Туристичні ресурси історичної Галичини

Історична Галичинаохоплює територію нинішніх Іва­но-Франківської, Львівської областей, а також Жешувсько­го і а більшої частини Краківського воєводств Польщі.

Наприкінці X ст. Галичина увійшла до складу Київської Русі. Після розпаду Київської держави на цих землях утво­рились удільні князівства з центрами у Звенигороде Пере­мишлі, Теребовлі, де правили онуки Ярослава Мудрого -Василько, Володар, Рюрик Ростиславичі. Син Володаря Во-лодимирко в 1141 р. об'єднав ці князівства під своєю вла­дою і зробив своєю столицею Галич (відтоді край здобув назву Галичина).

Галицьке боярство було значною політичною силою. Його впливовість пояснюється тим, що в цих землях про­тягом чотирьох поколінь правила одна династія, князівська дружина не поповнювалася за рахунок чужинців, а пред­ставники місцевих боярських родин незмінно займали ви­сокі посади. Галицькі бояри жили в укріплених замках і ма­ли свої власні дружини.

В Галицькій Русі рано сформувалися міські громади внаслідок розвитку ремесел і торговельних стосунків із Західною Європою.

В період князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153-1187) територія Галицького князівства включала землі Прикарпаття, пониззя Дністра, Прута, Серета, аж до Чорного моря і гирла Дунаю. Князь підтриму­вав добросусідські відносини з угорським і німецьким пра­вителями. В 1165 р. він визнав ленну залежність від імператора Фрідріха Барбароси.

Ярослав встановив тісні зв'язки з Візантією, дозволяю­чи собі навіть втручатися в її внутрішні справи. В 1160-х роках він надав притулок у Галичі Андроніку Комніну, допомагаючи йому воювати з візантійським імператором Мануїлом І, хоча пізніше відновив з останнім дружні сто­сунки.

Ярослав Осмомисл був наймогутнішим серед князів південно-західної частини руських земель. Після нього на князівство був посаджений його син Володимир. На грунті сімейних перипетій ускладнилися стосунки Володимира з боярами аж до відкритого конфлікту, що змусив князя шу­кати військової підтримки угорського короля. Бела IIІ не відмовив князю, але, з'явившись у 1188 р. в Галичі, за зго­дою частини боярства проголосив себе королем Галичини, ув'язнивши Володимира і призначивши намісником свого сина Андрія. Це була перша, але не остання спроба інозем­ної окупації Галичини.

Володимир звернувся по допомогу до свого сюзерена Фрідріха І, який переадресував його прохання своєму васа­лу Казимиру Краківському. Останній допоміг Володимиру повернути Галич, залишений угорцями, після чого Володи­мир продовжував правити до 1199 р. Він не залишив по собі наступника, і династія Ростиславичів, що правила в га­лицьких землях понад 100 років (1084-1199), припинила своє існування.

В 1199 р. волинський князь Роман об'єднав Галичину з Волинню, спираючись у боротьбі проти галицького боярст­ва на міщанство.

Після смерті Романа в 1205 р. бояри запросили на правління до Галича Ігоревичів, потім — угорців, і знову Ігоревичів.

Ситуацією в Галичині скористалися краківський князь Лешко і угорський король Андрій II, до яких звернулись по допомогу Романовичі. В 1215 р. ці правителі з'єднали шлю­бом своїх дітей — дочку Лешка Соломонію, і сина Андрія II Каломана, якому віддали Галичину. Цей союз виявився нестійким, і Лешко в 1218 р. викликав із Новгорода до Га­лича свого родича князя Мстислава Удалого, який зробив 8 спроб відвоювати Галичину у Андрія II. Зрештою він од­ружив свою дочку з угорським королевичем Андрієм, віддавши йому Перемишль, а в 1224 р. зрікся престолу на користь зятя і невдовзі помер.

У 1230 р. Данило Романович вступив у боротьбу за Га­личину і в 1245 здобув перемогу. В його правління Галиць­ка держава стала великою і багатою країною.

Після смерті Данила галицьким князем був його син Лев (1264-1301), який переніс княжу столицю у Львів, за­снований його батьком і названий Данилом на честь сина.

Наступним правителем у галицьких землях був син Льва Даниловича Юрій І (1301-1315), який повернув сто­лицю до старовинного Володимира на Волині. Він, як і йо­го дід, мав королівський титул, іменуючись «королем Русі, князем Лодомерії».

Династія Романовичів (Рюриковичів) на Галичині при­пинила своє існування в 1323 p., після синів Юрія Львови­ча Лева II і Андрія.

До 1340 р. галицькими землями правив небіж Юрійо­вичів Болеслав Тройденович Мазовецький — Юрій II, по­тім — Любарт (Дмитро) Гедемінович.

Галичина стала предметом зазіхань польського короля Казимира Великого. В боротьбу за ці землі вступили угорці і татари. В 1349 р. Казимир таки оволодів Галичиною і Холмщиною. Галичина стала називатися Королівством Руським, а пізніше — Руським воєводством.

Після першого поділу Польщі в 1772 р. Руське воєводст­во увійшло до складу Австрії під його історичною назвою -Королівство Галичини і Лодомерії. Ця назва поширювалась і на польські землі: Краківщину, Сандомирщину, частину Люблінщини. В цей період Галичина перебувала у стані економічного і культурного занепаду. Австрійський цісар, Иосиф II з метою пожвавлення на цій території господарсь­кого і духовного життя надав містам новий адміністратив­ний устрій, здійснював регулювання торгівлі, відкривав нові школи і т. ін., хоча замість польської мови викладання в гімназіях навчання здійснювалось німецькою мовою (з 1825 р. освіта знову була переведена в польське русло). Лише народні, парафіяльні школи зберігали українську мо­ву викладання. В 1784 р. у Львові було відкрито універси­тет, де навчання велось німецькою і латинською мовами. У 1787-1809 pp. діяв богословський факультет з українсь­кою мовою навчання.

