Альманахи «Киевлянин»(1840, 1841,1850) та «Украинец»(1859,1864) М.Максимовича. «Южный русский сборник» (1848) А.Метлинського.

Лекція № 5.

У 1840-х рр. розвиток альманахової журналістики переходить до Києва. Тут у 1834 році було відкрито університет, який і став об’єднавчим центром для культурних сил. Ідея видання альманаху «Киевлянин» належала першому його ректору М.Максимовичу – легенді української культури того часу.

Він народився на Київщині, закінчив Новгород-Сіверську гімназію та Московський університет, ставши в ньому професором та завідувачем кафедри ботаніки. Ще у Москві М.Максимович взяв участь у виданні ІІІ книг літературного альманаху «Денница» та у журналі «Телескоп» вів цікаву рубрику «Мікроскоп», де подавалися помилки в галузі природничих наук. Знаменно, що в третій книзі «Денницы» чи не вперше в тогочасній російській періодиці автор вжив назву Україна. Тоді ж М.Максимович видав свої знамениті «Малоросийские песни» (1827), де зібрав найбільш поширені ліричні народні твори. Перевидав їх у 1834 та 1849 роках. Через ці симпатії до філології у 1834 році М.Максимович призначають завідувачем кафедри російської словесності у Київському університеті, де він того ж року став ректором. Однак наприкінці 1835-го подав у відставку з бажанням займатися творчістю, отож працював деякий час деканом філософського факультету. А коли у 1845-му вийшов у відставку, поселився на родинному хуторі Михайлова Гора поблизу Канева, остаточно перейшовши до активної творчої діяльності.

У 40-х роках ХІХ ст. української періодики у Києві фактично не було. Тож М.Максимович, маючи досвід, висунув ідею видавати альманах, зорієнтований тематикою і автурою на київське культурне середовище, а також на життя України. «Зважаючи на атмосферу підозр і недовіри, яка складалася спочатку в університеті, на підбір владою перевіреного контингенту викладачів і професорів для безперечного здійснення політики русифікації всієї підпорядкованої Росії української території, перший ректор прагнув залучити до співпраці передусім однодумців за духом і устремліннями» (М.Тимошик). Великі надії покладав на переведення до Києва свого друга М.Гоголя, незадоволеного перебуванням у Петербурзі. М.Гоголь у 1833 р. писав М.Максимовичу: «Туди, туди! В Київ! У древній, прекрасний Київ! Він наш, він не їхній, неправда! Там або довкола нього діялися діла старовини нашої…Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри. Багато можна буде наробити добра». М.Гоголь добре розумів, за якими критеріями відбиралися викладачі, тому не був певен, чи вдасться здійснити задумане. Він писав: «Кажуть, що дуже багато призначено туди всяких німців, що також не дуже приємно. Хоч би для Святого Володимира побільше слов’ян. Треба буде старатися когось із відомих людей туди впхнути справді освічених…» (1834). М.Гоголь хотів займатися у Києві видавничою діяльністю – друкувати збірники українського фольклору. Проте письменника з яскравою українською тематикою у творчості до Києва не пустили, і це сталося саме в той момент, коли М.Гоголь хотів зреалізувати свій талант в українській, рідній йому культурі. Так і довелося йому надалі працювати на чужому ґрунті.

У 1847 р. прагнув працювати в університеті викладачем малювання Т.Шевченко, отримав навіть дозвіл, але тоді ж був заарештований. М.Максимович залишився наодинці. Далеко не всім в університеті подобалось захоплення ректора українською темою, його спонукання зацікавити нею молодь. У 1839 році через студентські заворушення університет тимчасово закрили і духовна атмосфера тут погіршилася, але М.Максимович не залишив свого наміру. Спочатку намагався започаткувати «Ученые записки» та журнал «Киевские новости», однак цензура заборонила вихід обох. У 1838 р. у Києві через відкриття університету з друкарнею було відкрито Комітет внутрішньої цензури (доти діяв лише столичний – Петербурзький). Проте невдача не зупинила видавця. Переконавшись у неможливості заснування періодики, він обирає варіант альманаху. Художньо-науковий альманах «Киевлянин» вийшов у 1840-му році в Києві, наступні томи – у 1841 у Києві, у 1850-му у Москві. Частково – коштом самого упорядника. Тираж – 600 примірників.

