Гемінація. Германське подовження. Випадки подовження приголосних

Гемінація або подвоєння ( лат. gemino - "Подвоюю") - в фонетиці більш тривалий проголошення приголосного звуку. Гемінація виникає з різних причин і може виконувати різні функції.

У німецькій мові гемінація іноді виникає на стику слів або морфем.

annehmen [an ‿ ne: mən] "приймати"

am Mittag [am ‿ mɪtɑ: k] "опівдні"

(Написання подвоєних приголосних на письмі звичайно не вказує на гемінацію, і служить для позначення довготи або стислості попереднього голосного.

beten [be: ten] "молитися" - Bett [bet] "ліжко")

Західнонімецьке подовження приголосних. Під західнонімецьким подовженням приголосних розуміється подовження (подвоєння) приголосного, що стоїть після короткого голосного і має після себе звук i / j. При цьому короткий голосний перед приголосним змінювався внаслідок переднеязичних перегласовкі. Приклади подовження приголосних в давньоанглійській мові:

s æ tian> settan «ставити» (пор. гот. satjan); lifian> libban «жити»; t æ lian> tellan «повідомляти»; st æ pian> steppan «ступати»; r æ cian> reccan (reccean) « направляти »та ін

Дане подовження було загальним для всіх мов, що входять до західнонімецьку групу, в тому числі і для давньоанглійської, тому воно і отримало назву «західнонімецьке подовження приголосних».

Умлаут

Умла́ут, умля́ут (нем. Umlaut — «перегласовка») — фонетическое явление сингармонизма в некоторых германских, кельтских, а также уральских и алтайских языках (например,уйгурском[1]), заключающееся в изменении артикуляции и тембра гласных: частичная или полная ассимиляция предыдущего гласного последующему, обычно — коренного гласного гласному окончания (суффикса или флексии).

Умлаут в древнеанглийском языке

В древнеанглийском языке перегласовка под влиянием последующих [i] и [j] привела к следующим изменениям[2]:

[u] → [y] (*fuljan → fyllan «наполнить»)

[u:] → [y:] (*ontunjan → ontynan «открывать»; ср. tun «ограда»)

[o] → [œ] → [e] (*dohtri → dœhter → dehter «дочь»)

[o:] → [œ:] → [e:] (*foti → fœt → fēt «ноги»; ср.: fōt «нога»)

[a] → [e] (*taljan → tellan «рассказать»; ср. talu «рассказ»)

[a:] → [æ:] (*hāljan → hǣlan «исцелять»; hāl «здоровый»)

Умлаут в древневерхненемецком языке

На раннем этапе истории древневерхненемецкого языка умлаут был комбинаторным фонетическим изменением.

gast «гость» → gesti «гости»

lamb «ягнёнок» → lembir «ягнята»

faran «ехать» → feris «едешь»

kraft «сила» → kreftîg «сильный»

Закрепление умлаута (т. н. первичный умлаут; нем. Primärumlaut) происходит около 750 г. ([a]), после чего это явление распространяется по немецким диалектам[3]. Перед рядом сочетаний согласных умлаут отсутствовал:

ht, hs (naht «ночь» / nahti «ночи»; wahsan «расти» / wahsit «растёт»)

согласный + w (garwen «готовить» / garwita)

Умлаут есть в таких современных языках, как немецкий, шведский, норвежский и исландский.

29. Морфологічна структура слова в давньогерманських мовах

Однією з морфологічних особливостей древнегерманских мов, як і всіх давніх індоєвропейських мов (зокрема, слов'янських, латинської, грецької та ін), був поділ всіх іменників на окремі групи залежно від основотвірний афікси.

Первісна структура іменника в цих мовах була представлена ​​трьома елементами - коренем, основотвірний афіксом, відмінкової флексією. Мабуть, початкова функція основотвірний афікса полягала в тому, що він служив засобом класифікації іменників за семантичним класам. Однак, певні закономірності віднесення іменника до того чи іншого класу за його основотвірний афіксів з плином часу виявилося вже неможливо встановити. Єдиним класом іменників, об'єднаних виразним семантичним ознакою - ознакою спорідненості, є іменники з основотвірний афіксом r. Наприклад: fadar, bro þ ar, swistar.

Однак, ця початкова трехчастная структура слова вже на найдавнішій стадії розвитку германських мов перебудовується в двухчастную. Сутність цього процесу полягає в тому, що основотвірний афікс, втративши в більш пізній період розвитку мови своє значення, піддається в зв'язку з цим і фонетичної деформації, а саме - він повністю зливається з відмінкової флексією, практично розчиняючись у ній. При цьому змінюється і поняття «основа». Якщо на ранній щаблі основа складалася із з'єднання кореня з основотвірний афіксом, то в більш пізню епоху, коли основотвірний афікс відійшов до флексії, основа збіглася з коренем.

Давньогерманський Іменник

Спочатку структура давньогерманського іменника складалась з 3 морфем – кореня, основотворчого суфікса та флексії. Поділ іменників на відміни здійснювався за характером осново творчого суфікса.

Специфікою категорії роду є її класифікуючий характер. Майже всі іменники поділяються на 3 категорії роду – ч.р, ж.р, с.р. Граматичне значення роду в іменниках виражається переважно морфологічно – характером основ і системою флексій.