Завоювання тмутаракані та мещерської землі 4 страница

«Он женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего любимца-отрока… Ксения… — дочь пономаря в селе Едимонове. Неосведомленный о предстоящей на другой день свадьбе во время лова зверей на Волге, князь достиг села Едимонова и тут заночевал… На следующий день, когда все уже было готово для свадебного пира, внезапно явился князь… взглянул на Ксению… В тот же день он с нею обвенчался…

В исторической действительности брак… (князя.—В.Б.) с Ксенией… был недолгим, всего лет семь… В 1271 г… (князь.—В.Б.) отправился в Орду и на обратном пути скончался… Михаил родился в 40-ой день по кончине… (отца.—В.Б.) Во время малолетства Михаила, по смерти пасынка Святослава, Ксения от имени сына участвовала в управлении княжеством, хотя фактически правили бояре… Она скончалась в Схиме в 1312 г. и была погребена в соборе Спаса-Преображения — усыпальнице тверских князей. От отца Михаил унаследовал твердую волю, предприимчивость, нрав гордый, независимый и упрямый, с уклоном к тому своеволию, которое идет напролом, не учитывая и не предвидя препятствий…» [65, с. 57—59].

Князь, який уже у третьому поколінні роду був рабом Чингісидів і на колінах випрошував ярлик на свій уділ, не міг мати такого характеру. То міг бути тільки нащадок роду Чингісхана, рід якого покорив ті землі і володів ними. Як бачимо, перегинали палицю московити, не замислюючись, приписували шляхетну поведінку і характер вигаданому Ярославу Ярославовичу.

Цікаво також зазначити, що паризький історик Т. Манухіна заперечила родовід тверських князів, наведений у ВРЕ (том 25). Вона подає їх у такій послідовності:

Ярослав Ярославович,

Святослав Ярославович,

Михайло Ярославович.

Однак московська історіографія не знає не тільки Святослава — тверського князя, але навіть такого сина у Ярослава Ярославовича. Хоча таких дітей мав Бахмет. «Находились в соборе и гробницы его (Ярослава Ярославовича.—В.Б.) двух сыновей… из которых старший, Святослав, занимал тверской стол лет десять по смерти отца (с 1272 г. по 1282 или 1285, дата точно не установлена)» [65, с. 53].

Князь — батько Михайла Тверського, як бачимо, мав не одну жінку, а кілька. Хоча православна віра цього не дозволяє. Це зайвий раз свідчить, що батьком князя Михайла Тверського був знаменитий «Бахмет Усейнов сын» — батько «Беклемиша, в крещении — Михаила».

Та підемо далі шляхом нашого дослідження роду «Бахмета Усейнова сына». Російська історіографія приписує в дружини так званому Михайлу Ярославичу (Тверському) княжну Анну. Цієї думки дотримуються всі російські історики, навіть ті, які неодноразово спростовували офіційні московські вигадки:

«Благоверная княжна Анна Кашинская… летописи упоминают о ее браке с Михаилом Тверским под 1294 г…

Ничего не известно о ее матери: ни имени, ни происхождения… Отсутсвие других сведений о семье Анны смущать не должно» [65, с. 38].

І це нас «не смущает», але дає право заявити, що російська історіографія побудована на вигадках. Бо коли почнемо вивчати історію княгині Анни, то побачимо десятки томів літератури, яка детально розповідає про її батьків, життя, страждання, — що в дійсності є звичайною московською брехнею.

Що ж нам відомо з «Бархатной книги», відредагованої особисто Петром І?

Відомо, що князь (хан) Михайло побудував в «Андреевом городке храм Преображения Господня». Усе інше Петруха зі своїм родом приховали. Але подякуємо і за це.