Наказом про обмеження прав пана щодо селянина була скасована особиста залежність селян (1782 p.).

Цей комплекс урядових заходів сприяв активізації руху національного відродження. В 1837 р. було видано збірник «Русалка Дністрова» українською мовою.

В 1848 р. у Львові створено Головну Руську Раду, яка захищала політичні і національні прагнення українців. Вик­лопотано дозвіл на відкриття при Львівському університеті кафедри української мови та літератури.

У 1849 р. революційний рух був придушений за допомо­гою російських військ. У краї посилився польський вплив.

Серед місцевої інтелігенції набули поширення москво­фільські настрої.

В 1861 р. новою австрійською конституцією передбаче­но автономію цих територій, які управлялися власним сей­мом, хоча переважна більшість депутатів були поляками.

У середовищі уніатських священиків наростає незгода з латинізацією місцевої церкви, що і в релігійній сфері при­зводить до посилення московського впливу.

На противагу цим тенденціям молоді представники га­лицької інтелігенції стали групуватися навколо національ­них товариств і об'єднань. Так, у 1873 р. було засновано На­укове товариство імені Т. Шевченка (НТШ), яке об'єднало наукову громадськість з усієї України. В 1885 р. виникло політичне товариство «Народна Рада», що виступало за відокремлення української частини Галичини від польської.

Розвиток національного руху на території Галичини мав своїм наслідком серйозні завоювання, зокрема, в куль­турно-освітній сфері. Так, у 1914 р. тут діяло 6 державних і 15 приватних українських гімназій, понад 3 тис. україн­ських народних шкіл.

Події Першої світової війни в галицьких землях були фоном, на якому розгорталися бурхливі політичні події. Найбільш значимим їх наслідком стало проголошення 9 ли­стопада 1918 р. Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). 1 грудня 1918 р. у Фастові між Директорією і де­легацією ЗУНР було укладено договір про об'єднання в єдиній Українській Народній республіці. 22 січня 1919 р. на Софійській площі відбулося проголошення Злуки Галичи­ни, Буковини, Угорської Русі і Наддніпрянської України. ЗУРН була перейменована на ЗОУНР (Західну область Української народної республіки). Проте фактично злука не відбулась: ЗОУНР продовжувала функціонувати як окреме політичне утворення.

Бойові дії на цій території не припинялись, і вже на початок літа вся Галичина була окупована польськими військами.

В 1923 р. за договором, підписаним у Парижі, була Галичина залишена за Польщею за умови надання їй авто­номії.В 1939 р. на основі пакту Ріббентропа-Молотова Гали­чина була приєднана до Радянської України. Адміністра­тивно її територія поділялась на Дрогобицьку (в 1959 р. включено до складу Львівської), Львівську і Станіславську (з 1962 р. — Івано-Франківська) області.

6.1.1. Львівська область

розташована на крайньому заході країни, на її кордоні з Поль­щею. Площа області становить 21,8 тис. кв. км (3,6% території країни).

Область лежить у межах лісостепової зони і українських Карпат, вона має сприятливі умови для розвитку рекре­аційної галузі.

Територію області пересікає 8950 річок, що належать до басейнів Дніпра, Дністра і Західного Бугу. Тут багато неве­ликих озер.

Область має 400 територій та об'єктів природно-за­повідного фонду, в тому числі заповідник Розточчя.

В числі курортних та оздоровчих ресурсів Львівщини -ліси, мальовничі гірські і передгірські ландшафти, міне­ральні води, лікувальні грязі, озокерит.

Прикарпатський курорт Шкло,який існує з 1576 p., є найстарішим в Україні.

З XVI ст. відомі цілющі джерела і лікувальні грязі в се­лищі Великий Любінь.Уже в кінці XVIII ст. це — популяр­ний курорт, реконструйований у середині XIX ст. До цього періоду відноситься спорудження водолікарні, допоміжних приміщень, будинків для відпочиваючих. Селище перетво­рюється на європейський курорт, куди приїздили на ліку­вання європейські вельможі, і навіть сам цісар Франц-Іосиф.

Великий Любінь уперше згадується на початку XIII ст. В XVII ст. тут було споруджено замок, пізніше перебудова­ний на палац.

Селище Моршинвідоме з 1482 р. В XVI ст. тут були дві соляні шахти. Про лікувальні властивості місцевої соля­ної ропи стало відомо набагато пізніше. В 1875 р. до Мор-шина було прокладено залізницю, а в 1877 р. німецький ку­пець Б. Штіллер відкрив тут курорт. Пізніше поблизу від Моршина були виявлені мінеральні джерела. У 1880 р. ви­дали перші брошури — проспекти, які розповідали про но­вий курорт. Напередодні першої світової війни його назива­ли в числі найкращих європейських курортів.

Моршин — бальнеологічний курорт, який базується на мінеральних джерелах, лікувальних грязях, запасах озокериту. Тут лікуються переважно захворювання органів травлення.

Унікальним курортом є Трускавець,розташований у гірській долині на висоті 350-400 м над рівнем моря. Ото­чений лісами, курорт відзначається м'яким кліматом з відсутністю різких температурних коливань, характерних для гірських місцевостей. Чисте повітря, цілющі мінеральні джерела створюють винятково сприятливі умови для відпо­чинку і оздоровлення.

Трускавець входив до польських володінь. Після першого поділу Польщі він відійшов до Австрії. В 1772 р. його населення складало 990 чоловік.

