Буремна затока виправдовує свою назву 1 страница

Наталя Тисовська

Три таємниці Великого озера

Мене завж­ди ди­ву­ва­ло, як так ста­ло­ся, що отой

сільський хло­пець ‹…›, який лю­бив дівча­там го­во­ри­ти

сальні анек­до­ти, рап­том, ко­ли опи­няється

у без­вихідно­му ста­но­вищі, кла­де собі під бо­ро­ду

гранату і роз­ри­вається.

Михайло Го­ринь

НЕОБХІДНІ ПОЯСНЕННЯ ДЛЯ ДОПИТЛИВОГО ЧИТАЧА

Небайдужі чи­тальни­ки час від ча­су роз­пи­ту­ють ме­не, наскільки прав­ди­ви­ми є мої кримінальні оповідки. Дійсно, ко­му спа­де на дум­ку, що у свої трид­цять із га­ком років ав­тор­ка мог­ла заз­на­ти стількох ней­мовірних при­год! Але му­шу вас за­пев­ни­ти, що бурх­ли­ва фан­тазія не на­ле­жить до моїх бе­зу­мов­них чес­нот, тож сю­же­ти й пер­со­нажів мені до­во­диться здебільшо­го бра­ти з жит­тя.

Скажімо, доскіпли­ва осо­ба мо­же за­ки­ну­ти мені, буцім та­ко­го містеч­ка, як Бу­рем­на За­то­ка, не існує в при­роді й існу­ва­ти не мо­же. На це я відповім од­не: як­що при­че­па не полінується по­шу­ка­ти на західній півкулі на­шої пла­не­ти во­дос­пад Ка­ка­бе­ка, од­ра­зу ж упев­ниться, що ав­тор­ка не ли­шень не ви­га­да­ла Бу­рем­ну За­то­ку, а й не прик­ра­си­ла її ні на йо­ту. По­над уся­кий сумнів, нез­ва­жа­ючи на со­ро­ка-гра­дусні зи­мові мо­ро­зи та не­бу­ва­лу літню спе­ку, це од­не з най­чарівніших місць на землі.

Крім то­го, Бу­рем­на За­то­ка і справді мо­же пи­ша­ти­ся своїм Універ­си­те­том - віднос­но мо­ло­дим, але вже відо­мим у за­оке­анських ака­демічних ко­лах зак­ла­дом. Як­би не дворічне нав­чан­ня в гу­манітарній магістра­турі Універ­си­те­ту, хтоз­на, чи не пе­рек­ла­да­ла б ав­тор­ка й далі нудні технічні текс­ти на яко­мусь Бо­гом за­бу­то­му за­воді - замість прав­ди­во опи­су­ва­ти ди­во­вижні при­го­ди. Ма­ло звіда­ти не­бу­ва­лу прик­люч­ку - тре­ба ще й над­ба­ти які-не-які літе­ра­турні на­вич­ки, щоб за­па­ку­ва­ти її в сло­ва…

Що ж до пер­со­нажів моїх не­лу­ка­вих оповідей, то ко­ли б хтось із не­довірою пос­та­вив­ся до са­мої ідеї, що отут, зовсім по­руч, літе­ра­турні ге­рої хо­дять, ба­ла­ка­ють, п’ють чай, пра­цю­ють і вли­па­ють у надз­ви­чайні історії, він мо­же звер­ну­тись осо­бис­то до ав­тор­ки, і я ра­до на­дам усю не­обхідну інфор­мацію - включ­но з да­та­ми на­род­жен­ня, ад­ре­са­ми й но­ме­ра­ми те­ле­фонів. Ав­тор­ка й досі що­раз на Різдво от­ри­мує кілько­ро вітальних листівок із Бу­рем­ної За­то­ки.

Отож, як­що до­пит­ли­вий чи­тач на­решті упев­нив­ся: йо­го не на­ма­га­ються по­ши­ти в дурні, а нав­па­ки - зби­ра­ються роз­ва­жи­ти цілком імовірною історією, нам са­ме час по­вер­ну­ти­ся на декілька років на­зад.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

КАКАБЕКА ПРИЙМАЄ ПОЖЕРТВИ

Цьогоріч жов­тень не ра­ду­вав теп­лом. Уночі, ко­ли пер­ший мо­роз спов­зав із гір до Ве­ли­ко­го озе­ра, що по­над ним роз­рос­ло­ся містеч­ко Бу­рем­на За­то­ка, на вис­тиг­лу, стверд­лу зем­лю про­сипб­ло­ся на па­лець снігу, але за день яс­не сон­це роз­топ­лю­ва­ло йо­го. Сон­це в Бу­ремній За­тоці світи­ло так, як, мо­же, й ніде на землі: га­ря­че, сильно,- і взим­ку зас­ма­га при­ли­па­ла до об­лич­чя незгірш, ніж улітку.

В жовтні бист­рий і не­без­печ­ний во­дос­пад Ка­ка­бе­ка змілів, во­да на дні Кам’янис­тої річки сти­ши­ла плин, і каміння, на­весні схо­ва­не під го­ра­ми піни, за­раз чор­ни­ми пот­во­ра­ми вис­ту­пи­ло з во­ди.

Неподалік во­дос­па­ду лю­ди збу­ду­ва­ли де­рев’яний міст че­рез бу­ру­нис­ту ріку і прок­ла­ли уз­довж ви­со­ко­го бе­ре­га де­рев’яний же нас­тил із за­хис­ним бильцем, але інші лю­ди ви­топ­та­ли власні ву­зенькі стеж­ки трішки ниж­че, ближ­че до во­ди. Цивілізація мар­но бо­ро­ла­ся з при­ро­дою, а во­дос­пад що­ра­зу, як ба­чив на слизькій доріжці людську істо­ту, хи­жо та вдо­во­ле­но бур­чав і че­кав на по­жерт­ву.