Отже, звернемось до чудової книги Олександра Ратшина «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России. Составлено из достоверных источников», виданій із дозволу Церковного Синоду в Москві в 1852 році. Передусім нас цікавитимуть церкви «Преображения Господня» на теренах так званого Ростовсько-Суздальського князівства, тобто Мещери. Надіюсь, кожен розуміє, що церква, збудована князем у XIII столітті та ще й кам’яна (за листами Кримського хана та інших), належить до «примечательных церквей». На полях своєї шістсотсторінкової книги професор Ратшин називає тільки 10 храмів «Преображения Господня».

Храм, побудований «владетельным князем» Михайлом, а до хрещення — Беклемишем, є одним із них.

По-перше, він—із каменя, а такі церкви XIII століття на теренах давньої Московії можна перерахувати на пальцях однієї руки.

По-друге, з російської історичної науки відомо, що до «владетельных князей» належали ті, які володіли князівствами. Тобто церква «Преображения Господня» побудована Беклемишем у столиці князівства, де мешкав князь, аби щодня молитись.

По-третє, абсолютно всі удільні князівства на теренах Великого Володимирського — відомі, як відомі й усі їхні міста-столиці.

О. Ратшин не згадати про такий храм не міг, тим паче, що сама церква зафіксувала навернення у ньому до християнства «многих людей». Як бачимо, храм не звичайний.

Ось усі десять храмів «Преображения Господня» (за О. Ратшиним) «бывших в древности и ныне существуючих» на теренах Російської імперії станом на XIX століття:

Архангельська губернія:

1. «Преображения Господня, Собор древняго построения в уездном городе Холмогорах…» [19, с. 17].

Катеринославська губернія:

2. «Преображения Господня, Собор в губернском городе Екатеринославле…; он заложен в має 1787 года…» [19, с. 97].

Київська губернія:

3. «Преображения Господня, древняя ц(ерковь) в Киеве, в Печерской крепости… Построена… в X веке…» [19, с. 147].

4. «Преображения Господня, ц(ерковь) в 10 верстах от Киева, в древнем Белгороде, что ныне Белгородка… Построена была в 996 году св. В. К. Владимиром…» [19, с. 150].

Нижегородська губернія:

5. «Преображения Господня, кафедральный Собор в Нижнем Новгороде в Кремле, построен каменный в 1225 году… Юрием Всеволодовичем… [19, с. 366].

Новгородська губернія:

6. «Преображения Господня, Собор, в уездном городе Тихвине…» [19, с. 416].

Санкт-Петербурзька губернія:

7. «Преображения Господня, церковь в С.-Петербурге, в Преображенском полку… Заложена в 1743 году…» [19, с. 487].

Тверська губернія:

8. «Преображения Господня, кафедральный Собор в губернском городе Твери, по которому в древности самая Тверь и все Тверское Княжение именовались в актах и грамотах Домом св. Спаса» [19, с. 519].

Чернігівська губернія:

9. «Преображения Господня, кафедральный Собор в Чернигове… он основан между 1026 и 1035 годами…» [19, с. 544].

Ярославська губернія:

10. «Преображения Господня. Соборная церковь в уездном городе Угличе; существует с XIII века… При соборе есть еще церковь, теплая во имя Похвалы Пресвятыя Богородицы [19, с. 562].

Отже, церкви, побудовані в Архангельській, Катеринославській, Київській, Новгородській, Санкт-Петербурзькій та Чернігівській губерніях, не мають ніякого стосунку до Мещери. Храм «Преображения Господня» побудований у Нижньому Новгороді ще до навали війська хана Батия у 1225 році. Церква «Преображения Господня», збудована в «уезном городе Угличе» Ярославської губернії, — із деревини.