З XI ст. Трускавець був відомий як центр видобутку солі. В 1784 р. австрійським урядом встановлено державну монополію на виробництво солі, і трускавецька солеварня була закрита.

В 1814 р. розпочато видобуток нафти. На початку XX ст. Вориславському нафтовому басейну, до якого входив Трус­кавець, належало одно з перших місць у Європі за обсягом нидобутку нафти.

В ході геологорозвідувальних робіт у цій місцевості бу­ли виявлені джерела мінеральних вод. У 1827 р. спорудже­но приміщення для прийняття ванн і 4 пансіонати для по­селення приїжджих.

Після 1882 р. Трускавець переходить у віданні спілки, очолюваної шляхтичами Сапєгою і Жолтовським. На її кошти споруджено нову водолікарню, приміщення для інга­ляцій, готелі, впорядковано територію навколо мінеральних джерел. За рівнем благоустрою Трускавець став в один ряд з відомими європейськими курортами.

В 1895 р. над джерелами було споруджено павільйонии, відкрито ресторан, впорядковано центр міста. В 1900 р. тут встановлено пам'ятник А. Міцкевичу. В 1909 р. Трускавець був з'єднаний залізницею зі Львовом, Краковом, Варшавою, Познанню.

У 1911 р. Трускавець переходить у власність нової спілки, очолюваної Раймондом Ярошем. У цей період місто було електрифіковане, споруджено мережу комунікацій, збудовано залізничний вокзал.

На курорті зводилися все нові комфортабельні вілли: «Гражина», «Гелена», «Під Білим Орлом», «Саріуш» та ін.

Число курортників, які відвідували Трускавець, продов­жувало зростати. Якщо в 1910 р. в місті побувало близько 3500 чоловік, то в 1913 р. - понад 5 тис. У цьому ж році Трускавець за успіхи в розвитку курортної справи був удо­стоєний Великої золотої медалі.

В роки Першої світової війни курорт призупинив свій розвиток. А після її закінчення Р. Ярошем було модернізо­вано водолікарню, перебудовано клуб, реконструйовано старі і споруджено нові вілли і готелі. Число відпочиваючих безперервно зростало і в 1933 р. перевищило 17 тис. (про­ти 12633 чол. у 1927 p.).

Після приєднання території до радянської України в 1939 р. вілли, пансіонати, водолікарні було націоналізовано і на їх базі відкрито 8 санаторіїв.

В період фашистської окупації майже весь Трускавець був перетворений на військовий госпіталь.

У 1945 р. курорт був переданий у колгоспну власність.

У 1947 р. Трускавцю надано статус міста. В 1952 p., вийшовши з районного підпорядкування, він був перетворе­ний на курорт всесоюзного значення. Так, у період з 1985 по 1990 р. сюди щорічно прибувало понад 350 тис. відпочи­ваючих.

У місті функціонує 20 санаторіїв, 21 пансіонат, готелі загальною місткістю понад 14 тис. місць. Курорт має 2 бю­вети з мінеральною водою, 2 курортні поліклініки, 2 бальнеолікарні. Лікувальний профіль курорту — захворювання печінки, жовчних шляхів, нирок, порушення процесів обміну речовин.

Курорт Східницятакож розвивався як центр видобут­ку нафти. В період пізнього Середньовіччя тут стояв замок, на місці якого пізніше було споруджено костьол. На сьо­годні збереглися лише земляні укріплення.

Місцева вода типу «Нафтуся» має не менш цілющі вла­стивості, ніж трускавецька.

В області діє 47 готелів, 4 мотеля, один готельно-офісний центр, 2 кемпінга. До послуг туристів у Львові «Гранд готель», «Дністер», «Жорж», «Замок Лева», «Львів», «Карпати», «Тустань» та ін.

В області діє 14 музеїв. Створено 5 державних за­повідників: історико-архітектурні у Львові і Жовкві, істори-ко-культурні — «Нагуєвичі» і «Тустань», музей-заповідник «Одеський замок». У Львові діє найстарішій в Україні му­зей народної архітектури. Історичний центр Львова внесено до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Львівській області належить провідне місце в Україні за кількістю, різноманітністю і мірою збереження архітектурної спадщини, яка представлена об'єктами в історичному діапа­зоні — від періоду Київської Русі до середини XX ст. На державному обліку перебуває 3659 пам'яток архітектури.

Львівзаймає територію 155 кв. км, чи­сельність населення — 830 тис. чол.

Поселення на місці нинішнього Львова ви­никло в середині V ст. уздовж берега р. Полтва, біля підніжжя Замкової гори, на перетині давніх торговельних шляхів. Данило Галицький побуду­вав на цьому місці фортецю і назвав її ім'ям свого старшого сина Лева. За іншою версією, засновником міста був сам кня­жич Лев. Галицько-Волинський літопис містить першу згад­ку про Львів, що відноситься до 1256 року.

До нашого часу зберігся лише один із храмів давнього Львова — Миколаївська церква, споруджена в період між 1264 і 1340 рр.

Перші документальні відомості про церкву Св. Онуфрія відносяться до XIII ст. Кам'яна споруда, зведена в XVI ст., добудовувалась і перебудовувалась протягом століть. У XVII ст. церква і монастир були обнесені оборонними му­рами. При монастирі в кінці XVI — на початку XVII ст. діяла друкарня, в якій працював Іван Федоров.

Найдавніша частина Львова — княже місто — включає замкову гору і посад. На його території зберігся костьол Марії Сніжної, споруджений у XIV ст. німецькою грома­дою. В ході реставраційних робіт 1889-1892 pp. був дещо видозмінений.

У середині XIII ст. на головній торговельній площі посаду (сучасна назва — площа Старий Ринок) зведено костьол Іоана Хрестителя.

