Звідки пішло прізвище й ім'я Богдана Хмельницького

Батьків Богдана Хмельницького не знає і не бачив ніхто. А на горі, де тепер церква, жили собі дід з бабою. Біля них ріс густий-густий хміль. У діда й баби не було дітей, і вони через це журилися.

Якось уранці вийшов дід із хати, почув ніби дитячий голос. У густому-прегустому хмелю він знайшов хлопчика. Дитина лежала перед ним, а в голові у неї сяяло сонце. Дід перехрестився, взяв маля і поніс до хати. Сонце теж пішло за ним. Тільки-но старий увійшов у хату, як побачив, що стіни розтопилися, а на місці старої хати виросли палати і у кожній ясно-ясно стало.

Дід і баба назвали цю дитину Богданом Хмельницьким. Вони думали, що сам Бог дав їм її, а Хмельницький — тому, що знайшли хлоп­чика в хмелю.

Ріс Богдан не днями, а годинами. Скоро виріс, і до нього з усіх усюд почали сходитися козаки. І що він скаже, то так ті козаки і слухають його. Богдан із козаками побудував церкву неподалік від своїх палат, а під нею викопав льохи, якими водив своїх коней до Тясмину напувати. А як нападали на нього вороги, то він ховався з козаками у ті льохи, а потім зненацька нападав звідти на них і перемагав. Сильною людиною був Богдан Хмельницький.

Тернопіль

На середній течії річки Серет із сивої давнини проживали люди. Приваблювали їх сюди риба, водяна птиця, всяка звірина навколишніх лісів. А ще звало до себе родюче подільське поле. Великі розливи Серету з непрохідними боло­тами охороняли першу оселю на лівому березі від злих напасників.

Мешканці кількох халупок з правого берега Серету казали:

— То з піль люди, то — цільці...

Так відтоді й пішла перша назва оселі — Топільче.

В давні часи забігали сюди татари, шаблею та вогнем знищили Топільче дощенту. Довго тут ніхто не поселявся, а родючі ниви заросли терном. І стали називати обезлюднену ту місцевість Терновим полем.

Знову прийшли сюди люди і розбудували оселю на Терновому полі.

— А звідки ви будете, дядьку? — запитували у сусідніх селах.

— Ми — з Тернового поля.

— Звідки, звідки? — допитувалися.

— Та з Тернополя.

Так і пішла назва Тернопіль.

Дрогобич

У зеленім підгір'ї Карпат розкинулось місто Дрогобич, оперезане кам'янистою річкою Тисьменицею. Другий Бич. А де ж перший?

Сімсот років тому на соковитих луках біля Тисьмениці випасав сільські стада пастух. Щоб зігнати їх у загородь, витягав довгий бич (батіг) і стріляв, аж бриніла душа. Тому люди й назвали це місце Бичем.

Згодом виросло селище, а потік — містечко Бич. Розцвіло воно, ширилося роками...

Аж тут нагло з-за гір вдерлися люті татари. Все палало кругом. Згорів дотла і Бич, люди в страху розбіглися лісами.

Довго вили вітри в попелищах зчорнілих... З часом поруч — он там, де знайшли люди сіль, виріс другий Бич — ще кращий, і стаз назива­тися Дрогобичем.

Сміла

Колись Сміла була в руках у тульських панів. Володіли нею Любомирські, Потоцькі й інші вельможі. Козаки невпинно вели з ними війну за місто. Важкі були битви. Багато разів брали вони смілянський замок, і щоразу поляки відбирали його назад.

Козаки почали вже занепадати духом. Та ось до них у табір прийшла незнайома жінка-козачка. Молода, красива й відважна. Вона виступила із закликом продовжувати боротьбу з поневолювачами краю:

— Хіба ви лицарі, якщо не можете витурити якихось зайд, котрі вдерлися на землю, политу кров'ю і потом, засіяну кістками наших славних предків! Нехай ганьба впаде на голову малодушних! Смерть загарбникам!

