Романтизм як художня система 2 страница

Імена В. Вордстворта і С. Кольріджа часто задуються поряд, тому що вони є представниками так званої “озерної школи” ( “лейкісти” ).

Вільям Вордсворт народився на півночі Англії, у Кемберленді, там і прожив більшу частину свого життя. Кемберленд називають “країною озер”. Маєток Вордсворта було розташовано саме там, там він надавав притулок своїм друзям-поетам.

Літературне коло, яке очолював Вордсворд, сповідувало пантеїзм і свідомо уникало соціальної тематики. І це під час масових страйків робітників у великих індустріальних центрах! Прогресивно настроєні журналісти звинувачували поетів пейзажу та краси у слабкості, а їхні твори прозвали „озерними”, тобто млявими, і занадто спокійними. Самі ж співці природи не образились і з радістю підхопили прізвище, яке дійсно співпадало з їхніми настроями і тому і почали називати “лейкістами” (від англ. Lake – озеро).

Вордсворт вважається в Англії одним із найзначніших поетів. Він - співець англійського пейзажу, спокійного і затишного. В природі „лейкісти” бачили не матерію, а Божественний Храм, кожний, навіть наймаліший рух в якому, має величезне містичне значення, адже це – рух Бога.

У 1798 р. Вордсворт разом із Кольріджем видає збірку “Ліричні балади”. Збірку відкривала поема Кольріджа “Сказання про старого мореплавця”, таємнича історія про помсту природи тим, хто її не поважає.

Моряки із глибокої давнини поважають альбатросів, красивих птахів, які майже ніколи не сідають на землю. Вважається, що в них вселяються душі людей, які загинули на морі. Тому альбатросів не можна вбивати. Але старий мореплавець розповів сучасному перехожому: коли він був молодий, то просто заради дурної розваги вбив одну із таких птиць, яка проводжала їхній корабель. А потім члени екіпажу почали гинути один за одним, спочатку під час шторму, потім – від спраги під час штилю. І тільки винуваться трагедії духи природи залишили в живих, і тепер він блукає містом, скалічений алкоголем і божевіллям старець, і розповідає людям про помилку, яка зруйнувала йому життя, але ніхто не прислухається до нього.

Духи природи засудили свого кривдника до Життя – у – Смерті. Муки совісті катують старого моряка тяжкими видіннями про смерть і передсмертні прокляття товаришів. Ця людина не живе, а існує під тягарем тяжкого покарання.

Чеканні рядки поеми діють на читача магнетично. Персі Біші Шеллі знепритомнів, коли вперше почув цю поезію.

Роберт Сауті , ще один представник “лейкізму”, зробив видатну державну кар’єру. Його було, також, як і Вордсворта, призначено державним лауреатом. Пізніше, в “Дон Жуані”, Байрон піддасть “лейкістів” сарказму через їхню споглядальну й аполітичну позицію. Хоча не можна признати абсолютну правоту Байрона. Наприклад, у Сауті є балада “Блейхемській бій”, яка уявляє собою іронічне представлення державної історії. Внуки знайшли на полі, де колись проходила битва, череп, і прохають дідуся розповісти, яким був знаменитий Блейхемський бій? Адже в підручниках написано, що він є славетною сторінкою англійської історії. Дідусь у розгубленні: його пам’ять зберегла жахливі, нелюдські картини, а у школі вчать тільки парадній сторінці історичних подій.

Вальтер Скотт , шотландський баронет ( справжнє ім’я - герцоґ Бокль ), походив із фамілії, внесеної до історичних анналів. Все життя Скотта було присвяченим історії: він збирав історичний шотландський фольклор, колекціонував рукописи й антикваріат.

До літератури Скотт прийшов досить пізно, у тридцять три роки. У 1805 р. він опублікував збірку “Пісні шотландського кордону”, до якої надійшли як фольклорні, так і авторські балади. А у сорок два роки письменник вперше представив на суд публіки свої історичні романи. В числі своїх попередників на цьому поприщі Скотт називав численних авторів “ґотичних” й “антикварних” романів, особливо його захоплювали книги Мері Еджуорт, яка присвятила свою творчість зображенню ірландської історії. Але Скотт шукав свій, власний шлях. “Ґотичні романи” не задовольняли його містицизмом, “антикварні” – незрозумілістю для сучасного читача.

Після довгих пошуків Скотту вдалося створити універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального і вигаданого так, щоб показати - не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об’єктом, вартим уваги художника.

