Зародження кіно та перші десятиліття його історії

Щороку 28 грудня відзначається Міжнародний день кіно – всесвітнє свято кінематографістів і глядачів. Саме в цей день, 28 грудня 1895 в Парижі в «Гранд-кафе» на бульварі Капуцинів брати Огюст і Луї Люм'єр провели перший публічний кінопоказ.

Трохи раніше, 13 лютого того ж 1895 року, брати Люм'єр отримали патент на винайдений ними апарат «Сінематограф». А 22 березня 1895 вони влаштували у Парижі перший в історії кіносеанс, продемонструвавши (щоправда, на цей перший раз тільки вузькому колу друзів) коротеньку (менше хвилини тривалістю) стрічку «Вихід робітників із заводу Люм'єр».

Але днем народження кіно як видовища, мистецтва та галузі економіки вважають саме 28 грудня 1895 року, коли брати Люм'єри показали вже широкій публіці декілька коротесеньких стрічок, у тому числі фільм «Прибуття потягу на вокзал Ла Сьота». І, до того ж, цього разу вперше в історії кінематографу фільм був показаний за гроші.

Якщо вдивлятись в історію кіно детальніше, то слід сказати, що винахід братів Люм'єр не був чимось унікальним або несподіваним на той час. І, власне, таке почесне перше місце в історії кінематографу брати-французи зайняли не тільки (а то й не стільки) завдяки самому винаходу, скільки завдяки вдало зробленим крокам – його патентуванню та публічній популяризації. Сама ж ідея була як то кажуть «у повітрі», і була майже одночасно і навіть трохи раніше за Люм'єрів реалізована й іншими винахідниками.

Власне, підводку до історії кіно можна розпочинати ще з першої половини ХІХ століття, коли з’явилась візуальна технічна основа кінематографу – фотографія як спосіб фіксації окремих нерухомих зображень. Вже у 1860-тих роках почали активно винаходитись різного роду механізми для створення та демонстрації зображень у русі. Ці пристрої мали різні назви (зоетроп, праксіноскоп та ін.), але здебільше всі вони були варіаціями доволі простих оптичних приладів на кшталт «магічних ліхтарів», і суть зводилась до того, щоб показувати послідовність нерухомих картинок з достатньою швидкістю, аби зображення завдяки згаданій вище інертності зорового сприйняття здавались рухомими. Звісно, послідовність картинок мала бути дуже ретельно витриманою за фазами реального руху.

Значний вклад у зародження кінотехнологій зробив англійський та американський фотограф і дослідник-науковець Едвард Мейбрідж (також Мьюбрідж, Майбрідж; (1830 - 1904). Мейбріджа насамперед цікавили проблеми руху тварин та людини, і з метою їх дослідження він звернувся до експериментів з пофазовою фотографією. Вважається, що Едвард Мейбрідж першим використав для зйомки послідовності фаз руху декілька фотокамер одночасно. У 1872—78 роках він багато займався дослідженням фаз бігу скакових коней. Найвідомішим з цих експериментів стало фотографування галопу коня за допомогою 24 фотокамер, розставлених вздовж спеціально збудованої бігової доріжки («фотодрома»). З однієї сторони доріжки була зведена біла стіна (зручний білий фон для зйомки чорних коней), а з іншої поставлені кабіни для фотокамер, затвори яких були з’єднані нитками з дошками, що ними був висланий трек. Коли кінь торкався копитом тієї чи іншої дошки – спрацьовувала відповідна фотокамера і робився знімок. При демонстрації цих фотографій у тій же самій послідовності, що й їх зйомка, створювалась ілюзія рухомого зображення. Також Е. Мейбрідж є винахідником власного приладу для проектування рухомих картинок, так званого зоопраксіскопу (zoopraxiscope). У 1887 році Пенсильванським університетом було видано 11 томів робіт Е. Мейбріджа під назвою «Рух тварин: Електрофотографічні дослідження послідовних фаз руху тварин», де було вміщено результати фотографічних експериментів Мейбріджа з 1872 по 1885 роки, - загалом понад сто тисяч фотографій фаз руху собаки, кішки, коня, лося, оленя, ведмедя, лева, тигра, мавпи й навіть птиць. Пізніше, у 1901 році Мейбрідж опублікував також книгу «Фігура людини в русі».

Звісно, експерименти Мейбріджа надихались перш за все зацікавленістю природодослідника, для якого вони були засобом, а не метою.