І полум'яна українка кинулася на приступ фортеці. Козаки всі як один — за нею. Після короткої кривавої сутички замок був узятий, а польський гарнізон — знищений.

З тих пір і почали називати містечко Сміла на честь сміливої козачки, ім’я якої так і залишилося невідомим.

Дністер

Знаєте, чому наша річка Дністром називається? Ні?! То я вам розкажу. Про це чула від старих людей.

Колись у давнину тут, де Дністер тече, плюскотів собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього подекуди люди жили. Були серед них мисливці, хлібороби. І вели зони свій незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитися кожний день позначали на піску, що був березі струмка, мітками. Що не день, то нова мітка. По них вони знали, скільки днів лишило­ся, наприклад, до весни...

Але одного разу струмок розлився водами на довколишні поля і затопив береги. Коли вранці вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок нема.

— Хто дні стер? — бідкалися люди і самі ж відповідали:

— Та хто? Струмок дні стер.

— З того часу і стали називати струмок, який дні стер,— Дністер.

Тепер це вже не струмок, а велика річка. А початок бере вона аж у Карпатах з-під могутнього дуба, де вода пробила одного разу дно і б'є догори водограєм.

Чайка

Чи доводилося вам чути, як чайка кигиче над морем? Грудьми припадає до хвилі, кигиче, мов кличе когось... Кажуть люди, це дівчина милого шукає.

Був собі славний козак Ясюк, великий гультяй і п'яниця. Одинак у матері. А з одинака яка користь? Наїсться, нап'ється і гайда на вечорниці. А там усім допіка. Почалися обмови.

— Боже ж милий ти мій,— плаче мати вночі,— як мені сина придержати дома?

І вирішила: оженю. Він, на диво, згодився, але тільки з найкращою з навколишніх сіл дівкою. От послали сватів — з нетерпінням чекають. Та їм каже:

— Піду тільки тоді, як прославиться в битвах з татарами мій наречений і додому поверне з дарунками вчасно.

Як почув це козак, надзвичайно зрадів, а мати заплакала гірко.

Зібрав Ясюк славних хлопців — і гайда до Криму. Вогнем і мечем здобував добру славу у землях далеких поганських. От розгніваний хан зібрав військо чимале і вирушив проти сміливця, щоб живцем його взяти. Послав відділ — немає, послав другий — ні сліду. Аж нарешті і сам летить з військом. Страшна січа була, аж земля просочилася кров'ю. Порубаний, постріляний з останніх вже сил мужньо бився Ясюк, поки знесилений не впав серед поля. Тоді кинулися з гиком ординці, зв'язали його і ки­нули в море.

Розгойдались хвилі по синьому морю і вість донесли до Лиману. Довідалась мати, запла­кала гірко. У незмірній розпуці прокляла дівку, щоб стала птахою — чайкою і шукала у хвилях тіло козаче.

Дятел

Пішов раз чоловік у Великдень до лісу рубати дрова. Приходить до нього старий дід та й питає:

— Що рубаєш?

— Дрова рубаю!

— Та саме нині?

— Нема чого їсти. Жона, діти голодні, заробітку катма, а затопити й зварити треба. Що маю робити? — каже чоловік.

Дід подумав, подумав та й каже:

— Лиши рубати, йди додому. Сказав так і зник.

Приходить чоловік додому, а там на столі у нього повно грошей. І мав цей чоловік усе, що захотів.

Минув рік. На другий Великдень той чоловік собі думав: «Піду я тепер до лісу рубати, знов добуду грошей 1 стану ще багатший!» Як подумав, так 1 вчинив. Але тоді з'явився отой дід і сказав:

— Відтепер будеш, чоловіче, цюкати по дереві до кінця світу.

І з того чоловіка учинився дятлик, який усе скаче по деревах і стукотить своїм дзьобом, як той чоловік щокав сокирою.

(В. Лисенко).