Магдебурзьке право, надане місту в 1356 p., сприяло його розвитку.

Населення Львова цього періоду являло собою досить строкатий конгломерат націй, що характеризувався різною конфесійною належністю. Крім корінного населення - ук­раїнців — правом внутрішнього самоврядування користува­лись німецька, вірменська та єврейська громади, що були компактно розселені на території міста. Після входження Галичини до складу Польщі і заснування в 1370 р. като­лицької парафії в місті стали селитись поляки.

В 1772 р. Львів стає адміністративним центром «Ко­ролівства Галичини і Лодомерії — однієї з австрійських провінцій. Такий статус забезпечував місту економічний і культурний розвиток, сприяв формуванню його неповтор­ного обличчя.

Львів перетворюється на одне з найбільш впорядкова­них міст Європи. В його архітектурі поєднуються стилі і традиції місцевої і західноєвропейської культури.

Забудова сучасного центру Львова склалася в загаль­них рисах у XVI—XVIII ст., хоча основа його планування закладена ще в XIV—XV ст. Територія, що була обнесена міськими мурами, в плані являє собою неправильний квад­рат розміром 600x600 м. Сіткою вузьких вулиць він поділе­ний на прямокутні квартали.

Площа Ринок забудовувалась за зразком серед­ньовічних західноєвропейських міст і виникла як центр, на­вколо якого зосереджувалось торговельне і громадське жит­тя. Від площі відходить 8 вулиць. Ансамбль площі створю­ють 44 кам'яні будинки, розташовані по її периметру, з ратушею в центрі. Від початкової готичної забудови, знище­ної під час пожежі 1527 p., збереглись підвальні приміщен­ня будинків і фрагменти стін із готичним декором, що бу­ли збережені при відновленні ансамблю площі.

В числі споруд, що представляють особливий архітек­турний інтерес, - будинок №2, що належав флорентійсько­му купцеві Р. Бандінеллі, який заснував тут перший львів­ський поштамт.

У чорній кам'яниці (будинку №4, названому так у кінці XIX ст., після перефарбування головного фасаду в чорний колір) одним із його власників, купцем Я. Лоренцовичем, у XVI ст. було відкрито тут одну з перших у місті аптек.

Будинок грецького купця К. Корнякта під №6 (так зва­на Королівська кам'яниця) споруджений у 1590 р. Пізніше він перейшов у власність ордену кармелітів, а в 1640 р. був придбаний воєводою Я. Собеським — батьком польського короля Яна III Собеського. В 1686 р. тут у тронному залі було підписано «вічний мир» між Річчю Посполитою і Московською державою, за яким Правобережна Україна без погодження з гетьманським урядом поверталася Польщі.

Будинок неодноразово перебудовувався. Після прид­бання його в 1909 р. міським магістратом тут створено істо­ричний музей.

Палац Любомирських (будинок №10) на рубежі XVIII— XIX ст. був резиденцією галицьких намісників. З 1979 р. тут містяться фонди Львівського музею етнографії та ху­дожніх промислів.

Будинок ратуші у стилі класицизму споруджений у XIX ст. на місці ратуші XVI ст.

Неподалік від площі Ринок, на вулиці Руській, розташо-ианий ансамбль, який включає церкву Успенія Богородиці, каплицю Трьох святителів і вежу Корнякта. Перші згадки про цю церкву датовані 1399 р. Кошти на відновлення храму, знищеного в середині XVI ст. пожежею, були зібрані серед міського населення.

Вежа висотою 66 м, споруджена на кошти купця Корнякта, служила дзвіницею і водночас спостережним пунк­том. Вона й сьогодні залишається архітектурним символом міста.

Каплиця Трьох святителів з двору прилягає до західної стіни дзвіниці. Під час ремонтно-реставраційних робіт у 1847 р. вона була з'єднана з Успенською церквою.

Латинський собор розміщений у прилеглому до площі Ринок кварталі. З 1414 р. він став головним храмом Львівського архієпископства, духовна влада якого поширю­валась на галицькі, волинські, подільські землі і навіть на Київщину. Собор Вознесіння пресвятої Діви Марії, закладе­ний у 1360 p., споруджувався протягом більше ста років. Під час пожежі 1572 р. обвалилося склепіння храму. В ході рес­тавраційних робіт його готична архітектура набула бароко­вих рис. В інтер'єрі костьолу багато цінних пам'яток: скульптура і різьба, фресковий розпис, вітражі. На зовнішніх стінах висять пам'яткові кулі з облог Львова 1672 р. турка­ми, 1919 р. — Українською Галицькою Армією.

Цвинтар навколо Латинського костьолу з XVI ст. до 1765 р. був місцем поховання багатих львів'ян. Після забо­рони поховань у центрі міста більшість усипальниць і над­гробних пам'ятників було знесено. Залишилися дві старо­винні каплиці багатих міщанських родин — Боїмів (Боймів) і Кампіанів. Обидві споруджені в кінці XVI — на початку XVII ст.

Ансамбль бернардинського монастиря (1600-1630) включає Костьол Св. Андрія із скульптурами XVIII ст., ро­тонду. Монастирські будівлі оточені оборонними мурами з бійницями.

Костьол єзуїтів (1610-1630) — є однією з найбільших культових споруд міста, поруч з якою розташований трипо­верховий будинок колишньої єзуїтської колегії (заснована в 1638 р.). В 1661 р. їй було надано статус академії, при якій відкрито чотири факультети: богословський, медичний, філософський, юридичний. За своїм значенням вона стала другим вищим навчальним закладом в Україні після Києво-Могилянської академії. В 1787 р. академію перетворено на світський університет з німецькою мовою викладання.