На стежці з’яви­ли­ся двоє. Зіщу­лені од вітру, у курт­ках із кап­ту­ра­ми, в джин­сах, зда­ле­ку во­ни бу­ли нап­ро­чуд схожі між со­бою - не вга­да­ти, бра­ти чи сест­ри. Але зблизька ста­ло вид­но, що од­на з двох - дівчи­на (карі очі, ха­рак­тер­не ви­ли­цю­ва­те об­лич­чя, з-під кап­ту­ра ви­би­вається чор­не во­лос­ся з мідним відли­вом), а дру­гий - євро­пейської зовнішності па­ру­бок.

Говорили між со­бою упівго­ло­са, а вітер зри­вав і відно­сив мов­лені сло­ва на дру­гий бе­рег Кам’янис­тої річки, та навіть із тих уривків, які ли­ша­ли­ся, мож­на бу­ло здо­га­да­ти­ся, що дівчи­на - чер­во­ношкіра північно­аме­ри­кан­ка, урод­жен­ка поб­лизько­го тубільно­го се­ли­ща, котрі ще до­не­дав­на на­зи­ва­ли­ся індіанськи­ми ре­зер­ваціями, і що са­ме во­на бу­ла призвідцею ма­лоп­риємної про­гу­лян­ки в хо­лод­ний вітря­ний день.

Парубок із низько схи­ле­ною го­ло­вою, бо лю­тий вітер ви­тис­кав з очей сльози, по­ди­во­ва­но зир­кав на впо­ко­ре­ний хо­ло­дом во­дос­пад. Нев­же листівки, які про­да­ва­ли­ся ледь не в кожній крам­ничці Бу­рем­ної За­то­ки, оті літні яск­раві краєви­ди з бурх­ли­вою річкою і ша­ленст­вом відтінків зе­лені, зніма­ли­ся тут, на пох­му­ро­му во­дос­паді Ка­ка­бе­ка?…

Дівчина ж, яка відчу­ла в цьому див­но­му євро­пей­цеві спорідне­ну ду­шу, поспіша­ла поділи­ти­ся з ним най­до­рож­чим: що індіанці насп­равді на­зи­ва­ються аніши­на­беґ, тоб­то лю­ди, прос­то лю­ди, нев­же білим так важ­ко це вив­чи­ти?… І що Ве­ли­ке озе­ро на мові од­жиб­ве на­зи­вається Ґічіґамі… Учо­ра ці двійко вид­ря­па­ли­ся таємною стеж­кою до самісінько­го Гнізда Бу­ревісни­ка - на го­ру, де замість вер­шеч­ка синіє таріль гірсько­го озер­ця, сьогодні слу­ха­ють бур­котіння сон­но­го во­дос­па­ду, а взавт­ра…

Крізь кап­тур, який приг­лу­шу­вав зву­ки, про­бив­ся заг­роз­ли­вий шурхіт, на­че до­ни­зу пов­зе каміння й от-от по­тяг­не за со­бою лю­ди­ну. Звук був нечітким, але дівчи­на зат­ну­ла­ся на хо­ду, відчу­ла лівим бо­ком, що їй зро­би­ло­ся над­то вільно й прос­то­ро на стежці, за­вузькій для двох. Очі її ви­хо­пи­ли тем­ну курт­ку су­пут­ни­ка, яка стрімко ко­ти­ла­ся до­ни­зу, і вус­та, ви­пе­ред­жа­ючи мо­мент усвідом­лен­ня, ви­дих­ну­ли: «Каа!»

Каміння си­па­ло­ся в до­ли­ну - ту­ди, де на го­ло­му зи­мо­во­му бе­резі Кам’янис­тої річки ле­жав ку­пою дран­тя див­ний євро­пеєць, ще мить то­му жи­вий і теп­лий - і рідний. Кров із розк­роєно­го ло­ба стіка­ла на зем­лю й про­со­чу­ва­ла­ся поміж чор­ну рінь. Мир­но плюс­котіла во­да, об­ми­на­ючи ва­лу­ни. Дівчи­на кліпну­ла.

Від ка­люж­ки га­ря­чої крові зли­ну­ла жов­ту­ва­та хмар­ка. Гост­рий пи­сок і гострі ву­ха, пух­нас­тий хвіст, міцні ла­пи. Ру­дий ко­йот звів мор­ду до не­ба й роз­ту­лив па­щу, на­чеб­то за­вив - але зву­ку чу­ти не бу­ло. Ко­йот пе­рес­ту­пив із ла­пи на ла­пу, озир­нув­ся на прос­тер­те тіло, трус­нув го­ло­вою й, на­кульгу­ючи, поп­ря­му­вав на той бе­рег. Ко­ли він до­сяг се­ре­ди­ни ур­ви­ща, нес­подіва­на хви­ля запіни­ла­ся бу­ру­ном - і злиз­ну­ла ко­йо­та.