Лелека і гроно винограду

В часи турецьких завоювань молдавська фортеця Городешти була обложена лютими яничарами. Хоробро билися її захисники з воро­гом, але скінчилися в них запаси води й вичер­палися сили, загибель здавалася неминучою. Та несподівано сильний вітер від безлічі крил змусив ворогів притиснутися до землі. До Городештів летіли сотні білих лелек і несли в дзьобах великі грона винограду з рідної землі. Воїни були врятовані від спраги та голоду.

З новими силами кинулися вони на ворога й розбили яничар.

Як лелеки дітей врятували

Давно це було, коли на українську землю нападали орди кочівників. Налетять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон жінок і дітей. А малюків кидали напризволяще на згарищах. Це побачили лелеки і стукотом дзьобів почали кликати козаків на допомогу. Але далеко були козаки, не почули. І тоді птахи, підхопивши на крила потерпілих малюків, піднялися високо-високо над землею. Почули своїх дітей козаки і кинулися наздоганяти ворогів. А лелеки кружляли над ними, вка­зуючи дорогу. Наздогнали козаки завойовників і порубали. З того часу лелекам на Україні завжди раді.

Цвіркун

Ріс собі на світі хлопчик, і дуже люди його любили, бо умів він співати, як ніхто на світі. Вечорами, після денної роботи, коли можна було трохи спочити, сходилися старі й малі послухати пісню. Кожен, хто чув хоч раз той спів, ніби набирав у груди сили й снаги, ніби пив живу воду з цілющого джерела, Співав хлопець про сонце, про квіти-трави, про землю. І кожна його пісня славила різний край. Ті пісні хлопчина складав сам. А коли в нього питали, як це йому вдається, відповідав, що все те — від квітів, дерев, вади, птахів та звірів.

Якось прийшло в цей край лихо. Про співучого хлопчика прочули злі вороги й вирі­шили викрасти його. Темної ночі, коли він заслухав пісню місячного сяйва, щоби потім переспівати її людям, схопили вони його й понесли у свої землі. Володар тої країни хотів мати співучого раба. Та хлопець йому не співав. Просили його — мовчав, били — мовчав. Тільки одного разу, змучений украй, завів тужну-тужну пісню. Від тої пісні німіли люди, а каміння плакало. Була вона про розлуку з рідною стороною.

Злий володар наказав повернути хлопця додому, і якщо він там співатиме, убити. Тільки-но ступив хлопчик на рідну землю, одразу в нього вирвалася пісня.

Котрийсь із ворогів замахнувся шаблюкою, щоб виконати наказ володаря, але хлопця враз не стало. Лише в зелену траву стрибнув маленький жвавий цвіркун.

Відтоді й повелися на нашій землі веселі цвіркуни. їхні лісні славлять рідну землю, звеселяють сумних. А хто понад усе любить батьківщину, той чує в пісні маленького цвір­куна слова про красу нашої землі.

Соняшник

А чи знаєте, звідки взявся соняшник? Це була чарівна і гірка історія.

...Як на світі ще нас не було, то Сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли на небо. Одного дня веселилися вони в гайку, як стало Сонце сідати, почали збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій вінок, і повернулася назад. Але на місці його вже не було. Запримітила вона неподалік під березою гарного парубка з віночком у руках. Він обійняв дочку Сонця і заговорив до неї словами, солодшими меду. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще, ніж у батька — Сонця. Юна красуня згодилася жити на землі, де тьохкають солов'ї, цвіте черемха, існує любов.

Даремно Сонце кликало дочку додому, серди­лося, попереджало, що на землі її жде важке життя. Дочка зосталася з коханим. Почалося для неї звичайне буденне життя з нудною роботою, одноманітними клопотами. Юнак більше працював, ніж говорив своїй коханій ніжні слова, а іноді зовсім забував про неї.

— Ти багато працюєш, а я мало тебе бачу, нудьгую. Мабуть, уже не так мене любиш?