У першій книзі упорядник вмістив звернення до читачів, де писав: «Дослідження і приведення в належну відомість усього, що відноситься до буття Києва і Південної Русі – Київської і Галицької – складає особливу і власну ціль мого «Киевлянина». Автор подав власну статтю «Огляд старого Києва», де йшлося про найвидатніші його пам’ятки та історію їх будівництва, додавалася й карта міста. Друкувався матеріал про надгробки видатних постатей у Печерському Монастирі на зразок сучасного «Некрополя». Наводилася стаття про Пересопницю, де було створено знамените Пересопницьке євангеліє – перший переклад усіх чотирьох частин українською. Загалом автору належали 100 з 253 стор. альманаху. У першій книзі дебютував П.Куліш циклом «Малоросійські оповідання», що нагадували бувальщини з народних уст. Брали участь в альманасі і російські письменники (Ф.Глінка, В.Жуковський та ін.). Перша книга засвідчила прагнення видавця друкувати альманах на науково-літературній основі з історичними матеріалами, що переважно стосувалися України. Але не всі матеріали проходили цензуру, як зокрема стаття М.Максимовича «Сказання про Коліївщину», за яку довелося давати пояснення міністру освіти Уварову (вона за життя М.Максимовича так і не була опублікована).

Друга книга продовжила традиції першої. Тут виступили вже відомі автори. Зокрема П.Куліш опублікував велику повість російською мовою «Огненний змій», написану в романтичному стилі з впливом народної демонології. У стилі просвітницького реалізму виступив Г.Квітка зі своїм оповіданням «Добрий пан». Головним же автором знову залишився М.Максимович, який помістив тут історико-есеїстичні праці про київські монастирі, зокрема й про Видубецький, листування та архівні документи історичних осіб, у яких йдеться про діяльність Ю.Хмельницького і П.Дорошенка. Упорядник опублікував статтю «Топонімічні замітки «Киевлянина», де встановлював згадані у києво-руських літописах назви поселень. Як літературний критик відгукнувся статтею «Про вірші червоноруські» (Й.Левицький, М.Устиянович, Антін Могильницький). Він критикує штучне язичіє, найвище оцінюючи мову і зміст «Русалки Дністрової», вважаючи, що червоноруська література має шанс на розвиток. Важливо, що для Максимовича різниці між двома частинами України не існує, бо в обох спільна ще давньоруська історія. Важливою стала й стаття М.Максимовича «Про правопис малоросійської мови», написана у вигляді листа до Г.Квітки, де порушувалася потреба створення єдиного правопису для періодики й освіти. Він закликав орієнтуватися на мову гетьманських універсалів та мову сучасних творів, на фонетичний принцип, доповнений історичним і етимологічним. Деякі твори авторів видання також не пройшли цензуру, але, що цікаво, потім були опубліковані у Петербурзі. Друга книга закріпила успіх «Киевлянина» і означила тенденцію його перетворення на часопис. Але через хворобу Максимович не зміг продовжити роботу. У виданні мала простежуватися концепція Кирило-Мефодієвського братства, а після його розгрому через цензуру видати його не було можливості.

Аж через 9 років вдалося опублікувати третю частину у Москві. Він складався з наукової прози і віршів. Автор перейнявся слов’янофільськими симпатіями, через що включив твори авторів, не пов’язаних з Україною. Тут виступили російські белетристи та історики. Українськості альманаху надали твори самого М.Максимовича. У них розповідалося про історію міст (Переяслава та ін.), побудову київських церков, помітною була стаття «Сказання про гетьмана Петра Сагайдачного» з супровідними архівними документами, про княгиню Ольгу. Альманах вийшов багато ілюстрований: тут використано портрети гетьмана Сагайдачного, княгині Ольги, князів Володимира, Бориса і Гліба, монаха Феодосія Печерського, герб Війська Запорозького, види Чернігова, Перемишля, Батурина…Це «оживляло» видання.