Одним із найстаріших у Львові є Вірменський собор. Вірмени стали селитись у Львові з XIII ст. їм було виділено під забудову земельну ділянку в північній частині міста. Тут зберігся ансамбль споруд, що формувався протягом кількох століть. До нього входять Вірменський собор (1363 р.), вежа-дзвіниця (1571 p.), декоративна колона з фігурою Св. Хрис­тофора (1726 p.), будинок колишнього вірменського банку (XVII ст.), палац вірменських архієпископів (XVII— XVIII ст.), бенедектинський жіночий монастир (XVII ст.).

Центром комплексу є один із найстаріших храмів ста­рого міста — церква Св. Марії, що була головним храмом новоствореної єпархії всіх вірмен Русі і Валахії. В її архі­тектурі поєднані риси вірменського і місцевого зодчества. При соборі на початку XVII ст. діяла одна з найдавніших вірменських друкарень.

На Вірменській вулиці зберігся будинок, прикрашений рельєфами на тему пір року і зображеннями знаків зодіаку (XIX ст.).

Середньовічне місто було оточене двома рядами мурів, валом і ровом. Від його оборонних споруд залишилися фраг­менти зовнішнього муру і Королівський арсенал (1639-1646).

У Міському арсеналі (XV—XVI ст.), що був спорудже­ний на кошти міщан, тут діє музей, де експонується колекція холодної і вогнепальної зброї із 32 країн світу (з 1981 p.).

На оборонному валу побудована Порохова вежа (1554-1556).

На Святоюрській горі в центрі Львова підноситься ан­самбль собору Св. Юрія-Змієборця.

Однією з кращих барокових споруд міста є домінікансь­кий костьол (1745 p.).

В кінці XIX ст. у Львівській політехниці створено архі­тектурний факультет, що позначилось на розвитку галиць­кої архітектури.

Для одного із найстаріших технічних вузів України Львівського політехнічного інституту, наступника Львівської політехнічної школи (1844 р.), в 1873-1878 pp. було спору­джено спеціальне приміщення.

Львівський університет з 1920 р. функціонує в примі­щенні Галицького крайового сейму (1877-1881 pp.), що є першою урядовою спорудою в Україні. Будинок розташова­ний навпроти найстарішого в місті парку (XVI ст.).

В 1891 р. споруджено будинок Галицької ощадної каси, прикрашений скульптурою «статуї Свободи» (нині — музей етнографії і художніх промислів).

Театр опери і балету (1897-1900) має пишно декорова­ний фасад із численними скульптурами.

У 1904 р. зведено будинок промислового музею (зараз -Національний музей).

Серед історичних пам'яток міста — Личаківське кладо­вище, яке існувало вже у XVI ст. Багато надгробних пам'ят­ників має значну мистецьку цінність. Тут поховані видатні львів'яни: Іван Франко, Соломія Крушельницька, М. Шашкевич та ін.

У Львові багато зелених насаджень. До найкращих міських парків належить Високий замок, створений у XIX ст. навколо залишків княжого замку.

За горою Лева розкинувся історико-ландшафтний парк «Знесіння», на території якого розташований музей народ­ної архітектури і побуту. Перший експонат — дерев'яну церкву — привезли сюди в 1930 р.

У верхній частині Стрийського парку (1879 р.) зберег­лось кілька будівель, споруджених у 1894 р. з нагоди про­ведення в місті крайової виставки.

Ще один міський парк — Залізна Вода.

У Львові діють 9 театрів, філармонія, органний зал, цирк. У місті функціонує 24 музеї. Одним із найстаріших і найбільших музеїв України є Львівський історичний музей, розміщений у чотирьох будівлях на площі Ринок.

Фонди Національного музею, заснованого в 1905 р. ми­трополитом А. Шептицьким, налічують понад 100 тис. експо­натів, серед яких - унікальне зібрання українського іконопи­су XIV—XVIII ст., рукописи і стародруки, гравюри, твори скульптури, живопису, народного прикладного мистецтва.

Експозиція Львівської картинної галереї започаткована колекцією живопису, зібраною протягом 1903-1906 pp. на пожертвування львів'ян. Крім того, львівським магістратом було придбано кілька приватних зібрань.

Сьогодні у фондах галереї понад 53 тис. живописних полотен європейських і вітчизняних майстрів XIV—XX ст., творів декоративно-вжиткового мистецтва. Відділами музею є комплекси Золочівського, Одеського і Підгорецького замків.

Місто Золочів уперше згадується близько 1443 р. З 1634 р. замком-фортецею володів Я. Собеський — батько майбутнього польського короля Яна III.

У 1802 р. замок придбаний поміщиками Комарницькими і перебудований на цивільну споруду. З 1840-х pp. за­мок — власність австрійського уряду, розпорядженням якого приміщення переобладнано під військові казарми. З 1870-х років замкові будівлі використовувались австрій­ською владою як в'язниця і приміщення суду.

Золочівський замок майже повністю зберігся до наших днів.

Серед пам'яток Золочева — оборонний двір (за іншим припущенням — арсенал), датований XIV ст.

У селищі Одесько уцілів найстаріший в Україні замок. У документах 1327 р. Олесько згадується як володіння кня­зя Болеслава-Юрія П Тройденовича. В середині XIV ст. за­мок стає власністю князя Любарта, а пізніше — угорського графа Емерика Бубека. В 1432 р. він переходить до Яна з Сенна, який модернізував замкову споруду, перетворивши її на палац.

З XVI ст. замком володіє воєвода Ян Данилович, який оточив його системою валів і ровів, добудував галереї і здійснив внутрішнє перепланування. Паралельно з цим біля замку закладено регулярний італійський парк.

У. 1629 р. в Одеському замку народився майбутній польський король Ян Собеський, а в 1639 р. — Михайло-Корибут Вишневецький. Олесько дістав назву «колиски ко­ролів».

