Завоювання тмутаракані та мещерської землі 3 страница
А ось ще одне свідчення із офіційного московського джерела: «…провожали, государь, азовские татарове Камал-бега посла хенкерева да Дерт-Кульяк Бийсуф с товарищи, а сниматься им вверх Сосны (верх річки Сосни в Орловській області.—В.Б.), а взяли с собою Михаля Комаретьцкого в вожи, а их с четыреста. А поити им на села… а тебе бы, государю, сведамо было. Да городецкого татарина изымали да от меня его хоронили, а тот хочет их вести на Мещеру да на Андреев городок… там, де их кони ходят» [34, с. 89].
У XVI столітті кримські та азовські татари йшли до Мещери та «Андреевого городка» через верхів’я річки Сосни, тобто хотіли дістатись до якоїсь іншої Мещери, а не до тієї, про яку нам розповідають московити.
Тоді про яку Мещеру говорить Кримський хан Менглі-Гірей? Відкриємо 95 том «Сборника Императорскаго русскаго историческаго общества» 1895 року видання: «Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почап, Новый городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писаные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, айв дефтеры посмотрев уведаешь. А с нами, с братом, с твоим отец твой и князь великий Иван, как учинился в дружбе и в братстве, на всякий год дарили наши князи наши взимки взяв, к нам привозят с них» [34, т. 95, с. 154].
Отже, «восемь городов», які вимагав повернути хан Менглі-Гірей, стоять на заході від Москви, з протилежного боку від сучасної Мещери. І що цікаво, ті міста межують із Тверською землею, а «Новый Городок» розташований навіть у самому Тверському князівстві (улусі).
Та стане ще цікавіше, коли дізнаємось, що у давні часи сучасне місто Мещовськ (Калузька область) носило ім’я Мещерськ.
Професор М. І. Смірнов зазначив:
«На западе поселения Мещеры… доходили до Мещевска, ныне уездный город Калужской губернии, который в старину очень часто назывался Мещерском, что едва ли можна объяснить одним невежеством Московских книжников» [43, с. 5].
Термін «Мещера» поширювався на значно більші території, ніж сьогодні. Тому князі Мещерські (Тверські), навіть утративши частину своїх володінь (сучасну Мещеру), продовжували законно зберігати свій титул. У давнину їхні землі теж називались Мещерськими. Ось чому Кримський хан Менглі-Гірей і вів розмову про Мещеру та свої Мещерські землі. Йшлося не про Рязань і Касимов!
Про ще одну феноменальну річ нагадує 10 том «Справочного Энциклопедического словаря» К. Крайя 1848 року видання. Він повідомляє, що на початку XIX століття в селах Тверської губернії Російської імперії мешкали тисячі збіднілих дворян. Були великі села, де проживали одні «бариті».
Ось свідчення російських науковців XIX століття: «В числе тверских дворян есть особенный разряд, который только по правам своим принадлежит к благородному сословию, а по образу жизни и понятиям совершенно отличен. Это так называемые “мелкопоместные дворяне” и “баре”, которых много в Осташковском и особенно в Вышневолоцком уездах. В последнем даже есть целыя деревни, населенный исключительно одними барами. Таковы деревни Хвошня и Стригово. Все эти баре принадлежат к древнему дворянству, и фамилии их записаны в 6-ю родословную книгу, но от размножения своего и постепенного раздробления имений они впали в такую бедность, что большая часть вовсе не имеют крестьян. Эти баре нигде не служат и уже несколько поколений состоят из недорослей; наиболее имеют сношений с соседними крестьянами. Еще недавно вели они, подобно цыганам, совершенно бродяжническую жизнь, занимаясь исключительно песнями, пляскою и пригащивая по целым неделям у богатых помещиков» [6, т. 10, с. 154].