Дівчина присіла, на­че хотіла з’їха­ти до­до­лу навп­рос­тець, тоді підхо­пи­лась і ки­ну­лась упе­ред - до відо­мої ли­шень місце­вим сте­жи­ни, що ве­ла вниз до са­мої ріки. Пе­ре­ду­ма­ла та кру­то роз­вер­ну­лась - і впер­лась у чиїсь гру­ди. Ру­ка в шкіряній ру­ка­вичці за­тис­ла їй рот, дру­га ру­ка на­ма­ца­ла тон­ку шию, дівчи­на по­чу­ла, як твер­дий па­лець тор­кається шкіри, при­тис­кає ар­терію - і все…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

БУРЕМНА ЗАТОКА ВИПРАВДОВУЄ СВОЮ НАЗВУ

Пекельні схо­ди! - ви­ла­яв­ся мій гість, Пітер Аніт, ско­ро­че­но Пет­рик. Йо­го чор­не во­лос­ся, дов­ге, як за­ве­де­но в аме­ри­канських або­ри­генів, зблис­ну­ло чер­во­ним пе­ре­ли­вом ув ос­танніх промінчи­ках, що про­би­лись у підвал крізь не­ве­лич­ке дов­гас­те вікно. Прізви­ще Аніт на мові од­жиб­ве (яку самі або­ри­ге­ни звуть «аніши­на­бе­моўін», себ­то «людська мо­ва») оз­на­ча­ло «гар­пун», але в Пет­ри­кові не бу­ло нічогісінько гост­ро­го а чи хи­жо­го - ні в ри­сах об­лич­чя, ні в ха­рак­тері.

Ніч роз­гор­ну­лась, як прос­ти­рад­ло, і вкри­ла бу­дин­ки, мос­ти, до­ро­ги; тем­ря­ва, що зран­ку відсту­па­ла, збен­те­же­на зи­мо­вим сон­цем, те­пер на­пов­за­ла з кож­ної щіли­ни, клу­ба­ми підніма­ла­ся вго­ру, як дим, - і ось уже на сході зілля­ла­ся з чор­но­тою не­ба, витісня­ючи чер­во­ний, хо­лод­ний, кво­лий захід сон­ця. На мить чорні Пет­ри­кові очі теж зблис­ну­ли чер­во­ним, але згас­ло сон­це, і згас­ли іскри в очах, і зем­лю та лю­дей про­ковт­ну­ла тем­ря­ва.

Ми за­па­ли­ли все мож­ли­ве світло - в пе­ред­по­кої, в кухні, в кімнаті.

Життя в підвалі, до­повім я вам, у дійсності ви­яви­ло­ся зовсім не та­ким, яким я йо­го собі ко­лись омріяла, за­зи­ра­ючи у підвальні вікон­ця ста­ро­вин­них київських кам’яниць. За зе­ле­ни­ми фіран­ка­ми, уяв­ля­ла я тоді, обов’язко­во має бу­ти ду­бо­вий письмо­вий стіл, пра­во­руч од нього - на всю стіну - книж­ко­ва ша­фа. Корінці кни­жок ве­селі, різно­барвні, шиб­ки двер­цят зблис­ку­ють. Мрілось і про груб­ку, роз­пашілу взим­ку і про­хо­лод­но-ках­ля­ну влітку, - хо­ча я чу­до­во усвідом­лю­ва­ла, що груб­ки з київських бу­динків щез­ли здебільшо­го півстоліття то­му.

Але чи то за­оке­анські підва­ли зовсім не такі, як ук­раїнські, чи то ро­ки зміню­ють лю­дей невпізнан­но, та ме­не аніскільки не ра­ду­ва­ло те, що на­решті я за­меш­ка­ла у справжнісінько­му підвалі. Бу­ло тут три кімна­ти (одна вільна, дру­га таємни­че замк­не­на на ключ, тре­тя моя), крихітна кух­ня, щось на кшталт вітальні, де за­лед­ве вміщу­ва­ли­ся крісло й жур­нальний сто­лик, лаз­нич­ка та пральня. У кухні всеньку до­бу гудів га­зо­вий обігрівач. Підзем­ний, завж­ди півтем­ний па­лац.

Нагору ве­ли круті схо­ди, і са­ме під схо­да­ми хо­ва­ли­ся двері до за­гад­ко­вої кімна­ти, вічно замк­не­ної на за­мок. Час від ча­су я зу­пи­ня­ла­ся під по­ро­гом, кла­ла до­ло­ню на руч­ку две­рей, ле­генько на­тис­ка­ла - та сек­рет­на кімна­та не хотіла діли­ти­ся зі мною своїми таємни­ця­ми.

Сходами задріботіли ле­генькі кроч­ки, й до підва­лу вко­ти­ла­ся бла­кит­на пух­нас­та ку­ля. Затріпотівши дов­гою шерс­тю, ку­ля обер­ну­ла­ся на здо­ро­вез­но­го гри­вас­то­го ко­тиська зі сма­раг­до­ви­ми очи­ма, на дні яких чаїли­ся підступні пла­ни. Ко­тисько з ук­раїнським іме­нем Яро го­лос­но нявк­нув і швид­ко пом­чав на­го­ру, сподіва­ючись, що я ви­пу­щу йо­го надвір. Але ні, ні: вночі над­ворі не­без­печ­но, бо ха­та стоїть над річкою Ро­со­ма­хою, ледь не в лісі, й ча­сом по­ночі на подвір’я навідується ведмідь.

- Який він у вас! - схвально мо­вив Пет­рик.- Чис­то тобі рись!

- Та ну! Як ко­та з рис­сю мож­на порівню­ва­ти?

- Я ко­лись на рись кап­ка­ни ста­вив. Повір мені…

- Капкани? На рись? Як ти міг?!

- Так. Кап­ка­ни. І ваш кіт, по-моєму, при­ру­че­на рись. Особ­ли­во ця ось йо­го бо­ро­да…

Забити бла­кит­ну кішку. Здер­ти шкур­ку. По­ши­ти з неї ко­жу­ха. Не мо­жу в це повіри­ти. Щоб оці теплі лап­ки зви­са­ли з коміра й теліпа­ли­ся…

- Оце тут ти, ви­хо­дить, меш­каєш, - мо­вив Пет­рик.