«Киевлянин» пробуджував українську журналістику у Києві, активізував інтерес до української історії, мови, літератури. Тут публікувались важливі статті та архівні джерела. Він мав проукраїнський характер. М.Максимович надрукував його власним правописом, де дашками над е та и позначив українські є, і, ї. Ця система перейшла аж до Галичини і протрималася аж до запровадження там у 1893 році фонетичного правопису.

Прихильність до України, щире прагнення більше і правдивіше розповісти про її історію та викликати інтерес до неї спонукали М.Максимовича до наступної роботи. У 1859 р. у Москві та в 1864 р. у Києві він видав дві книги альманаху «Украинец», переважно скомпонованого зі своїх творів. Показово, що така назва з’явилася після розгрому Кирило-Мефодієвського братства та запровадження Валуєвського циркуляру, яким слово «український» взагалі заперечувалося. Це був мужній вчинок. У першій книзі друкувалися вірші, поетичні переклади Давидових псалмів, український переклад «Слова о полку Ігоревім». Тут коментувалися листи про Б.Хмельницького до М.Погодіна. М.Максимович полемізував з російським істориком, заперечуючи його концепцію про те, що територія України колись була заселена росіянами, а українці прийшли сюди з-за Карпат після того, як татари спустошили цю землю.

Другий випуск був більш український. Тут друкувалися статті про Київщину, Волинь, князя К.Острозького, про Межигірський монастир, стилізовані під фольклор вірші. На вихід альманаху одразу негативно зреагувала російська періодика, особливо газета «Московские ведомости». М.Максимович втягнувся в полеміку, давши гідну відповідь опонентам. Проте видання показало, що творчі можливості упорядника вичерпувалися. Воно довело, що спроба створити щось на зразок персонального періодичного видання неможлива.

Останнім проявом діяльності Харківської школи романтиків став п’ятитомний «Южный русский сборник» (1848)А.Метлинського. Він вийшов по смерті В.Каразіна і Г.Квітки. З Харкова виїхали майже всі провідні діячі, і культурне життя міста завмерло на довгі роки, втратилося його значення як центру української журналістики.

Амвросій Метлинський народився 1814 року в дворянській родині Гадяцького повіту на Полтавщині. Закінчив у 1835 році Харківський університет, захистив дисертацію і став професором. Згодом захистив докторську. Був одним з провідних представників Харківської школи романтиків. У 1839 році під псевдонімом А.Могили видав поетичну книжку «Думки і пісні та ще дещо», яку високо поцінував Т.Шевченко. Він добре знав живу розмовну мову, оволодів нею з дитинства, не так, як ті, хто вивчав її з науковою метою (Срезневський, Костомаров). Це помітно у творчості. У 1849-1854 рр. А.Метлинський був професором Київського університету. У 1852 році в Києві видав книгу Л.Боровиковського «Байки і прибаютки» зі своєю передмовою. У 1854 р. – фольклорний збірник «Народные южнорусские песни». Вийшовши у відставку, жив у Женеві, Сімферополі, Ялті, де й помер 1870 року. Авторитет А.Метлинського у минулому був заперечений штучним віднесенням його до пасивного (реакційного) романтизму.

Видання «Южного русского сборника» називають творчим подвигом А.Метлинського. Після розгрому Кирило-Мефодієвського братства в українській культурі настала велика десятилітня перерва. Кращі письменники відбували заслання, багато з них розгубили первісну сміливість, решту на мовчання прирекла цензура. Саме тоді, коли були заборонені твори багатьох діячів, А.Метлинський заявив про українське буття.

