу оглянути свої воло­діння. Він узяв лампу і повів гостя по найзатишніших ку­точках, показуючи їх з найкращого боку й докладно розпо­відаючи про все. Забув навіть про вечерю, хоч обидва вони страшенно зголодніли. Щур відчував уже справжні муки, але намагався не виказувати цього, статечно кивав головою, зо­середжено морщив лоба й приказував, коли часом випадала можливість висловитися: «Чудово!» або «Просто дивовижно!».

Зрештою Щурові таки вдалося заманити друга до столу, і він узявся орудувати консервним ножем. У цей час знадвору почулися якісь звуки — неначе хтось човгав маленькими ніж­ками по жорстві — й безладні тоненькі голоси. В кімнату до­линали тільки уривки розмови:

— Ану, всі рядочком...

— Потримай-но ліхтарика, Томмі...

— Спершу прокашляйтесь!

— Не чхайте після того, як полічу до трьох!

— А де малий Біллі?..

— Нумо, приготувалися...

Щур завмер і спитав:

— Що там таке?

— Певно, польові миші, — відповів Кріт, начеб аж гор­довито. — Вони в цю пору завжди ходять колядувати. В на­ших краях так заведено. Мене вони теж ніколи не обми­нають — наприкінці неодмінно завернуть до Кротового кут­ка. А я їх почастую чимось гаряченьким, а то й вечерею пригощу, як мене на це стане. Можна б і зараз їх послухати, як у давні добрі часи.

— Давай хоч глянемо на них! — схопився Щур і прожо­гом кинувся до дверей.

Вони розчинили двері, і їхнім очам відкрилося зворушливе видовище, можливе тільки взимку. На подвір’ї у тьмяному світлі рогового ліхтаря півколом стояло з десяток польових мишенят — кожне з червоним вовняним шарфиком на шиї, передні лапки глибоко у кишенях — І тупцяли ніжками, щоб зігрітися. Вони несміливо перезиралися блискучими оченятами-намистинками, тихесенько хихотіли й шморгали носами — завдавали роботи своїм рукавам. Коли двері розчинилися, од­не мишенятко, з ліхтарем, трохи старше за інших, одразу про­мовило «Раз, два, три!» — і в ту ж мить тишу порушив хор пронизливих тоненьких голосів. Мишенята заспівали старо­винну колядку, одну з тих, які їхні предки складали десь у полях, зораних на пар і вже прибитих інеєм, чи біля теплих камінів, коли снігові замети не пускали нікого надвір, а потім передавали їх наступним поколінням, щоб ті співали у свят­ковий вечір на засніжених вулицях, перед освітленими вік­нами.

КОЛЯДКА

Селяни, надворі холодна пора,

Від вітру і снігу душа завмира.

До вас звіддалік ми прийшли — дітвора.

Впустіть нас у дім, до тепла і добра;

І радість чекає вас вранці!

На вулиці ми — ви в хатах при вогні.

Скоріш прочиніть свої двері міцні

І слухайте наші різдвяні пісні:

Розвіють вони всі тривоги нічні —

І буде вам радість уранці!

Лише півдороги пройшла ніч темна,

Та враз заясніла зоря провідна.

Для душ благочесних надія одна,

Добро і блаженство віщує вона:

Радіти вам кожного ранку!

Спів урвався, колядники сором’язливо всміхалися і скоса перезиралися, а потім стало зовсім тихо — але тільки на хви­лину. Бо десь із далеку й згори по тунелю, яким вони сюди прийшли, до їхніх вух долинув ледь чутний мелодійний, ве­селий. сріблястий звук дзвонів.

— Гарно співаєте, хлоп’ята! — щиро похвалив Щур. — А тепер заходьте гуртом, погрієтесь біля вогню, вип’єте чо­гось гаряченького!

— Атож, заходьте, мишенята! — гаряче підхопив Кріт. — Усе як у чудові давні часи! Зачиняйте двері. Підсовуйте лаву ближче до каміна. Посидьте трохи, а ми... Ой, Щурику! — у розпачі скрикнув він і впав на стілець; голос його знову бринів сльозами. — Що це ми робимо? В нас же нічого їм дати!

— Полиш це мені, — впевнено відказав Щур. — Агов, хлоп­че з ліхтарем! Підійди-но сюди, я тебе хочу дещо спитати. Скажи-но мені, чи десь поблизу тут є крамничка, відчинена в такий пізній час?

— Авжеж, звичайно, сер, — шанобливо відповіло мишеня. — На різдво наші крамниці зовсім не зачиняються.

— Тоді ось що! — мовив Щур. — Бери ліхтар і біжи шви­денько та принесеш мені...

Далі Щур притишив голос, і Кріт чув лише уривки роз­мови: «Запам'ятай, тільки свіжої!.. Ні, вистачить і фунт... дивися, щоб було від Баггінса, бо іншого я не визнаю... Ні, тільки першого гатунку... Якщо не купиш там, пошукай ще десь... Атож, домашнього приготування, ніяких консервних бляшанок... Ну, з цим розберися сам!» Потім задзенькотіли монети, що переходили з одної лапки в іншу. Мишеняті дали великий кошик, воно схопило ліхтар і хутко зникло.

Решта мишенят видерлися на лаву, повсідалися там рядоч­ком і, махаючи коротенькими ніжками, розкошували біля ка­міна. Їх закляклі тіла огортало приємне тепло. Кріт, нама­гаючись почати з мишенятами невимушену розмову, розпи­тував їх про родину, і ті називали йому на ймення всіх своїх незліченних братиків та сестричок, котрі, виявилося, ще над­то малі і їх не пускають колядувати, але незабаром вони, без­умовно, доб’ються батьківського дозволу.

Щур тим часом пильно розглядав етикетку на пивній пляшці.

— Стривай, та це ж, здається, «Старий Бертон», — схваль­но визначив він. — Молодець, Кроте! Це якраз те, що треба! Зараз у нас буде гарячий ель[2]. Готуй-но посуд, а я відкор­кую пляшку.

Приготування напою не забрало багато часу, і невдовзі ми­шенята вже сьорбали, і кашляли, й чмихали (бо від гаря­чого елю з прянощами щипає в носі та горлі), витирали очі й сміялися, зовсім забувши, що на світі бувають холоди.