— Ми, земні люди, інакше любимо. Ми бачимо щастя в любові, що поєднується з ра­дістю у праці,— відповів коханий.

— То навчи мене працювати, і я стану земною,— лебеділа вона,— бо кохаю тебе без­мірно.

Він змовчав... І красуня ще більше засуму­вала за батьком, за зірками-сестрами. Забула про свою гордість і закралася непомітно до батькового царства. Але Сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно лише скропило її своїми слізьми. І тоді красуня стала квіткою, що в тузі за батьківщиною завжди повертається голівкою до Сонця. На­звали її соняшником.

Лілії

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилася кров, лилися сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат та хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.

В одному селі (а скільки їх на Україні...) росли і розцвітали красиві вродою, ставні, чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, як білий цвіт лілії.

Одного разу на село напали татари. Дівчата від розпуки, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з'явились білі пуп'янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села, і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, де з'явився яскравий, сліпучий цвіт. Здавалося, то ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця,— ховаються від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, прокидаються з сонцем і засинають з його заходом.

Калина

Це було тоді, коли на Русь нападали орди татарські.

Одного разу в українському селі було весілля. Зібралося дуже багато вродливих дівчат. І саме в розпалі гуляння на село налетіти татари. Завойовники побачили красунь і почали ловити їх, щоб продати в Царгороді. Дівчата, аби не потрапити в неволю, повтікали на болота. Ординці погналися за ними і потрапили в трясо­вину. Там, де сконали вороги,— з'явилися гнилі купини, а на тому місці, де загинули українські дівчата-зірки, виросло дуже багато кущів кали­ни. І з того часу дівочу красу порівнюють з калиною. Про цей чарівний кущ складено безліч пісень, віршів і приказок.

Квіти весняного світла

Жила-була злюща-презлюща мачуха. Вона страшенно не любила нерідних дуже вродливих дочок і вирішила позбутися їх. Наприкінці зими, скориставшись відсутністю чоловіка, вона вигнала сиріт з дому. Стоять бідні сирітки на косогорі, мерзнуть на студеному вітрі, опла­кують свою гірку долю. Аж гульк, із-за косогору вийшла ніжна красуня Весна, а за нею вигля­нуло променисте життєдайне тепле Сонечко. Пригріли, приголубили вони сиріт материнсь­кою ласкою, теплом, і ті розцвіли чарівними весняними квітами. Лиха мачуха, коли поба­чила це, від злості померла. З того часу, як символ перемоги добра над злом, щовесни з'являються ніжні квітки-сирітки.

На весняній землі ніжні квіти брандушки світяться, наче рожеві ліхтарики. А в народі їх називають «сирітками». Це пов'язано з тим, що цвітуть вони тоді, коли ще мало інших квітів, і видаються самотніми.

Євшан-зілля

Було це дуже-дуже давно, коли Українською Київською Державою керував князь Володимир Мономах. В той час на берегах Азовського моря і над річкою Доном жили половці. Це були дикі степовики. Вони часто нападали на українські міста і села та руйнували їх. Князь Володимир Мономах не раз воював з ними і, нарешті, прогнав їх за річку Дін у далекі степи.

Одного разу під час бою з половцями українці захопили в полон малого хлопчика, сина половецького хана, і привезли його до Києва. Розумний і гарний хлопчик сподобався Володи­мирові, і він лишив його коло себе. Хлопцеві добре жилося в полоні. І він поступово забув рідні степи.

Але батько його, половецький хан, дуже журився за сином, не їв і не спав. Одного дня покликав він до себе свого співця і сказав йому розшукати сина, любу дитину. Половецький хан порадив йому заспівати рідну пісню, а якщо це не допоможе, щоб дав йому понюхати євшан-зілля, яке нагадає привілля рідного степу.

