Розділ 7 сопілка на світанку 3 страница

— А хоробрий Жаба, певно, не наважився б піти сюди сам-один, правда ж? — запитав Кріт.

— Друзяка Жаба? — щиро зареготався Щур. — Та він сю­ди носа ніколи не поткне, його сюди й калачем не заманиш. Жаба?! Нізащо в світі!

Крота дуже тішив веселий сміх Щура, як і його міцний дрюк та блискучі пістолети. Він нарешті перестав тремтіти і вже відчував, як до нього повертається впевненість. Кріт по­троху ставав знову самим собою.

— А тепер, — сказав невдовзі Щур, — нам треба триматися вкупі та скоріше вибиратися з лісу, поки ще не зовсім стем­ніло. Ночувати тут зовсім не годиться. Хоча б тому, що над­то холодно.

— Любий Щурику! — мовив сердешний Кріт. — Мені стра­шенно прикро, але я зовсім підупав на силі, й тут нічого не вдієш. Дай мені перепочити часинку, щоб я хоч трохи прочумав. Інакше не дійду додому.

— Ну, гаразд, — добродушно погодився Щур, — відпочи­вай на здоров’я. Тим більше, що надворі й так уже темно, хоч в око стрель. А місяць зійде ще не скоро.

І Кріт зарився в сухе листя, зручно вмостився там і за хвилину вже спав, хоч сон його був неспокійний і тривож­ний. Тим часом Щур теж заховася в листя, щоб не змерз­нути, і, не випускаючи з лапи пістолета, приготувався терп­ляче ждати.

Коли нарешті Кріт, відпочивши, прокинувся цілком бадьо­рий, Щур мовив:

— Ну от, і добре! Тепер я визирну надвір, чи все там га­разд. А тоді й рушимо.

Він підступив до виходу з їхньої схованки й висунув го­лову з дупла. Кріт почув, як він здивовано промовив:

— От тобі й на! З чим і вітаю!

— Що там таке, Щурику? — спитав Кріт.

— Сніг знявся, — коротко відповів Щур. — Тобто, власне, падає. Справжнісінька хурделиця.

Кріт, ставши позад нього, й собі виглянув з дупла: ліс, який так його налякав, був тепер зовсім інший. Нори, дупла, западини, вибоїни — все те, що таїло підступну загрозу для подорожанина, зникло; повсюди стелився чарівний мерехтли­вий килим, такий ніжний та білий, що було просто жаль топ­тати його ногами. В повітрі сіялася ніби пудра, що лагідни­ми доторками пестила щоки, а чорні стовбури дерев чітко ви­мальовувались у м’якому світлі, яке неначе лилося знизу.

— Так-так, і нічого вже не вдієш, — задумливо мовив Щур. — Мабуть, треба йти, спробувати щастя. Найгірше, що я не зовсім уявляю, де ми. Цей сніг геть змінив усю кар­тину.

То була правда. Кріт, либонь, навіть не впізнав би лісу. А проте друзі хоробро вирушили в дорогу, обравши напрямок, який видавався їм найнадійнішим. Вони підтримували один одного і з підкресленою бадьорістю вдавали, ніби вбачають щирого приятеля у кожному дереві, що зустрічало їх мовчаз­но й похмуро, та потай раділи, як давнім знайомим, наймен­шому просвіткові, галявині чи поворотові стежки, хоч їх ото­чував одноманітний білий простір, а темні дерева трудно бу­ло розрізнити.

За годину чи дві — наші друзі втратили лік часу — вони спинилися, пригнічені, змучені й розгублені, сіли на повале­ний стовбур, щоб віддихатися і помізкувати, як же бути да­лі. Все тіло їм ломило від утоми, боліло від синців — вони ж бо не раз падали чи провалювались у ями; ще й промокли до рубця: сніг був такий глибокий, що Кріт і Щур ледве пере­ставляли в ньому свої коротенькі ніжки; а дерева купчилися все тісніше й ставали ще більш подібні одне до одного, ніж раніше. Здавалося, тому лісові нема кінця-краю, його не пе­рейти, і, що найгірше, з нього немає виходу.

