Землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє ПОСЛАНІЄ

Аще кто ре­чет, яко люб­лю бо­га,

а бра­та сво­его не­на­ви­дит, ложь есть.

Соборно[е] пос­ла­ние Ио­ан­на.

Глава 4, с. 20

І смер­кає, і світає,

День бо­жий ми­нає,

І зно­ву люд по­том­ле­ний

І все спо­чи­ває.

Тілько я, мов ока­ян­ний,

І день і ніч пла­чу

На роз­пут­тях ве­ле­люд­них,

І ніхто не ба­чить,

І не ба­чить, і не знає

Оглухли, не чу­ють;

Кайданами міня­ються,

Правдою тор­гу­ють.

І гос­по­да зне­ва­жа­ють,

Людей зап­ря­га­ють

В тяжкі яр­ма. Орють ли­хо,

Лихом засіва­ють,

А що вро­дить? по­ба­чи­те,

Які бу­дуть жни­ва!

Схамениться, не­до­лю­ди,

Діти юро­диві!

Подивиться на рай ти­хий,

На свою країну,

Полюбіте щи­рим сер­цем

Велику руїну,

Розкуйтеся, бра­тай­те­ся!

У чу­жо­му краю

Не шу­кай­те, не пи­тай­те

Того, що не­має

І на небі, а не тілько

На чу­жо­му полі.

В своїй хаті своя й прав­да,

І си­ла, і во­ля.

Нема на світі Ук­раїни,

Немає дру­го­го Дніпра,

А ви пре­те­ся на чу­жи­ну

Шукати доб­ро­го доб­ра,

Добра свя­то­го. Волі! волі!

Братерства братнього! Най­шли,

Несли, нес­ли з чу­жо­го по­ля

І в Ук­раїну при­нес­ли

Великих слов ве­ли­ку си­лу

Та й більш нічо­го. Кри­чи­те,

Що бог вас соз­дав не на те,

Щоб ви неп­равді пок­ло­ни­лись!..

І хи­ли­тесь, як і хи­ли­лись!

І зно­ву шку­ру де­ре­те

З братів нез­ря­щих, греч­косіїв,

І сон­ця-прав­ди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся зно­ву!.. Як­би взять

І всю мізерію з со­бою,

Дідами кра­де­не доб­ро,

Тойді ос­тавсь би си­ро­тою,

З свя­ти­ми го­ра­ми Дніпро!

Ох, як­би те ста­лось, щоб ви не вер­та­лись,

Щоб там і зди­ха­ли, де ви по­рос­ли!

Не пла­ка­ли б діти, ма­ти б не ри­да­ла,

Не чу­ли б у бо­га ва­шої ху­ли.

І сон­це не гріло б смер­дя­чо­го гною

На чистій, ши­рокій, на вольній землі.

І лю­ди б не зна­ли, що ви за ор­ли,

І не по­ки­ва­ли б на вас го­ло­вою.

Схаменіться! будьте лю­ди,

Бо ли­хо вам бу­де.

Розкуються не­за­ба­ром

Заковані лю­де,

Настане суд, за­го­во­рять

І Дніпро, і го­ри!

І по­те­че сторіка­ми

Кров у синє мо­ре

Дітей ва­ших… і не бу­де

Кому по­ма­га­ти.

Одцурається брат бра­та

І ди­ти­ни ма­ти.

І дим хма­рою зас­ту­пе

Сонце пе­ред ва­ми,

І навіки прок­ле­не­тесь

Своїми си­на­ми!

Умийтеся! об­раз божій

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ва­ших,

Що во­ни на світі

На те тілько, щоб па­ну­вать…

Бо нев­че­не око

Загляне їм в са­му ду­шу

Глибоко! гли­бо­ко!

Дознаються не­бо­жа­та,

Чия на вас шку­ра,

Та й за­ся­дуть, і пре­муд­рих

Немудрі оду­рять!

Якби ви вчи­лись так, як тре­ба,

То й мудрість би бу­ла своя.

А то залізи­те на не­бо:

«І ми не ми, і я не я,

І все те ба­чив, і все знаю,

Нема ні пек­ла, ані раю,

Немає й бо­га, тілько я!

Та ку­ций німець уз­ло­ва­тий,

А більш ніко­го!..»

- «Доб­ре, бра­те,

Що ж ти та­кеє?»

«Нехай ска­же

Німець. Ми не знаєм».

Отак-то ви нав­чаєтесь

У чу­жо­му краю!

Німець ска­же: «Ви мо­го­ли».

«Моголи! мо­го­ли!»

Золотого Та­мер­ла­на

Онучата голі.