Тисячі таких «баринів» у XVIII—XIX століттях можна було знайти на теренах центральних губерній Російської імперії, звернувшись до історичної та художньої літератури. І тут не варто дивуватись — це звичайні нащадки прибулого у 1238 році із ханом Бахметом тюркського роду баршів. Помінялась лише одна літера та наголос у слові: «барьтны» — «барины». За походженням ці «бары» були свого часу тюркомовним плем’ям, записаним до окремої «шостої книги родоводу». Звичайно, зі значним додатком місцевої фінської крові. Однак про це російська історіографія мовчить. Заціпило! Аби залишити можливість заперечувати Михайла (Беклемиша Бахметовича) та його «Мещерські» володіння, нагадаємо: поняття «Мещера» ВРЕ (третє видання) подається досить-таки звужено. Сьогодні Мещерою московити вважають лише Московську, Володимирську та Рязанську області, а у XIII—XVI століттях воно охоплювало значно ширші терени.
М. І. Смірнов у праці «О князях Мещерских XIII—XV вв.» розтлумачив поняття «Мещера» у ширшому розумінні: «Во времена Московского государства слово Мещера (употреблялось) в трех различных значениях (народ Мещерский, страна Мещерская, город Мещерский)» [43, с. 6].
I пояснив далі:
«Этнографическая и административная граница Мещеры… далеко не совпадали одна с другой» [43, с. 7].
«…Княжество Рязанское. По преобладающей массе народонаселения, — это было по преимуществу “Мещерское” княжество…» [43, с. 7].
«Рубежей, или границ в современном значении слова, между Мещерой, Мордвой, Мерей и др. не было… Поэтому провести точную черту оседлости древней Мещеры на великой русской равнине, лишенной резких естественных преград, очень трудно… На огромном пространстве всего бассейна Оки, начиная с самого верховья и до впадения в Волгу (жила Мещера.—В.Б.)» [43, с. 4-5].
«На западе поселение Мещеры… доходили до Мещевска, ныне уездный город Калужской губернии… В Тульской губернии и сейчас есть немало селений, получивших свое название от Мещеры» [43, с. 5].
Отож, М. І. Смірнов поширив «Мещерскую область, в состав которой входила…Мещерская сторона» на сучасні області:
Московську, Рязанську, Володимирську, Івановську, Калузьку, Тверську та частини Брянської, Тульської, Тамбовської, Нижегородської, Самарської.
Звичайно, московська історіографія, перебріхуючи все, що стосувалось Михайла (Беклемиша), не дозволила М. І. Смірнову говорити відкрито про північні кордони «Мещерської області», тому він пише так про них так:
«Потомки князя Ивана Борисовича (Мещерського.—В.Б.) обитали главным образом в Бежецкой пятине. Относительно его внуков… в родословной говорится: “живут на Рою, т. е. в Погосте Рой (Никольский); другие… в Рыбинском Погосте и Михайловском, в Михайловом конце также Бежецкой пятины… встречались в Водской и Шелоцской”» [43, с. 32—33].
Усі ці землі належали до Тверської губернії: «Вишневолочский, Бежецкий, Весьегонский уезды» — так пояснив М. І. Смірнов.
Коли говоримо про Мещеру, яку «воював та посів» «Бахмет Усейнов сын», слід розуміти ту її частину, що не відійшла до земельних володінь хана Беркечара. Імовірно, кордоном між володіннями ханів Беркечара і Чилаукуна (Уковича) була річка Ока: правий берег належав Беркечару, а лівий — Чилаукуну.
Щодо історичного поняття «Мещера — володіння хана Уковича» є ще одне дуже цікаве свідчення в російських дипломатичних документах: «Возвращаясь из Турции, наш (московський.—В.Б.) посол Михаил Иванович Алексеев писал в Москву великому князю (в апреле 1514 г.): “Провожали, государь, азовские татарове Камаль-бега посла хенкерева да Дерть-Кульяка Бийсуф с товарищи… А поити им на села на две Зноби, а от Знобей на Росаднов, от Росаднаго на Войкино, от Войкина на Бологин, от Бологина к Бирину, от Бирина к Хотешину… Да городецкого татарина изымали да от меня его хоронили, а тот хочет их вести на Мещеру да на Андреев городок… де их кони ходят; и то бы, государь, тебе сведомо было…» [43, с. 34].
