Чеше косу? Хто се? мов малахай, маха майном у май

Хто се, хто се по тім боці і розвіває все кругом украй,

Рве на собі коси?.. що людям аж мороз іде за шкуру.

Хто се, хто се?” – тихесенько Тріщить, лящить, мов щелепа, корчма,

Спитає-повіє, й ліщина галуззю стає сторчма.

Та й задріма, поки неба Це бродить вітер, шуму перший родич,

Край зачервоніє. і пальцем стукає до неба віллі.

(“Утоплена” Т. Шевченка) Це шум – натхненна музика природи

на смерті та життя гучнім весіллі. (Б.-І. Антонич)

Рима – суголос, що позначає межі вірша і пов’язує вірші у строфи; однакове (подібне) звучання закінчень суміжних або розташованих на певній усталеній віддалі двох чи кількох слів. Кінець слова – від останнього наголосу і до кінця; передумовою рими є повторення 2-х звуків:

Піді мною могила жахна,

Що розкопана лише напів,

Та коли їй ім’я – чужина,

То я повної ліпше хотів (Михайло Ситник)

Рима може оздоблювати піввірші, не лише кінці віршів.

Відмінність рими від клаузули полягає у тім, що рима – поняття фоніки, клаузула – метрики:

Мохнатий джміль із будяків червоних наявність двоскладових клаузул,

Спиває мед. Як соковито й повно які не є римовані

Гуде і стелеться понад землею

Ясного полудня віолончель! (М. Рильський)

Функції рими

1) естетична – мистецька прикраса (оздоба) поезії;

2) ритмічна – сигналізує про закінчення вірша / піввірша;

3) строфічна – чинник організації строф;

4) фонічна – опорна позиція для звукового інструментування вірша;

5) семантична – засіб створення ефекту “очікування рими” з наступним підтвердженням або спростуванням такого очікування;

6) мнемотехнічна – допомога у запам’ятовуванні вірша;

7) ігрова – буріме;

8) магічна;

9) гумористична.

Класифікація рим

(1) рима є:

чоловіча – слово з наголосом на останньому складі (окситон);

жіноча – слово з наголосом на передостанньому складі (парокситон);

дактилічна – слово з наголосом на третьому з кінця складі (пропарокситон);

гіпердактилічна – слово з наголосом на 4-му – 6-му з кінця складі

Поділ рими на жіночу і чоловічу існував у французькій поезії до ХVІІІ ст. (до появи німого “е” на кінці слів жіночого роду), коли слова жіночого роду мали наголос на передостанньому складі, а слова чоловічого роду – на останньому складі. Дактилічна і гіпердактилічна рими характерні для російської поезії. Домінанта жіночої рими спостерігалася в італійській поезії доби Середньовіччя і Ренесансу; у фрацузькій поезії – з ХVІІІ ст.; в іспанській та німецькій поезії були як чоловіча, так і жіноча рими; в англійській поезії переважала чоловіча рима. В українській поезії спочатку домінувала жіноча, згодом – у силабо-тонічному віршуванні – з’явилася і чоловіча рима.

(2) рима є:

відкрита – слово закінчується на відкритий склад;

закрита – слово закінчується на приголосну в кінці складу.

(3) рима є:

нерівноскладова – слово з наголосом на останньому складі римується зі словом з наголосом на передостанньому складі; слово з наголосом на передостанньому складі римується зі словом дактилічного закінчення: гніт – скніти

різнонаголошена – римування слів, різних щодо наголосу:

Над житами йде з медами

Хилить келехами.

День біжить, дзвенить-сміється,

Перегулюється! (П. Тичина)

(4) рима є внутрішня: _ _ _ _ а // _ _ _ _ а

_ _ _ _ // _ _ _ _ а

_ _ _ _ а // _ _ _ _

О, не йди навпростець, бо там чорний чернець

На горі у сутані блукає.

Там опівночі він між церковних руїн

Молитви урочисті читає (Ю. Клен, пер. “Дон Жуана” Байрона)

Не вір, вродливко, лісунові:

Не вирій носить він, а вир ... (О. Стефанович)

(5) рима є:

омонімічна: На вітах веселі гойдалися мавпи,

Чіткими хвостами керуючи літ.

(Я хисту такого ніколи не мав би,

Хоч би й народивсь перед безліччю літ!) (Є. Плужник)

тавтологічна: І день іде, і ніч іде,

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся: чому не йде

Апостол правди і науки?

Різновиди римування

суміжна (парна) рима – рима 2-х або кількох віршів, що стоять поруч: aabbccdd

За тобою завжди будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

А якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть.

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину. (В. Симоненко)

перехресна рима – рима парних і непарних віршів: abab

Душа поезії – не рима,

Не брязкальце для диваків.

Її субстанція незрима

Палахкотить поміж рядків. (Л. Первомайський)

охопна (кільцева) рима – рима першого і останнього віршів та другого і третього віршів: abba

Вирядім ми слово для походу

Не в степи куманські безконечні,

А в таємні глибини сердечні,

Де кують будущину народу (І. Франко)

тернарна рима – рима щотретіх віршів: abc abc

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Останній цей поклін!

Хоч у життю стрічав тебе я рідко,

Та все ж мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий він. (І. Франко)

кватернарна рима – рима щочетвертого вірша: abcd abcd. Дуже рідкісна рима.

Такі чужі ці низькі, синяві гори.

Когорта прийшла в село на відпочинок.

Поховались біляві полохливі дівчата,

Нависає гілля могутніх дубів.

О, шляхи ці, і курява, і ґальські простори.

Товариші оповідають сміховинок.

Вечір. Мариться біле кампанське місто, мати,

Скромна сестра і галас малих братів.

Естетична вартість рими зумовлена такими факторами:

оригінальністю, що досягається римуванням слів, яких ніхто не римував – використання у кінці віршів термінів (з поетики, археології тощо), варваризмів, архаїзмів, імен історичних чи літературних персонажів:

Чуєш, яке взяв forte?

Люди! Людці! Людва!..

... К чорту, Вольтере-чорте!

... Ать! Два! (Є. Плужник)

глибиною – поширення співзвуччя на голосні і приголосні, що стоять у словах, котрі римуються, вліво від наголосу. Для глибокої рими потрібен щонайменше збіг опорних приголосних у парокситонних і пропарокситонних та в окситонних закритих римах:

туман – лиман – дурман – оман

літ – пліт – околіт

багатством – римування слів, що належать до різних граматичних категорій:

Морський орел, шугаючи все вище,

З очей зникає. Море й самота

Ідуть на нас. Усе лютіше свище

Холодна бора. Пінява й крута

Вирує хвиля... (Є. Плужник)