- Іди мий ру­ки, - відка­за­ла я.

На хист­ко­му ку­хон­но­му сто­ли­ку, зас­те­ле­но­му буз­ко­вою ска­тер­ти­ною, по цент­ру сто­яла бля­шан­ка чер­во­но­го кав’яру, таємно від мит­ників ви­ве­зе­на з Ук­раїни. Круглі бу­лоч­ки, які ми ку­пи­ли до­ро­гою, розділя­ли­ся навпіл, навіть кра­яти не тре­ба бу­ло, і я прос­то мас­ти­ла їх мас­лом.

Мій гість по­вер­нув­ся з лаз­нич­ки, ухо­пив пульт і увімкнув те­левізор. Миттєво знай­шов ка­нал - на ек­рані пос­та­ла де­рев’яна ха­ла­бу­да прос­то в лісі, а на по­розі сто­яв, підтри­му­ючи шкіряні шта­ни, ста­рий си­вий індіанець із по­ора­ним зморш­ка­ми ли­цем. Чер­во­но-шкірий полісмен на­посідав­ся на ста­ро­го - мов­ляв, йо­го но­воз­бу­до­ва­на вби­ральня от­руїла во­ду в підзем­но­му дже­релі, з яко­го п’є все тубільне містеч­ко. (От чо­го мені та ву­лич­на ха­ла­бу­да ви­да­ла­ся та­кою рідною!) Ста­рий відгри­зав­ся, що він гос­по­дар на своїй землі і всілякі шмар­качі не вка­зу­ва­ти­муть йо­му, де ста­ви­ти сральню…

- Що ди­виш­ся? - за­пи­та­ла я у Пет­ри­ка.

- «На північ від шістде­ся­тої па­ра­лелі». Я май­же всі серії собі на відео за­пи­сав.

- І про що серіал?

- Про індіанське містеч­ко в тайзі, ку­ди тільки чар­тер­ним літа­ком мож­на діста­ти­ся. Пе­рег­лянь ко­лись, йо­го щод­ня о цій порі кру­тять, - тобі спо­до­бається.

- Обов’язково.

- Де твої гос­по­дарі?

- Пані Іри­на поїха­ла провіда­ти си­на й онуків, а пан Йо­сип у церкві ва­ре­ни­ки ліпить… Ти кав’яр ко­ли-не­будь їв?

- Ні.

- Чарівно. Тоді тобі бай­ду­же, як я йо­го по­дам,- про­мо­ви­ла я рад­ше са­ма до се­бе й, за­тис­нув­ши бля­шан­ку поміж двох на­гост­ре­них коліща­ток, по-хи­жацько­му виріза­ла дно. Ка­нап­ки з чер­во­ним кав’яром на тем­но-буз­ко­во­му столі виг­ляд ма­ли ефект­ний і свят­ко­вий. Завт­ра - День по­дя­ки, ко­ли, як і на Різдво, всі по­рядні меш­канці Бу­рем­ної За­то­ки запіка­ють інди­ка. Але чо­му б не по­ча­ти свят­ку­ван­ня вже сьогодні?

- Можна по­куш­ту­ва­ти?

- Нема пи­тань. Тобі вер­мут із льодом?

- Мені лід із вер­му­том,- мурк­нув Пет­рик і пальцем поп­ра­вив го­ро­ши­ну кав’яру, яка заг­роз­ли­во на­вис­ла над краєм бул­ки.- Я за кер­мом.

Лід за­то­рохтів у склян­ках, тоді за­бар­вив­ся в жов­та­вий колір ли­мон­но­го со­ку, а потім і зовсім по­то­нув у лис­ку­чих, аж ніби мас­них хви­лях су­хо­го - ex­t­ra dry - вер­му­ту.

Сонний комп’ютер зад­зиж­чав - час від ча­су він сам се­бе тес­тує, і йо­го скре­готіння, зо­се­ред­же­не й вельми нев­до­во­ле­не, вночі іноді бу­дить ме­не зі сну. Бур­котіння комп’юте­ра на­га­да­ло мені, що насп­равді ми з Пет­ри­ком зібра­ли­ся не День по­дя­ки свят­ку­ва­ти, а пи­тан­ня для конт­рольної ро­бо­ти ух­ва­лю­ва­ти. Пет­рик вик­ла­дає в Універ­си­теті літе­ра­ту­ру май­бутнім ба­ка­лав­рам-гу­манітаріям, я ж, крім то­го, що сту­дент­ка магістра­ту­ри,- ще й тим­ча­со­вий йо­го асис­тент.

Бути Пет­ри­ко­вою асис­тент­кою - неп­рос­та спра­ва, бо цей мо­ло­дий вик­ла­дач волів би пе­ре­ки­ну­ти на ме­не ле­во­ву част­ку своєї ро­бо­ти. За ос­танні два тижні я пе­ревіри­ла що­най­мен­ше дев’янос­то сту­дентських творів із літе­ра­ту­ри.

- Минулого ро­ку те­бе не бу­ло в Універ­си­теті,- мо­ви­ла я.- Ти брав ака­демвідпуст­ку?

- Не зовсім. Прос­то поїхав.

- Але ж ти навіть не за­хис­тив магістерської!

- Я потім на­пи­сав лис­та на ка­фед­ру. Вик­ла­дачі пішли мені на­зустріч. Цього літа на за­хист дип­ло­му я приїхав-та­ки.

- А де ж ти був? - спи­та­ла я і ковт­ну­ла кис­ло­го дух­мя­но­го вер­му­ту.

- Подався до Ти­хо­го оке­ану.

- І що там по­роб­ляв?