— Не можна тут засиджуватись довго, — озвався Щур. — Треба зібратися на силі й будь-що вийти з лісу. На такому страшному холоді ми довго не витримаємо, та й снігу скоро накидає стільки, що й не виберемось. — Він у задумі огледівся довкола. — А знаєш, — мовив за хвилину, — що я надумав. Бачиш, он там попереду наче виярок, а в ньому якісь горб­ки, бугорки, пагорки. Ми спустимося туди й спробуємо зна­йти захисток — якусь печерку чи нору, аби тільки там було сухо, сховаємось од снігу та вітру і перечекаємо, бо де вже нам тинятися лісом. Ми обидва зовсім знесиліли. А там, мо­же, й сніг перестане чи трапиться якась нагода...

Вони знову звелися на ноги й поплентали у виярок, де стали шукати собі нірку чи хоч якийсь закуток, щоб мож­на було укритися від пронизливого вітру та снігової круго­верті. Вони саме оглядали один з тих пагорків, що про них казав Щур, коли Кріт раптом спіткнувся і, голосно зойкнув­ши, повалився на землю.

— Ой, нога! — застогнав він. — Ой, бідолашна моя ніжка!

Він сів на сніг і обхопив задню лапку обома передніми.

— Горопашний мій Кротику! — лагідно промовив Щур. — Бачу, тобі сьогодні зовсім не щастить. Ану, покажи свою ніж­ку. Так, — промурмотів він, ставши навколішки. — Ого, як ти розпанахав собі гомілку! Зачекай, я дістану носовичок і пе­рев’яжу.

— Я, мабуть, зачепився за якусь гілляку чи за пень, — жалісно скаржився Кріт. — Ой, лишенько мені, лишенько!

— Дуже рівний поріз, — зауважив Щур, ще раз пильно оглянувши рану. — Гілляка чи пеньок тут ні при чому. Схоже, що розпанахано гострим металом. Дивно! — Він трохи поду­мав, а тоді став уважно обдивлятися грудки та ямки довкола.

— Ет, чи не все одно, хто мене зарізав, — від болю Кріт почав говорити казна-що. Хто б це не зробив, а щемить од­наково.

Але Щур, ретельно перев’язавши Кротові ногу носовичком, звелів йому сидіти на місці, а сам заходився длубатися в сні­гу. Він уперто рив, шкрябав і намацував щось усіма чотирма лапками, а Кріт ждав нетерпляче, час від часу гукаючи:

— Ой Щуре, та скоріше!

Раптом Щур загорлав:

— Ура! — і знову: — Уура-а! Ура-а! — І ну витанцьову­вати, заточуючись у глибокому снігу.

— Що ти там знайшов, Щурику? — гукнув Кріт, який не переставав розтирати поранену ногу.

— Підійди глянь! — радісно відказав Щур, загинаючи в танку нові колінця.

Кріт зашкутильгав до нього й подивився уважно, куди по­казував Щур.

— Ну , — спроквола проказав він, — бачу, добре бачу. Я таке бачив уже сотні разів. Звичайнісінька річ, я б сказав. Скребачка, щоб зчищати грязюку з ніг перед дверима! Ну й що з того? Теж мені — танцювати джигу через якусь там скребачку!

— Але невже ти не розумієш, що вона означає, ти, недо­умкувате звірятко? — сердито кинув Щур.

— Чого ж, розумію, — відказав Кріт. — Вона означає тіль­ки те, що якийсь безголовий забудько залишив свою скребачку в самісіньких нетрях Старого Лісу, якраз там, де за неї на­певно хтось зачепиться. Я б сказав, що він вчинив дуже не­обачно. Коли повернуся додому, неодмінно поскаржуся кому слід... або ще комусь... От побачиш!

— Ой леле! Ой лелечко! — аж зойкнув Щур, лютуючи, що його друг такий тупоголовий. — Годі патякати, краще до­помагай розгрібати! — І знову взявся до роботи так, що аж сніг летів хмарою.

Він таки добряче намучився, поки нарешті їхнім очам від­крилася стара постілка для витирання ніг.

— Ну, що я тобі казав? — переможно вигукнув Щур.

— Зовсім нічого, — озвався Кріт цілком щиро. — Ми, схо­же, знайшли ще одну річ домашнього вжитку, ні на що не придатну, тому її і викинуто. А ти, бачу, радий-радісінький. Краще б затанцював свою джигу десь далі, коли б знайшов щось справді путнє і дав йому раду. Може, таки виборсаємо­ся з цієї халепи, якщо не гаятимемо часу біля купи всіляко­го непотребу. Ми що, можемо з`їсти цю постілку? Чи лягти па ній спати? Чи сісти на неї і помчати додому, як на сан­ках? Гей, ти мене чуєш, нестерпний гризуне?