У тому ж 1876 році у Парижі став вельми популярним створений Емілем Рено «оптичний театр» або кадровий кінематограф. За принципом роботи то був добре відомий і раніше «чарівний ліхтар» (але величезних розмірів), через який на великій швидкості рухалась плівка з приблизно 80-100 кадрами у залежності від сюжету. Спеціально запрошений актор коментував сюжет-зображення оповіддю. На піку своєї популярності у Парижі працювали до 12 таких оптичних театрів Еміля Рено.

Проте, це все були ще скоріше фото-трюки, різного роду пошуки, ніж принципові для історії кіно технічні винаходи. Для того ж, щоб стало можливим відтворення руху як такого, тобто процес власне кінозйомки, необхідно було, щоб фотографування могло відбуватися з короткими витримками і була можливість отримувати достатню кількість кадрів за секунду одним і тим же апаратом. У 70-х роках ХІХ ст. з’явились необхідні типи фотоемульсій, вслід за чим почались численні спроби створення систем запису і відтворення рухомих зображень, виготовлення кінетоскопів, біоскопів, вітаскопів і ін. примітивних видів кінопроекторів.

В той час вже з’явилась і фотокамера з фотопластинами на барабані, що обертався. Зауважте, до цього плівка (наприклад, у оптичному театрі Е. Рено) склеювалась з окремих кадрів і використовувалась для демонстрації, а в цьому разі йдеться вже про саму зйомку на стрічку. У 1884 році Джордж Істмен замінив фотопластини у такій камері вкритою фотоемульсією паперовою стрічкою, – саме так, за однією з версій, виникла плівка-кінострічка. З іншої сторони, наводяться й більш ранні приклади застосування фото-стрічки. Однією з цікавих спроб «оживити» зображення можна вважати винайдення у 1876 році (іноді вказується навіть 1868 рік) французьким професором Етьеном Морра так званої «фоторушниці». У пристрій заправлялась паперова стрічка, яка рухалась стрічкопротяжним механізмом. Пізніше Морра вдосконалив свій винахід і він почав працювати з целулоїдною стрічкою. Іноді стверджується, що першими плівковими фільмами стали зняті у 1888 році Луї Лепренсом стрічки «Сцена у саду Роундхей» та «Рух транспорту мостом Лідс»

Серед винахідників кінематографу також імена Ж.Демені, С.Складовського. У 1894 році свої кіноапарати демонстрували в США Т. Едісон, а в Англії Р. У. Полл.

Одним з першовідкривачів кіно був український механік-винахідник Йосип Андрійович Тимченко. (1852 - 1924). Влітку 1893 р. Йосип Андрійович Тимченко разом з фізиком М. Любимовим розробив механізм «слимак», який було використано для удосконалення одного з видів перших кінопроекторів - стробоскопу. Принцип дії цього механізму став основою для нового апарату «кінескопу», у створенні якого брав також участь інженер-винахідник Михайло Фрейденберг. У листопаді 1893 року в фойє одеського готелю «Франція»,що знаходився на розі вулиці Дерибасівської та Колодязного провулку, відбулася перша публічна демонстрація двох кінофільмів, знятих «кінескопом» на Одеському іподромі: «Вершник» та «Метальник списа». Газета «Одеський листок» зауважила про цю подію: «Відкрилась художня виставка живих фотографій, які приводяться у рух посередництвом електричної машини». Трохи згодом, у січні 1894 р. Тимченко продемонстрував можливості свого кіноапарату у Москві на IX з'їзді природодослідників та лікарів Російської імперії (на шостому засіданні фізичної секції). Свідчення про цю демонстрацію, а також подяка винахіднику містяться у протоколах з’їзду . Свій апарат Тимченко спочатку залишив у Московському університеті, а вже за радянських часів він був переданий до Політехнічного музею (де знаходиться й дотепер). Але, на жаль, кіноапарат Йосипа Тимченка так і не був запатентований. Таким чином, хоча Тимченко фактично й випередив західноєвропейських винахідників , однак в історію як першовідкривачі кінематографу увійшли саме брати Люм'єри, які більш вдало прорахували всі юридичні та рекламні тонкощі й аспекти.