Залишалась для розгляду тільки одна кам’яна церква «Преображения Господня», побудована у XIII столітті у Твері (Тверська губернія, за О. Ратшиним). За дивним збігом обставин про давню Твер згадується у ВРЕ (том 25), листах Кримського хана Менглі-Гірея, листах московського посла М. І. Алексєєва (1514), працях російських професорів М. І. Смірнова та М. Г. Сафаргалієва, і ось — у О. Ратшина:

«Церква Преображения Господня, кафедральный Собор в губернском городе Твери, по которому в древности самая Тверь и все тверское Княжение именовалось Дом св. Спаса. В XIII веке на сем месте была церковь Козьмы и Дамьяна, вместо которой… Княгиня Ксения… оставшись во вдовстве, построила каменную церковь во имя Спаса Преображения; она заложена была в присутствии

Княгини и малолетнего ея сына (что после В. К.) св. Михаила Епископом Симеоном в 1285, совершена через 5 лет и освящена 8 ноября 1290 Епископом Андреем; потом в 1292 году росписана» [19, с. 519].

Усе зійшлося: кам’яний храм, «Андреев городок» і сам князь-оглан Михайло (Беклемиш), якому ще не виповнилось 16 років, та він уже князь, бо Чингісид, хоча за церковними канонами неповнолітній. При заснуванні Твер носила ім’я «Дом святого Спаса», а прийшлі татари називали її «Андреевым городком», за ім’ям господаря дому — єпископа Андрія. Саме за цього єпископа більшість ханського роду ширинів прийняла православну віру.

«Из зданий в Твери особенно замечательна: соборная церковь Преображения Господня, где в драгоценной серебряной раке почивают мощи в(еликого) кн(язя) Михаила. Церковь эта не старее полутораста лет, но место, ею занимаемое, освящено уже более шестисот лет тому назад. Еще до утверждения Тверской епархии (1271 г.) при Владимирском и Тверском В(еликом) Кн(яжестве)… на этом самом месте существовала деревянная соборная церковь во имя Св. Безсребренников и Чудотворц. Козьмы и Демяна. В 1285 г. при В. Кн. Михаиле… (Бахметьевиче.—В.Б.) заложена в Твери, не задолго перед тем погоревшая (1282 г.) новая каменная соборная церковь, во имя Преображения Господня. Этот храм стоял почти 350 л. со времени своего основания. Наконец, он обветшал и начал угрожать падением. Евфимий II, архиепископ Тверской, представил об этом царю Михаилу Федоровичу; прислал царь в 1663 г. достаточную сумму денег, на которую и был построен новый каменный кафедральный собор на месте прежняго и подтем же наименован(ием) Преображения Господня. Этот собор в скором времени пришел в ветхость и отчасти поколебался по непрочности фундамента. Время же требовало уже более величественного храма. Преосвященный архиепископ тверской Сергий решился разобрать… храм и построить новый, на собственное иждевение, на том же месте и под тем же наименованием. Заложение этого собора происх(одило) около 1689 года» [6, т. 10, с. 166].

Так про храм «Преображения Господня» говорить «Справочный Энциклопедический словарь» К. Крайя. А тепер давайте розберемось, що повідомляють і що приховують російські проромановські джерела.

Перше. За О. Ратшиним, на 1285рік батько Беклемиша(Михайла) Великий Володимирський Князь, по-золотоординському — улусний хан Чилаукун (Бахмет), уже помер. Чилаукун, найімовірніше, народився у 1220 році, бо, згідно з історичними джерелами, його немає серед керівників військових походів 1236—1242 років, хоча «Мещеру воевал, и засел ее», тобто на 1238 рік йому виповнилось 18 років і він мав право на власний улус.

Отже, вікміфоствореного Олександра, так званого Невського, підігнаний під вік Чингісида-оглана Чилаукуна. Хоча Бахмет був Великим Володимирським Князем з першого дня завоювання Мещери до смерті, тобто з 1238 до 1271 року, бо в іншому разі Беклемиш (Михайло) походив би не від самого «Бахмета Усейнова сына».