Співець пішов. Три дні й три ночі йшов він і, нарешті, вночі підступив до Києва. Там він зайшов крадькома до хати, де жив юнак, збудив його і попросив вернутися додому. Він розпові­дав йому, як журиться за ним батько, як сумує мати... Але юнак забув уже і батьків, і батьківщину. Йому не хотілося залишати веселе й безтурботне життя на чужині, де було добре.

Тоді співець заспівав юнакові половецьких пісень, щоб нагадати йому рідний край, пісень, що йому мати співала, як був хлоп'ятком.

Але й половецькі пісні не зворушили серце юнака.

І зажурився співець: коли вже материнська пісня не зворушила юнакові серце, то немає надії, щоб він повернувся до рідного краю. Але тут згадав, що в нього на грудях сховане євшан-зілля! Розірвав він на собі сорочку, дістав пучок і дав його понюхати юнакові. І сталося диво! Понюхав юнак і скрикнув: «Краще в ріднім краю милім полягти кістьми, сконати, ніж у землі чужій, ворожій у славі й шані пробува­ти!»

Приємний, сильний запах євшан-зілля нага­дав юнакові дитинство, життя в рідних степах, пісні вільного народу, його звичаї, рідних людей...

І темної ночі юнак вирушив разом із половецьким співцем у рідні степи.

Євшан-зілля — це пахуча степова трава, що росте по всій Україні, особливо в степах біля Азовського й Чорного морів.

Материнка

Жили на світі хлопчик і дівчинка. Життя їх було веселим і безтурботним, бо зігрівала його любов і ласка доброї, ніжної матері. Та несподівано спіткало родину горе: занедужала і злягла матуся. Більше вона не підвелася, померла. Засипали неньку сирою землею, і зос­талися діти сиротами. Щоденно ходять вони на могилу, плачуть, благають матір встати, верну­тися до них, бо важко живеться сиротам. Одного разу, побиваючись за матусею, побачили діти на могилі запашну квітку. Вони повірили, що то з'явилася до них мати в образі квітки, і назвали її материнкою.

Нарцис

В одному селі жив дуже вродливий парубок. Він любив ходити на берег річки і, схиливши голову, дивитися у воду на свою вроду. Одного разу повз того хлопця йшов лихий чаклун. Йому стало заздрісно, що парубок гарний.

Чаклун розсердився і сказав хлопцеві:

— Віднині ти завади дивитимешся у воду,— і перетворив його на нарцис.

У цієї гарної квітки голівка схилена і ніколи не підводиться. Ніби сидить красень-хлопець і дивиться у воду...

Материні сльози

Лише сніг зійде, а на луках, на горбах, понад стежками з'являються маленькі білі квіточки Люди називають їх материнськими сльозами через таку легенду.

Колись, дуже давно, на наш край нападали татари. В одному селі жила вдова. Мала вона трьох синів-козаків — один другого кращий. Уже повиростали вони, і думала мати, що невісток приведуть, поміч буде. Чорною хмарою посунула орда татарська на Україну. Пішла та сила вгору по Дністру аж до Карпат — грабували народ і в ясир забирали хлопців-молодців на галери, дівчат — для гаремів ханських та султанських.

Зібралися троє синів удовиних на татарву Попросили в матері благословіння, вклонилися громаді, взяли мечі, осідлали коней вороних та й поїхали з побратимами на рать.

Люта січ була, та нерівними — сили. На одного козака по п'ять зайд сунуло. Однак відступили татари, бо багато бусурманських голів лишилося над Дністром.

Поверталися з перемогою побратими додому по білену снігу, що випав після битви. Радісно зустрічали їх. Але для матері-вдови принесли сумну звістку: її два сини впали у лютій січі, а третього, порубаного, забрали татари.

Боса і простоволоса бігла мати по білому снігу за третім сином та тяжко голосила. Гіркі сльози рясним дощем падали з очей. Від них танув білий сніг. Де впала сльозина, там розквітла маленька квіточка.

Назвали люди ці квітки материнськими сльозами. А ще — маргаритками.