Погляд Скотта на розвиток людського суспільства називають провідеціалістським ( від лат. Providence – Божа воля ). Тут Скотт іде слідом за Шекспіром, який теж був прихильником збереження старовинних традицій монархії і церкви. Але не в усьому Скотт наслідував Шекспіра.

Історичні хроніки Шекспіра осягали національну історію на рівні “історії королів”, Скотт перевів історичних особистостей у площину фону, а на авансцену подій вивід вигаданих персонажів, на долю яких має вплив розбрат між стариною й новизною, зміна епох. Таким чином Скотт показав: рухаючою силою історії виступає народ, саме народне життя є основним об’єктом художнього дослідження Скотта.

Його старина ніколи не буває розмитою, туманною, фантастичною. Скотт - абсолютно точний у зображенні історичних реалій, тому вважається, що він відкрив явище історичного колориту, тобто вперше показав своєрідність окремих історичних епох. Іще одна деталь: попередники Скотта зображували історію заради історії, демонстрували свої видатні знання, і таким чином збагачували знання читачів, але заради самих знань. У Скотта не так : він знає історичну епоху детально, але завжди пов’язує її із сучасними проблемами, показуючи, як подібні проблеми знаходити своє вирішення у минулому.

Особливо цікавила Скотта “шотландське питання”, йому він присвятив романи “Уеверлі” (1814), “Роб Рой” (1818), “Пуритани” (1816). Роман “Айвенго” (1819) було створено на матеріалі англійської історії, але центральна його проблема стосується все ж таки “шотландського питання”. Шотландія і Англія йшли до об’єднання декілька віків і кінцево об’єдналися у ХУІІІ ст. Проте об’єднання не задовольняло старовинні шотландські клани, і вони почали боротьбу. Англійці придушували одне повстання за іншим. Ставало зрозумілим: маленька, економічно недорозвинута Шотландія не може протистояти силою зброї могутній, індустріально розвинутій Англії. І тому Скотт зайняв позицію примирення. Ствердженню мирного співіснування шотландців й англійців він присвятив цілу низку романів, показуючи боротьбу між Шотландією і Англією у різні історичні епохи і завжди закінчуючи свої романи романтичним і символічним весіллям, одруженням парубка і дівчина з двох ворогуючих станів.

Головні герої, також, як і традиційний happy end, завжди втілюють авторський моральний ідеал і відповідають особливостям романтичного суб’єктивізму. І це є слабкою стороною його спадщини. Адже протагоніст виступає не стільки як розвинутий характер, скільки виконує функцію звязування двох ворогуючих таборів.

Провіденціалізм Скотта привів його не тільки до сприйняття народу як „руки Божої” (тут, безумовно, позначились враження від Великої Французької революції), а і до віри у неминучу перемогу більш культурно розвинутих націй над менш культурними.

Письменник ніколи не приховував власних симпатій: Роб Рой ( шотландський Робін Гуд ), викликає повагу автора, захоплює своєю нестримною відвагою і жаданням волі. Але Скотт одночасно визнає: старовинні звичаї горців є дикими, і як би він сам не любив усе шотландське, розгул безкультурності є приреченим. В романі “Айвенго” ми також бачимо, що прихильності автора віддано саксам, які страждають під гнітом жадібних феодалів-норманів, але національна єдність є неминучою: через століття на місці двох ворогуючих таборів виникне єдина англійська нація, яка вбере у себе елементи як саксонської, так і норманської культур.

Універсальну структуру історичного роману, яку створив Скотт, було підхоплено у багатьох країнах ( Гюґо, Купер, Куліш та ін. ), причому не тільки романом історичним. Роман завжди є історичним, тому що він осмислює події, які, хоч на декілька років, але віддаляються від сучасності, і тому що реалістичний роман сприймає людину на фоні руху історії ( Стендаль, Бальзак, Толстой ). Тому Скотта вважають одним із творців сучасного жанру роману і першовідкривачем художнього історизму . Отже, представимо головні принципи зображення історії, які були відкриті В. Скоттом:

- історичний роман повинен звертатися до конфліктних, переломних епох, що вплинули на формування національної культури, однак при цьому слід уникати буквального відтворення подій; потрібно показувати епоху у всіх її суперечностях, а не повторювати документи; кращим помічниками тут можуть стати історичні фольклорні жанри, в яких звучать голоси мільйонів учасників і безпосередніх свідків минулого;