Отже, становлення світового кінематографу вважається пов’язаним насамперед з іменами Огюста та Луї Люм'єрів. Брати Люм'єри народились у родині художника-фотографа, який, до того ж, мав власну фабрику фотоплівок. Тож увага до експериментів із фотозображеннями не була для них випадковою. 13 лютого 1895 року Люм'єри запатентували винайдений ними кіноапарат, що призначався як для зйомки кіно, так і для його демонстрації і був названий «сінематографом». На першому публічному платному кінопоказі (який, як вже говорилось, пройшов 28 грудня 1895 року у Парижі в підвалі кафе на бульварі Капуцинів) 35 глядачів, придбавши білети вартістю 1 франк, переглянули 10 фільмів загальною тривалістю 20 хвилин. Серед цих стрічок крім вже згаданих «Виходу робітників з фабрики братів Люм'єр в Ліоні» та «Прибуття потягу на вокзал Ла Сьота» був також продемонстрований перший в історії фільм зі спец ефектами: у стрічці «Руйнування стіни» плівка прокручувалась також у зворотному порядку і щойно зруйнована стіна відновлювалась. На цьому ж кіносеансі демонструвалась і перша кінокомедія «Политий поливальник». Всі ці перші фільми були зняті нерухомо встановленою камерою.

«Синематограф братів Люм'єр» мав величезний успіх, що зумовило надзвичайно швидке його поширення не тільки у Франції, але й в усьому світі. У 1895 і 1896 роках самі брати Люм'єр зняли біля п'ятдесяти коротких фільмів на різні теми, які демонструвались у різних країнах під час гастролей атракціону «Сінематограф братів Люм'єр». Крім того, фірма Луї Жана Люм'єра розсилала по різних країнах спеціально навчених операторів з кіноапаратами, які робили зйомку місцевого матеріалу та проводили демонстрацію цих кінострічок. Кіносеанси супроводжувались грою на саксофоні або фортепіаніно.

Через п'ять з половиною місяців після перших комерційних кіносеансів у Парижі сінематограф Люм'єрів прибув на гастролі й до Росії. Спочатку з «Сінематографом братів Люм'єр» познайомились жителі Петербурга та Москви. Потім, приблизно через місяць, кінематограф став одним з головних атракціонів на Всеросійській виставці у Нижньому Новгороді. Тут його вперше побачив молодий Максим Горький та описав в кореспонденції, опублікованій в газеті «Одеські новини» від 6 липня 1896 року.

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік-у-рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 розпочались регулярні кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана (проїзд Крива Липа), що тривали декілька днів.

Кінематограф швидко став настільки популярним, що повсюдно почали масово виникати компанії з виробництва кінострічок. Одне із перших кінопідприємств було створено братами Шарлем та Емілем Пате (фр. Pathé Frères). Спочатку вони продавали кінетоскопи Едісона, а отримавши відмову на закупівлю кіноапарата братів Люм'єр, почали самі працювати над створенням аналогічного апарату. З допомогою запрошеного механіка вони виготовили свою першу модель та у 1896 році отримали патент. Як і більшість інших підприємців, Пате зробили все, щоб перетворити кінематограф у вигідну справу, а тому налагодили масове виробництво апаратури. Вже у 1897 році вони побудували у Венсані (передмістя Парижу) студію для зйомки, обробки та випуски фільмів, там же був цілий цех із виготовлення апаратури. При вдосконаленні усіх наступних моделей Ш.Пате головну увагу приділяв стабільності кадру в процесі зйомки та проекції. Торговою маркою Пате став галльський півень.

Леон Гомон (фр. Léon Gaumont) випустив свій перший апарат під маркою «Хроно» у 1896 році та створив студію в Бьюті Шомон. Його торговою маркою стала маргаритка із ініціалами «Л. Г.».

Перші студії виглядали доволі примітивно, на подвір'ї ставились підмостки розміром 6 на 8 метрів, на них встановлювались декорації, а всі зйомки відбувались при денному освітленні. До 1907 року кожен бажаючий міг придбати фільм і заплатити за кількість погонних метрів плівки. Також можна було обміняти стрічки — це потягнуло за собою виникнення комісіонерів по обміну, а також створення дублікатів стрічок, які розповсюджувались без затрат на виробництво. Поступово ажіотаж, який панував перші кілька років після створення кіно, поступово пішов на спад, примітивність техніки зйомки та сюжетів вже не цікавила публіку. Кінопідприємці почали шукати способи повернення інтересу до сінематографу за рахунок покращення якості фільмів та урізноманітнення сюжетів, але ключової фігурою на цьому кризовому етапі став Жорж Мельєс.