— Ти... хочеш... сказати... — нервував Щур, — що ця пос­тілка ні про що не говорить?

Кріт зовсім образився:

— Щуре, от що: я гадаю, досить нам уже цих дурниць. Де ти чув, щоб постілки коли-небудь говорили? Вони не вміють говорити. Вони існують зовсім не для того. Постілки добре знають своє місце.

— А тепер послухай ти, твердолоба тварино, — відрубав Щур. Він розсердився не на жарт. — Бо це вже занадто! Ні слова більше — тільки шкрябай і рий, вигрібай і шукай дов­кола, особливо на узбіччі цього пагорка, якщо ти справді хо­чеш сьогодні висушитись і спати в теплі; бо це наша остання можливість!

І Щур завзято кинувся до найближчої кучугури, штрикаю­чи її своїм дрюком, а потім заходився несамовито копати. Кріт теж ретельно розгрібав сніг, але більше для того, щоб догодити Щурові, бо гадав, що його любого друга пойняла якась маячня.

Ще хвилин десять наполегливої праці, і ось від удару Щурової палиці в одному місці раптом почувся глухий звук. Щур довбав і довбав у тому місці, поки не пробив дірку й не намацав там лапкою пустоту. Тоді гукнув на допомогу Крота. Обоє добряче напрацювалися, поки зрештою наслідок їхніх зусиль у всій красі постав перед очима враженого не­довірка Крота.

У стіні того, що здавалося їм сніговим заметом, вони по­бачили невеличкі, але міцні двері, пофарбовані в темно-зеле­ний колір. Збоку звисала залізна ручка дзвоника, а трохи нижче виднілася маленька мідна пластинка, на якій були вирізьблені чіткі великі літери. При місячному світлі вони прочитали:

«ПАН БОРСУК»

Кріт від подиву й захвату аж беркицьнув на сніг.

— Щуре, — мовив він голосом, сповненим каяття, — ти просто диво! Справжнє диво, ось хто ти. Тепер я бачу! Твоя світла голова доводила це раз по раз відтоді, як я впав і по­різав собі ногу. А ти тільки глянув на рану, і одразу твій мо­гутній розум сказав тобі: «Скребачка!» Тоді ти пошукав і знайшов ту саму скребачку, що мене поранила! І що ж, ти на цьому зупинився? Ні.

Багато кого це б цілком задоволь­нило, тільки не тебе. Твій розум не заспокоївся. «Дайте ли­шень мені знайти постілку, — мовив ти собі,— і мій здогад підтвердиться!» І, звичайно, ти знайшов ту постілку. Ти та­кий кмітливий, що, я певен, знайдеш усе на світі, як захочеш. «Отже, — сказав ти, — десь тут мають бути й двері, я вже ба­чу, які вони. Виходить, нічого більше не залишається, як зна­йти їх!» Авжеж, я читав у книжках про таке, але на власні очі бачити не доводилось. Ти повинен бути там, де тебе на­лежно цінуватимуть. А серед нас, йолопів, ти себе просто марнуєш. Якби я мав твою голову, Щурику...

— Та оскільки ти її не маєш, — не дуже чемно урвав його Щур,- то, певно, збираєшся сидіти на снігу й базікати цілу ніч? Мерщій вставай та чіпляйся за цей дзвоник, що висить у тебе перед носом, і смикай що є сили, як на гвалт, а я сту­катиму!

Щур заходився гатити в двері ломакою, а Кріт підстриб­нув до ручки дзвоника, вчепився в неї і почав розгойдуватися, відштовхуючись від землі задніми ногами, і десь дуже да­леко почулося слабеньке дзеленчання.

Розділ 4 ПАН БОРСУК

Вони терпляче ждали, як їм здалося, цілу вічність, туп­цюючи на снігу, щоб зігріти ноги. Аж ось почулося повільне човгання, що наближалося до дверей. Кріт сказав Щурові, що, мабуть, хтось іде в повстяних капцях, завеликих та ще й дуже стоптаних; це стало доказом Кротової кмітливості, бо, як виявилося, так воно й було насправді.

Заскреготів засув, і двері трохи прочинилися — якраз настільки, щоб помітити довгий писок і блиск сонних очей.