Коли на старих мапах знайдемо вказані поселення (Зноб, Росадне, Войкове, Бологе, Бірин) і подивимось, куди прямували ханські (азовські) татари зі своїми кіньми, то виявиться, що вони рухались між сучасними Сумською областю (Україна) і Тульською областю (РФ) на Бологе (поселення Тверської області Російської Федерації) через сучасні Брянську і Смоленську області. Тобто обходили ворожу їм Москву. А далі йшли на схід через сучасне поселення «Биряково» до Тотьми.
Завоювавши так звану Ростовсько-Суздальську землю, військо хана Батия навесні 1238 року поверталось на південь із району сучасних міст Осташкова, Бологого та Вишнього Волочека через сучасні Смоленську (східна частина) і Калузьку (центральна частина) області.
У кого є найменший сумнів, подивіться на мапу із серії «Регіони Росії» — «Московская, Тверская, Ярославская области» (2009). На ній також подані значна частина Новгородської, Псковської, Смоленської, Калузької, Тульської, Рязанської, Володимирської, Івановської та Костромської областей. За шляхом руху війська хана Батия до нашого часу збереглася пам’ять про присутність татар на цих теренах. На території сучасної Тверської області родичі та нащадки знаменитого Беклемиша заснували поселення: Твер («Андреев городок»), Кашин, Калязін, Холм (сучасний Красний Холм), Стариця, Зубцов, Микулін (нині село Мукуліно Московської області), Білий городок, Вертязін тощо. За іменами цих поселень до російської історії увійшли десятки князівських родів Чингісидів, серед них: Кашини, Холмські, Микулінські, Дорогобузькі, Зубаті, Зубцови, Старицькі, Беклемишеві, Мещерські, Мосальські та інші.
Йдучи зі Смоленської та Калузької (сучасних) областей, татари хана Батия не полишили їх повністю. На підкореній землі зостались «сотні» та «тисячі», щоби освоювати землі.
Одна із «тисяч» базувалась навколо сучасного міста В’язьма. Коли глянути на згадану мапу, то на ній досі зберігається пам’ять про далеке минуле. Ось імена сьогоднішніх поселень навколо В’язьми: «Татарська, Баскаково, Годуново, Царево Займище» тощо.
Англійський дипломат Джайлс Флетчер (1549—1611) ще в XVI столітті зазначав: «Ежегодный доход его (Бориса Годунова.—В.Б.) с поместьев, вместе с жалованием, простирается до 93700 рублей и более, как можно видеть из следующих подробностей. С наследственного имения в Вязьме и Дорогобуже… он получал 6000 рублей в год…» [123, с. 185].
Отже, у XV—XVII століттях «татарські коні» ще ходили навколо В’язьми, бо предки Бориса Годунова походили від мурзи Чета із роду Чингісидів.
Ще яскравіший приклад маємо у Калузькій області, в районі Калуги, де теж осіла «тисяча» війська хана Батия.
Раніше наголошувалось, що всі ті землі належали ще з 1238 року ханові «Бахмету Усейнову сыну», у московському поданні — князю Уковичу. Погляньмо на букет татарських міст у цьому районі:
Калуга (татарською мовою — застава), Мосальськ, Мещовськ і, врешті-решт, Беклемишево, Баскаковка. Не станемо вести розмову про Беклемишево і Баскаковку — тут усе зрозуміло. А от про князів Мосальських відомо з «Бархатной книги»: «Из Золотой Орды выехали: Агдавлетовы, Арсеньевы, Годуновы, Давыдовы, Вислоуховы, Елчены, Ждановы, Загоскины, Исуповы, Камынины, Карауловы, Кременецкие, Мосаловы, Обезьяниновы, Огаревы, Павловы, Пешковы…» та сотні інших.