Джорж Мельєс є вельми значимою для історії кінематографа фігурою.Народився в Парижі в сім'ї промисловця, мав старшого брата — Гастона. Будучи забезпеченою людиною, Мельєс присвятив багато часу своїм захопленням, серед яких чільне місце займали театр та мистецтво сценічної ілюзії. В якості ілюзіоніста він виступав у театрі "Робер-Уден", яким володів. В 1895 році він опинився на одному з перших кіносеансів братів Люм'єр й відразу ж став палким прихильником кінематографу. Не зумівши придбати в Люм'єрів сконструйовану ними камеру-проектор (він пропонував великі гроші, але Люм'єри відмовили, так як намагалися зберегти монополію на нову розвагу, вважаючи, що воно досить швидко вийде з моди й треба користатись цим по повній), Мельєс знайшов можливість придбати аналогічний апарат англійського виробництва й почав активно експериментувати.

Вже в 1896 році він знайшов спосіб створення перших спецефектів, заснованих на стоп-кадрі, покадровій зйомці, подвійній та багатократній експозиції, пришвидшеній та вповільненій протяжності плівки, каширування та інших засобах.

В 1897році Мельєс заснував власну студію "Стар фільм" (фр. Star Film) в своєму помісті в Монтре й почав активне виробництво короткометражних кінофільмів. Також знімав «псевдохроніку» — постановочні сюжети, які відтворювали реальні події. Наприклад, відомо про зняті ним короткометражки "Справа Дрейфуса", «Коронація Едуарда VII» (Le couronnement du roi Édouard VII, 1902) та інші. Для деяких з них, як для «Виверження вулкану на Мартініці» (Éruption volcanique à la Martinique, 1902), Мельєс також використовував спецефекти.

Від 1896 по 1913 роки Мельєс зняв більше 500 фільмів тривалістю від однієї до 40 хвилин (різні джерела вказують від 517 до 666 фільмів), з яких збереглося біля 200. Найвідомішою йогороботою є відома комедія "Подорож на Місяць" (1902) — перший в історії кінематографа науково-фантастичний фільм.

Мельєс намагався заробляти, продаючи кінотеатрам копії своїх фільмів, але найпотужніший ринок — американський — виявився для нього закритим, так як Томас Едісон вважав себе володарем всіх американських патентних прав на кінотехнології й вважав, що має право копіювати й продавати для показу будь-який зроблений без його санкції фільм, в тому числі й фільми Мельєса. В результаті Мельєс не отримав практично нічого за показ своїх фільмів в США й у 1914 році змушений був продати студію. Негативи своїх фільмів він в нападі люті спалив.

До 1909 року Мельєс мусив відмовитися від своєї самостійності й почав працювати для фірми «Брати Пате». 1925 року він одружився з Жанною Д’альсі.

Мельє тривалий час працював продавцем іграшок на Монпарнасі. Про його вкладе в розвиток кінематографу ніхто не згадував до 1932 року, коли Кінематографічне товариствао прийняло його, повністю розореного, до замку Орлі, де він й прожив залишок життя.

Мельєс: «Я народився з душою артиста, обдарованого спритністю рук, метким розумом й вродженим акторським талантом. Я був одночасно й розумовим й фізичним робітником».

За свої заслуги Жорж Мельєс був нагороджений орденом Почесного легіону. Він закінчив свої дні в пансіоні для літніх акторів у Парижі. Похований на цвинтарі Пер-Лашез.

Біографію Жоржа Мельєса покладено в основу знятого 2011 року фільму «Хранитель часу». Роль самого Мельєса виконав Бен Кінґслі.

На даний момент достовірно встановити кількість фільмів, знятих Жоржем Мельєсом, неможливо. Історики кіно називають різні цифри: так, Моріс Бессп, Жозеф-Марія Ло Дюк та Марсель Лапьєр називають цифру 4000, а Шарль Форд та Рене Жанн говорять про 1000 фільмів.

Жорж Садуль пояснює такі розбіжності в цифрах тим, що в каталозі своїх фільмів Мельєс давав окремий номер кожному відрізку плівки довжиною 20 метрів незадежно від того, чи є цей шматок самостійним фільмом, чи ж лише його частиною.

Режисерський почерк

Багато фільмів Мельєса знято як театральні постановки зі спецефектами. Мельєс сам писав сценарії, розробляв декорації й ставив мізансцени. Для його кінопостановок характерними є мінімальна «глибина кадру» (все дійство розвертається на сцені) й нерухома камера.

