Подорожні замальовки із шоколадних міст 5 страница

Добрі слова схожі на воду для спраглих. Але мені завжди хотілося мати власну криницю і бути вільною, аби вода не залежала від дощів чи вантажівок із прозоро‑синіми бутлями, аби перехожі завжди могли забігти в гості на чай. Навіть тоді, коли в цілому місті водонапірні башти вперто не працюватимуть. Цінувати думку людей і вміти не залежати від неї – велике мистецтво. Я не мисткиня, ні. Але безумовної води на чай для друзів, як правило, вистачає.

Одного дня Денис написав мені теплого, відвертого листа. Я перечитувала його багато разів і довго не могла дібрати слів на відповідь. Це була мить, коли внутрішньої води не вистачило б не те що на чай, а навіть на наймізерніше рістретто.

Денис незрячий. Комп’ютерні програми зчитують слова з екрану й книжок і перетворюють їх на звуки. Він не може розглядати ні фотографій, ні казково красивого світу довкола, зате чує музику так, як не вміють її чути інші. Звуки є світом, у якому він живе. Хлопець щиро й гірко плаче від українських і грузинських народних пісень, відчуває політ і свободу на дотик, вслухаючись у атональні фуги й сюїти Мессіана, Шнітке, Лігеті, а коли слухає Баха, йому сняться кольорові сни. У його домі часто звучать короткі хвилі – «шорстке різномов’я» багатохвильового радіоприймача, як він це називає, що ураз виліковує його від усілякої нудьги.

Денис знає світ на дотик і смак. Щастя, казав він, схоже за смаком на молочний шоколад з мигдалем і на каштановий мед. А ще так само смакують добрі слова.

Хлопець уміє розпізнавати навіть невловимі запахи. Він знає, як пахне усміхнена дитина, який на запах сум у маминих очах. Денис особливо любить запах фарби на книжкових сторінках, аромат цинамону (він для нього завжди чомусь пахне несподіваною радістю) і травневого вечора поза містом.

Я зачудовуюся його силою, оптимізмом, його мудрістю, щирістю й світлом. Я таки написала йому відповідь, коли води набралося бодай на повні пригоршні. І згодом, коли мені ставало сумно, знову писала йому. А він розповідав історії.

«То був прохолодний вересневий день, і я йшов на свої перші у житті пари, – писав Денис. – Потрібний корпус університету знайшов не відразу: блукав, нервуючи, години чотири Києвом, а коли, врешті, дістався аудиторії, втома загорнула мене у важкий м’який ватяник. Пари нагадували подорож у загальному вагоні потяга: незвично тривалим сидінням, від якого терпли ноги, присутністю незнайомих людей, з якими мене поєднувала спільна мета й роз’єднувала незручність спілкування. Говорити чи знайомитись ні з ким не хотілося, бо що я міг їм запропонувати? Відчуття власної непотрібності й нецікавості? Нудні рефлексії про складність адаптації? Я гадав, що частина однолітків почувалася так само, а старші студенти давно це мали забути, бо кому воно треба?

Словом, усе мало закінчитися важким самотнім вечором. Але, знаєш, що трапилося тоді? Несподіване есемес перекреслило усе невеселе! Я довідався, що ввечері на мене чекатиме приємна розмова – і це подарувало невеличкого каганця радості. Написала дівчина, з якою познайомився за три місяці до того вечора. Вона була далекою приятелькою – відстороненою і близькою водночас. І того вечора теплі звуки її голосу розрадили мене. Знаєш, бути потрібним і бажаним завжди приємно. Але бути потрібним зненацька, а ще комусь, від кого цього не чекаєш, приємніше вдвічі!

Після тієї розмови я чомусь відчув, точніше, вкотре пересвідчився, що попереду – яскравий, різнобарвний світ, а не в’язка темна порожнеча зневіри і втоми. Так дивно – вона всього лише не поскупилася на добре слово й кілька хвилин часу. А всередині мене знову загорівся ліхтарик з тонким, але рівним і якимось упевненим світлом. Про одне шкодую – я досі їй за це не подякував. Забракло слів…»

Денисів такий безумовний і безстрашний оптимізм заворожує. Після розмов із ним муляє хіба одна думка: чи вартувало витрачати бодай кілька митей життя на безплідний жаль до себе, копирсання у власних помилках і пошуках шляхів утечі, якщо можна було заповнити їх радістю простих речей? Буденною, але кольоровою.