- історичний процес не є прерогативою окремих осіб; це масовий рух, в якому окремі представники і народ в цілому грають основну роль, тому роман не повинен перетворюватися на життєпис видатних персоналій, він повинен показувати сполучення простих людських доль із ходом історії;

- кожна історична епоха, так само, як і окрема нація, має свій неповторний вигляд, що виявляється в особливостях побуту, вдачах, звичаях і т. д.; тому автор історичного романа повинен не тільки володіти хронікальним фактажем, але й знати епоху в її різноманітній речовинній і духовній деталізації;

- письменник не має морального права виступати від імені однієї з ворогуючих сторін; він повинен захищати не окрему політичну партію, а добру волю і здоровий глузд, тому підходити до історії слід з урахуванням її впливу на сучасність і прагнути примирення ворогуючих таборів.

Коли на горизонті англійської поезії з’явився Байрон, Скотт припинив писати вірші, визнавши що не має ніякого сенсу робити це на фоні того, кого так щедро було наділено поетичним даром від природи.

Джордж Гордон Байрон на загальносвітовому рівні вважається найкрупнішою фігурою англійського романтизму. “Поетом погорди” назвав його Пушкін. Красивий, але кривий на одну ногу Байрон, нібито особисто втілював своїх величних, але скалічених морально героїв. Його ранні поезії склали збірку “Часи дозвілля” ( 1807 ), в якій студент Кембріджського університету висловив своє ставлення до сучасності (“Дім батьків, ти прийшов до розору…” ), і продемонстрував, у всякому випадку - на словах, легковажне ставлення до поезії.

Можливо поетичний дар вразив сучасників, можливо – зневажливий погляд на людство, але збірка викликала низку негативних рецензій з боку романтиків старшого покоління ( особливо з боку “лейкистів” ). Молодий поет відповів полемічним твором, в якому висловив власне розуміння місця художника у суспільстві. “Англійські барди та шотландські оглядачі” (1809) є поетичною, сповненою сарказму, сатирою на стан англійської літератури романтичної доби. Споглядальна позиція “лейкистів” здається йому смішною, їхній відрив від реальності – злочинним. Він називає своїми вчителями сатириків ХУІІІ ст. – Свіфта (якого в Англії вважають божевільним генієм), Філдінга, декларує власну належність до просвітницького культу Розуму. Хоча творчість Байрона, безумовно, носила романтичний характер, про це свідчить його небажання бачити сучасну йому Англію, в якій його давній і славетний рід відтепер мало що означав. З’явилися нові цінності, головними з яким стали гроші

“Він був увесь за дійсність”, - говорив друг і біограф Байрона ірландський поет Т.Мур. Але ці слова треба розуміти, враховуючи наступний аспект: за яку дійсність? Байрон не хотів бачити дійсність буденну, метушливу. Його приваблювала дійсність романтична, тим паче, що, на відміну від інших романтиків, які оспівували вигадані замки й вигадані мандри Сходом, Байрон мав власний родовий замок і до Сходу їздив дійсно. Подорож молодого поета до Португалії, Іспанії, острову Мальта, Албанії, Туреччини, Греції сучасники вважали божевіллям. Ніхто не вірив, що лорд повернеться додому. Але він повернувся, уславивши себе штурмом Дарданелл, які, як античний герой Леандр, переплив.

Байрон не просто писав вірші, він жив поетично. Про це свідчить і його політична позиція. Успадкувавши місце у Палаті Лордів, поет почав із захисту луддитів, робітників текстильних підприємств, які ламали станки, намагаючись таким чином запобігти скорочення. Парламент роздивлявся законопроект (білль) про впровадження смертної кари для луддитів. Байрон, як у парламенті, так і в поезії, порадив державі вішати робітників на вовняних панчохах. Щоб увесь світ бачив: в індустріальній Англії машину, яку виготовляє панчохи, цінують набагато вище, ніж людське життя.

У 1828 р. Байрон публікує дві перші пісні “Паломництва Чайльд Гарольда” і отримує шалену популярність. Поему, яка надала життя ліро-епічному жанру, було створено на основу дорожнього щоденника, до якого Байрон вносив свої враження під час подорожі. Вигаданий , розчарований у житті Чайльд Гарольд з’являється на початку твору і бентежить уяву своїм чорним плащем і суто англійським спліном. Але автор незабаром відсуває його убік і починає говорити із читачами від першої особи. Таким чином епічна лінія ( мандри Гарольда ) перехрещується із лінією ліричною (авторські відступи ). В результаті з’являється жанр ліро-епічної поеми.