Німець ска­же: «Ви слав'яне».

«Слав'яне! слав'яне!»

Славних прадідів ве­ли­ких

Правнукі по­гані!

І Кол­ла­ра чи­таєте

З усієї си­ли,

І Ша­фа­ри­ка, і Ган­ка,

І в слав'янофіли

Так і пре­тесь…

І всі мо­ви

Слав'янського лю­ду -

Всі знаєте.

А своєї Дас[т]ьбі…

Колись бу­дем

І по-своєму гла­го­лать,

Як німець по­ка­же

Та до то­го й історію

Нашу нам роз­ка­же,

- Отойді ми за­хо­ди­мось!..

Добре за­хо­ди­лись

По німецько­му по­ка­зу

І за­го­во­ри­ли

Так, що й німець не вто­ро­па,

Учитель ве­ли­кий,

А не те щоб прості лю­де.

А гвал­ту! а кри­ку!

«І гар­монія, і си­ла,

Музика, та й годі.

А історія!.. по­ема

Вольного на­ро­да!

Що ті рим­ля­не убогі!

Чортзна-що - не Бру­ти!

У нас Бру­ти! і Кок­лек­си!

Славні, не­за­буті!

У нас во­ля ви­рос­та­ла,

Дніпром уми­ва­лась,

У го­ло­ви го­ри сла­ла,

Степом ук­ри­ва­лась!»

Кров'ю во­на уми­ва­лась,

А спа­ла на ку­пах,

На ко­зацьких вольних тру­пах,

Окрадених тру­пах!

Подивиться ли­шень доб­ре,

Прочитайте зно­ву

Тую сла­ву. Та чи­тай­те

Од сло­ва до сло­ва,

Не ми­най­те ані тит­ли,

Ніже тії ко­ми,

Все роз­беріть… та й спи­тай­те

Тойді се­бе: що ми?..

Чиї си­ни? яких батьків?

Ким? за що за­куті?..

То й по­ба­чи­те, що ось що

Ваші славні Бру­ти:

Раби, под­нож­ки, грязь Моск­ви,

Варшавське сміття - ваші па­ни,

Ясновельможнії гетьма­ни.

Чого ж ви чва­ни­те­ся, ви!

Сини сер­деш­ної Ук­раїни!

Що доб­ре хо­ди­те в ярмі,

Ще луч­ше, як батьки хо­ди­ли.

Не чваньтесь, з вас де­руть ремінь,

А з їх, бу­ва­ло, й лій то­пи­ли.

Може, чва­ни­тесь, що братст­во

Віру зас­ту­пи­ло,

Що Си­но­пом, Тра­пе­зон­дом

Галушки ва­ри­ло.

Правда!.. прав­да, наїда­лись.

А вам те­пер ва­дить.

І на Січі муд­рий німець

Картопельку са­дить,

А ви її ку­пуєте,

Їсте на здо­ров'я

Та сла­ви­те За­по­рож­жя.

А чиєю кров'ю

Ота зем­ля на­поєна,

Що кар­топ­ля ро­дить, -

Вам бай­ду­же. Аби доб­ра

Була для го­ро­ду!

А чва­ни­тесь, що ми Польщу

Колись за­ва­ли­ли!..

Правда ва­ша: Польща впа­ла,

Та й вас роз­да­ви­ла!

Так от як кров свою ли­ли

Батьки за Моск­ву і Вар­ша­ву,

І вам, си­нам, пе­ре­да­ли

Свої кай­да­ни, свою сла­ву!

Доборолась Ук­раїна

До са­мо­го краю.

Гірше ля­ха свої діти

Її роз­пи­на­ють

Заміс[т]ь пи­ва пра­вед­ную

Кров із ре­бер то­чать.

Просвітити, ка­жуть, хо­чуть

Материні очі

Современними ог­ня­ми.

Повести за віком,

За німця­ми, не­доріку,

Сліпую каліку.

Добре, ведіть, по­ка­зуй­те,

Нехай ста­ра ма­ти

Навчається, як дітей тих

Нових дог­ля­да­ти.

Показуйте!.. за на­уку,

Не тур­буй­тесь, бу­де

Материна доб­ра пла­та.

Розпадеться лу­да

На очах ва­ших не­си­тих,

Побачите сла­ву,

Живу сла­ву дідів своїх

І батьків лу­ка­вих.

Не дуріте самі се­бе,

Учітесь, чи­тай­те,

І чу­жо­му на­учай­тесь,

Й сво­го не цу­рай­тесь.

Бо хто матір за­бу­ває,

Того бог ка­рає,

Того діти цу­ра­ються,

В ха­ту не пус­ка­ють.

