Порівняльно-історичний метод

Порівняльно-історичний метод – сукупність спеціальних процедур дослідження, спрямованих на встановлення спорідненості мов та закономірностей їх розвитку шляхом їхнього порівняння на різних історичних етапах.

Підґрунтям до зародження цього методу була поява в XVI–XVII ст. перших граматик рідних мов. Основними лексикографічними працями XVI–XVIII ст. є словники “важких” слів в Англії (XVI ст.), тлумачний словник С.Джонсона (1755 р.), етимологічний словник нідерландської мови Кіліана (1599 р.), тлумачний словник німецької мови, укладений К.Штилером (1691 р.), багатотомний словник І.Аделунга (1774–1786 рр.), словник шведської мови Е.Шродеруса, “свео-гетський словник” Х.Спегеля. В Данії створений, але не опублікований тлумачний словник датської мови М.Мота.

Вивчення окремих германських мов призвело до усвідомлення їх подібності. Так, наприкінці XVII ст. англієць Дж.Хікс видає порівняльну граматику готської, англосаксонської та франксько-німецької.

Відкриття англійським сходознавцем В.Джоунзом у 1786 році санскриту наблизило мовознавців до створення порівняльно-історичного методу. Наголошувалося на близькості мов, яка могла виникнути тільки в результаті їх походження зі спільного джерела. Про це писав також наприкінці XVIII ст. Ф.Шлегель у праці “Про мову і мудрість індійців”. Відмічалися подібні риси в морфології санскриту, латинської, грецької, перської та германських мов, проте вони не отримали систематизації та наукового обґрунтування.

Лише в XIX ст. з виникненням порівняльно-історичного методу, в якому порівняння стало засобом, а історичний підхід до мови – головним принципом дослідження, були пояснені відповідності індоєвропейських мов та відтворено процес їх розвитку.

Виникнення порівняльно-історичного мовознавства пов’язано з іменами німецьких лінгвістів Ф.Боппа, Я.Грімма, датського мовознавця Р.Раска та російського дослідника О.Х.Востокова. У 1816 Ф.Боппом уперше була описана система дієвідміни санскриту в порівнянні з грецькою, латиною, перською та германськими мовами, та доведено спільність їх походження. У праці “Дослідження походження давньопівнічної або ісландської мови” Р.Раск довів спорідненість германських мов, а також провів паралелі між ними та іншими індоєвропейськими мовами. Велика роль у розробці порівняльно-історичного методу належить Я.Грімму, який, описуючи граматику німецької мови, у виданні “Німецької граматики” (Deutsche Grammatik) використав метод порівняння з іншими германськими мовами. Заслугою О.Х.Востокова стало відкриття генетичної спорідненості слов’янських мов (“Рассуждения о славянском языке, служащие введением к грамматике сего языка, составляемой по древнейшим оного письменным памятникам”). У другій половині ХІХ ст. стрімкого розвитку в порівняльно-історичному мовознавстві набули славістика, балтистика, романістика, іраністика, кельтологія, індологія, семітологія.

Особливим етапом удосконалення порівняльно-історичного методу був молодограматичний (Г.Пауль, I.Шмiдт, К.Бругман, Б.Дельбрюк, А.Норен, Г.Остхоф) – ІІ пол. XIX ст.–І пол. ХХ ст. Увагу сфокусували на вивченні конкретних фонетичних, граматичних і лексичних явищ. Була висунута теза, що всі фонетичні зміни відбуваються відповідно до законів, що не знають виключення, а якщо девіації спостерігаються, то вони викликані дією іншого закону. Щоб пояснити виключення з правил, молодограматики звернулися до принципу аналогії, який був викладений у книзі Г.Пауля “Принципи історії мови”.

У 1871 р. Б.Дельбрюк випускає збірку “Синтаксичні дослідження”, а Бреаль у 1897 р. – “Досвід семантики”. У 1879 р. вийшла праця Ф. де Соссюра “Мемуар про первинну систему голосних в індоєвропейських мовах”. З нових позицій написана праця А.Мейе (1916) “Основні особливості германської групи мов”, у якій він намагався реконструювати реальну динаміку мовного розвитку і показати особливості германських мов.

Прийомами порівняльно-історичного методу є наступні:

Доведення спорідненості мовних фактів. Так, наприклад, порівнявши дані низки індоєвропейських мов, Я.Грімм сформулював закон першого пересуву приголосних, який встановлює відповідність і.-є. *dh || герм. *ð (пор. також. гот. d, двн.-англ. d). Проте dh був зафіксований лише в санскриті, в інших мовах йому відповідають такі звуки як: скр. dh, грец. th, лат. f, b, d, ірл. d, лит. d, ст.-слов. д. Оскільки такі відповідності повторюються систематично в низці мов, вони є закономірними рефлексами *dh у цих мовах. Наприклад: санскр., mádhya, грец. μεσος, лат. medius ірл. mide ‘середній’, ст.-слов. межда ‘межа’, гот. midjis, двн.-англ. middel, двн.-сакс. middi ‘середина’.

Зовнішня або внутрішня реконструкція (відновлення) певної гіпотетичної форми, до якої зводять усі реально існуючі, зафіксовані в писемних пам’ятках форми. Реконструйовану форму називають архетипом. У лінгвістичних роботах його позначають зірочкою (*). Прикладом реконструкції є германський архетип *-az (закінчення форми однини називного відмінка іменника чоловічого роду). Така реконструкція ґрунтується на існуванні в мові скандинавських рунічних надписів форми dagaR. Оскільки відомо, що в скандинавських мовах R розвинулося з z (див. закон ротацизму), було відновлено зазначений архетип.

Встановлення відносної хронології. Свідченням цього є встановлення періоду, коли в германських мовах завершилися фонетичні процеси, пов’язані зі зміною проривними приголосними в германських мовах типу артикуляції, відомі як перший пересув приголосних (кін. V– поч. VI ст.).