- А нічо­го. Пе­ре­би­вав­ся на соціальну до­по­мо­гу і спог­ля­дав, як лю­ди жи­вуть.

- Просто сидів на ву­лиці та спог­ля­дав?

- Просто сидів на ву­лиці та спог­ля­дав,- кив­нув Пет­рик.- Сер­вет­ки маєш?

На мить я за­мис­ли­ла­ся. Тоді навіщось відчи­ни­ла двер­ця­та хо­ло­дильни­ка, де на по­рожніх по­лич­ках ту­ли­ла­ся хіба ко­роб­ка з ман­да­ри­на­ми, вий­ня­ла ман­да­рин­ку і прос­тяг­ну­ла її гос­теві. Він узяв, не ви­яв­ля­ючи по­ди­ву. На­решті я зга­да­ла про сер­вет­ки - за мить во­ни сто­яли пе­ред Пет­ри­ком.

- Тож які спос­те­ре­жен­ня,- за­пи­та­ла я,- ти вивіз із да­ле­ких країв?

- Мешкають там гу­ма­ноїди…

- Інопланетяни?

- Еге ж. З ран­ку до ночі ку­рять тра­ву, бо не ба­чать ме­ти в житті…

- Білі чи або­ри­ге­ни?

- Ті й ті. Або­ри­генів більше…

- Тяжко жи­ти чу­жин­цем на власній землі. Я те­бе ро­зумію як ніхто.

Ситуація з корінним на­се­лен­ням у Бу­ремній За­тоці бу­ла кри­тич­ною. Ще не стер­ли­ся з пам’яті ча­си, ко­ли ав­тох­то­ни не ма­ли пра­ва пе­ре­бу­ва­ти по­за ме­жа­ми ре­зер­вацій. І хо­ча те­пер і ре­зер­вації пе­рей­ме­ну­ва­ли на «тубільні се­ли­ща», і пас­пор­ти їхні меш­канці на­решті от­ри­ма­ли, і дав­но вже бу­ли замк­нені шко­ли-інтер­на­ти, де індіанських дітей учи­ли не­на­видіти влас­ну культу­ру, і в Бу­ремній За­тоці част­ка тубільно­го на­се­лен­ня нев­пин­но рос­ла й років за де­сять ма­ла вже сяг­ну­ти п’ятде­сятьох відсотків, та ма­ло хто за­мис­лю­вав­ся над тим, чо­му «ідуть із до­му й не вер­та­ються» чер­во­ношкірі дівчат­ка і на яких зва­ли­щах потім зна­хо­дять їхні поніве­чені тіла, чо­му п’ють так страш­но їхні со­ро­карічні батьки, що пройш­ли че­рез ка­то­лицькі інтер­на­ти, чо­му в Бу­ремній За­тоці та­кий ви­со­кий відсо­ток са­мо­губств - і са­ме се­ред корінно­го на­ро­ду…

- Щось ти не п’єш,- зро­ни­ла я.

- Відпив уже своє.

- А я, з тво­го доз­во­лу…

Побільше льоду в склян­ку, побільше ли­мон­но­го со­ку - і су­хо­го вер­му­ту так, щоб ук­рив лід. Напій, від яко­го важ­ко сп’яніти, навіть як­що ба­га­то ви­пи­ти: лід швид­ко та­не й упо­ло­ви­ну зни­жує гра­дус. Напій, єди­но дос­туп­ний сту­ден­тові на за­оке­анській землі, де за ал­ко­голь прав­лять зах­марні гроші.

Осінній вітер з Ве­ли­ко­го озе­ра сер­ди­то дме в шиб­ку, підпус­кає хо­ло­ду, та у відповідь на борвієві підсту­пи вми­кається га­зо­вий обігрівач і, рев­нув­ши, ви­ди­хає в по­меш­кан­ня га­ря­че су­хе повітря - та­ке су­хе, що на­елект­ри­зо­ва­не в хаті все: від гре­бе­ня для во­лос­ся до пок­ри­ва­ла на ліжку. Стріля­ють бла­китні іскри. Су­хе ма­ре­во гой­дається над сто­лом.

- Міґ-ўеч,- по­дя­ку­вав Пет­рик за кав’яр і за лід.- Це найк­ра­ща ве­че­ря за все моє жит­тя.

Підлабузнює, по­ду­ма­ла я, та все ж до біса приємно.

- До ро­бо­ти?

- До ро­бо­ти.

Комп’ютер-ноутбук з письмо­во­го сто­лу пе­ренісся на ку­хон­ний, і Пет­рик умос­тив­ся по ліву руч, за­зи­ра­ючи мені че­рез пле­че у монітор, на яко­му сну­ва­ли­ся сло­ва, скла­да­ючись у ре­чен­ня. З ро­бо­тою ми впо­ра­ли­ся нап­ро­чуд швид­ко.

- Останнє пи­тан­ня - ко­рот­кий твір,- пос­ту­кав ме­не пальцем Пет­рик по пле­чу, ко­ли мої пуч­ки нері- шу­че за­вис­ли над клавіату­рою.- Сим­волізм наз­ви ро­ма­ну То­ма­са Кінга «Те­чуть во­ди, зе­леніють тра­ви»[1]…

- А в чо­му сим­волізм, пар­дон за мою тем­но­ту?