— От що: коли знову буде те саме, — проказав хрипкий недовірливий голос, — то я вже не на жарт розсерджуся. Хто в цю пору турбує звірів, та ще такої ночі? Ну?

— Ой, Борсуче! — скрикнув Щур. — Пусти нас, будь лас­ка. Це я, Щур, і мій приятель Кріт. Ми заблукали в цій сні­говиці.

— Так це ти, Щурику, любий мій хлопче! — вигукнув Бор­сук уже зовсім іншим голосом. — Заходьте, заходьте мерщій. Ви ж, певно, вже зовсім пропадаєте. Треба ж! Заблукали се­ред снігу! Та ще й у Старому Лісі, і в таку пізню годину. Ну прошу, прошу.

Двійко звірят притьмом ускочили до хати, мало не збивши одне одного з ніг. Вони почули, як позаду грюкнули двері, на превелику їхню радість та полегкість.

Борсук, у довгому домашньому халаті та в капцях, справді дуже стоптаних, тримав у лапі масивний свічник: певно, вже збирався до сну, коли вони його потурбували. Він лагідно дивився на гостей і гладив обох по голові.

— Сьогодні не така ніч, щоб малі звірята могли перебути її надворі, — по-батьківському буркотів він. — Невже ти, Щу­рику, знову взявся за свої молодечі витівки?.. Ну чого ж ми стоїмо? Ходімо на кухню. Там у мене палає вогнище, і вече­ря є, і все інше.

Він зачовгав попереду, освітлюючи їм дорогу, а вони ру­шили слідом, нетерпляче підштовхуючи один одного — немов­би наперед смакували щось, — довгим, темним і, сказати прав­ду, страшенно занедбаним коридором, поки опинились у вітальні — невеликій круглій залі, звідки на всі боки розходи­лися невиразні у темряві довгі, схожі на тунелі відгалужен­ня — заплутані, таємничі й, здавалося, безконечні. Окрім цьо­го у залі було кілька міцних дубових дверей. Одні з них Бор­сук широко розчинив, і гості відразу опинились у теплому затишку великої кухні, освітленої сяйвом жаркого вогнища.

Підлога була з червоної цегли, вже добряче вичовганої, у великому каміні весело палахкотів вогонь; обабіч у стіні ховалися два дуже затишних запічки, де й натяку не було на протяг. Двоє зручних крісел з високими спинками стояли одне проти одного біля каміна і ніби запрошували до цікавої, дружньої бесіди. Посеред кімнати височів довгий стіл із неструганих дощок, покладених на козли, а вздовж нього з обох боків стояли довгі лави.

На одному кінці столу, де було від­сунуте крісло, лежали рештки Борсукової вечері, простої, але щедрої. На полицях шафи в найдальшому кутку кімнати зблис­кував бездоганно чистий посуд, а з бантини над головою зви­вали окости, жмутки сушених трав, вінки цибулі та кошики з яйцями. Здавалося, саме тут сміливці могли б правити буч­ний бенкет на честь своєї перемоги, втомлені женці, повсідавшись на ослонах біля столу, весело, з піснями відзначити свя­то Врожаю, а двоє чи троє невибагливих друзів, зручно вмостившись, просто повечеряти, покурити й поговорити у за­тишку собі на втіху. Червона цегляна підлога всміхалася до закуреної стелі. Лискучі від довгого вжитку дубові лави ве­село перезиралися між собою; на полицях у шафі тарілки за­гравали із сусідами-горщиками, а заводіяка вогонь стрибав у каміні й під’юджував усіх підряд.

Добрий Борсук посадовив їх на лаву, ближче до вогню, і звелів зняти мокрий одяг та черевики. Потім приніс халати й капці, сам обмив Кротові ногу теплою водою, наклав на ра­ну липкий пластир, і той враз відчув себе так, ніби з ним нічого й не трапилось, а то ще й краще. Огорнуті світлом та теплом, вони швидко зігрілися, висохли й тепер сиділи, про­стягши потомлені ноги, з насолодою дослухаючись до приєм­ного дзенькоту посуду на столі позад себе. Звірята неначе піс­ля страхітливого урагану опинились у тихій гавані, і їм уже здавалося, що той холоднючий, непролазний Старий Ліс, з якого вони щойно вибралися, лишився десь далеко-далеко, а всі їхні страждання — тільки напівзабутий сон.