Ян III Собеський у 1683-1687 pp. відремонтував і добу­дував замок, що перетворився на розкішну королівську ре­зиденцію, оточену парком. Але вже в 1725 р. він був прода­ний сином короля Костянтином. За наступних господарів, Жевуських, замок прийшов у занепад.

У 1882 р. замок перейшов у власність галицького само­врядування. У 1892 р. він був викуплений і відреставрований польським громадським комітетом опіки над пам'ятка­ми, набувши вигляду, який він мав на початок XVIII ст. Під час Першої світової війни замок був зруйнований. Частко­ва реставрація була здійснена в 1930-х pp., а повна — в 1963-1975 pp. Сьогодні в музеї-заповіднику «Олеський за­мок» розміщується відділ Львівської картинної галереї, де експонуються твори живопису, скульптури, декоративно-вжиткового мистецтва X-XVIII ст.

В Одеську зберігся також готичний костьол 1481 р.

У селі Підгірців 1635-1640 pp. на місці давніх укріплень споруджено замок за проектом французького інженера Г. Боплана на замовлення коронного гетьмана С. Конєц-польського. Він є центральною спорудою великого архітек­турного ансамблю, що включає парк із парковими споруда­ми XVII~XVIII ст. і костьол Св. Іосифа (1766 p.).

В 1720 р. замок став власністю Вацлава Жевуського, який зібрав велику бібліотеку, цінну колекцію живопису, зброї, меблів.

Наприкінці XVIII ст. замок почав занепадати, багато цінних творів мистецтва було втрачено.

В 1997 р. замок передано Львівській картинній галереї і розпочато реставрацію.

В Підгірцях збереглась пам'ятка дерев'яного зодчества -церква XVIII ст.

Поморянський замокспоруджений у першій половині XVI ст. на місці дерев'яної фортеці XV ст. Він не раз вит­римував тривалу і не раз відбудовувався. Замок був улюб­леною садибою короля Яна III Собеського. Після його смерті замок переходив від одних власників до інших і по­ступово втратив свій початковий вигляд.

Місто Жовква(в 1368-1560 pp. — Винники; в 1951-1991 pp. — Нестеров).

Село під назвою Винники перейшло у власність магната Жолкевського, який збудував тут замок і перейменував його на свою честь. Невдовзі новостворене місто стало відоме своїми ярмарками і місцевими умільцями — різьбярами, ма­лярами, ювелірами. У Жовкві діяли школи, кілька бібліотек.

У місті збереглась середньовічна забудова його цент­ральної частини.

Серед архітектурних пам'яток міста виділяється кос­тьол Св. Лаврентія, (1606 р.), в якому поховані Жолкевські, Собеські і Даниловичі. Тут збереглись надгробні пам'ятни­ки з червоного, чорного і білого мармуру.

В місті уціліли також замок (1594 p.), домініканський монастир-фортеця з келіями (1653 р.) і стінами (1655 p.), Троїцька церква Василіанського монастиря (1612 р.) із дзвіницею, синагога (1692 p.). Церква Різдва на Винниках (1705) і Троїцька (1720) церква є зразками місцевого де­рев'яного зодчества.

У Жовкві, за версією І. Крип'якевича, народився і на­вчався в місцевій братській школі Б.Хмельницький.

Цінні архітектурні пам'ятки збереглися в Дрогобичі.Місто виникло приблизно в сере­дині XIII ст. як укріплена фортеця. Костьол Св. Варфоломія зведено на місці давнього замку в період з 1392 р. до початку XV ст. В 1548 р. він був оточений валом, ровом і огорожею. Поруч із костьолом у 1551 р. збудовано дзвіницю, що служила також оборонною баштою. Костьол і дзвіниця не­одноразово ремонтувались і перебудовувались. Збереглась надбрамна башта біля кафедрального костьолу, перебудова­на в XVI-XVIII ст.

У Зваричі, передмісті Дрогобича, поблизу від старих со­леварень стоїть дерев'яна церква Воздвижения чесного хре­ста, збудована в 1613 р. В інтер'єрі зберігся настінний жи­вопис XVII-XVIII ст.

На околиці Старого Дрогобича збереглась дерев'яна церква Св. Юрія, час спорудження якої не встановлено.

Більшість літературних джерел засвідчує, що вона була пе­ревезена у Дрогобич у 1657 р. з с Надіїв і поставлена на місці старого храму, спаленого в 1499 р. під час татарсько­го набігу. В церкві збереглись монументальний позолоче­ний іконостас і тематичні розписи XVII ст., які суціль вкри­вають стіни всіх приміщень.

У Дрогобичі уцілів оборонний монастир кармелітів, за­снований наприкінці XVII ст. Один із монастирських храмів, перетворений на греко-католицьку церкву Св. Трійці, функ­ціонує й сьогодні.

У Дрогобичі народився Юрій Котермак - професор Краківського, ректор Болонського університетів.

В селі Нагуєвичі (до 1240 р. — Сольне, пізніше — Башево, або Дашево) народився І. Франко. Тут діє його музей-садиба. При в'їзді в село починається «стежка Івана Франка» — художньо-меморіальний комплекс роботи сту­дентів і викладачів Львівської академії мистецтв.

У місті Бродизбереглись залишки середньовічних укріплень і палацу XVI—XVII ст. Уціліли земляний обо­ронний вал, два бастіони, каземати (XVII ст.), а також кілька церков — Пресвятої Богородиці (1600), Св. Юрія (XVI-XVIII ст.), Троїцька із дзвіницею (1726), костьол (1662) і синагога (1742).

У с. Воля-Висоцькає церква Св. Миколая 1598 р. з іконостасом 1655 р. і розписом, виконаним відомим ху­дожником І. Рутковичем з м. Жовква.