- Земельні уго­ди між або­ри­ге­на­ми та Бри­танською Ко­ро­ною ук­ла­да­ли­ся на не­виз­на­че­ний термін - «до­ки те­чуть во­ди, зе­леніють тра­ви». Ба­чиш, ми при­муд­ри­ли­ся відда­ти влас­ну зем­лю в довічне ко­рис­ту­ван­ня…

- Петрику,- по­хи­та­ла я го­ло­вою,- ма­ло хто змо­же у творі по-справжньому розк­ри­ти цю ідею. Це, так би мо­ви­ти, не зовсім літе­ра­тур­на проб­ле­ма…

- Ти,- Пет­рик од­ра­зу на­бур­мо­сив­ся,- і так більшість пи­тань са­ма скла­ла, на ме­не не зва­жа­ючи, а те­пер і цього не хо­чеш до­да­ти? Тоді я кра­ще га­зет­ку по­чи­таю.

Потягнувшись, він зняв із хо­ло­дильни­ка місце­ву га­зе­ту, що з ми­ну­ло­го століття збе­рег­ла звуч­ну наз­ву «Бор­то­вий жур­нал», хо­ча насп­равді порт на Ве­ли­ко­му озері те­пер прий­мав що­найбільше два ко­раблі на рік.

На першій сторінці сьогоднішнього чис­ла - во­дос­пад Ка­ка­бе­ка, по-осінньому пох­му­рий і сірий, під світли­ною підпис: «ЖЕРТ­ВА ВО­ДОС­ПА­ДУ». Пет­рик про­ди­вив­ся замітку - і зне­нацька вист­рун­чивсь у кріслі й нап­ру­же­но по­вер­нув­ся до по­чат­ку текс­ту.

Одне око я зра­зу встро­ми­ла в стат­тю - ранішні га­зе­ти, котрі пе­редп­ла­чу­ва­ли гос­по­дарі, я заз­ви­чай прог­ля­да­ла за снідан­ком, але сьогодні не встиг­ла.

«Учора близько чет­вер­тої го­ди­ни дня в пар­ковій зоні во­дос­па­ду Ка­ка­бе­ка двоє підлітків нат­ра­пи­ли на тіло па­руб­ка, що зірвав­ся в ур­ви­ще, за по­пе­редніми да­ни­ми, зі стеж­ки, якою місцеві меш­канці ко­рис­ту­ються всу­пе­реч не­од­но­ра­зо­вим по­пе­ред­жен­ням адміністрації пар­ку про не­без­пе­ку. Поліція розг­ля­дає як ос­нов­ну версію не­щас­но­го ви­пад­ку, але не відки­дає і мож­ли­вості са­мо­губст­ва. Та­кож, на жаль, по­ки що не мож­на стовідсот­ко­во вик­лю­чи­ти й версію вбивст­ва - вмис­но­го чи нев­мис­но­го.

Як повідо­ми­ла де­тек­тив Ко­ен, кот­ра при­бу­ла на місце при­го­ди, по­пе­редні вис­нов­ки мож­на бу­де зро­би­ти після про­ве­ден­ня су­до­во-ме­дич­ної екс­пер­ти­зи. Поліції вда­ло­ся вста­но­ви­ти осо­бу за­гиб­ло­го, у ки­шені курт­ки яко­го знайш­ли сту­дентський кви­ток на ім’я Ро­ма­на Да­нильця. Поліція звер­тається до всіх гро­ма­дян, що ма­ють відо­мості про за­гиб­ло­го, з про­хан­ням до­по­мог­ти з йо­го ос­та­точ­ним упізнан­ням і бу­де вдяч­на за будь-яку інфор­мацію, кот­ра мо­же посп­ри­яти слідству.

За сло­ва­ми де­тек­ти­ва Ко­ен, опи­ту­ван­ня місце­вих меш­канців по­ка­за­ло, що за­гиб­ло­го не­за­дов­го до смерті суп­ро­вод­жу­ва­ла мо­ло­да чер­во­ношкіра жінка, чия осо­ба за­раз вста­нов­люється. На пи­тан­ня, чи має поліція підста­ви підоз­рю­ва­ти невідо­му жінку, де­тек­тив Ко­ен відповіла, що про це го­во­ри­ти за­ра­но, але поліція док­ла­де усіх зу­силь, аби як­найш­вид­ше вста­но­ви­ти її осо­бу й місце пе­ре­бу­ван­ня.

За ос­танні два ро­ки це вже чет­вер­та жерт­ва во­дос­па­ду Ка­ка­бе­ка».

Петрик обу­ре­но швир­го­нув га­зе­ту на се­ре­ди­ну кухні.

- Ворон тобі в печінку!

- Що з то­бою?

- А ти не до­пет­ра­ла? Пог­лянь, як гар­но все роз­пи­са­но: чер­во­ношкіра жінка, підоз­рю­ва­ти за­ра­но, але ми все од­но підоз­рюємо… На ко­го ще ду­ма­ти, як не на індіанців? Пи­сар­чу­ки біло­рукі!…

Ого! Про­фе­сор[2] Аніт не на жарт розд­ра­ту­вав­ся - індіанця­ми самі се­бе чер­во­ношкірі на­зи­ва­ють не­час­то!

Петрик зап­ра­вив дов­ге чор­не пас­мо за ву­хо, і в елект­рич­но­му світлі во­лос­ся заг­ра­ло чер­во­ни­ми іскра­ми. Зро­нив, не підво­дя­чи очей:

- Ти цього ніко­ли не збаг­неш. «То­му що я біла? - кортіло па­фос­но за­пи­та­ти мені.- Ра­систські упе­ред­жен­ня! Що ти вза­галі про ук­раїнців знаєш? Та що ти, влас­не, про се­бе са­мо­го знаєш?!»

- Краще за ме­не ніхто не збаг­не,- про­бур­мотіла я, але Пет­рик, здається, не по­чув, бо по­чав квап­ли­во зби­ра­ти­ся.