Вони зовсім оговтались, коли Борсук покликав їх до сто­лу, на якому все було готове до трапези. Вони давно вже доб­ряче зголодніли, та коли побачили, яка розкішна вечеря че­кає на них, єдине, чого вони не могли вирішити: до яких страв — а все на столі було таке принадливе! — взятися пере­дусім, а які люб’язно зачекають, поки в гостей з’явиться на­года покуштувати і їх.

Деякий час було не до розмов, а коли звірята все ж намагалися говорити, то це був просто сміх, бо як говорити з набитим ротом! Але Борсук не звертав на те уваги, так само, як і на лікті, покладені на стіл, чи на те, що всі розмовляють разом. Сам він завжди уникав компаній, тож був певен, що на такі речі не слід особливо зважати. (Ми з вами, звичайно, знаємо, що це думка хибна і що він дивився на справу надто спрощено, бо це все-таки дещо ва­жить, але чому саме — довго пояснювати.) Господар сидів у своєму кріслі на чільному місці за столом і час від часу статечно кивав головою, коли звірята оповідали про свої при­годи; ніщо, здавалося, його не дивувало й не обурювало, жод­ного разу він не докинув: «А що я казав» чи «От про це я завжди попереджаю», — і не зауважив, що їм треба було дія­ти так чи отак або ні в якому разі не робити того й того. Тож Кротові він подобався дедалі більше.

Коли вечеря нарешті скінчилася, Кріт і Щур відчули, що шкури в них не просто врятовані, а й натяглися, мов на ба­рабані, і що тепер їм на все начхати; вони сиділи біля камі­на, який пашів жаром, і ще раз подумали, яка то радість го­моніти отак разом допізна, отак безжурно й от у такій ситос­ті; коли вони трохи побалакали про всяку всячину, Борсук раптом мовив приязно:

— Ну, гаразд! А що новенького у ваших краях? Як там ведеться нашому любому Жабі?

— Між кепсько і дуже кепсько, — поважно відповів Щур. Кріт у цей час ніжився на лаві біля вогню, задерши п’яти ви­ще голови, але намагаючись прибрати поважного й сумного вигляду. — На тому тижні була ще одна аварія, причому дуже серйозна. Розумієш, він хоче водити машину власноручно, а сам же зовсім не здатний до того. Найняв би собі порядного, надійного, досвідченого водія, платив би йому як слід та до­ручив усі ті справи, то все було б гаразд. Але де там. Забрав собі в голову, що він — природжений водій, тож, мовляв, йо­го нема чого вчити. Звідси й усі лиха.

— Скільки ж їх у нього? — похмуро спитав Борсук.

— Аварій чи машин? — перепитав Щур. — А втім, як на Жабу — то це одне й те саме. Ця — вже сьома. А щодо ін­ших... Ти знаєш Жабину каретню? Так от, вона завалена, ну просто завалена уламками його автомобілів, і всі уламки не більші від твого капелюха! Оце й усе, що можна сказати про шість попередніх — більше нема чого розповідати.

— Він уже тричі побував у лікарні, — докинув слово Кріт, — а до всього ще й мусить платити штраф, та такий, що аж страх бере!

— Атож, це ще одна халепа, — вів далі Щур. — Жаба в нас заможний, усі те знають, але ж не мільйонер. З нього ніколи не вийде вправного водія, а він Ще й нехтує всі закони та правила. Рано чи пізно або вб’ється на смерть, або пока­лічиться, інвалідом стане на все життя. Борсуче! Ми ж йому друзі, невже не придумаємо ради?

Борсук на хвилину замислився.

— Слухайте! — нарешті промовив він, причому досить су­воро. — Ви ж, напевно, знаєте, що зараз я нічим зарадити не можу?

Його друзі погодилися, цілком розуміючи, про що йдеться. Так уже велося серед звірят, що від жодного з них зимової пори ніхто не став би вимагати якогось рішучого, героїчного чи просто більш-менш активного вчинку. Вони всі взимку поринають у дрімоту, а дехто навіть міцно спить. Усіх присип­ляє негода, кого більше, кого менше; всі спочивають від тих трудних днів і ночей, коли кожен м’яз зазнавав граничної на­пруги і всі життєві сили працювали на повну потужність.

— Ну то що ж, так і буде! — казав далі Борсук. — Зате коли сонце поверне на весну й ночі стануть коротшими, коли десь опівночі раптом прокинешся і відчуєш якийсь неспокій, бажання підхопитися на ноги й узятися до діла вже на сві­танку, а то й раніше... Та ви й самі знаєте!..