Друге. Твер на початку свого існування називалась «Домом святого Спаса» — «Андреевым городком». Тобто у XIII столітті поняття «Тверське князівство» існувати не могло. Цього і не було. Бо коли звернемось до книги В. В. Руммеля, В. В. Голубцова «Родословный сборник русских дворянских фамилий» (СПб., 1887, ч. 2, с. 29), то дізнаємось, що «Беклемиш Бахметович во святом крещении Михаил назван “владетельным князем Мещерским”» [31, с. 29]. До того ж Твер, вона ж «Андреев городок», розташована на річці Тьмака при впадінні її у Волгу. А слово «тьма» — татарського походження і означає військову потугу в 10 тисяч осіб.

Професори М. Г. Сафаргалієв, Г. В. Вернадський та інші наголошували, що міста, у назвах яких є слово «тьма», завжди означали місце стояння золотоординського військового з’єднання. Тож Твер, або «Андреев городок», одночасно була місцем дислокації татарської тьми.Твер з часів її завоювання належала до «Мещерської землі хана Бахмета», будучи її північним форпостом, де дислокувалась північна тьма Золотої Орди.

Третє. Церква, заснована ханом Беклемишем, простояла 350 років і була перебудована у 1663 році. Вона теж мала стояти не менше 200—300 років, але раптом була розібрана та знову збудована за якихось 20—25 років.

У чому справа? Розмови про «ветхость» та про те, що «время требовало более величественного храма» для напівдикої Московії кінця XVII століття — звичайна маячня, як кажуть московити — «бред». На початку правління московського царя Олексія Михайловича (1645—1676), який у 1663 році дав гроші на перебудову храму, ще не воювали з церквами «старих царів».

«Старими царями» у Московії називали ханів Золотої Орди, які видавали ярлики на посади єпископам і митрополиту з 1238 до 1448 року. А боротьба з храмами «старих царів» у Московії розпочалась наприкінці 70-х років XVII століття. Справа в тому, що кожен хан Чингісид, споруджуючи церкву, наносив на її стінах, колонах та банях свою родову тамгу, яка засвідчувала її тюркське (ханське) походження. Ось чому нова Московська династія князів і царів Романових упродовж XVII (починаючи з сімдесятих років) та XVIII століть повністю винищила або перебудувала церкви «старих царів». Це особливо наочно видно на московських кремлівських храмах: Успенському, Архангельському та Благовіщенському, які не стали руйнувати, а веліли «писати церкву… наново стінним письмом, а старе — збити» [33, с. 8].

Те саме було вчинено з храмом «Преображения Господня» хана Чингісида Беклемиша у Твері 1689 року, що засвідчив член шведського посольства до Москви Пальмквіст своїм історичним малюнком.

Четверте. «Бархатная книга» російського дворянства цілком конкретно визначила належність хана Бахмета до тюркського роду ширинів. Раніше уже зазначалось, що разом із ханом «засів Мещеру» і його рід. Цьому є досить цікаві свідчення у листуванні між кримськими ханами та московськими князями у XVI столітті.

Ось що писав кримський хан Мухаммед-Гірей московському князю Василю III: «А что наши люди Мещеру воевали, то я не ручаюсь, что вперед этого не будет, хотя я с братом своим великим князем буду в дружбе и братстве: людей мне своих не унять: пришли ко мне всею землею, говорят, что не будут меня в том слушаться; а Ширины мимо меня вздумали воевать Мещеру, потому что ныне на Мещере наш недруг, а из старины этот юрт наш. Нынче брат мой, князь великий, зачем не просил у меня на Мещеру брата или сына. Когда наш род был на Мещере, то смел ли кто из наших смотреть на нее. И только то по старине не будет, то Мещере всегда быть воеванной» [34, с. 377].

Саме в ті роки, як кримські «Ширины мимо меня вздумали воевать Мещеру», Василь III знищив мещерського князя

I. М. Берсень-Беклемишева — нащадка хана Бахмета. Про що повідомляє навіть ВРЕ:

«В 1525 за выступление против политики великого князя был казнен И. Н. Берсень-Беклемишев» [2, т. 4, с. 322].