Із 1813 до 1818 Байрон опублікував низку поем-фрагментів, які отримали наймення “східних” ( “Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”, “ Облога Корінфу”, “Лара”, „Мазепа”). В них з’являється таке явище, як “байронічний герой”, тісно пов’язаний тим, що має назву “байронізму”.

“Байронізм” є явищем неодновимірним. Він втілює жадання абсолютної волі, відштовхується від усього, пов’язаного із традиційним способом життя людства. Герой Байрона кидає виклик традиційній моралі, релігії, і тому “байронізм” нерідко ототожнюють з демонізмом. Це явище привабливе і одночасно жахливе. “Байронізм” приваблює відчайдушною хоробрістю, нехтування будь якою небезпекою, навіть і смертельною, і відштовхує індивідуалізмом. “Ти для себя лишь хочешь воли”, - сказав Пушкін в поемі “Цигани”, і тим виніс вирок цьому явищу.

«Байронізм», як філософсько-естетичний феномен є набагато обширнішим, ніж цикл «східних» поем. Він виникає зі всієї творчості Байрона і з його особистої долі. «Байронізм» можна умовно розділити на три напрями, кожне з яких мало своїх послідовників.

По-перше, - це індивідуалістичне повстання проти загрузлої в меркантилізмі буржуазної Європи, який переростає в маргінальний, богоборчий бунт супроти всієї людської цивілізації.

По-друге, - це спроба подолання власної станової і національної обмеженості, яка вилилася на підтримку робочого руху в Британії, а також в участь в боротьбі карбонаріїв в Італії і в допомогу грекам, що піднялися в 1821 р. на повстання проти турецького ярма.

По-третє, це новаторство, що виникало від зневаги будь-якими умовностями і що вилилося в створення низки нових жанрів (ліро-епічна поема, ліро-епічна драма) і нового типу версифікації, що нагадує недбалий, розмовний стиль.

Слід зазначити: практично кожний поет тієї епохи вів творчий діалог із Байроном, заперечуючи або підтримуючи його в окремих аспектах.

Байрона не дуже поважають на батьківщині. Англійці бачать у цій надзвичайно обдарованій особистості в першу чергу руйнівну силу, жорстоку і небезпечну. Байрон та його герої грають не тільки власним життя, вони приносять в жертву власному “Я” і життя інших людей, перетворюючи існування близьких на нестерпне страждання. Втім байронічний герой і сам страждає, він не може знайти собі притулок у середовищі звичайних людей, і назавжди залишається самотнім.

Поезія Байрона “Похмура душа” набули значення символу “світової скорботи” або „космічного песимізму”. Байрон тужить не тільки через недосконалість сучасного йому світу або через трагічність власної долі. Його туга набуває значення всесвітньої: світ, на його думку, є побудованим несправедливо, тому що побудував його несправедливий Бог. Тому й обирає характерний для Байрона герой Каїн у поводирі не Бога, а Люцифера, який колись був ангелом, але не погодився із абсолютною владою Бога і відважився на бунт ( поетична драма “Каїн” ).

Після публікації “Чайльд Гарольда”, а також низки поезій, Байрон стає кумиром молоді. Навкруги нього гуртуються люди мистецтва і швидко стають жертвами жорстокості і егоїзму поета. Після гучного розлучення з дружиною (однією із найосвіченіших жінок того часу, Анабеллою Мілбенк ), яка звинуватила поета у злочинних стосунках із сестрою ( інцест ), Байрон був вимушений назавжди залишити батьківщину. У важкий для поета 1816 р. на його захист неочікувано виступив Вальтер Скотт, який намагався пояснити обуреним англійцям, що поведінка поета уявляє собою “дивний збіг якостей, які мають назву поетичного темпераменту”.

У 1816 -1818 рр. Байрон мешкає у Швейцарії, де створює “Станси до Августи”, “Шильонского в’язня”, закінчує “Паломництво Чайльд Гарольда”. У швейцарських Альпах з’являється драматична поема “Манфред”, історична поема “Мазепа”, починається роман у віршах “Дон Жуан”.