Обоє друзів поважно кивнули. Бо ж вони таки знали!

— Так от, — вів далі Борсук, — тоді ми, тобто ти, я та ось наш приятель Кріт, приструнчимо як слід того Жабу. Не по­терпимо вже ніяких дурниць. Ми навернемо його до пуття — як треба буде, то й силою. Змусимо Жабу взятися за розум. Ой Щуре, та ти ж спиш!

— Я? Ні! — стрепенувся Щур.

— Він уже чи не тричі засинав, поки вечеряли, — засміяв­ся Кріт, котрий сам почувався на диво жваво й бадьоро. А справа, звичайно, була в тому, що Кріт і народився, й ви­ховувався під землею і в Борсуковій оселі чув себе як удо­ма; що ж до Щура, то він звик спати в кімнаті, відчинені вікна якої виходили на прохолодну, бистру річку, і його ту­тешня атмосфера гнітила й заколисувала.

— Час уже й нам лягати спати. — Борсук підвівся і взяв свічник. — Ходіть обидва за мною, я покажу вам ваш покій. І не зривайтеся завтра дуже рано — сніданок буде, коли за­бажаєте.

Він провів звірят у довгасту кімнату, схожу трохи на спаль­ню, а трохи — на комору. Борсукові зимові припаси, які в цьо­му домі можна було бачити всюди, займали півкімнати — купи яблук, ріпи та картоплі, повні кошики горіхів, глечики з медом... Однак два маленьких білих ліжка на вільній поло­вині були такі м`які і так вабили до себе, а укривала на них, хоч і грубі, такі чисті і так чудово пахли лавандою, що Кріт з Водяним Щуром миттю роздяглися й пірнули у простирад­ла, відчуваючи безмежну радість і насолоду.

Як і порадив їм добрий Борсук, наступного ранку двоє друзів вийшли снідати дуже пізно. На кухні палало яскраве полум’я в печі; двійко маленьких їжачків, сидячи на ослоні біля столу, їли вівсяну кашу з дерев’яних полумисків. Коли Кріт зі Щуром увійшли, їжачки поклали ложки, підвелися й чемно схилили голови, вітаючись.

— Сидіть, сидіть, — приязно мовив Щур, — смачного вам. Звідки ви прибули, молоді люди? Мабуть, заблукали в цьому снігу?

— Так, з вашого дозволу, сер, — шанобливо озвався стар­ший їжачок. — Ми з малим Біллі — ось із ним — усе шукали стежку до школи... Мама, певно, гадає, що ми давно там, бо ж була така гарна погода... Ну й, звичайно, сер, ми заблукали, а Віллі від страху став плакати, бо він ще малий і всього боїться. А потім наткнулися на задні двері пана Борсука й на­бралися зухвальства постукати, сер, бо пан Борсук має добре серце, всі знають...

— Атож, — погодився Щур і відрізав скибочку шинки. Кріт тим часом укидав яйця до каструлі. — А як там зараз на­дворі? До речі, можеш не так часто казати мені «сер», — до­дав він.

— Страшенно погано, сер, страшенно глибокий сніг ви­пав, — відповів їжачок. — Сьогодні ніяк не можна виходити та­ким маленьким джентльменам, як ви.

— А де пан Борсук? — поцікавився Кріт, який саме ставив на вогонь кавник.

— Шановний господар пішов до своєї науки, сер,— відпо­вів їжачок, — і сказав, щоб його ні в якому разі не турбува­ли, бо він зранку буде вельми зайнятий.

Присутні, певна річ, поставилися до такого пояснення з цілковитим розумінням. Нічого не вдієш — як ми вже гово­рили: коли півроку живеш надзвичайно активно, то другі пів­року дрімаєш, а то й зовсім спиш. Але і в цю пору не можна весь час виправдовувати своє безділля сонливістю, особливо якщо треба щось зробити для себе чи для кого іншого. Ви­бачатися набридає. Звірятам було ясно, що Борсук, добре поснідавши, зайнявся «наукою», тобто вмостився в кріслі, по­клавши ногу на ногу, накрив собі писок червоною бавовняною хусткою та й поринув у «заняття» — як і щодня в цю пору року.

Біля парадних дверей голосно задзеленчав дзвоник, і Щур, який геть вимазався, готуючи собі бутерброд, послав Біллі, меншого їжачка, подивитися, хто там прийшов. У залі почу­лося гучне тупання, і ось уже Біллі ввів за собою Видру, кот­рий одразу ж кинувся до Щура з обіймами та вітальними вигуками.