Російські професори-більшовики у ВРЕ як завжди збрехали, аби не виставляти свого князя Василя III звичайним бандитом. Російський православний філософ Г. П. Федотов цей історичний епізод подав по-іншому: «В деле Шемячича вероломство московской политики компрометирует и достоинство церкви… когда его вызвали вторично, он, обеспокоенный, потребовал гарантий, “опасной грамоты”. Такие “опасные грамоты”, обещающие ему беспрепятственное возвращение, были выданы Василием (III.—В.Б.) и Даниилом. Несмотря на это, Шемячич был арестован в Москве и заключен в одну из башен Кремля, где и умер… Но те, кто стоял за кулисами московской политики и сохранил еще старинные предрассудки о святости крестоцелования, не могли не быть оскорблены, особенно соучастием в этом нечистом деле (московського.—В.Б.) Митрополита (про що і нагадав йому згодом Іван Берсень-Беклемишев.—В.Б.)… “А сам позабыл, как Шемячичу грамоту писал за своею подписью и печатью, клялся ему образом Пречистыя и Чудотворца, да на свою душу”» [35, с. 10—11].

Ці слова правди про московський бандитизм і були причиною страти великого нащадка Чингісидів — Івана Берсеня-Беклемишева.

Московські митрополити були такими ж продажними, як і московські князі…

Немає жодного сумніву, що татарський рід ширинів «засів Мещеру» ще 1238 року. Російський історик XIX століття В. В. Вельямінов-Зернов досить чітко зазначив: «Я… думаю, что в первые времена в Касимове не только три (Аргын, Кипчак и Мангыт), но и все четыре главных рода были те же, что в Крыму и Казани, т. е. Джалаиры возвысились только в последующую эпоху существования ханства, а что прежде до них были Ширины» [36, с. 471].

Навіщо ми говоримо про всі ці тюркські племена, які після

1238 року «засіли Мещеру»? Річ у тім, що і в це питання російська наука закинула надзвичайно багато брехні. Так, сучасні московські історики XXI століття стверджують, що мещера (плем’я) мешкала на «середній течії Оки» з початку І тис. н. е. і розмовляла спорідненою з мордвою і мерею фінською мовою. Витяг про це твердження наводився на початку книги. Однак, працюючи зі старими енциклопедіями, вдалося знайти зовсім інші твердження російських академіків і професорів. Виявляється, мещеряки, що здавна мешкають у Мещері і які саме від неї отримали свою назву, носять ще й інше ім’я. Тобто вони не аборигени, а прийшлі люди.

«Мишары, или мещеряки, одна из этнографических групп поволжских татар', расселены отдельными группами… в Воронежской, Горьковской, Куйбышевской, Саратовской и Оренбургской областях, в Татарской и Башкирской АССР» [37, с. 541].

Московські історики на пекучі питання своєї історії подавали такі відповіді, щоб якомога більше заплутати. Отож, пояснюючи, де мешкають мещеряки (мішари), жодним словом не пов’язали їх із самою Мещерою. Хоча кожному зрозуміло, що мішари мешкали і мешкають сьогодні у Мещері.

Не станемо вдаватись до вивчення питання: яку частку серед мішарів становлять волзькі татари (булгари), а яку прийшлі племена так званих татаро-монголів. Це неважливо, бо як прийшлі племена, так і булгарські, були спорідненого тюркського кореня. А те, що Мещерську землю після 1238 року наповнили прийшлі племена ханів-завойовників, ми вже переконались із свідчень тих же російських істориків.

Сучасні тюркологи, вивчаючи мову мещеряків (мішарів), досить переконливо довели взаємовплив прийшлих тюркських племен:

«В результате причудливого смешения представителей самых разных тюркских племен, на базе первоначального мишарского диалекта местного тюркского населения Мещерских земель возник особый касимовский говор татарского языка, который тюркологи затрудняются отнести к какому-либо татарскому диалекту… Язык же темниковских татар, наоборот, лег в основу мишарского диалекта и стал нормой его “чокающего” говора» [40, с. 15].