Підпільний романтик

Андрію К.

Він їхав кудись, щоразу ніби в надзвичайно важливих справах, але це було лише виправдання для подорожей і блукань світом. Він мав суворий вигляд давно посивілого чоловіка, але вартувало комусь розказати щирий жарт або увімкнути котрусь із сотні його улюблених рок‑н‑рольних мелодій, як його блакитні очі загорялися, а кутики завжди міцно стиснених губ здіймалися догори.

– Сьогодні ми їдемо гасати полями, – казав він працівникам редакції твердо.

І вони, вже звиклі до його дивних наказів, чемно виходили з видавництва – будівлі з довгими звивистими коридорами й загадковим шумом за деякими дверима на першому поверсі, де розміщувалася типографія, – милувалися завжди зеленим‑зеленим рівно вистриженим газоном і п’ятдесятьма сортами садових троянд, за якими їхній трохи дивакуватий, а трохи неземний керівник дбайливо доглядав, і чекали його. Він виходив із термосом, фотоапаратом і мішком об’єктивів на додачу, відчиняв дверці майже завжди зателепаного автобуса, чекав, поки всі вмостяться, і сідав за кермо.

Коли йому хотілося вирватися з кабінету, забути про гори відтермінованих платежів і невиконаних обіцянок, про податки й вимріяні проекти, у яких так часто не вистачало якоїсь однієї, але такої важливої ланки, він просто виходив надвір, прогулювався навколо видавництва, зривав сухі листочки на кущах троянд; заглядав, як ростуть ялиці, які він колись привіз маленькими з мандрів; дивився, як дозріває виноград, годував собак, а потім раптом відчував, як йому бракує вільного простору, заходив назад у видавництво й оголошував усім, що пора їхати в поле.

Він брав фотоапарат і робив вигляд, що фотографує щастя закоханих у книжки людей для нового каталогу чи якоїсь там журнальної обкладинки, але насправді лише удавав, що аж настільки заклопотаний роботою. Він тішився свіжим вітром, ніжним і водночас дуже глибоким запахом землі, тішився дорогою і тим відчуттям, коли мерзнуть руки.

А коли повертався у свій кабінет, вивантаживши зграю щасливих працівників із розпашілими щоками й свіжим натхненням, заварював каву, діставав зі своєї «потаємної» директорської шухляди вазу з шоколадними цукерками й горішками й сідав до роботи. Із твердою вірою в те, що життя не обмежується прямокутним екраном його комп’ютера, сотнею непрочитаних листів і товстим стосом паперової кореспонденції на столі. Його шарф пахнув вітром і свіжістю, і це додавало сили, піднімало його над буденністю, наче велика повітряна куля.

Коли в двері кабінету хтось тихо стукав, він насуплював брови, відсував вазочку зі смаколиками на «пристойну» відстань і, не підводячи очей, просив увійти. Мовчки вислуховував, щось стиха відповідав суворим голосом, а коли двері зачинялися за відвідувачем, брав горня в руки, аби зігріти пальці, і підходив до великого вікна, з якого було видно трояндовий сад.

Він думав про дорогу, про квіти, які насадить тут наступного року. Думав про книжки – але вже не як видавець, а як читач. Він так і не навчився сприймати свою справу як бізнес. А книжки – як товар. Він досі сидів вечорами, накинувши на коліна вовняний плед, і читав.

Сьогодні за вікном був дощ. І він думав про те, як повернеться додому, увімкне своїм двом донечкам – утридцяте – «Алісу в країні див» і переглядатиме фільм разом із ними, забуваючи про будні, гори відтермінованих платежів і невиконаних обіцянок, про податки й вимріяні проекти, у яких так часто не вистачало якоїсь однієї, але такої важливої ланки. Він зануриться в казковий світ разом зі своїми дівчатками, їхня мама принесе дітям малинове желе, а йому – велике горня чаю. І весь великий, «справжній» світ залишиться десь позаду – у задзеркаллі.