— Та стривай! — прошамотів Щур, у якого був повен рот.

— Я таки сподівався побачити тебе тут живого й здоро­вого, — весело промовив Видра. — Вони там на Високому Бе­резі всі страшенно переполошилися. Приходжу сьогодні вран­ці, а мені кажуть: Щур не ночував удома і Кріт теж, чи не трапилося з ними чогось? А сліди ваші, звичайно, замело.

Та я знаю, що коли хто вскочить у халепу, то здебільшого йде до Борсука, принаймні Борсукові щось відомо. Тож я мерщій кинувся сюди через Старий Ліс і через сніг! Ой хлопці! Яка ж то була краса, коли я пробирався крізь замети, а над лі­сом з-поза чорних дерев сходило сонце! Йдеш собі, скрізь ти­хо-тихо, а тут раптом величезна шапка снігу з гілляки — ше­лесть, а тоді — гуп! Аж підскочиш з несподіванки, та тікати, щоб не присипало. Не знати звідки за ніч з’явилися цілі сні­гові палаци й печери, снігові мости, тераси, довгі, неначе фор­течні вали. Якби мав час — от де побігав би та погрався! Гілки аж не витримують ваги й обламуються, скидаючи вниз цілі купи снігу. А на них одразу вмощуються усякі там дроз­ди й синиці, походжають нахабно й бундючно, наче то їхні купи. Пролітали над лісом навіть дикі гуси — високо в сі­рому небі, але якимось нерівним ключем. Потім покружляло над деревами кілька граків — оглядали щось; певно, їм не сподобалося, бо полетіли геть і дуже роздратовано галдика­ли. Але щоб зустрівся хтось, кого можна до пуття розпитати, — то де там! Десь на півдорозі натрапив на кролика — сидить на пеньку й вмиває лапою свою дурнувату морду. Бачили б ви, як він налякався, коли я підкрався ззаду й поклав свою важку правицю йому на плече. Довелося надавати йому ля­пасів, щоб хоч трохи привести до тями. Врешті мені вдалося витягти з нього, що хтось із кролів учора ввечері бачив Кро­та в Старому Лісі. В усіх кролячих норах, казав він, тільки й розмов про те, як Кріт, найліпший приятель пана Щура, попав у скруту, як він збився з дороги і як «Ті» лякали його звідусіль і ще більше збивали на манівці. «То чому ж ви сиділи склавши лапки? — спитав я. — Хоч у вас і бракує клеп­ки в голові, але ж вас тут не одна сотня бевзів, здорових і гладких, і нори у вас прорито в усіх напрямках. Ви могли б узяти його до себе, допомогти й зарадити. Чи хоча б озва­лися до нього словом?» А він на те тільки: «Хто, ми? Зара­дити? Ми, кролики?» То я дав йому ще одного ляпаса й про­гнав геть. Що ти з нього візьмеш? Добре, хоч щось довідавсь. А якби пощастило зустріти когось із «Тих», я б узнав куди більше — а як ні, то вони б мене узнали!..

— Невже ти зовсім не рен... не нервував? — спитав Кріт, котрий на згадку про Старий Ліс знову відчув острах.

— Нервував? — Видра засміявся, відкривши блискучий ряд міцних білих зубів. — Я б їм показав нерви, хай би тіль­ки спробували мене налякати. Слухай; Кроте, підсмаж-но ме­ні трохи шинки, ти ж у нас хороший хлопчина. Я страшенно зголоднів, а ще стільки треба розповісти Щуркові. Не бачив його цілу вічність.

Добродушний Кріт відрізав кілька шматочків шинки і зве­лів їжачкам підсмажити, а сам знову взявся снідати. Тим часом Видра із Щуром, голова до голови, жваво обговорю­вали річкові новини, а що новин тих завжди вистачало, то, схоже, розмова мала бути така ж нескінченна, як і сама ще­бетуха річка.

Тарілка із смаженою шинкою миттю спорожніла й повер­нулася по добавку, коли зайшов Борсук, позіхаючи й проти­раючи очі. Він своїм звичаєм спокійно й просто привітався з усіма, кожного ласкаво запитав про щось.

— Скоро вже час обідати, — звернувся він до Видри. — Тро­хи зачекай, пообідаєш з нами. Ти, певно, зголоднів, а надво­рі он яка холоднеча.