П ’яте. Останнє, хоча можна було б говорити ще багато про що. Не дивуйтесь, що до «Мещерських земель» у давні часи припасували Твер, або вірніше — «Андреев городок». Саме там, де у Волгу впадають зліва річка Тьма, а справа Тьмака, хан Батий залишив на постій Північну тьму, щоб прикрити з Північного Заходу свої нові, тільки-но завойовані території. Москви на той час ще не існувало, і за річкою Москвою були дикі, неосвоєні землі.

Якщо глянути на сучасні терени Центральної Московії, то варто зазначити, що за тогочасними центрами: Володимиром, Суздалем, Переславлем-Заліським та Ростовом, краще місце для прикриття землі з північного заходу знайти важко. У той час, коли із заходу ці землі прикривали Калуга і Тула. Про Тульський улус ханші Тайдули ми говоритимемо в іншому розділі.

Сучасні татарські історики переконані: «Кордони Золотої Орди… сягали Тули, яка належала домену ординських ханів».

Нагадаємо, що хан Чилаукун, чи по-іншому — «Бахмет Усейнов сын», наказав після завоювання Твері вести її нову забудову з правого боку Волги, перенісши укріплений центр до гирла річки Тьмаки.

Під захист нової влади передусім потяглися церковні люди та прості християни. Будувати дозволялось тільки із каменю. Так виникло нове кам’яне містечко, де були споруджені: ханський палац, покої Тверського єпископа, монастирські споруди, ханські церкви тощо. Згодом саме ця частина Твері (виокремлене кам’яне містечко при гирлі річки Тьмаки) отримала назву «Андреева городка» за іменем єпископа Андрія, який проживав там із 1286 до 1315 року.

«В 1241—1243 (Твер.—В.Б.) выделилась в самостоятельное княжество. Тогда же укрепленная часть Твери (город) перенесена была на правый берег Волги, к устью реки Тьмаки… Т(верское) к(няжество) занимало южную часть нынешней Калининской обл(асти) и северную часть Московской» [39, с. 712—713].

Не станемо сперечатися з приводу дати появи Тверського удільного улусу у складі так званого Великого Володимирського князівства (Мещерский улус хана Бахмета). Це не принципово. Хан Чилаукун міг свої володіння у складі свого «Мещерського ханства» ділити, як йому забажається. Головне, що саме він був володарем тієї землі з 1238 року і ніяких паралельних князів Рюриковичів існувати не могло. Якщо хтось із них і залишився живий та вступив на службу до хана, то він був лише службовцем хана і виконував накази господаря землі.

* * *

Раніше цитовані джерела, як-от: «Бархатная книга», «Тверская летопись» і «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существуючих монастырях и примечательных церквах в России», визнають факт побудови князем Михайлом храму «Преображения Господня». Тільки називають по-різному місто, де був збудований цей храм: перше джерело називає місто «Андреев городок», друге — «церковь Святого Спаса на Твери», а третє уточнює — «в древности самая Тверь и все Тверское княжение именовалось Домом св. Спаса». Але головне, що всі ці назви одного міста поєднує ім’я храму «Преображения Господня», ім’я єпископа Андрія, який служив у храмі біля 30 років та ім’я засновника храму — Михайла.

Ось витяг із «Тверской летописи»:

«В лето 6798. Свершена бысть церьков святого Спаса, на Твери, благоверным Великим Князем Михаилом Ярославичем и материю его благоверною княжнею Ярославлею Ярославича… Того же лета поставлен бысть епископ Андрей в Тверь и священна бысть церковь святого Спаса, на Твери, епископом Андреем…» [53, с. 406].