У с Івано-Франкове(до 1945 р. — Янів) — колишній фортеці XVII ст. — зберігся лише костьол (1614), перебудо­ваний у більш пізній період, у якому похована мати польсь­кого короля Станіслава Августа.

У селі Лавріврозташований монастир із церквою та оборонною вежею, де, за переказами, був похований князь Лев Данилович. Монастир зазнав численних руйнувань і пожеж. У монастирській церкві збереглися фрески XV— XVI ст.

Поблизу Креховарозташований Василіанський монас­тир, заснований близько 1618 р. На його території зберегли-

ся Миколаївська церква, келії, оборонна вежа-дзвіниця (XVIII ст.). Тепер на його території діє Вища духовна семінарія. За селом встановлено також пам'ятний знак на честь перемоги в польсько-турецькій війні 1672-1699 pp.

Ще один пам'ятний знак на честь перемоги в польсько-турецькій війні 1672-1699 pp. стоїть у селі Глинське.Тут збереглось також давньоруське городище.

В селищі Підкаміньзберігся ансамбль домініканського монастиря (XVII—XVIII ст.), який складається з Вознесенського костьолу (1612-1695), келій, оборонних стін з во­ротами, дзвіницею і баштами. Пам'ятка барокової архітекту­ри — каплиця Параскеви П'ятниці (1739-1741).

Село Кульчиціпов'язане з іменами трьох гетьманів Війська Запорозького: П. Конашевича-Сагайдачного, М. Жмайла, І. Сулими. В селі народився Юрій Франц Кульчицький.

У м. Рудкиу Вознесенському костьолі (1728 р.) похо­ваний польський драматург О. Фредро.

В с Мурованеє парк XVII—XIX ст., посеред якого збереглись залишки замку XVI ст. з валами, ровами, земля­ними укріпленнями. В XVII ст. ним володіли Мнішеки. За­мок був зруйнований під час Першої світової війни.

В селі Оброшинерозташований палацовий комплекс 1730 р., до якого входять палац, службові приміщення, ого­рожа з воротами і парк. Цей палац був літньою резиденцією львівського римо-католицького архієпископа.

Перші згадки про замок, розташований на околиці села Свірж, відносяться до XV ст., хоча від тих часів залиши­лись лише фрагменти мурів, зведені в XVI—XVII ст. Під час Першої світової війни замок був пошкоджений, а в 1920 р. відреставрований. На території прилеглого парку зберігся костьол (1541 p.).

Старовинний Самбір(попередні назви — Погонич, Повий Самбір, Нове Місто) багатий на пам'ятки фор­тифікаційного будівництва. Тут збереглися фрагменти зем­ляного валу, костьол бернардинців з келіями (1751 p.), церква Різдва Богородиці (1728 р)., що була оточена обо­ронним муром, костьол (XVI—XVII ст.) з бійницями. В кінці XVIII — на початку XIX ст. були перебудовані рату­ша (XVII ст.), оборонний двір, міський і цеховий арсенали, домініканський монастир (1406 p.), монастир бригідок та єзуїтський монастир (1680 p.).

У с. П'ятничанизбереглася сторожова башта (XV— XVI ст.), в якій функціонує відділ Львівської картинної галереї.

В с Сусідовичірозташований укріплений монастир кармелітів XVI—XVIII ст. з високим оборонним валом.

У селі Червоне(колишня назва — Ляцьке) зберігся па­лацовий комплекс XVIII — першої половини XIX ст., збу­дований у стилі ампір.

Івано-Франківська область

розташована на заході країни, в межах Передкарпаття та УкраїнськихКарпат.Південні райони області межують з Румунією.Площаобласті—13,9 тис. кв. км (2,4% території України). Національний склад населення однорідний: українці складають 96,3% від його загальної чисельності. В гірських районах виділяються етнічні групи — гуцули і бойки.

Територію області пересікає 8286 річок, які належать до басейнів Дністра і Пруту. Річки в основному гірські. Озера нечисленні.

В області налічується 366 територій і об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі перший в Україні національ­ний парк — Карпатський, розташований біля верхів'я Пруту. Серед природних рекреаційних ресурсів області - спри­ятливий клімат, джерела мінеральних вод і запаси лікуваль­них грязей. Кліматичні курорти (Косів, Ворота, Шешори, Яремча та ін.) зосереджені переважно в південно-східній ча­стині області. Серед них одним із найбільш популярних є Яремча. Тут лікують ревматизм, захворювання опорно-ру­хового апарату, нервової системи, легенів та ін.

Мінеральні води області різноманітні за своїм хімічним складом: у гірській частині — хлоридно-натрієві (Верхо­винський, Рожнятівський райони), вуглекислі невисокого рівня мінералізації (верхів'я р. Чорний Черемош), типу «Нафтуся» (район Шешорів); у Передкарпатті — хлоридно-натрієві і кальцієво-натрієві (Долина, Калуш, Космач, та ін.); на рівнинних територіях — йодо-бромні малого рівня мінералізації і сульфідні (Більшівці, Коршів, Городенка, Черче).

Родовища лікувальних грязей відомі в Городенківському, Рогатинському і Долинському районах.

В області є 18 готелів. Туристів приймають готель «Верховина», туристські бази «Прикарпаття» (Івано-Франківськ), «Гуцульщина» (Яремча), «Карпатські зорі» (Косів), «Сріблясті водоспади» (с. Шешори), «Смерічка» (с. Люча), «Гірська» (с. Яблуниця). Турбази «Гірська» і «Гуцульщина» і туристський готель «Верховина» обладнані лижнобуксирувальними підйомниками.