Альманах складався з 5 частин. Вони продавалися як окремо, так і переплетені в одну книгу. Кожна книга містила великий літературний твір, що й уможливлювало її самостійне існування.

Перша частина відкривалася передмовою, у якій підводилася теоретична база під потребу видання. Автор говорив, що для цілісного уявлення про культуру Російської держави, потрібно також досліджувати і культуру окремих її регіонів. Він запропонував власний правопис для передачі української мови (частково він був врахований наступниками). Першу книгу склали дві великі добірки віршів М.Петренка («Думи та співи») та самого упорядника («Думки і пісні»). Його вірш «Козацька смерть» друкувався в чеському перекладі, що свідчило про зростаючий авторитет української культури. М.Петренко опублікував тут 17 із 19 відомих на сьогодні віршів. Автор розвивав романтичний стиль, малюючи образ самотнього, високого у своїх почуттях і думках героя, пройнятого сумом, світовою скорботою. Опубліковані твори М.Петренка та А.Метлинського відводили стиль письма від бурлескної традиції, орієнтували його на серйозну манеру.

У другій частині була опублікована поема С.Александрова «Вовкулака», написана на основі народних демонологічних уявлень про перетворення людини на вовкулаку. У творі поряд з бурлескними моментами поєдналися романтичні, що свідчило про перехід до нового стилю письма.

У третій частині друкувалася поема вчителя А.Метлинського Михайла Макаровського «Наталя, або Дві долі разом», де розповідалося про одруження багатого чумака Панаса на вдовівні, батько якої загинув. Але він, виявляється, лише у полоні, звідки рятується і прибуває саме на доньчине весілля. Епічність і серйозність викладу також доводили, що бурлескна традиція вичерпувалася. Твір високо оцінив П.Куліш, порівнявши його з творами М.Гоголя, який при більшому таланті не відтворив так досконало української етнографії, як М.Макаровський.

У четвертій частині містилася повість того ж М.Макаровського «Герасько, або Талант і в неволі». Попри бурлескний заголовок, твір мав серйозне романтичне спрямування, оповідаючи про життєві пошуки героя на морі, у полоні, про втечу і здобуття собі щасливого праведного життя. Віршований розмір автор запозичив від І.П.Котляревського. Творчість М.Макаровського – нині забутого поета – стала малою сходинкою на шляху сходження української культури. На час публікації поета вже не стало. Друк його творів став актом вдячності упорядника вчителеві. Якби не ця публікація, його твори навряд чи збереглися б.

У п’ятій частині «Южного русского сборника» друкувалася драма Г.Квітки «Щира любов», яка відповідала настанові автора на творення поважного, здатного торкати людську душу письма. Тут йшлося про взаємини простої дівчини Галочки і російського офіцера дворянина Зоріна. Вона відмовилася від нерівного шлюбу, померши з туги за коханим. Цей твір перейнятий рисами сентименталізму, зворушливими ситуаціями і монологами. Твір написаний двома мовними партіями. «Щира любов» теж була опублікована по смерті автора.

Важливо, що альманах наводив біографічні довідки про кожного автора, про декого з них (С.Александров, М.Макаровський) це єдині на сьогодні джерела. Це свідчило, що читаюча публіка цікавилася долею творців.

«Южный русский сборник» став видатним явищем в українській культурі. Він демонстрував рух до серйозних тем, стильового вдосконалення, нової культури видання. Він мав якось мірою підсумковий характер, завершуючи етап Харківської журналістики.

На думку Н.Сидоренко: «Інтелектуальний рух, започаткований українськими журналами та альманахами 20-40-х рр. ХІХ ст. («Украинский вестник», «Украинский журнал», «Украинский альманах», «Сніп», «Запорожская старина», «Ластівка», «Молодик» та інші), оживив у пам’яті колишню козацьку славу, буття рідного краю, пробудив національне зацікавлення українців до розпізнання та відстоювання своєї духовності, менталітету».