Вміло застосований трюк, за допомогою якого можна зробити видимими надприродні, уявні, нереальні явища, дозволяє створювати в істиному розумінні цього слова художні видовища, які дають величезну насолоду тим, хто може зрозуміти, що всі мистецтва об'єднуються для створення цих видовищ.

Фільмографія (неповна) Мельєса:

1896 — Поливальник / L’Arroseur

1896 — Жахлива ніч / Une nuit terrible

1896 — Замок диявола / Le manoir du diable

1896 — Малюк й дівчатка / Bébé et fillettes

1897 — Кабінет Мефістофеля / Le Cabinet de Méphistophélès

1897 — Фауст й Маргарита / Faust et Marguerite

1897 — Між Дувром та Кале / Entre Calais et Douvres

1898 — Пригоди Вільгельма Телля / Les Aventures de Guillaume Tell

1898 — Чотириголова людина / Un homme de têtes

1899 — Справа Дрейфуса / L’affaire Dreyfus

1899 — Попелюшка / Cendrillon

1900 — Жанна д’Арк / Jeanne d’Arc

1900 — Людина-оркестр / L’homme-orchestre

1901 — Людина з резиновою головою / L’homme à la tête de caoutchouc

1902 — Подорож на Місяць /Le Voyage dans la Lune

1902 — Виверження вулкану на Мартініці / Éruption volcanique à la Martinique

1902 — Робінзон Крузо / Les Aventures de Robinson Crusoé

1902 — Диявол й статуя / L’Oeuf du sorcier ou L’oeuf magique prolifique

1903 — Загибель Фауста / La damnation de Faust

1903 — Меломан /Le mélomane

1903 — Монстр /Le monstre

1903 — В королівстві фей / Le royaume des fées

1903 — Диявольский кек-уок / Le Cake-walk infernal

1904 — Неймовірна подорож /Le voyage à travers l’impossible

1904 — Фауст й Маргарита / Faust et Marguerite

1904 — Чарівний ліхтар / La lanterne magicue

1905 — Рейс Париж – Монте-Карло /Le raid Paris-Monte Carlo en deux heures

1905 — Різдвяний янгол / L’Ange de Noël

1906 — Історія одного злочину / Histoire d’un crime

1906 — Чотириста підступів диявола / Les Quatre cents farces du diable

1906 — Мильні бульбашки / Les Bulles de savon animées

1907 — Гамлет / Hamlet

1907 — Історія цивілізації / La Civilisation à travers les âges

1907 — Тунель під Ла-Маншем, або Франко-англійський кошмар / Tunnel sous la manche ou Le cauchemar franco-anglais

1908 — Рейд Париж — Нью-Йорк на автомобілі / Le Raid Paris-New York en automobile

1911 — Галлюцінації барона Мюнхгаузена / Les Aventures de baron de Munchhausen

1912 — Завоювання полюсу /À la conquête du Pôle

1913 — Подорож сім'ї Буррішон / Le Voyage de la famille Bourrichon

Особливості німого кіно

Специфічною особливістю німих фільмів є використання титрів (інтертитрів) – текстових вставок, які давали пояснення по сюжету, відтворювали репліки персонажів або навіть коментували те, що відбувається для аудиторії. Титри з'явилися в кіно не відразу, і їхня функція з часом істотно змінювалася. Вони використовувалися як заголовки монтажних частин, як заміна звукової мови, як засіб викладу сюжету і зв'язування окремих сюжетних фрагментів і так далі. Спочатку фільми продавалися для прокату без вмонтованих титрів – прокатник отримував тільки текст, який міг надрукувати і вставити у фільм на свій розсуд (наприклад, перекласти титри на іншу мову), на плівці у цьому випадку початок титру позначався косим хрестом із номером титру. На початку XX століття існували титрувальні майстерні, які виконували для прокатників виготовлення монтажних фрагментів з інтертитрами. З часом титри були осмислені як естетично важлива частина фільму, вони спеціально оформлялися й організовувалися з іншим матеріалом. Крім того, титри часто тонувалися кольором.

У процесі розширення художніх засобів німого кіно з'явилася також можливість створювати повнометражні фільми без інтертитрів; це було характерно насамперед для німецької «камерної драми», найбільш важливим прикладом якої є фільм Мурнау «Остання людина».