Поезія пізнього Байрона вражає невимушеністю, природністю, свободним виразом поетичного темпераменту. Читачу здається, що автор просто “дихає поезіями”, створюючи їх буквально “на ходу”. Нібито він просто передає власні думки, які від природи народжуються у вигляди поетичних рядків. До кінця життя Байрон переїжджав з однієї країни до іншої. “Хоробрий скрізь знайде батьківщину”, - любив повторювати він. В Італії поет примикає до карбонаріїв, італійських борців за незалежність від Австрії, але його боротьба носить несерйозний, експериментаторський характер. Байрон був і залишився лордом, і, скоріше, грав роль революціонера.

У травні 1823 р. Байрон відправився до Греції, де прийняв участь у повстанні патріотів проти турецького іга. Він щедро фінансував повстання, постачаючи повстанцям зброю, і одночасно писав “Дон Жуана”, який так і залишився недописаним. 19 квітня 1824 р. лорд Байрон помер у місті Міссолонга від лихоманки. Обурені злою іронією поета англійці відмовили йому у „державному” похованні у Вестмінстерському абатстві в усипальниці великих людей Британії. Байрона поховали у скромній могилі на його родових землях.

Роман у віршах “Дон Жуан” можна вважати духовним заповітом Байрона. Його вважають поетичною енциклопедією Європи кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст. Перед читачами проходять історичні події і історичні особистості, і все це – служить фоном для пригод безпорадного Дон Жуана (Байрон кардинально змінює традиційний образ). І сам герой (а він є частково автобіографічним), і “великі люди”, які зустрічаються на його комічному шляху, не викликають в автора нічого, окрім іронії. Не помилував лорд і знаменитих англійців, сповна висловивши власне ставлення до своєї чванливої батьківщини.
“Англійці можуть думати про Байрона все, що їм заманеться, але іншого такого поета вони не породили”, - сказав Ґете, який осмислив творчу особистість Байрона в “Фаусті” в образі Евфуріона, сина Фауста і Єлени Прекрасної. Евфуріон народився для чистого мистецтва, але не схотів існувати у штучних умовах, поринувши у царство дійсності, яка його вбила.

Успіх спадщина Байрона на загальносвітовому рівні є набагато більшим, ніж в Британії. Цей поет ненавидів “людське стадо”, виступав проти “рабської покори”, цинічно заперечував всі людські святині, і все одне – він не може не викликати поваги, хоча б через абсолютну відвертість своєї творчості, яка пройшла шлях від пристрасного бунтарства до абсолютно байдужого ставлення до світу через спустошеність душі.

У 1816 р. Байрон у Швейцарії познайомився із Персі Біші Шеллі, і їхня дружба стала літературним фактом. Персі Біші Шеллі походив із знатної і дуже впливової родини. Але аристократичне середовище розірвало з ним будь які зв’язки. Ще навчаючись у школі, майбутній поет отримав репутацію божевільного через блюзнірське ставлення до Бога. Із університету Шеллі виключили через брошуру "Необхідність атеїзму". Після кінцевого розриву з батьками поет вів мандрівне життя, створив щось на подобу власного суспільства, яке складалося головним чином із закоханих у нього дівчат, з однією з яких, дочкою шинкаря, він узяв шлюб.

Шеллі вважав себе революціонером, виступав на мітингах робітників, але насправді життя простого народу його цікавило мало. Це був скоріше акт мистецтва. Суттєві наслідки мало знайомство із Вільямом Годвіном, революційно налаштованим романтиком, з дочкою якого, письменницею Мері Годвін, Шеллі узяв новий шлюб. Його колишня дружина, а також сестра Мері Годвін наклали на себе руки. Суд позбавив Шеллі права виховання дітей, англійське суспільство примусило його покинути батьківщину.

Молоде подружжя якийсь час блукало Європою, а у 1822 р. після шторму біля берегів Італії було знайдено мертве тіло Персі Біші Шеллі. Яхта залишилась неушкодженою. Його смерть залишилась загадкою. Існує версія, згідно з якою, Шеллі мав таємні стосунки з контрабандистами, які й відправили його в інший світ. Радянське літературознавство увінчало Шеллі пошаною через його революційні переконання, не помічаючи руйнівних тенденцій його творчості. Світ ставиться до поета більш обережно, хоча й визнає його безперечний талант.