Чужі лю­ди про­га­ня­ють,

І не­має зло­му

На всій землі без­ко­нечній

Веселого до­му.

Я ри­даю, як зга­даю

Діла не­за­буті

Дідів на­ших. Тіжкі діла!

Якби їх за­бу­ти,

Я од­дав би ве­се­ло­го

Віку по­ло­ви­ну.

Отака-то на­ша сла­ва,

Слава Ук­раїни.

Отак і ви про­чи­тай[те],

Щоб не сон­ним сни­лись

Всі неп­рав­ди, щоб розк­ри­лись

Високі мо­ги­ли

Перед ва­ши­ми очи­ма,

Щоб ви роз­пи­та­ли

Мучеників, ко­го, ко­ли,

За що роз­пи­на­ли!

Обніміте ж, бра­ти мої,

Найменшого бра­та -

Нехай ма­ти усміхнеться,

Заплакана ма­ти.

Благословіть дітей своїх

Твердими ру­ка­ми

І діто­чок поцілує

Вольними ус­та­ми.

І за­бу­деться сра­мот­ня

Давняя го­ди­на,

І ожи­ве доб­ра сла­ва,

Слава Ук­раїни,

І світ яс­ний, не­ве­черній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, бра­ти мої,

Молю вас, бла­гаю!

Де­каб­ря 1845, Вьюни­ща

ХОЛОДНИЙ ЯР

У вся­ко­го своє ли­хо,

І в ме­не не ти­хо;

Хоч не своє, по­зи­че­не,

А все-та­ки ли­хо.

Нащо б, бач­ся, те зга­ду­вать,

Що дав­но ми­ну­ло,

Будить боз­нає ко­лишнє,

Добре, що зас­ну­ло.

Хоч і Яр той; вже до йо­го

І стеж­ки ма­лої

Не ос­та­лось; і здається,

Що ніхто й но­гою

Не сту­пив там; а зга­даєш,

То бу­ла й до­ро­га

З мо­нас­ти­ря Мот­ри­но­го

До Яру страш­но­го.

В Яру ко­лись гай­да­ма­ки

Табором сто­яли,

Лагодили са­мо­па­ли,

Ратища стру­га­ли.

У Яр тойді схо­ди­ли­ся,

Мов із хрес­та зняті,

Батько з си­ном і брат з бра­том

Одностайне ста­ти

На во­ро­га лу­ка­во­го,

На лю­то­го ля­ха.

Де ж ти дівся, в Яр гли­бо­кий

Протоптаний шля­ху?

Чи сам заріс тем­ним лісом,

Чи то за­са­ди­ли

Нові ка­ти? Щоб до те­бе

Люди не хо­ди­ли

На по­ра­ду: що їм діять

З доб­ри­ми па­на­ми,

Людоїдами ли­хи­ми,

З но­ви­ми ля­ха­ми?

Не схо­ваєте! над Яром

Залізняк ви­тає

І на Умань по­зи­рає,

Ґонту виг­ля­дає.

Не хо­вай­те, не топчіте

Святого за­ко­на,

Не зовіте пре­по­доб­ним

Лютого Не­ро­на.

Не слав­те­ся ца­ре­вою

Святою вой­ною.

Бо ви й самі не знаєте,

Що ца­ри­ки ко­ять.

А кри­чи­те, що не­се­те

І ду­шу і шку­ру

За оте­чест­во!.. Єй-бо­гу,

Овеча на­ту­ра;

Дурний шию підстав­ляє

І не знає за що!

Та ще й Ґонту зне­ва­жає,

Ледаче ле­да­що!

«Гайдамаки не во­ины -

Розбойники, во­ры.

Пятно в на­шей ис­то­рии…»

Брешеш, лю­до­мо­ре!

За свя­тую прав­ду-во­лю

Розбойник не ста­не,

Не роз­кує за­ко­ва­ний

У ваші кай­да­ни

Народ тем­ний, не заріже

Лукавого си­на,

Не розіб'є жи­ве сер­це

За свою країну.

Ви - роз­бой­ни­ки не­ситі,

Голодні во­ро­ни.

По яко­му прав­ди­во­му,

Святому за­ко­ну

І зем­лею, всім да­ною,

І сер­деш­ним лю­дом

Торгуєте? Сте­режіться ж,

Бо ли­хо вам бу­де,

Тяжке ли­хо!.. Дуріть дітей

І бра­та сліпо­го,

Дуріть се­бе, чу­жих лю­дей,

Та не дуріть бо­га.

Бо в день ра­дості над ва­ми

Розпадеться ка­ра.

І повіє огонь но­вий

З Хо­лод­но­го Яру.