Ми вилізли пе­кельни­ми схо­да­ми на­го­ру, де на мо­го гос­тя че­ка­ла спор­тив­на ма­ши­на - ви­дов­же­не тіло, пов­не ко­тя­чої грації, як у Яр­чи­ка, ко­ли він пе­релітає з крісла на стіл. Ма­ши­на чер­во­на, як колір шкіри, як колір корінної культу­ри,- зна­ме­ни­та пра­ця Вай­на Де­лорії, слав­но­го си­на на­ро­ду на­ко­та, на­зи­ва­ла­ся «Бог - чер­во­ний», і це порівняльне досліджен­ня за­сад­ни­чих прин­ципів хрис­ти­янст­ва та індіанських віру­вань ви­яви­ло­ся не на ко­ристь хрис­ти­янст­ва.

Під ло­бо­вою шиб­кою із дзер­ка­ла зви­сав на при­поні во­ле­люб­ний чор­ний во­рон. Жартівник-трикс­тер, зем­не втілен­ня Бо­га в міфо­логії корінних аме­ри­канців, так са­мо як і ру­дий ко­йот.

Машина ви­пус­ти­ла хмар­ку си­во­го ди­му і рво­ну­ла з місця.

Проводжаючи очи­ма тем­ну цят­ку, що та­ну­ла вда­лині, я сто­яла на по­розі, ко­ли поміж но­ги мені шас­ну­ла бла­кит­на тінь.

- Яро, Яр­чи­ку! По­вер­нись, будь лас­ка! По­вер­нись, ма­ленький! По­вер­ни­ся, прик­рий ко­тисько! - кли­ка­ла я, і зу­би цо­котіли від хо­ло­ду. З-за ро­гу ви­зи­ра­ли зе­лені лу­каві очі.

Трохи пог­лу­зу­вав­ши з ме­не, Яро граційно підстриб­нув і по­дав­ся геть. Вда­лині на нього че­кав ру­дий пух­нас­тий при­ятель. Мені на мить при­виділо­ся, що то не кіт, а вічний пус­тун ко­йот крут­нув во­ло­ха­тим хвос­том і підморг­нув мені.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НАДЗВИЧАЙНА ЗНАХІДКА

Гамірний пер­ший по­верх бібліоте­ки - звич­не місце зустрічі сту­дентів Універ­си­те­ту - війнув у ніздрі за­па­хом до­ро­гих пар­фумів і ста­рих ен­цик­ло­педій. Дівчат­ка-бібліоте­кар­ки за кон­тор­кою привітно усміха­ли­ся. Ми­готіли ек­ра­ни фільмос­копів, магічно яв­ля­ючи з мікроплівок текс­ти, які дав­но роз­си­па­ли­ся ра­зом із жов­тим па­пе­ром, що на них ко­лись бу­ли за­пи­сані. Грандіозні то­ми ен­цик­ло­педії «Бри­таніка» не­без­печ­но зви­са­ли з по­лиць ста­ро­житньої ша­фи…

Хтось гук­нув ме­не, та я квап­ли­во шас­ну­ла за ріг і за­хо­ва­лась у півтем­но­му ко­ри­дорі, бо не ма­ла ча­су на сту­дентські ба­лач­ки.

Стрімкий ліфт роз­су­нув стул­ки - я го­то­ва вже бу­ла на­тис­ну­ти кноп­ку п’ято­го по­вер­ху, ко­ли слідом за мною все­ре­ди­ну сту­пив містер Дан, Лео Дан, ко­лишній мер Бу­рем­ної За­то­ки - ди­ва­ку­ва­тий дідок, яко­му на старість за­ма­ну­лось от­ри­ма­ти дру­гу ви­щу освіту, і не­аби­яку, а з філо­софії ав­тох­тонів,- от те­пер він і вча­щав до бібліоте­ки. В Універ­си­теті Лео Дан був хо­дя­чою ле­ген­дою.

- Доброго дня,- ра­до привітав­ся він до ме­не,- як ся маєте?

Я ук­ляк­ла на місці. Містер Дан ба­ла­кав чистісінькою ук­раїнською мо­вою - зовсім без ак­цен­ту! З роз­зяв­ле­ним ро­том я ви­ря­чи­ла­ся на нього.

- Не ди­вуй­те­ся,- за­ги­готів дідок,- на вечірці на честь ук­раїнсько­го пос­ла мені вас по­ка­за­ла Іри­на Ба­чинська. Ви ж у неї меш­каєте?… Ми з пані Іри­ною давні друзі, ще з Ук­раїни. Так приємно бу­ло в цій хо­лодній чу­жинській дірі зустріти рідну ду­шу!…

Я тро­хи огов­та­лась і те­пер роз­губ­ле­но всміха­ла­ся до ба­ла­ку­чо­го ук­раїнця, ли­бонь, на батьківщині - яко­гось Ле­ва Да­ни­лю­ка або Да­ни­лен­ка, кот­рий, пе­рет­нув­ши кілька кор­донів й осівши на чу­жині, спрос­тив ук­раїнське ім’я до ко­рот­ко­го Лео Дан.

Дідок вий­шов на дру­го­му по­версі, де місти­ло­ся зібран­ня кни­жок з історії та ге­ог­рафії рідно­го краю, ме­не ж ліфт виніс на са­му го­ру, на по­верх п’ятий - моїй магістерській ди­сер­тації ос­таннім ча­сом заб­рак­ло на­уко­вих дже­рел, і во­на зап­раг­ла архівних да­них.