Хоча російська історія приписує князівський рід Мосальських до Чернігівських Рюриковичів. Одночасно вона і Беклемишевих приписує до «Прусів», а не до Золотої Орди. З цього приводу відверто поглузував професор І. М. Березін, фахівець- тюрколог, завідувач кафедри історії Санкт-Петербурзького університету:
«Беклемишевы, дворянский род новгородского (???—В.Б.) происхождения, бывший уже знаменитым при Иване III. В Гербовнике, родоначальник Беклемишевых назван Гавриил “муж честен” с отцом своим Львом, выехавший “из Прус” в Москву, но эти Прусы следует считать… Прусскою улицею в Новгороде на Софийской стороне» [137, отд. 1, т. 3, с. 410].
Саме Беклемишу (Михайлу Тверському) належав Новгород, бо підкорився Тверському улусу в 1310 році. З тих пір у Новгороді й живуть нащадки Чингісида Беклемиша. Прізвища нащадків Великого Хана у ті часи ніхто привласнити не міг. Це аксіома!
Московська влада ще з часів Івана Грозного почала винищувати пам’ять про своє минуле. Ось що пише професор І. М. Березін:
«Городень, или Городня, село в Тверском уезде на Волге. Раньше тут находился город Вертязин, или Городец, составлявший отдельную от Тверского княжества область. В 1569 г. по приказанию Иоанна Грознаго жители были избиты, а здания разрушены» [137, отд. 1, т. 5, с. 764].
Нищилось геть усе, що зберігало пам’ять і згадки про золото- ординське минуле та «старих царів». Такі міста, як Твер, Кашин, Торжок, Ярослав, Кострома та інші, спочатку були знищені, а під час відбудови змінили в них навіть напрямки вулиць. Усе те чинилося цілком свідомо.
Згадавши про Тотьму, назвемо ще один улус брата хана Батия. Той Тотемський улус належав ханові Мухаммеду — одинадцятому братові хана Батия.
8. Мухаммед — одинадцятий син Джучі. Родові хана Мухаммеда належали сучасна російська Вологодська область, заволзькі частини Костромської та Нижегородської областей і те, що лежало північніше. Столицею удільного ханства був Великий Устюг або Тотьма. Уже говорилось, що згадка на історичній мапі Московії слова «Тьма» означає місце дислокації ханського темника. А оскільки поруч із містом Тотьмою ще й тече річка Царева, то не може виникати сумніву, що ту тьму очолював хан-оглан із роду Чингісидів. У московській історіографії усі Чингісиди з 1238 року величались царями, в той час як вигадані московські правителі — лише князями. І так тривало до другої половини XVI століття. Лише Іван IV (Грозний) наважився назвати себе царем.
Чому Тотьма і її улус належали саме одинадцятому братові хана Батия — Мухаммеду?
Відповідь надзвичайно проста. Із двох невизначених ханів, що прибули разом із Батиєм на терени сучасної Московії, залишились Чимпай і Мухаммед.
Уже повідомлялось, що великий історик минулих віків Рашид-ад-дін у своєму «Збірнику літописів» не згадує про нащадків хана Мухаммеда. Тож, імовірно, його діти, як і діти хана
Чилаукуна, прийняли християнську віру (а вона там на 1238 рік уже почала пускати своє коріння) і перестали існувати для істориків мусульманської віри. Отак визначився володар Тотьми.
9. Чимпай — десятий син Джучі. Нащадки хана Чимпая, за свідченням Рашид-ад-діна, належали до «правовірних», отже, сповідували мусульманську релігію. А оскільки на той час цю віру сповідували на теренах Волзької Булгарії, то немає сумніву, що улус хана Чимпая був поруч і межував із нею на півночі та сході. Бо на півдні землі між Волгою та Уралом до річки Ками належали особисто ханові Батию.