Спадщина Шеллі вбирає лірику, поеми, поетичні драми, трактат про поезію, чимале за обсягом листування, щоденники, політичні памфлети, філософські етюди. Особливо відомою є поетична драма “Прометей звільнений” ( 1819 ), в якій людська історія подається як процес поступового заглушення ініціативи, згасання волі, придушення сміливості. Звільнений Прометей залишає гори Кавказу і нібито розчиняється в образі Людства. Прометей звільнений, за думкою автора, і є це нове людство, просвітлене і підняте на новий рівень розвитку. “Ода західному вітру”, також, як і “Прометей звільнений”, демонструє революційні тенденції, які взагалі є характерними для творчості Шеллі.

У 1818 р. дружина Шеллі, Мері Годвін, публікує технічну антіутопію “Франкенштейн”, в якій виводить на авансцену “сучасного Прометея”. Талановитий вчений відкрив таємницю живої матерії і думав, що ощасливив людство. Створивши штучну людину, він відчуває себе переможцем над природою, але подальші події доводять: “просвітлене”, раціонально налаштоване людство є потворою, а геніальний вчений – божевільним.

В кишені мертвого Шеллі знайшли книжку поезій Джона Кітса. Джон Кітс походив із зовнішньо благополучної буржуазної лондонської родини, над якою нібито тяжів рок. Кітс ще був підлітком, коли померли його батьки: батько вбився, коли упав з коня, мати померла від туберкульозу. Старший брат незабаром пішов за нею, а молодший, Джон, через сімейне захворювання не встиг прожити повноцінне поетичне життя.

У 1820 р. шанувальники поета зібрали гроші і відправили поета до Італії, де у 1821 р. його не стало. Кітса поховали на одному кладовищі із Шеллі. “Поет краси”, як його називають, залишив сонети, оди, балади, поеми. Ставлення до спадщини Кітса було різним за життя, різним воно є і зараз. На відміну від аристократичної поезії Байрона й Шеллі, стиль Кітса яскраво демонструє особливості так званої “міщанської школи поезії”. Кітс вражає живописністю, але не банальною, а цілком оригінальною. Кітса приваблювала античність, книжна культура, яку він добре не знав, тому що не мав класичної освіти. Тому його твори тримають в собі чимало фактичних помилок, проте цей курйоз тільки надає його творчості привабливості.

Життя Кітса не відрізнялося великою кількістю цікавих подій, а тому читання “Іліади”, стрекіт цвіркуна, співи солов’я, відвідування дому Бернса, отримання листа від друга, навіть зміни у настрої і погоді, стають для Кітса приводами для створенні поезій. Сам поет називав власну творчість “ скоріш божевільною спробою, ніж завершеною справою”, але світ і досі цінує його. Кітс вважав, що поезія повинна “здаватися спогадами”, таким чином передбачаючи подальший розвиток поезії як символічної, так і модерністської.

Проза англійського романтизму представлена іменами Метьюрина, Лема, Хезлітта, Лендора, де Квінсі, Карлейля. Вона тяжіє до загадкового. На сторінках англійського романтичного роману постійно з’являються вампіри, середньовічні замки, таємничі незнайомці, мандрівники, привиди, страшні родинні таємниці, і усе це – на фоні простих побутових подробиць і мотивованого психологізму. Тобто наявним є продовження традицій “ґотичного роману”, який зародився ще у ХУІІІ ст., і народження нового мистецтва – мистецтва класичного реалізму.

Французький романтизм

Французький романтизм сформувався пізніше, ніж англійський і німецький. Статус загальнонаціонального явища він набув лише у 20-х рр. ХІХ ст. Каталізатором розвитку романтизму завжди ставав розвиток буржуазних настроїв у суспільстві. На заміну феодальним, релігійним цінностям прийшли цінності інші. Відмовившись від суворого давнього Бога, люди післяреволюційної епохи створили нового кумира – грошового, який ніяким чином не міг задовольнити художньо налаштовані душі. Так було в Англії на початку індустріальної революції, так було в Німеччині, де геніальна особистість вимушена була усамітнитися, відгородити себе від світу філістерів. Ставлення до буржуа у Франції на початку ХХ ст. було іншим: там буржуа виступили революційною силою, вони проливали кров на барикадах, героїчно руйнуючи жорстокий світ абсолютизму. Тому на відміну від англійського і німецького, французький романтизм не відмовлявся від реальності, навпаки - він її стверджував як реальність героїчну. Мова йшла про сучасне суспільство і сучасного героя. Романтичні ідеї Франції навіть не припускали відокремленості художника від сучасності, яка була романтичною сама по собі.