Літопис грубо фальшує матеріал, переписуючи князя Михайла («Беклемиша Бахметьевича») на «Михаила Ярославича». Вчинили надзвичайно просту, але геніальну фальсифікацію — замінили ім’я батька — і Чингісид перетворився на Рюриковича, а Московія позбулася зв’язку із Золотою Ордою. Тож далі щодо Золотої Орди можна верзти будь-яку нісенітницю.

І далі:

«В лето 6802… Той же осени оженися князь великий Михайло… Тверской… и венчан бысть в святом Спасе владыкою Андреем, в Твери» [53, с. 407].

«В лето 6815, зиме, князь великий Михаил прииде из Орды, и седе в Володимере на великом княжении, и приходи ратию к Москве» [53, с. 407].

Та ще таке:

«В лето 6818. Седе князь великий Михайло в Нове городе Великом на столе» [53, с. 408].

Зазначимо, що російська історіографія в «Мещерській землі» з 1238 до 1320 року не знає жодного Великого Князя за іменем Михайло, окрім Михайла-Беклемиша, за літописами — Михайла Ярославовича. «Бархатная книга» рід ширинів, «Бахмета Усейнова сына», називає князівським, тобто, за законами Яси Чингісхана, Бахмет та його нащадки належали до самого роду Темуджина і рід цей немісцевий — «пришел из Большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее».

Кілька слів про московську вигадку щодо приходу Бахмета в Мещеру в 1298 році. Якби так сталося, то князь Михайло (Беклемиш) не міг би у 1285 році закласти церкву «Преображения Господня». А інших храмів цього імені в Мещері XIII століття російська церква не знає.

Куди не кинь — скрізь клин.

Ще одна надзвичайно цікава річ. Виявляється, у всій так званій Ростовсько-Суздальській землі з XII до XV століття був лише один-єдиний єпископ Андрій. У князівстві Святого Спаса (Твері) була його кафедра. А всі татари роду «Бахмета Усейнова сына» саме у містечку «Святого Спаса» прийняли християнську віру від владики Андрія, чому й називали те містечко (Твер) — «Андреевым городком».

Московська держава та її історики розуміють, яка вибухонебезпечна міна прихована «общерусскими летописными сводами» під вигаданим ім’ям Михайла Ярославовича Тверського та назвою «Андреев городок». Розкриття цих таємниць повністю перекреслить вигадану московську історичну науку, навіки поставить на ній жирний хрест, бо міцно прив’яже до Золотої Орди, а династію московських князів до роду Чингісхана.

Російський історик М. І. Смірнов у 1904 році писав:

«Точное отыскание местонахождения его («Андреева городка».—В.Б.) может дать важныя указания для родословнаго сказания князей Мещерских» [43, с. 36].

І коли сучасні російські історики намагаються віднести «Андреев городок» до звичайного дрібного поселення, яке начебто зникло з лиця землі, то це інакше ніяк не назвеш, як брехнею, бо це місто ще у XVI столітті стояло в одному ряду із Москвою, Казанню, Касимовим, Астраханню і так далі.

«В августе 1508 г. приезжал к великому князю Василию III Ивановичу сын царевича Ногайскаго Ахкурта, Авдевлет, и просил, чтобы государь дал отцу его или Казань, или городок Мещерский (Касимов), или Андреев городок каменный… Это сопоставление Андреева городка с Казанню и Касимовым очень важно: оно свидетельствует, что он на ряду с такими известными городами, какими были тогда Казань и Касимов, считался владетельным городком, и что очень удивительно, был “каменным”. Большинство городов и городков того времени… были земляными и деревянными… Самая Москва стала белокаменной только со времени… великого князя Ивана III Васильевича (княжил с 1462 по 1505 год.—В.Б.). Таким образом Андреев городок был одним из выдающихся… того времени, что свидетельствует о богатстве и могуществе владетелей Мещерских» [43, с. 34].

Такою у XIV-XV століттях була Твер та князі Мещерські, які володіли Тверським князівством.