Отак визначився улус останнього брата хана Батия в межах Золотої Орди. Землями хана Чимпая були сучасна В’ятська область і землі Комі-Перм’яцької, Удмурдської і Марійської Автономних Республік Російської Федерації.
Згадаємо деякі факти, з якими нам у подальшому доведеться працювати.
Перший. Як відомо із офіційних російських джерел (ВРЕ), хан Батий усі завойовані землі розділив між своїми братами, сім із яких осіли на землях сучасної Московії. Цей незаперечний факт іноді відкрито подавали російські історики. Хоча, звичайно, досліджувати це категорично заборонялось. Тому досліджень на подібну тему не було виявлено.
Ось що сказав стосовно завойованих ханом Батиєм земель російський дореволюційний історик М. І. Смірнов: «Опустошив русскую (Московську.—В.Б.) землю, татарския полчища, предводительствуемыя Батыем, не ушли обратно в Азию… На этот раз они остались…» [43, с. 9].
Другий. Усі завойовані землі, у тому числі землі так званих Рязанського і Ростовсько-Суздальських князівств стали частиною Золотої Орди. Землі майбутнього ядра Московської держави відійшли до улусів (князівств):
четвертого брата Батия — Беркечара,
восьмого брата — Чилаукуна,
десятого брата — Мухаммеда.
Разом із братами Чингісидами на терени Тмутаракані і Мещери, як ті землі називались у XIII столітті, переселились десятки тюркомовних родів, серед них: татари, каракиреї, ширини, барини, аргини, дулати, мангити, жалаїри, кияти, кипчаки та інші.
Третій. Російська історіографія, аби приховати правду про справжніх володарів («государей») Московії, вдалася до грубої фальсифікації терміна «Мещерська земля». У давні часи (XII—XVI століття) цим терміном позначалася уся так звана «великая русская равнина» — від Рязані та Калуги до Твері та Нижнього Новгорода. Імовірно, північним кордонам слугувала річка Волга.
Фальшуючи поняття «Мещера», московська історія таким чином «вилучала» у «владетельных князей Мещерских» усі їхні історичні володіння та землі.
Поговоримо про «государя», що управляв так званою Ростовсько-Суздальською землею після її завоювання у 1238 році військом хана Батия. Тобто йдеться про Мещеру та «Мещерських князів» із ширинського роду.
Збагачуючи матеріал додатковими фактами, приводимо у відповідність російську історію: послідовність історичних подій, їх трактування тощо. Цілком зрозуміло, що історія одержала зовсім інший вигляд, коли ми дізнались, що управляти «Мещерською землею», а це, по суті, Ростовсько-Суздальська земля, залишився не Рюрикович Ярослав (Всеволодович), а брат хана Батия — Чилаукун (Укович). Тому кожному, хто хоче ознайомитись із достовірною історією Московії, варто спочатку прочитати книгу «Країна Моксель, або Московія», усі три томи один за одним, послідовно.
Московські історичні вигадки настільки міцно опанували нашою свідомістю та нашим розумом, що нам важко відмовитись від вбитих у наші голови стереотипів. Треба пройти шлях сприйняття істини від простого до складного.
Що є достовірне із того, що ми вже знаємо? Ось свідчення В. де Рубрука, який не мав причин спотворювати факти про Ростовсько-Суздальську землю в далекому 1253 році: «Про країну Сартаха та про її народи. Ця країна за Танащом (Доном.—В.Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, розташованої у районі селища Тернівка Воронезької області.—В.Б.) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, котрі не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хижах у лісах. їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх із собою до вступу в Германію, тому Моксель дуже прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар… Удосталь є в них свиней, меду і воску, дорогоцінного хутра й соколів. За ними (на схід.—В.Б.) живуть інші, іменовані Мердас, яких латини називають Мердиніс, і вони — Сарацини (мусульмани. — В. Б.) За ними (на схід.—В.Б.) Етилія (Волга.—В.Б.)» [11, с. 88].