Жермена де Сталь, Шатобріан, Костан, Балланш, Сенанкур, не дивлячись на критику спадщини “філософів” ( так у Франції глузливо називали просвітників ) наслідують Вольтеру, Дідро і Руссо у плані активного втручання у життя силою публіцистичного слова. Вони пишуть трактати про політику, про суспільну мораль, про ставлення літератури до суспільних установ. І ця заінтересованість у злобі дня не залишить французький романтизм ніколи. До політики прийде навіть “серафічний” Ламартін, корифеї французького романтизму Віктор Гюґо і Жорж Санд будуть постійно виступати як політичні і соціальні художники, створять жанр соціального роману. Хоча на пізньому етапі розвитку саме французький романтизм зробить ґрунт для виникнення напрямку “мистецтва заради мистецтва” ( Бодлер, Леконт де Ліль, Флобер, Ґотьє ), який в свою чергу виступить живильним середовищем для розвитку новітніх напрямків в поезії.

Головною метою французького романтизму було знищення тиранічних правил і табу “класичного віку”. Художники-романтики намагались довести французькій публіці: мірилом “доброго смаку” можуть бути і народне мистецтво, і героїчна сучасність, а не тільки застарілі класицистичні нормативи. Традиційне для німецьких і англійських романтиків тяжіння до ірраціонального проявилося в колі французького романтизму лише “на периферії” ( деякі твори Нодьє, Ґотьє ), але воно завжди було спровокованим німецькими або англійськими моделями і мало раціональне пояснення. Фантастичне і позареальне взагалі не є притаманним французькому духу, який завжди схилявся до раціонального осмислення дійсності.

Єдиною широко розкритою містичною тематикою у французькому романтизмі була тематика християнська ( Шатобріан, Ламартін ). Але християнська міфологія теж набула інтересу до соціального життя. Апологія християнства в творчості Рене Шатобріана виникла як реакція на антиклерикалізм просвітників, яких звинувачували у жахах Великої Французької революції, як осмислення з релігійних позицій феномену Наполеону, і модифікувалась вже у творчості Жорж Санд і Гюґо у тяжіння до утопічних соціалістичних програм ( сен-симонізм ).

Віктор Гюґо – найавторитетніший з французьких романтиків, вождь французького романтизму і його теоретик. Він народився у досить дивній родині: батько, селянин за походженням, під час революційних подій став наполеонівським генералом, мати походили з давнього аристократичного роду. Батьки розлучилися, коли Віктор був дитиною. Мати виховала сина у дусі католицизму і роялізму. В своїх перших поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів. В 14 років він записав у щоденнику: “Хочу бути Шатобріаном або ніким”, а потім перейшов до стану республіканців, і хоча залишився „революціонером із Христом”, благословив усі революційні виступи народу як історично необхідні.

Творчий шлях Віктора Гюґо умовно розділяється на три періоди:

- перший (1820 – 1850) – реформа французької поезії, створення національної теорії романтизму, ствердження романтичного театру, ствердження французького історичного роману;

- другий ( 1851 – 1870 ) – створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці;

- третій ( 1870 – 1885 ) – осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості.

Віктор Гюґо прийшов на позиції романтизму під впливом поезії Шатобріана і Ламартіна. Але його власний поетичний дар був набагато міцніший, ніж дар його вчителів. Саме йому судилося провести реформу французької поезії, створити умови для її подальшого розвитку. Збірка “Орієнталії” ( 1828 ) з цього приводу набула символічного значення. Порушуючи класичні вимоги єдності вірша, Гюґо чередує розмір і довжину рядка, створюючи вигадливі картини зустрічі подорожників із джинами в пустелі ( “Джини” ), шаленої скачки гетьмана Мазепи, який програв битву, але не скорився ( “Мазепа” ).

Гюґо замінив раціоналістичний вірш класицизму на мову людських почуттів, відмовився від прикрас, запозичених з античної міфології, зрікся вимог суворого розділення лексики на “високу” і “низьку”. Класицистична поезія визнавала тільки цезуру ( паузу ), розташовану посередині рядка, а також думку, яка уміщається в один поетичний рядок. Це сковувало художників, не давало можливості вільно проспівати про власне бачення світу. Гюґо ввів “смислову” цезуру, а також “переніс”, і таким чином розкріпачив поетичну думку.