Образотворчі і художні можливості німого кіно були надзвичайно високі. Виробився абсолютно особливий неповторний стиль спілкування з глядачем за допомогою міміки і жестів. Виразність рухів деяких акторів німого кіно навряд чи може бути перевершена навіть у сучасному кіно. Крім того, кіносеанси на початку XX століття не були повністю беззвучні – зазвичай показ кіно мав музичний супровід на фортепіано. Професія піаніста в кінотеатрі називалася «тапер». Багато мелодій з репертуару таперів того часу дійшли і до нас.

Тим не менш, досить поширена помилка, що німі фільми були примітивні. Причиною розповсюдження цієї омани у середині XX століття називають те, що німі фільми часто тоді демонструвалися на підвищеній швидкості (наприклад, фільми, зняті із швидкістю 16 кадрів на секунду, показувалися на швидкості 24 кадри на секунду), і те, що більшість збережених німих фільмів виявилися у технічно поганому стані.

Вже з 1902 року почались експерименти у сфері створення звукового кіно. Проблема синхронізації зображення та голосу вирішувалася шляхом з'єднання на одній осі спочатку кінопроектора і фонографа, а потім грамофона. Цим же шляхом у своїх пошуках просувався Чарльз Урбан. Однак складність створених апаратів обмежувала сферу їхнього практичного застосування.

Лише в другій половині 1920-тих років, коли в США, Німеччині та СРСР були створені придатні для широкого використання системи звукового супроводу фільмів. Першим звуковим фільмом, що вийшов у широкий прокат, стала американська кінокартина «Співак джазу» (The Jazz Singer, 1927), однак переважаюче виробництво німих фільмів продовжувалося ще як мінімум рік, звукові фільми почали переважати на екранах США лише з 1929 року.

У роки Першої Світової війни центр світової кінопромисловості перемістився в американський Голівуд у сонячній Каліфорнії. Екрани всього світу заповнила продукція голлівудських студій. Це були фільми, різні за жанрами, стилями і якістю. Різної був і їх спрямованість: музично-розважальна, сімейно-побутова, гостро соціальна. Серед останніх фільм Е. Штрогейма «Жадібність», антивоєнний фільм К. У. Віцера «Великий парад».

Улюбленим актором мільйонів людей став Чарльз Спенсер Чаплін, який комічним гротеском підкреслював трагедію життя «маленької людини». Він виріс у Лондоні в безпросвітній убогості. У 1897 році почав виступати на сцені. Під час турне його водевільною групи по Америці в 1912 році йому запропонували знятися в кіно. Вже в другій його картині «Автогонки у Венеції» (1914) він створив образ волоцюги, якого він дотримувався в багатьох своїх фільмах. Незабаром Чаплін почав ставити картини, в яких знімався сам: «Малюк», «Золота лихоманка», «Вогні великого міста», «Нові часи». Зірки тодішнього кіно - це в основному американці: Діна Дурбін, Дуглас Фербенкс, Кларк Гейбл, Герольд Ллойд.

Кіно швидко стало світовою модою. Безсумнівно, воно було найбільш популярним видом масового мистецтва вже у 20-30рр. ХХ ст. У ці ж роки кіно якісно змінилося: у 1927 році був знятий перший звуковий фільм, у другій половині 30-х років кіно набуло колір.

Поступово на перший план у західному кінематографі виходять психологічна глибина характеру, поетичне відображення життя, спроба вирішення проблем «середнього класу», все глибше проявляються демократичні тенденції. Серед кращих фільмів 30-х років: «Під дахами Парижа» (реж. Клеер, Франція), «Життя належить нам» (Ж. Ренуар, Франція).

До початку 1920-тих років «німе кіно» отримало широкий наборів художніх засобів, які зумовили паралельний розвиток декількох напрямків кінематографу як мистецтва – найбільш принциповими й впливовими виявилися німецький кіноекспрессіонізм (Фрідріх Вільгельм Мурнау, Фріц Ланґ, Пауль Лені та ін.), американська оповідна школа (Девід Ворк Ґріффіт, Томас Інс та ін.) і радянська (українська) школа художньо-документального фільму (Дзиґа Вертов).

В Англії в 30-х роках зароджується також художньо-документальне кіно. У той же час режисером номер один став Альфред Хічкок. Широку популярність він здобув завдяки знятої в 1929 році першої англійської звуковий стрічці «Шантаж». А після фільму «Леді зникає» (1938), де в експресіоністському стилі з'єдналися страшне, смішне і романтичне, його стали вважати майстром ігрової напруги.

До речі, у 2012 році на Оскара був у багатьох номінаціях представлений стилізований під німе кіно фільм «Артист»