Якщо згадати, що, згідно з російською історіографією, на північ від сучасного міста Воронеж, між Доном і Волгою інших «держав» на чолі з «государями», окрім Рязанського і Володимирського князівств, не існувало, стане очевидно, про якого «государя» йдеться. Саме вони, Володимирське і Рязанське князівства, у XIII столітті були країною Моксель.
У 1253 році при дворі хана Сартака, якому Батий 1250 року передав у володіння землі між Волгою і Доном, В. де Рубрук зустрів не одну сотню людей серед знаті й воїнів, які в 1237—1238 роках підкорювали країну Моксель. Вони чудово пам’ятали ті часи, а багато з них обіймали посади державних чільників в улусах ханів Беркечара (Бехана) і Чилакуна (Уковича), відійшовши згодом, за вказівкою Батия, до Сартака. От звідкіля у В. де Рубрука такі вичерпні дані.
Аби встановити істину про «государя країни Моксель», звернімось до ще одного свідка тих далеких часів, який на власні очі бачив події 1237—1238 років. Це угорський монах-домініканець Юліан, який упродовж 30-х років XIII століття двічі відвідував свою далеку батьківщину — Велику Угорщину (Башкирію). Саме через Ростовсько-Суздальську землю угорський монах здійснював свої подорожі. Російська історіографія ніколи серйозно не цікавилась його працями. Вона боялася цього свідчення. Монах
Юліан настільки достовірно описав стан «Суздальського князівства», що кращого з тих часів сподіватись годі. Він повідомляв, що перед тим як напасти на Київську Русь, хан Батий із братами завоював усі поволзькі держави й народи: «заволоділи Фасхією, Меровією, завоювали царство Булгар, яке налічувало сорок дуже укріплених замків… Напали на Ведін, де було два князя… Один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар, а другий із небагатьма людьми рушив до особливо надійних місць, щоби захиститись…» [23].
А далі ще одне уточнення, подія, яка відбулася раніше: «Коли вони проходили через землю Суздальську, їм на кордонах цього царства зустрілись якісь утікачі угорці-язичники, що тікали від татар та залюбки прийняли б віру католицьку, якби дісталися до християнської Угорщини. Почувши це, вищеназваний князь Суздальський обурився і… заборонив їм проповідувати римську віру… (та) вигнав вищезгаданих священиків із своєї землі… Ті, не бажаючи повертатись назад (до Угорщини.—В.Б.)… пішли до міста (Ростова), шукаючи шляху, щоби пройти до Великої Угорщини, чи мордуканів, чи до самих татарів… Вони після дня апостолів Петра і Павла прийшли до другого князя мордуканів, який того ж дня, коли вони прийшли, виступив зі всією ріднею та людьми, як ми говорили раніше, підкорився татарам…
Ми з товаришами, бачачи, що країна зайнята татарами (військом хана Батия.—В.Б.), територія захоплена і успіху наша справа не матиме, повернулись до Угорщини» [23].
Тепер можна зрозуміти, чому ці свідчення ніколи не досліджували російські академічні інститути, як це було зроблено в Угорщині істориком Л. Бендефі.
Маємо незаперечний доказ того, як «Суздальський князь» Юрій Всеволодович тікав від татарів, мабуть, до Новгорода, а можливо, у тайгову глухомань, де збирався відсидітись, але був схоплений і знищений на річці Сіть. Про це свідчать щоденникові записи статс-секретаря Катерини II О. В. Храповицького: «Показував я ріку Сіть у Ярославській губернії. Вона впадає в Мологу, а Молога у Волгу. На Сіті вбито (Великого «Суздальського Князя» Юрія, якого згадує монах Юліан, та ще з десяток інших князів.—В.Б.)… Думали (Катерина II.—В.Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар, але ріка Сіть свідчить, що… (князь.—В.Б.) тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання історії» [20, с. 245].