Швед Пальмквіст і Твер

У попередніх розділах йшлося про титанічну працю династії Романових (розпочав цар Олексій Михайлович, а продовжили Петро І, його донька Єлізавета та Катерина II) — руйнацію церковних храмів, збудованих «старими царями». Таким чином знищувалась і викорінювалась пам’ять про династію Чингісидів, яка правила Московією впродовж майже 400 років — із 1237 до 1613 року. Цьому є багато свідчень у російській історії. Та коли ми говоритимемо про князя Беклемиша і його вотчину, то, звичайно, нас насамперед цікавитиме храм «Преображения Господня» у Твері.

Давні храми тому й знищувались, що вони на своїх стінах та банях зберігали пам’ять — родову ханську тамгу, якою позначалася власність хана. А швед Пальмквіст саме цей факт засвідчив у 1674 році, до того ж цілком випадково:

«В конце 1673 года Правительством шведського короля Карла XI было отправлено в Россию (на той час — Московію.—В.Б.) посольство во главе с графом Оксенштерном для улажения некоторых недоразумений между обоими государствами и заключения оборонительного союза против турок… Для выполнения… (таємного завдання.—В.Б.) оно прикомандировало к посольству опытного инженера, капитана Эрика Пальмквиста, который должен был попутно собирать самыя тщательныя сведения о русских вооруженных силах, снимать планы городов и крепостей и вообще собирать всевозможные сведения о России (Московії.—В.Б.)… Поручение это Э. Пальмквист выполнил блистательно» [54, с. 3-4].

Таку оцінку праці шведського офіцера дала «Тверская Ученая Архивная Комиссия» у 1902 році, друкуючи мапи та плани «Тверської фортеці», зроблені капітаном у 1674 році.

Саме «Тверська фортеця», що лежала між Тьмакою та Волгою, носила в старовину ім’я «Андреева Городка» і в ній був побудований у 1285—1290 роках князем Беклемишем (Михайлом) храм «Преображения Господня».

Від старої Твері XIII—XVI століть сьогодні абсолютно нічого не залишилось. Навіть напрямки старих вулиць змінили за часів Петра І та Катерини II.

«В самом городе (Твері.—В.Б.), или Крепости, например, кроме собора и Никольской церкви, от прежняго или точнее от XVII века равно ничего теперь не осталось… Направление улиц, точно также совершенно изменилось по плану для перестройки Твери, данному Екатериной II [54, с. 14].

Не наводитимемо витягів із праці «Архивной Комиссии», у якій ідеться про запровадження повної перебудови Твері ще з часів Петра І.

Тільки завдяки шведу Пальмквісту сьогодні можна вести розмову про план забудови міста, яке в старовину (XIII—XVI століття) місцеві фіни називали «Дом Святого Спаса», а татари — «Андреев городок». Можливо, обидва найменування існували одночасно: одне — для московитів, друге — для татарів.

Капітан Пальмквіст особливу увагу приділив укладанню плану та опису «Тверської фортеці». Що, звичайно, закономірно: шведа передусім цікавив військовий об’єкт. У фортеці він побував особисто, таємно, що дало можливість все деталізувати і заміряти відстані між об’єктами.

«Именно ему удалось благодаря небрежности сторожей проникнуть во внутренность крепости и снять ее на план» [54, с. 19].

«На плане с особенной отчетливостью выступает изображение Тверской крепости, окруженной с двух сторон течением рек Тьмаки и Волги, а с третьей (восточной, глубоким и широким рвом, наполнявшимся водою)…

Крепость состояла из деревянной стены (тына) с 19 башнями… деревянные и каменные…» [54, с. 20—21].

«К СЗ (северо-западу.—В.Б.) от Благовещенской церкви означена пятиглавая обширная церковь — это, без сомнения, Тверской кафедральный Преображенский собор. Положение этого храма у Пальмквиста представляет совершенную