Селище Ворохта є центром підготовки збірних команд України із зимових видів спорту.

В с Ворохтає збудований у XVIII ст. найменший з усіх гуцульських храмів.

Традиційними стали міжрегіональні гуцульські фести­валі і міжнародні фольклорні фестивалі в Коломиї, міжоб­ласні фестивалі («Покутські візерунки») в Городенці, фес­тивалі сучасної української пісні («Золотий тік») у Бурштині.

В області діє 11 музеїв із 6 відділами.

Івано-Франківський краєзнавчий музей створено в 1939 р. як історико-краєзнавчий на основі фондів Покутсь­кого музею в Станіславі, Жаб'ївського музею «Гуцульщина» та окремих приватних колекцій. Його зібрання налічує близько 120 тис. експонатів, серед яких — археологічні знахідки, природнича, нумізматична колекції, твори живо­пису, скульптури, іконопису, національний оДяг, вишивка, художні вироби з металу, шкіри, зразки художнього різьб­лення, побутові предмети, документи. Музей розташований у приміщенні колишньої міської ратуші.

Музей має кілька філіалів: літературний музей Прикар­паття, літературно-меморіальний музей І. Франка (с. Криворівня), історико-архітектурний музей «Скит Манявський» (с. Маняви), літературно-меморіальний музей Л. Мартовича (Торговиця).

В с Криворівнящоліта в період з 1900 по 1914 рік відпочивав 1. Франко. Сюди двічі в (1910 і 1911 pp.) приїздив М. Коцюбинський, якого ці місця надихнули на створення повісті «Тіні забутих предків».

У сусідньому селі КрасноїлівГ. Хоткевич у 1906 р. за­снував самодіяльний гуцульський театр. Режисером театру був також Лесь Курбас.

На запрошення Г. Хоткевича Криворівню відвідали К. Станіславський і В. Немирович-Данченко.

Поблизу с. Манявана вузькій терасі між горою Воз-несінкою і крутим берегом гірської річки Батерс (Скитець) розташований комплекс споруд монастиря-скиту, засновано­го в 1611 р. В XVII ст. сформувався ансамбль споруд, від яко­го до наших днів дійшли фрагменти мурів, в'їзна башта-дзвіниця, оборонна башта, висока башта («Скарбниця»), руїни трапезної, монастирських келій, ще однієї в'їзної башти.

Пам'яткою природи є Манявський водоспад.

Музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського засновано в Коломиїв 1926 р. Його фонди налічують понад 20 тис. одиниць. В експозиції пред­ставлені такі види народного мистецтва, як художня оброб­ка дерева, металу, шкіри, а також гончарні, ткацькі вироби, вишивка, національний одяг, писанки, живопис. Інтерес представляє, зокрема, техніка іконопису на склі.

В області зареєстровано 3477 пам'яток історії і культу­ри. Архітектурна спадщина включає 1359 пам'яток.

В м. Галичу 1994 р. створено національний заповідник «Давній Галич» на базі комплексу пам'яток давньоук­раїнської історії і культури. Він включає Галицьке городи­ще X—XIII ст. в с Крилос, храм Св. Пантелеймона в с Шевченкове — унікальну пам'ятку архітектури XII—XIII ст. Церква Св. Пантелеймона споруджена близько 1200 р. В середині XIV ст. вона була передана католикам і відтоді відома як костьол Св. Станіслава. Храм неодноразово зазна­вав руйнувань. У 1926 р. його частково відремонтували, а в 1997-1998 pp. пам'ятка була відреставрована, набувши свого початкового вигляду. Біля храму стоїть дзвіниця (1611 p.). В місті також збереглися церкви Різдва Христового і Ус­пенська, митрополичі палати, фундаменти Успенського со­бору, відомого з літописів, руїни замку (XIV-XVII ст.).

На території заповідника розташовані також музей історії давнього Галича і музей народної архітектури і побуту.

Івано-Франківськ(до 1962 р. — Станіслав, названий так на честь його власника С. Потоць-кого) збудований на місці с Заболотів. Стару міську фортецю було розібрано і на її місці спо­руджено єзуїтський костьол (1788-1812 pp.). Серед архітектурних пам'яток міста — Костьол Пресвятої Діви Марії (1669-1703), розташований в історич­ному центрі Івано-Франківська. Під будівлею містилась ро­дова усипальниця Потоцьких. Зберігся в місті також замок Потоцьких кінця XVII ст.

У 1677 р. місцева вірменська громада одержала право на внутрішнє самоврядування. У зв'язку з цим у місті було створено два магістрати: українсько-польський і вірменський. Тривала російсько-турецька війна зруйнувала торговельні зв'язки краю з дунайськими князівствами, в результаті чого в 1769 р. більшість вірменських купців переселилася за Кар­пати, і вірменська громада втратила своє самоврядування. В місті збереглась вірменська церква XVIII ст.

В містечку Богородчанирозташований ансамбль домініканського монастиря, який включає костьол (1742-1761) і палати з келіями (1762).

В с Гошівзберігся монастир Св. Василія Великого. Він був заснований близько 1570 р. південніше від того місця, де стоїть тепер, і перенесений на нову ділянку в 1780 р. В минулому він був широко відомий у Галичині своєю чудо­творною іконою.

В Рогатинісеред пам'яток оборонного будівництва -церква Різдва Богородиці (XIV—XV ст.) і міські стіни з бра­мою XIV—XVII ст., а також Миколаївський костьол (XV ст.).

У селищі Рожнятинчастково зберігся замок Конєцпольських, серйозно пошкоджений у 1649-1650 pp. і відбу­дований у 1758 р. Будівля оточена великим парком.

Історичною пам'яткою містечка Пнівє руїни замку, спорудженого у другій половині XVI ст.