Отже, «один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар». То був князь Ярослав Всеволодович. «А другий з небагатьма людьми рушив до особливо надійних місць», де й був знищений з усіма своїми супровідниками. То був Юрій Всеволодович.
Монах Юліан вів розмову саме про «Суздальських князів», хоча народ називав «Мордуканами». І тут дивуватись не варто, бо всі племена ведін (весь), меровія (марі), мордукани (мордва), пойдовія («пермяки» колись називались «петрасами», як визначив професор М. Г. Сафаргалієв) були споріднені й говорили однією мовою. Тому Юліан зазначав належність «Суздальських князів» і до племені ведін, і до мордуканів.
Племена жили змішано в ті часи, а володіння Суздальського князівства поширювались на землі багатьох племен: меря, весь, мордва, мурома, мещера.
Князь, який «підкорився володарю татар», не міг бути рязанським, тому що рязанський князь був знищений, а його столиця Рязань зруйнована вщент. Татари за часів Золотої Орди так і не дозволили відновити стару Рязань. Та й монах Юліан, свідок тих далеких часів, досить чітко виокремив «суздальського князя».
Так свідки минулого — угорець Юліан та посол французького короля В. де Рубрук, спростували російський імперський міф про великий спротив ханові Батию в Рязанській і Ростовсько-Суздальській землях. Князі не чинили опору: вони завчасно тікали або здавались на милість хана Батия.
А тепер повернемось до нашого питання про володаря Ростовсько-Суздальської землі після її завоювання військом хана Батия. В. де Рубрук повідомив, що «государь» землі Моксель разом із своєю дружиною у складі війська хана Батия пішов до Європи, де й загинув. Отож, правити Ростовсько-Суздальською землею не міг.
Раніше зазначалось, що вся Мещера з 1238 року належала восьмому брату хана Батия — Чилаукуну, або, за російськими писемними джерелами, Бахмету (Уковичу). Хани-оглани, тобто царевичі з роду Чингісхана, завжди селились у своїх володіннях разом із частиною свого роду чи навіть кількох родів. Тож рід хана Бахмета треба пов’язувати з племенем ширинів. В «Бархатной книге» князів та дворян російських так подано цей ханський рід:
«В лето 6706 (1198) Князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш. И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андрееве городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей. У Князя Михайло сын Князь Федор. У Князя Федора сын Князь Юрьи» [24, ч. II, с. 239].
Звичайно, посилання на 1198 рік хибне, бо військо хана Батия «Мещеру воювало і засіло її» у 1238 році.
За російськими офіційними джерелами, саме у князя Юрія був син Олександр, який у 1382 році продав частину своїх земель (володінь) так званому Дмитрію Донському. Раніше наводились слова професора Саранського університету М. Г. Сафаргалієва про володіння Бахмета Мещерою та продаж якоїсь її частини Дмитрію так званому Донському.
З’ясуємо дещо стосовно князя ширинського «Бахмета Усейнова сына». Звернімо увагу на оцей додаток «Усейнов сын». Річ у тім, що він пояснює його походження, оскільки «Усейнов» походить від слова «Саїн». А слово «Саїн» додавалось до імені хана Батия.
Казахський історик К. Даніяров так пояснює його значення: «Батию-хану було присвоєно сучасниками друге ім’я — Саїн, тобто Благородний» [29, с. 121].
Як бачимо, хан Бахмет благородного походження, із роду Чингісидів. У ті часи в Золотій Орді «посісти землю» ніхто не мав права, крім них.
Інші історики перекладають слово «саїн» як «високородний».