У лю­ди­ни не­пос­вя­че­ної по­див мо­же вик­ли­ка­ти моє уст­ремління втра­пи­ти са­ме на п’ятий по­верх, ад­же архів - у підвалі, як і має бу­ти у будь-якій по­рядній бібліотеці. Але п’ятий по­верх - то свя­тая свя­тих: тут зібра­на ко­лекція унікальних ра­ри­тетів. Зі своєю плас­ти­ко­вою сту­дентською карт­кою в руці я маю дос­туп ту­ди, ку­ди прос­тий ук­раїнський смерт­ний заз­ви­чай навіть не мріє пот­ра­пи­ти.

Що ка­за­ти! Навіть на третьому й чет­вер­то­му по­вер­хах універ­си­тетської бібліоте­ки, се­ред томів, що я мо­жу взя­ти до­до­му й пе­ре­чи­ту­ва­ти міся­ця­ми, ле­жа­чи на ка­напі, нат­ра­пи­ти на ви­дан­ня 1901 ро­ку - не ди­ви­на. Так я ви­пад­ко­во на­ди­ба­ла пер­ше ви­дан­ня чо­ти­ри-том­но­го слов­ни­ка Грінчен­ка - товсті сині книж­ки, яких не тор­ка­ла­ся людська ру­ка вже де­сят­ки років,- і гірко пош­ко­ду­ва­ла, що не вмію крас­ти.

На п’ятий же по­верх - хтоз­на-яки­ми шля­ха­ми-до­ро­га­ми - пот­ра­пи­ла час­ти­на архіву місце­во­го то­ва­рист­ва «Просвіта»: на­щад­ки пе­ре­се­ленців уже не во­лодіють ук­раїнською мо­вою, кни­жок чи­та­ти не мо­жуть, історією ма­ло цікав­ляться. На всю Бу­рем­ну За­то­ку я, пев­но, од­на­однісінька, хто насп­равді зрадів, спіткнув­шись об за­тис­не­ну в куті ко­роб­ку за інвен­тар­ним но­ме­ром LU1310… Ста­ло­ся це півто­ра тижні то­му, і щой­но я ковз­ну­ла оком по біло­му папірцю з но­ме­ром, сер­це моє тьохну­ло: бу­ло ж бо са­ме три­над­ця­то­го жовт­ня - 13.10!

О, як тре­пет­но відкри­ва­ла я ко­роб­ку з пош­то­ви­ми листівка­ми, підпи­са­ни­ми ру­ка­ми, що вже дав­но не во­ру­шаться; кар­та­ми тої Ук­раїни, кот­рої уже не­ма; жов­ти­ми м’яти­ми лис­та­ми, які роз­си­па­ються від до­тор­ку; ста­ри­ми світли­на­ми лю­дей, яких ніхто не пам’ятає; ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми на сіро­му, давньому по­лотні!

Тема моєї ди­сер­тації сто­су­ва­ла­ся ху­дожньої інтерп­ре­тації досвіду пе­реміще­них осіб на за­оке­анській землі. Досвіду отих лю­дей, що прип­лив­ли сю­ди по Другій світовій війні й ли­ши­ли­ся хто ліс ва­ли­ти, а хто з мерз­лої землі цінні ме­та­ли вишк­ря­бу­ва­ти. Ви­ри­ва­ючись із німецьких та австрійських та­борів для пе­реміще­них осіб і пот­рап­ля­ючи на ко­раблі, що пря­му­ва­ли у Но­вий Світ, ці лю­ди що­ран­ку, всі де­сять днів до­ро­ги, ви­хо­ди­ли до розкішно­го снідан­ку з за­чаєною три­во­гою: нас­ни­ло­ся? більше не бу­де? А потім, на твердій землі, не певні, що са­ме їх че­кає по­пе­ре­ду, ку­пу­ва­ли бу­ханці біло­го пух­ко­го хліба - з со­бою, про всяк ви­па­док, на поїзд, що дов­го, дов­го тяг­ну­ти­меться на північний захід, де за­над­то хо­лод­на зи­ма, де лю­ди бу­дуть замк­нені на рік-два в лісі, але за­роб­ле­ний до­лар дасть їм надію на спокійне і - мо­же впер­ше - без­печ­не май­бутнє.

Старі лис­ти важ­ко чи­та­ти: спрацьовані ру­ки пи­са­ли їх, при­га­ду­ючи ал­фавіт, яко­му встиг­ли нав­чи­ти­ся в ук­раїнській школі, ко­ли вже не ста­ло по­ляків; ру­ки час­то ди­тячі, чо­тир­над­ця­тирічні, що ми­ли в німецьких шо­ко­лад­них бу­ди­ноч­ках підло­ги, як­що по­щас­тить, а як­що ні - ви­то­чу­ва­ли на фаб­ри­ках на­бої для тих, хто завт­ра ни­щи­ти­ме їхні ха­ти. Від тих листів ме­не но­ча­ми не по­ли­ша­ли страшні сни, та я навіть не підоз­рю­ва­ла, що ви­яв­ляться ці сни віщи­ми.

Листи я чи­та­ла пач­ка­ми, так, як бу­ли зв’язані, од­ну пач­ку на день, і зда­ва­ло­ся, що кінця-краю їм не бу­де, - до­ки не нат­ра­пи­ла в одній із па­чок, пе­рев’яза­них ко­рич­не­ви­ми вор­ся­ни­ми мо­туз­ка­ми, на декілька нез­ви­чай­них папірців.

На зво­роті кож­но­го ар­ку­ша тим ха­рак­тер­ним по­чер­ком, яким пи­шуть мої старші ро­дичі, котрі вчи­ли­ся ще до війни, ви­ве­де­на бу­ла да­та - 1943 рік. Із дру­го­го бо­ку - ініціали «О. Б.». І вірші.

Ніч - як од­на хви­ли­на.

Повнить вог­кий на­мет

Дихання двоєди­не,

Наче двосічний меч.