— Авжеж! озвався Видра і підморгнув Кротові. — Коли я бачу цих молоденьких їжачків, що смажать шинку, пози­раючи на неї жадібними очима, то почуваю себе так, ніби ме­не морять голодом.

Їжачки, яким уже знову захотілося їсти після вранішньої вівсянки і завзятого порання коло печі, тільки ніяково по­глянули на пана Борсука — вони були надто сором’язливі, щоб хоч щось сказати.

— Вам, хлоп’ята, мабуть, пора вже до мами, — лагідно мовив до них Борсук. — Я пошлю кого-небудь з вами, щоб ви­вів вас на дорогу. Боюся, що вдома ви вже не захочете ні­чого їсти, а я буду винен.

Він дав кожному їжачкові по шість пенсів, погладив по голівці, і вони пішли собі, шанобливо змахнувши кашкетами й труснувши чубчиками.

А дорослі незабаром зібралися коло столу. Кріт опинився поруч з Борсуком. Оскільки Видра із Щуром так захопилися річковими плітками, що їх нічого більше не цікавило, він скористався нагодою, щоб признатися Борсукові, як йому тут гарно й затишно, мов у рідній хаті.

— Все-таки добре під землею, — мовив він. — Тут знаєш, на якому ти світі. Певен, що нічого лихого з тобою не ста­неться і ніщо не дошкулятиме. Тут ти цілком сам собі ха­зяїн, не треба ні в кого ні про що питати дозволу чи зважати на те, хто що скаже. Хоч би там що коїлося нагорі, а тобі байдуже, хай собі. А коли заманеться, вийдеш надвір, а там усе на місці, ніби тільки й чекає на тебе.

На ці слова Борсук аж засвітився.

— Те саме завжди кажу і я, — підхопив він. — Ніде не бу­ває так спокійно, так погідно, так надійно, як під землею. А якщо закортить зробити свої володіння просторішими, ширшими, будь ласка, — копай та рий собі, і матимеш що хочеш! Або навпаки, якщо оселя стане тобі завеликою — засип одну там чи дві нірки, і знову-таки матимеш, що тобі треба! Ні­яких теслярів та мулярів, ніяких крамарів, ніяких теревенів через паркан з перехожими базіками і, найголовніше, ніякої негоди! От хоча б Щур. Підніметься повінь на зайвих два фути, і йому вже доводиться перебиратись у найману квар­тиру! А вона ж незручна, розташована не там, де б хотілося, та й луплять за неї... Або ось Жаба. Не скажу нічого пога­ного про Терем Жаб; це справді найкраща споруда в цих краях, саме як споруда. Ну а як пожежа — куди подінеться Жаба? Або черепиця обвалиться, стіни осунуться чи тріс­нуть, шибки полопаються — де мешкатиме Жаба? А як у кім­натах буде протяг — сам я його терпіти не можу, — пропав Жаба! Ні, жити нагорі, просто неба — добре, однак тільки для того, щоб поблукати по білому світу, добути хліб насущний, а потім повернутися назад під землю! Отак я розумію, що таке домівка!

Кріт щиро погодився, а Борсук перейнявся до нього ще теплішими почуттями.

— Ось поїмо, — пообіцяв він, — і я покажу тобі всю свою невеличку оселю. Цікаво, чи сподобається вона тобі. Я пе­вен, що ти тямиш, як треба обладнувати житло.

Отож після обіду, коли Щур а Видрою вмостилися біля каміна й почали одвічну суперечку про те, що за риба вугор, Борсук засвітив ліхтар і запросив Крота йти за ним. Перет­нувши круглу залу, вони спустилися в один з головних ходів і при мерехтливому світлі ліхтаря обдивилися кімнати обабіч. Деякі з них були маленькі — не більші за комірчину, інші великі і майже такі ж просторі та показні, як Жабина ві­тальня. Вузенький перехід вивів їх під прямим кутом до но­вого коридора, і там було те саме. Крота просто приголом­шили розміри всіх тих просторих приміщень, розгалуженість і нескінченність темних ходів, міцні склепіння повнісіньких комор. Усюди кам’яне мурування, колони, арки, мощена під­лога.

— Ну, як на землі, Борсуче, — не стримався Кріт. — І де в тебе взялося стільки сили й часу, щоб спорудити все це? Просто диво!