Цікаво зазначити, що тільки після Бахмета Беклемиш прийняв християнську віру, тобто благородний хан залишався язичником і, звичайно, як і всі його брати: Батий, Берке, Беркечар, Бувал та інші, мав багато дружин (жінок) і наложниць. У хана Бахмета була не одна гілка спадкоємців, від кожної дружини залишився свій рід нащадків.
Московська православна церква не могла відкрито говорити про ці факти, бо виходило, що її національні поводирі з’явились лише у середині XIII століття від звичайних язичників. Зрозуміло, що хан Чилаукун (Бахмет) тримав свою ставку в столиці Мещерського улусу (князівства) — Володимирі. Зрозуміло й інше: якщо в улусі (князівстві) був володар — Чингісид-онук самого Чингісхана, то не може бути й мови про князів-Рюриковичів: їх усіх або знищили, або зробили звичайними другосортними найманцями.
За російською історіографією, першим князем Ростовсько-Суздальської (Мещерської) землі після навали війська хана Батия був так званий Ярослав Всеволодович. Хоча, за свідченням В. де Рубрука, той загинув у 1241 році «в Германії». Маємо отаку собі нісенітницю.
Ось що пише ВРЕ щодо Тверського князівства: «В начеле 40-х гг. 13 в. вел(икий) князь Владимирский Ярослав Всеволодович выделил Т(верское) к(няжество) из состава Переяславского (Зелесского) княжества своєму сыну Александру Невскому. В 1247 его получил др(угой) сын Ярослава — Ярослав Ярославович и с тех пор Т(верское) к(няжество) находилось в руках его потомков… В 60-е гг. 13 в. кн. Ярослав Ярославич, заняв Владимирский великокняжеский стол, стремился проводить широкую объединит(ельную) политику. Ее продолжил Михаил Ярославич (правил в 1285—1318), занявший в 1305 владимирский стол» [2, т. 25, с. 329].
Нахабно брехали московити. Загинувши «в Германии», Ярослав Всеволодович не міг призначити свого сина Олександра Тверським князем. Тим більше, що, за свідченням Плано Карпіні, Олександр сидів в аманатах (заручниках) у хана Батия. І дослідження «Країни Моксель, або Московія» це підтвердило.
А так званий Олександр Невський 1230—1232 року народження «на початку 40-х років» ще не доріс до княжого титулу. Не забуваймо, що «на початку 40-х років» вся «Володимирська земля» стала власністю роду Чингісидів («Бахмета Усейнова сына»), тож Ярослав Всеволодович не хазяйнував у ній. Московська історіографія штучно вигадала для себе так званих князів: Ярослава Ярославовича, Олександра Ярославовича, Михайла Ярославовича та їхніх нащадків, які нібито після завоювання Ростовсько-Суздальського князівства військом хана Батия правили «Великим Володимирським князівством». Такого після 1238 року бути не могло. Існував «Мещерський улус князя Уковича».
Що цікаво, московські так звані «общероссийские летописные своды» жодним словом не згадують ні про завоювання ханом Бахметом «Мещерської землі», ні про його князівство (улус), ні про його нащадків. Немовби їх не існувало на теренах «русской земли». Надзвичайно парадоксальна ситуація: на теренах «исконно русской земли» з’являються хани-оглани, нащадки Чингісхана (онуки), захоплюють собі цілі князівства, а московські так звані літописці про це мовчать чи взагалі не знають. Тільки наприкінці XVII століття московська династія Романових визнає: так, подібне було, але досліджувати це питання категорично забороняється. І продовжують «говорити» про Ярослава Всеволодовича, Ярослава Ярославича, Олександра Ярославича, Михайла Ярославича — «великих князів російських».
У1954 році в Парижі історик Т. Манухіна видала книгу «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», у якій начебто йдеться про дружину Великого Князя Михайла Ярославовича, хоча в дійсності мова тут про Михайла (Беклемиша). У книзі є досить-таки цікава розповідь про матір та батька князя Михайла.